Фазова модель грунту. Класифiкацiя фундаментiв неглибокого закладання

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

 

 

Кафедра основ і фундаментів

 

 

 

РЕФЕРАТ

На тему:

«Фазова модель грунту. Класифiкацiя фундаментiв неглибокого закладання»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                            Виконав:

                 Дерманський В.А.

      Перевірив :

         Ращенко А.М.

 

 

 

 

 

 

КИЇВ-2014

 

Зміст

 

1. Вступ
2. Фазова модель грунту.
3. Класифiкацiя фундаментiв неглибокого закладання.
4. Список літератури.

 

1. Вступ

       Грунт являє собою ієрархічно побудовану природну систему, яка складається з морфологічних елементів різного рівня. Це природні тіла всередині грунту, які мають чіткі або дифузні границі, а також свої специфічні форму та властивості.

 Морфологічними  елементами грунту є генетичні  горизонти, структурні агрегати, новоутворення, включення і пори. Різняться вони між собою за формою і зовнішніми властивостями – морфологічними ознаками. Як ми здатні відрізняти своїх друзів з натовпу за певними морфологічними ознаками, так і грунти різняться між собою за зовнішнім виглядом, що дає унікальну можливість діагностувати напрямок грунтоутворення на рівні типу чи підтипу та класифікувати грунти без проведення лабораторних досліджень.

 Морфологічними  ознаками грунтів є форма елементів, характер їх меж, забарвлення, гранулометричний  склад, взаємне розташування й  співвідношення в просторі твердих часток і зв'язаних із ними пор, характер поверхні, щільність, твердість, деякі фізичні властивості (липкість, пластичність) тощо. Головною рисою, що їх об'єднує, є легкість у візуальному визначенні.

 Розділ  грунтознавства, який вивчає морфологічні  ознаки грунту, називається морфологією  грунтів.

 Морфологія  грунтів – це сконцентроване  відображення генезису, історії  розвитку грунту. Оскільки грунт  постійно знаходиться в процесі  розвитку, в ньому постійно проходять  зміни, в тому числі й у морфологічних ознаках. Зауважимо, що морфологічні ознаки консервативні і повільно змінюються в часі.

Морфологічна організація грунту як природного тіла складається з п'яти рівнів.

 І  рівень – грунтовий профіль, тобто вертикальна послідовність горизонтів.

II рівень – грунтові горизонти – шари, на які диференціюється вихідна материнська гірська порода (грунтоутворююча порода) у процесі педогенезу.

 Грунтовий  горизонт також не є однорідним. Він складається з морфологічних  елементів III рівня – морфонів. Це внутрішньогоризонтні морфологічні елементи, відокремлені тріщинами або натічними потоками верхнього матеріалу, який складається зі структурних відокремлень. Крім того, у ролі морфонів виступають включення й новоутворення. Однорідний грунтовий горизонт може являти собою єдиний морфон, який не поділяється на структурні відокремлення. Наприклад, суцільний глейовий горизонт (G1) не поділяється на морфони, оскільки він виступає фактично одним морфоном. Отже, виділення морфонів у межах генетичного горизонту можливе не в усіх грунтах і не в усіх горизонтах.

 На IV рівні морфологічної організації виділяються грунтові агрегати (педи, структурні відокремлення), на які грунт розпадається в межах генетичних горизонтів або їх морфонів. Грунтові агрегати можуть бути різних порядків (наприклад, брили, які складаються з крупних призм, що поділяються на горіхуваті відокремлення), проте всі вони складають один морфологічний рівень.

 Будова  педів теж дуже складна. Вони сформовані з мікроагре-гатів (мінеральних, органічних та органо-мінеральних), первинних "механічних елементів", включаючи мінеральні зерна, мікроконкреції, та з інших мікроскопічних новоутворень.

