Економічна думка Київської Русі

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра менеджменту та

моделювання в економіці

РЕФЕРАТ

на тему: "Економічна думка Київської Русі"

Виконала

студентка гр. 2МО-10

Савіцька О.О.

Перевірила

Слободяник Т.М.

м. Вінниця, 2010

План:

              Вступ

1.     Зародження економічної думки в Київській Русі.

2.      "Руська правда" як основний соціально-економічний документ.

       2.1 Історія написання пам'ятки.

       2.2 Відображення економічних відносин у "Руській правді".

З. Економіка Київської Русі за літописом "Повість временних літ".

              Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Зародження економічної думки збігається зі становленням людського суспільства. Спочатку економічні погляди не виділяли у спеціальну галузь знань, вони були складовою єдиної неподільної науки. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Згодом ці погляди набували узагальнюючого значення, регламентували виробничі взаємовідносини між людьми. Вони привертають увагу дослідників, оскільки дозволяють докорінно осмислити суть економічних процесів та явищ, їх вплив на подальший розвиток суспільства, процеси державотворення.

Мета нашого дослідження – розглянути зародження економічного мислення у давньоруській державі, його основні ідеї, що знайшли своє відображення вже в перших писемних пам’ятках.

Економічна думка України своїм корінням сягає становлення та розвитку могутньої держави — Київської Русі. Вона належала до найбільших економічно й політично розвинених держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на ринках Багдада і Константинополя, Кракова тощо.

Вивчаючи складні процеси cуспільно-політичного розвитку наших предків, ми маємо звернутися до першоджерел. Економічні ідеї мислителів Київської Русі містяться у державних документах, угодах, грамотах великих князів, записах норм світського та церковного права. Особливе місце серед пам'яток давньоруської літератури займають літописи, яким притаманна глибина та високий рівень систематизації інформації. На думку багатьох дослідників, давньоруські літописи с видатним явищем у суспільному житті не лише Київської Русі, але й усієї середньовічної Європи.

Давньоруські писемні джерела відображають процес феодалізації країни, захоплення общинних земель князями та церквою. Літописи відображають не лише перелік історичних подій, фактів, але і дають розуміння широкого кола уявлень і понять середньовічного суспільства, зародження наукових знань.

Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є також літературно-правові пам’ятки, серед яких "Руська правда" (3О р. XI ст.) — збірник юридичних законів щодо майнових відносин і захисту прав власності феодальної знаті на кріпосних селян і на землю, а також на отримання грошових і натуральних виплат; літопис “Повість временних літ”, Київський, Галицько-Волинський літописи та інші. Чимало цінного додають і інші писемні пам’ятки – кодекси й записи норм права, князівські земельні грамоти тощо.

1.Зародження економічної думки в Київській Русі

              У Київській Русі IX-XIII ст., як і на всьому європейському просторі, економічний світогляд визначався спадкоємністю минулого, конкретними проблемами господарського побуту і впливами соціальних концепцій християнства. Економічна думка того часу знайшла відображення в економічній політиці київських князів, "Правді Руській", "Повісті минулих літ", творах церковних діячів.

              Для характеристики економічних поглядів князів, їх економічної політики на різних етапах розвитку Київської Русі найповнішим джерелом є літописи, в яких нерідко навіть у легендарно-привабливій формі йдеться про основні факти і події господарсько-економічної діяльності верховної влади. Розповідаючи про початки Київської держави, автор "Повісті врем´яних літ" не забував про битви, походи, угоди князів, які часто стосувалися торговельно-економічних справ. Улітку 907 р. князь київський Олег пішов війною на греків, які, щоб врятувати Царгород від руйнації, погодилися сплатити "данину, яку захочеш". Далі написано: "І звелів Олег данину давати на дві тисячі кораблів і по дванадцять гривень на чоловіка. А в кораблі - по сорок мужів, і погодились греки на це, і почали миру просити, аби не воював Грецької землі".

У цьому договорі також помітне добре ставлення до торгівлі й купців. Наприклад, якщо чуже судно з товаром у негоду викине на берег, то сторони погоджувались надати всіляку допомогу. "А коли (ми, Русь) прийдемо до греків чи для торгівлі, чи з посольством до вашого царя, то (ми, греки) з честю пропустимо для продажу товари з руських лодій". Коли віднайдеться співвітчизник у полоні, то нехай викуплять і повернуть викупленого в його країну. Платню за "челядника" нехай візьме той, хто його викупив. Обумовлювалося право русичів служити у війську візантійського імператора. "Полонені християни, приведені на Русь із будь-якої країни і в будь-якій кількості і за кожного має бути заплачено по двадцять золотих, - і хай повертаються в Грецьку землю".