V рівень морфологічної організації грунтів – їх мікробудова, яку можна виявити та дослідити лише за допомогою мікроскопа на надтонких зрізах, шліфах. Його вивченням займається мікроморфологія грунтів. Основна особливість мікроморфології в тому, що дослідник у роботі завжди має справу з грунтом у непорушеному стані, тобто едафотоп розглядається як єдине ціле, в якому в деталях проглядаються всі складові в їх характерних формах і взаємному розташуванні. У мікроморфологічній будові немає нічого випадкового, тому мікроморфолог має змогу діагностувати початкові стадії будь-яких процесів, прояв яких на макроморфологічному рівні ще не спостерігається. За мікроморфологією майбутнє у питаннях діагностики Грунтоутворення.

Розглядаючи грунт як природне тіло, необхідно розмежовувати такі поняття:

Будова грунту – специфічне для кожного грунтового типу сполучення генетичних горизонтів, яке складає грунтовий профіль.

Складення грунту – фізичний стан грунтового матеріалу, який обумовлює взаємне розміщення та співвідношення в просторі твердих частинок.

Структурність грунту – здатність його розпадатись в природному стані при механічній дії на агрегати визначеного розміру й форми.

Структура грунту – взаємне розміщення в грунтовому тілі структурних відокремлень (агрегатів) визначеної форми та розмірів.

Склад грунту – співвідношення (масове або об'ємне) компонентів грунтового матеріалу, яке виражається у відсотках від його загальної маси чи об'єму. Розрізняють фазовий, агрегатний, мікроагрегатний, гранулометричний, мінералогічний та хімічний склад грунту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Фазова модель грунту.

   Інжене́рна геоло́гія —галузь геології, що вивчає геологічні умови і динаміку верхніх горизонтів земної кори стосовно інженерного будівництва та господарської діяльності людини.

Вивчає прикладні питання геології, пов'язані з проектуванням, будівництвом і експлуатацією різних споруд.

Основні завдання інженерної геології:

• дослідження сучасної морфології і закономірностей формування інженерно-геологічних умов,
• прогнозування їх змін у процесі інженерно-господарської діяльності,
• інженерно-геологічне обґрунтування захисних заходів, що забезпечують раціональне освоєння територій, надр і охорону довкілля.

 

Ґрунт — це багатофазне природне тіло, речовина якого представлена такими фізичними фазами: тверда, рідка, газова та жива речовина організмів, що населяють ґрунт.

Тверда фаза ґрунту — це полідисперсна і полікомпонентна органоминеральна система, що утворює твердий каркас ґрунтового тіла. Вона формується в процесі ґрунтотворення з материнської гірської породи і в значній мірі успадкує її склад і властивості. Характеризується хімічним мінералогічним і гранулометричним складом, з одного боку, і складенням, структурою і пористістю — з іншого. Це полідисперсна й полі-компонентна система, що утворює твердий каркас грунту. Вона складається з первинних і вторинних мінералів, органічних залишків, частково розкладених і перетворених у гумус. Показниками, які характеризують тверду фазу, а як наслідок, і грунт, є гранулометричний (механічний), хімічний і мінералогічний склад, складення, структура й пористість.

 

Рідка фаза ґрунту — це вода в ґрунті, ґрунтовий розчин, що заповнює її пори. . Це динамічна фаза, яка має дуже важливе значення для грунтоутворення. Під її впливом відбуваються майже всі елементарні грунтові процеси. Г.М.Висоцький назвав грунтовий розчин "кров'ю землі". Вона заповнює весь поровий простір. Уміст і властивості грунтового розчину залежать від водно-фізичних властивостей грунту та його стану в даний момент згідно з умовами грунтового та атмосферного зволоження при даній погоді. Рідка фаза є основним фактором диференціації грунтового профілю, оскільки саме з вертикальними та горизонтальними водними потоками відбувається пересування по грунтовій товщі продуктів локального педогенезу (у вигляді суспензій та істинних чи колоїдних розчинів).

 

Газова фаза ґрунту — це повітря, що заповнює у ґрунті пори, вільні від води. Його склад істотно відрізняється від атмосферного і динамічний у часі. У зв'язку з біологічними процесами склад грунтового повітря відрізняється від атмосферного. Рідка й газова фази грунту є антагоністами, тому перебувають у динамічній рівновазі. Чим вологіший грунт, тим він менш аерований, і навпаки.

 

Жива фаза ґрунту — це організми, що його населяють і беруть участь у процесі ґрунтотворення. До них відносяться численні мікроорганізми (бактерії, актиноміцети, гриби, водорості), представники ґрунтової мікро- і мезофауни (найпростіші, комахи, черв'яки та інш.), кореневі системи рослин.

Завдяки тісному взаємозв'язку між фазами грунт функціонує як єдина система. Співвідношення між об'ємами та масами твердої, рідкої та газоподібної фаз визначає умови прояву грунтової родючості, залежить від грунтових і кліматичних умов, а також від характеру рослинного покриву. Досить впливовий і антропогенний фактор. Ідеальні екологічні умови створюються, коли об'єм твердої фази грунту складає 50%, а рідкої й газової – по 25% відповідно.

 

Гранулометричним (механічним) складом ґрунту називають масове співвідношення (відносний вміст у процентах) у його складі твердих частинок (механічних елементів) різної крупності. У вітчизняному ґрунтознавстві він визначається на основі відсоткового співвідношення у ґрунті фракцій фізичної глини (механічних елементів <0,01мм) і фізичного піску (механічних елементів >0,01мм). За класифікацією Н.А.Качинського (1958 року) виділяють пухкопіщані, зв’язнопіщані, супіщані, легкосуглинкові, середньосуглинкові, важкосуглинкові, легкоглинисті, середньоглинисті і важкоглинисті ґрунти.

Основну частку речовинного складу мінеральних ґрунтів утворюють первинні (переважно кварц, польові шпати, слюди), а також вторинні мінерали (глинисті, оксиди і гідрооксиди, мінерали-солі), що успадковуються ґрунтом від ґрунтотворної породи, утворюються в процесі вивітрювання і ґрунтотворення. Особливу роль відіграють тонкодисперсні (<0,001 мм) глинисті мінерали (груп каолініту, гідрослюд, монтморилоніту, змішаношаруватих), що визначають важливі властивості ґрунтів: водно-фізичні, фізико-механічні, вбирну здатність ґрунту, наявність елементів живлення рослин

Органічна речовина ґрунтів — це сукупність живої біомаси, органічних решток рослин, тварин, мікроорганізмів, продуктів їх метаболізму, а також специфічних новоутворених органічних речовин — гумусу.

Гумус ґрунту — це складний комплекс органічних сполук, що включає:

Неспецифічні органічні сполуки індивідуальної природи (притаманні не тільки ґрунтам).

У процесі трансформації решток організмів органічна речовина ґрунту збагачується азотовмісними речовинами (білками та амінокислотами), вуглеводами — моносахаридами (глюкоза, фруктоза, маноза, галактоза та інш.) і полісахаридами (крохмаль, целюлоза та інш.), гетерополісахаридами (камеді, слизи і пектинові речовини), ліпідами, ароматичними сполуками та їх похідними.

Власне гумусові речовини як специфічний комплекс органічних сполук.

Гумусові речовини специфічної природи являють собою гетерогенну полідисперсну систему високомолекулярних азотовмісних ароматичних сполук кислотної природи. Вони представлені гуміновими кислотами, фульвокислотами і залишком, що не гідролізується або гуміном. Гумінові кислоти добре розчиняються в лужних розчинах, слабо розчиняються у воді і не розчиняються в кислотах, мають темно-коричневий або чорний колір. Фульвокислоти — група гумусових кислот, що залишається в розчині після осадження гумінових кислот; відрізняються світлим забарвленням, розчинністю в кислотах, більшою гідрофільністю і здатністю до кислотного гідролізу.

Першу групу складають солі органічних неспецифічних кислот (оцтової, щавлевої, мурашиної, лимонної та інших) і гумусових специфічних кислот з катіонами лужних і лужноземельних металів. Другу групу утворюють комплексні солі, які синтезуються при взаємодії неспецифічних органічних кислот і гумусових кислот з полівалентними металами (залізом, алюмінієм, міддю, цинком, нікелем). Третю групу складають адсорбційні органо-мінеральні з'єднання — Al-Fe-гумусові, а також глинисто-гумусові комплекси.