Зовнішня торгівля була пріоритетною в економічній політиці київських князів, які водночас збирали данину з підлеглих. Наприклад, нестерпні князівські побори спонукали деревлян убити князя. За це жорстоко покарала деревлян княгиня Ольга - дружина Ігоря. Одних людей перебила, інших - "в рабство мужам своїм віддала, а решту, щоб данину платили, залишила, і поклала на них дань тяжчу. І дві частини (її) ішли Києву, а третя Вишегороду для Ольги. Був бо Вишегород Ольжин город". "Погости, дань, ловища, оброки" - це форми поповнення князівського майна, про яке дбав і Святослав - син Ольги.

Князь Володимир навернув Київську Русь у християнську віру, що знаменувало собою важливий етап у розвитку економічної думки. Як відзначав М. Костомаров, князь Володимир, прозваний святим ще до прийняття християнства, значно розширив володіння Київської Русі, а заодно і простір збирання данини. Навіть радимичі та в´ятичі, які хотіли звільнитися від данини, змушені були підкоритися. Володимир збирав данину у віддалених ятвягів, у напівдикого народу, що жив у лісах і болотах. "Не треба, однак, думати, - пише історик, - щоби се панованє мало державний характер: воно обмежилося на збиранню данин, де можна було її збирати, і таке збиране похоже було на грабіж".

Володимир надавав великого значення поширенню християнської віри. У Києві збудував церкву святого Василя і Богородиці - Десятинну, на утримання якої разом з духовенством дав десяту частину доходів. Він дбав про книжну освіту, задля якої дав наказ забирати дітей у вельмож для навчання. Завдяки цьому за двадцять років виросло освічене покоління, з якого вийшли церковні та державні діячі.

Пройнявшись християнським духом, Володимир Великий значно зм´якшив покарання злодіїв, запровадивши грошові штрафи. Князь не цурався бенкетів, але влаштовував їх на церковні свята і, переважно, для широкої громади, а не тільки для боярства. Він запрошував людей, годував, поїв усіх, обдаровував підданих і навіть пам´ятав про тих, що не могли з якоїсь причини прибути на княжий двір - наказував роздавати по місті страви і напої. Водночас князь не забував поборювати численних ворогів, дбав про збільшення військової сили, про приріст населення, зокрема, на Київщині, заселяв міста, які заклав на берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни.

Гідним продовжувачем економічної і культурної справи Володимира став його син - князь Ярослав Мудрий. Князь Ярослав розширював межі Київської Русі завоюванням нових земель, закладав нові міста, збирав данину навіть з литвинів, укріпив західні кордони держави, примирившись з поляками, породичався з можновладцями Європи. Та найбільший слід у пам´яті людей він залишив своїми внутрідержавними справами. Народ називав Ярослава "хоромцем" за пристрасть до будівництва. Він створив у Києві знамениту бібліотеку, започаткував видатну пам´ятку "Правда Руська".

Крім того, економічні ідеї Київської Русі знайшли відображення у трактатах світських і церковних діячів. Йдеться, зокрема, про "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона Київського, звернення-моління Данила Заточеника до князя Володимира Мономаха, "Повчання дітям" самого князя Володимира Мономаха. До цієї групи пам´яток потрібно віднести літописи і художні твори, Києво-Печерський патерик і т. ін. Усі вони свідчать про високий рівень економічної думки в давньоукраїнській державі - Київській Русі.

З пам'яток давньоруської літератури, що з них можна дізнатися про економічну складову суспільного життя, можна назвати також "Повчання дітям" Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва "Україна", якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу.

На межі XIII - XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV - XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей. Деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право - міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 p. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 p. - Львів, 1432 p. - Луцьк, 1494 p. - Київ. Протягом XV - XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів.

Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити. В цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, більш високому етнічному Створення Давньоруської держави - єдиної держави східних слов'ян - мало велике значення для їх подальшого державно-правового розвитку. Велику історичну роль відіграла Київська і я більш ніж двадцяти неслов'янських народів Прибалтики, Поволжя, Північного Кавказу, Причорномор'я, які робили в межах Давньоруської держави перші кроки в суспільно-політичному розвитку.

Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася і зберігала при цьомуетнографічні регіональні національні та економічні особливості.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була феодальною, а за формою - це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх - великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десятирічна система управління, що сформувалася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі призвело до появи нової системи управління - двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право та перша економічна думка Київської Русі.

2. "Руська правда" як основний соціально-економічний документ.

              Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є "Руська правда" - зведення законів давньоруського права XI-XII ст. Відомі 106 списків "Руської правди", які складено в XIII-XVIII ст.

Статті "Руської правди" відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальнозалежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.

Ця видатна пам'ятка соціально-економічної і політичної літератури середніх віків (XI - ХНІ ст.) містила понад 100 списків "Руської правди", які відбивали тогочасні закони права, норми соціальних та економічних відносин, соціальну структуру давньоруського суспільства. У цьому зведенні законів міститься багатий матеріал, який відбиває специфіку тогочасних феодальних відносин в Україні. Соціально-економічні й правові відносини тих часів регулювалися законами про приватну власність, найперше права власності князів і феодальної знаті на землю і кріпаків, права стягнення податків і отримання рентних доходів для верхівки суспільства (князь, феодальна знать, церковна ієрархія), регулювання майнових та особистих прав верств феодально залежного населення.

"Руська правда" досить точно відбивала товарно-грошові відносини тогочасного суспільства, містила дані про грошову систему Київської Русі. На відміну від середньовічних західноєвропейських держав, де лихварство вважалося гріховним, у Київській Русі воно законодавчо регулювалося. Закони затверджували порядок забезпечення майнових інтересів кредитора. За спроби боржника втекти від свого кредитора той міг перетворити боржника на свого довічного раба. Позичковий відсоток у Київській Русі був дуже високим.

Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам'ятки литовської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

2.1 Історія написання пам'ятки

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—44), Л. Ґетц (1910—13); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH СРСР «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Русі й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

Процес формування Руської правди був започаткований "Правдою Ярослава", розробленою Ярославом Мудрим у 1015—1016 pp. У 1024—1026 pp. вона була доповнена деякими положеннями, спрямованими на зміцнення влади князя у Києві.

Подальший розвиток "Руської правди", пов'язаний із діяльністю синів Ярослава: Ізяслава, Святослава і Всеволода, які у 1072 р. затвердили у Виш-городі "Правду Ярославичів", спрямовану на зміцнення феодальних підвалин організації суспільного життя. Водночас під впливом народних рухів 60-х — початку 70-х років XI ст. "Правда Ярославичів" передбачала деяке пом'якшення соціальних суперечностей та обмеження свавілля землевласників стосовно залежного населення. Ясна річ, всі ці зміни відображали потреби розвитку феодального господарства, у тому числі необхідність юридичних та економічних гарантій утримання селянами власного господарства, забезпечення його тягловою силою та сільськогосподарським реманентом.

Правові норми "Руської правди" були доповнені у подальшому внуком Ярослава Мудрого — Володимиром Мономахом, який у своєму Статуті (1113 р.) підтвердив вотчинний імунітет феодалів, їх право на експлуатацію підвладного населення. Водночас передбачалось суттєве обмеження свавілля лихварів (на основі регулювання процедури і розміру позичкового процента) та полегшення украй важкого становища закупів (смердів, які потрапили у боргову залежність до пана).

Наступний етап розвитку зведення юридичних норм пов'язаний із статутами Всеволода Ольговича та Ізяслава Мстиславовича (XII ст.), більшість статей яких регламентували князівське господарство, правопорядки у помісних селах, спадщину тощо.

2.2 Відображення економічних відносин у "Руській правді"

Статті "Руської правди" відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальнозалежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.

За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах "Руської правди" трапляються такі поняття, як "істоє", "рез", "отариця" і "купа", що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова "товар", "торг" (ринок), "гостьба" (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в "Руській правді" певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Коротка редакція "Правди Руської" складається з 42 статей, або частин, і виникла не пізніше XI ст.; розширена "Правда" містить 121 статтю і належить до середини XII - початку XIII ст. Отже, "Правда Руська" в різних редакціях охоплює тривалий період розвитку Київської Русі і дає змогу оцінити як еволюцію закріплених в ній економічних відносин, так і тогочасний стан економічної думки.

Суттєвою ознакою редакцій "Правди Руської" є, як слушно зазначає Д. Г. Кайзер, велика увага до економічних проблем. Серед них провідне місце відведено сільському господарству.

Починається "Правда Руська" "судом Ярослава про вбивство", який визначав 80 гривень штрафу за вбитого боярина і 40 гривень за звичайного обивателя. Після смерті князя Ярослава помста була замінена штрафами, як про це сказано в другій статті "Правди Руської". Багато суперечок викликало у дослідників те місце "Правди Руської", в якому йдеться про сплату "загальної віри" за ті чи інші злочини неплатоспроможних громадян.

В епіцентрі "Правди Руської" - питання про власність, економічні стосунки, верховенство і підданство, соціальний статус окремих категорій населення. Кари і штрафи за вбивства людей, за нанесення їм тілесної шкоди можна витлумачити як спробу зберегти в доброму стані робочу силу, челядь, воїнів, які були так потрібні для обробітку маєтків, ведення війни, продажу в рабство.