Гумус — найважливіша складова органічної речовини ґрунту, яка визначає його родючість. Екологічна роль органічних речовин у житті ґрунту визначається тим, що: 1) органічні речовини — один із найважливіших факторів вивітрювання гірських порід та процесів руйнування мінеральної частини ґрунту; 2) вони є джерелом поживних речовин для рослин; 3) органічні речовини відіграють важливу роль в утворенні структури ґрунту; 4) органічні речовини мають безпосередній вплив на рослину, сприяючи її росту та розвитку.

За характерний «земляний» запах ґрунту відповідає органічна сполука геосмін, яка виробляється низкою мікроорганізмів.

 

 

 

3. Класифiкацiя фундаментiв неглибокого закладання.

Зниження матеріальних витрат і економія трудових ресурсів є однією з найбільш важливих складових ефективного будівництва.У свою чергу використання нових будівельних технологій і матеріалів при будівництві різних частин споруд дозволяє домогтися значної економії ресурсів і фінансів, знизити рудомісткість і тривалість будівництва. У даному контексті особливу важливість має ефективне зведення фундаменту становить значну частину вартості будівництва будівель. 
 Одним з найбільш оптимальних рішень цього питання є будівництво фундаменту неглибокого закладення. Останній від класичного фундаменту глибокого закладення відрізняється глибиною укладання й розташуванням теплоізоляційних матеріалів.

Технологія неглибокого закладення дозволяє заощадити до 40% вартості фундаменту.А так само на15-20% зменшити теплові втрати будівлі, а отже і витрати на опалення.Крім цього в 2-3 рази продовжується термін служби гідроізоляці їфундаменту.На додаток до цього збільшується термін служби фундаменту і підвищується захист будівлі від деформації, спричиненої силами морозного пучення грунту. 
 Глибина мелкозаглубленного стрічкового фундаменту зазвичай не перевищує 60 см з яких 20см. припадає на піщану подушку. В основі фундаменту - монолітна, армована двома поясами плита, що працює як єдине ціле.Навіть при опусканні або піднятті однієї із сторін або кута,  вся конструкція піднімається рівномірно, що не дає можливості для перекосубудови.

Класифікація фундаментів

Стрічкові фундаменти мають однакову форму поперечного перетину по всьому периметру стін будівлі (зокрема під всіма його внутрішніми несучими стінами). Їх споруджують з готових збірних бетонних та залізобетонних виробів, з монолітного бетону та залізобетону або їх комбінації - збірно-монолітні. І зводять, як правило, під важкими будівлями.

Стовпчасті фундаменти являють собою систему стовпів, розташованих по кутах і в місцях перетину стін, а також під важкими і несучими простінками, балками та іншими місцями зосередженого навантаження будівлі. Для виготовлення стовпчастих фундаментів використовуються цегла, залізобетонні, металеві і азбестоцементні стовпи і труби. Їх застосовують при будівництві легких дерев'яних будинків без підвалів. Плитніфундаменти. Споруджуються під усією площею будинку.Представляють собою суцільний залізобетонний блок, виконаний з монолітного залізобетону, або зі збірних перехресних залізобетонних стовпів з жорсткою обробкою стикових з'єднань.Плитні фундаменти застосовують на майданчиках зі слабкими ґрунтами і, якщо є необхідність надійного захисту основи від проникнення води (плиту використовують як гідроізоляцію).

Пальові фундаменти. Складаються з паль, занурених у фундамент будівлі або споруди. За способом виготовлення розрізняють палі забивні, занурювані в грунт вготовому вигляді, і набивні, виготовлені безпосередньо в грунті. Такі фундаменти використовують там, де верхній шар грунту не може витримати велику вагу. Для пальових фундаментів використовують готові короткі забивні залізобетонні палі або набивні палі, що виготовляються шляхом заповнення бетонною сумішшю виробленої (пробуреної) в ґрунті свердловини.

Стрічкові та стовпчасті (окремі) фундаменти.

Фундамент стрічковий є залізобетонною конструкцією , яка тягнеться по всьому периметру будівлі . Залізобетонну стрічку застосовують на всіх зовнішніх і внутрішніх стінах забудови. 
 