У "Правді Руській" надто оберігалося право власності на підданих, худобу, знаряддя тощо. У статті "Про холопа" записано, що коли він (холоп) сховається і господар оголосить про це на торгу або третього дня ніхто холопа не приведе, то, зустрівши холопа, має право собі повернути, а хто переховує його, заплатить три гривні. "Хто сяде на чужого коня без дозволу - платить три гривні пені" - зазначено у 27-й статті "Правди Руської". Виходить, що використання чужого холопа і чужого коня каралось однаково. "У кого зникне кінь, зброя або одяг і він про те заявить на ринку і після впізнає пропалу річ у кого-небудь в межах свого міста, той прямо бере свою річ та й стягає зі сховця три гривні за неявку речі".

Отже, за названі злочини визначено однаковий штраф, очевидно, тому, що всі втрачені речі все ж повертаються їхньому власникові. Холоп, кінь, зброя, одяг у конкретній ситуації тимчасової втрати оцінювалися у 3 гривні. Значно жорсткіше каралось конокрадство. "Якщо хто буде конокрад, його видати князеві для продажу в рабство на чужину; якщо ж він украв з амбара, заплатити йому 3 гривні князю". Тридцята стаття "Правди Руської" дуже неоднозначна, бо покарання конокрада надто жорстоке - продаж у рабство на чужину. Треба зазначити, що в Україні завжди, в тому числі й у новітні часи, дуже жорстоко карали конокрадів, очевидно, наслідуючи традиції Київської Русі, а може й давніших часів.

А втім, за всякі злодійства "Правда Руська" визначала високі кари. "Кого уб´ють біля амбара, або на якомусь іншому місці злодійства, - написано в "Правді Руській", - за це не карати, як за вбивство собаки; якщо ж продержати злодія живим до світанку, відвести його на княжий двір у суд". Якщо затриманого злодія хто вб´є, то вбивця платить 12 гривень пені. Якщо схоплять злодія, який краде худобу з хліва або що-небудь з амбара, то з нього стягнути 3 гривні кари; якщо злодіїв кілька, то з кожного стягнути по 3 гривні. "Якщо худоба або вівці, або кози, або свині були вкрадені на полі, схоплений злодій платить 60 кун пені; якщо злодіїв було багато, з кожного взяти по 60 кун".

Подібна система покарання визначалася за крадіжку зерна та інших сільськогосподарських продуктів. "Якщо вкрадуть із гумна або обмолочене зерно із ями, скільки б не було злодіїв, взяти з кожного по 3 гривні й 30 кун пені".

Ці виміри покарання мають принципове значення хоч би тому, що стосуються крадіжки продуктів хліборобства, які зазвичай були в коморі та на оборі (гумні). "Правда Руська" фіксує індивідуальні та колективні злодійства, які, очевидно, більше поширювалися на худобу. І це не дивно, бо худобу можна швидко переправляти на значні відстані, що тяжче зробити з продуктами хліборобства, з якими не завжди злодій міг дати собі раду і легко міг бути впійманий або опізнаний. Це, очевидно, вплинуло на те, що в "Правді Руській" частіше йдеться про кари за крадіжки живого товару, що аж ніяк не означає недооцінки втрати продуктів хліборобства.

Перенасичена "Правда Руська" покараннями за крадіжки і приховування чужого майна свідчить, як багато уваги приділялося охороні власності. Очевидно, власницькі відносини в Київській Русі були високо розвинені, а правові норми їх всіляко оберігали. Не слід забувати і того, що "Правда Руська" виражала, насамперед, погляди суспільної верхівки, князів і боярства; вона була найбільше припасованою до економічних стосунків у центрі Київської Русі, найбільше захищала економічні інтереси і майно княжого двору. Наприклад, за крадіжку княжого коня потрібно було сплатити 3 гривні, а за людського - 2 гривні; за кобилу - 60 кун, за вола - 50 кун, за корову - 40 кун, за трирічну (кобилу, корову) - 30 кун, за дворічну - 25 кун, за свиню - 5 кун, за вівцю - 5 кун і т. ін.

У статті "Про ріст", тобто відсоток, зазначено: "Хто віддає гроші у ріст, або під заставу, або хліб у присип, той повинен мати при цьому свідків; і як він домовився, так йому і брати процент". Відсотки брали за позику на різний термін. Наприклад, у статті "Про місячний ріст" записано, що позичальникові місячний відсоток брати згідно з договором: "який же борг не буде виплачений протягом цілого року, то розраховувати відсоток на два-третій (50 %), а місячний відсоток відмінити". Згідно зі "Статутом Володимира" відсоток "на два-третій" (50 %) можна було брати два роки, після чого повернути тільки позику; хто брав такий відсоток три роки поспіль, той втрачав і капітал.