Встановлюють стрічковий фундамент згідно точному визначенню плану майбутньої будівлі .

 

Слід розуміти , що ця важлива несуча конструкція вимагає грамотного і дуже відповідального ставлення . Навіть невелика помилка або економія на будівельних матеріалах може бути чревата серйозними наслідками. Термін придатності на фундамент встановлюється з урахуванням матеріалу , з якого він зроблений: від 30 - 60 до 60 - 80 років. 
 
Цей тип фундаменту характерний при будівництві приватних будинків і малоповерхових будівель , так само його називають плитний фундамент. Зазвичай стрічковий фундамент застосовують у будівництві лазень , каркасних і дерев'яних будинків , малоповерхових будинків з цегли та бруса. Він може бути як збірним , так і монолітним , в останньому варіанті плитний фундамент встановлюється безпосередньо на будівельному майданчику. Збірний стрічковий фундамент - це залізобетонні блоки , які роблять на заводі і монтують із застосуванням крана при будівництві.

Фундаменти стрічкові iз бутової кладки.

Ширина береться з розрахунку. Якщо глибина залягання не більше 50-70 см, то фундамент викладають на всю глибину. При закладанні на глибину понад 70 см у сухих грунтах траншею копають на потрібну глибину, потім підсипають крупний пісок шарами по 15 см, обов'язково поливають водою і лише потім ретельно ущільнюють важкими трамбівками. Висота піщаної подушки допускається не більше половини всієї висоти фундаменту.

При кладці першого ряду фундаменту з каменю чи цегли спершу слід на підставу налити шар розчину товщиною від 1 до 5 см (під цеглу тонше, під камінь товщі), укласти на розчин цегла або камінь, щільно пріпрессовать. Якщо залишаться порожнечі, то можлива осаду будівлі.

Фундаменти бутобетоні.

Вони міцні, надійні, довговічні. Заповнювачем для них служать скол каменя з кар'єрів, щебінь, гравій, цегла-половняк, цегельний бій і пр. Якщо стінки вертикальні і глибина закладення до 1 м, то спершу дно траншеї ущільнюють, потім наливають 5-сантиметровий шар цементного розчину потрібної марки, кладуть заповнювач шарами по 15-25 см, проливають кожен шар рідким розчином потрібної марки і щільно трамбують важкими трамбівками. Коли глибина більше 1 м або ширина котловану більше необхідної ширини низу (підошви) фундаменту, то слід влаштувати опалубку з дощок або щитів, які знімають не раніше двох тижнів після зведення фундаменту.

 

Фундаменти піщані.

Їх влаштовують під невеликі одноповерхові будинки. Перш за все риють траншею на потрібну глибину до щільного підстави. Відритий рів засипають грубозернистим піском шарами по 15 см, поливають водою, ретельно ущільнюючи важкої трамбуванням. Ширина піщаної засипки береться за розрахунком, але не менш ширини стіни з додаванням 10 см. Наприклад, ширина стіни 50 см, ширина засипки повинна бути 50 +10 = 60 см. Не доходячи до рівня землі на 25-30 см, поверх утрамбованого піску укладають щебінь шарами по 15-20 см, трамбують його і проливають цементно-глиняним або цементно-вапняним розчином марки Проте «10» і не доводять його до рівня землі на 15-20 см, а потім виводять із цегли на два-три ряди (14-20 см) вище рівня землі. Роблять гідроізоляцію і зводять цоколь.

Стовпчастий фундамент є найбільш дешевим і простим у зведенні. Йому віддають перевагу при будівництві як виробничих і суспільних будинків, так і одноповерхових дачних будівель. Але з ряду причин застосування стовпчастих фундаментів має обмеження й не враховувати їх нельзя.

Стовпчасті фундаменти ставляться до типу окремих фундаментів на природній підставі і являють собою стовпи з розвитий опорною частиною (підошвою), що передають зосереджені навантаження від колон, кутів будинків, опорних рам, балок, арок, ферм і інших несучих конструкцій спорудження. На стовпчастих фундаментах зводять лише досить легені сборно-каркасні будинки, із бруса й колод, а також стійки заборів. При високій неоднорідності ґрунту підстави або його великий просадоточности від використання такого типу фундаменту для дачних будов краще взагалі відмовитися. На слабко несучих ґрунтах стовпи сильно й нерівномірно просідають

До розмітки таких фундаментів пред'являються підвищені вимоги. Для просадних ґрунтів і характеризующихся морозним пученьем вони не годяться

Правда, цей тип фундаменту широко використовують для об'єктів промислового й суспільного призначення: більші одноповерхові будинки, у яких несучими конструкціями служать колони, а зовнішні стіни - лише контуром, що обгороджує. Але в цьому випадку стовпчасті фундаменти мають особливо посилену конструкцію, велике заглубление й сильно розвинену підошву.

Стовпчасті фундаменти роблять збірнями з готових бетонних блоків, монолітними й з каменю (цегла, бути пилений камінь) на цементному розчині. У перетині вони можуть бути квадратн або круглими: залежить від конструкції обраної опалубки, у якій їх відливають із бетону або форми вже готових бетонних блоків для збірного варіанта.

Стовпи можуть бути дерев'яні, кам'яні, цегляні, бетонні, бутобетоні і залізобетонні. Їх ставлять на відстані від 1,5 до 2,5 м один від одного. Стовпи обов'язково ставлять під кути будинку, у місцях перетину стін, під стійками каркаса, важкими або несучими простінками, прогонами, балками та іншими місцями зосередженого навантаження.

 

Фундаменти з дерев'яних стільців.

Їх влаштовують під рублені і каркасні дерев'яні будівлі. Деревину для стільців беруть суху окоренкову, краще Рудову соснову або дубову діаметром не менше 20 см, товщі - краще. Без підготовки, в умовах змінної вологості, середній термін служби соснових стільців 6-7 років, обсмолені - 10-12 років, дубових без підготовки - до 12-15 років, обсмолені - 20 років і більше. Підготовка може бути різною. В одному випадку стільці покривають тільки бітумом, в іншому покривають бітумом і з гарячого розчину обгортають двома-трьома шарами руберойду. Стільці можна обпалювати (обвуглювати) на 1,5-2 см, але можна по обвугленої частини промазати гарячим бітумом і по ньому обернути руберойдом у два-три шари. Чим краще підготовка, тим довше служать стільці. Висота. Підготовленої частини стільця повинна бути на 30 см більше глибини знаходження в грунті.

Під кутами будинку стільці заглиблюють в грунт на 125 см, решта на таку ж глибину або на 20-30 см менше. Під внутрішні стіни стільці заглиблюють від 50 см і більше.

Стільці встановлюють або прямо на грунт, або, що краще, на великі плоскі камені, добре ущільнені в грунт, або дерев'яні підкладки-пластини із брусів товщиною не менше 10 см, шириною 20 см і довжиною 40-50 см. Підкладки і камені збільшують площу передачі навантаження на грунт і підвищують стійкість стільців. Ями до встановлених стільцями засипають шарами грунту по 15-20 см і щільно трамбують. Іноді в грунт трохи додають цементу і все перемішують. Два верхніх шару засипають грунтом з додаванням у нього великого гравію. Верх встановлених стільців вирівнюють суворо по горизонтальній лінії, пробитою намеленним шнуром.

 

Фундамент з кам'яних і цегляних стовпів.

Такі стовпи виконують із бутового каменю, каменю-плитняку, обпаленої червоної цегли, краще залізняку. Погано обпалений цегла швидко руйнується. Мінімальні розміри стовпів з бутового каменю 60x60 см, з цегли - 51x51 см. Стовпи можна армувати по висоті через кожні 25-30 смарматурної сіткою з 6-міліметрового дроту.

Під одноповерхові легкі каркасні будівлі допускається ставити кутові стовпи із цегли розміром 38х38 см , а проміжні-38x25 см.

 

Фундаменти із залізобетонних стовпів.

Вони можуть бути монолітними і збірними. Ширина подушки з розрахунку.

Стовпчастий залізобетонний фундамент

Товщина стовпів-25x25 см з вертикальною арматурою діаметром 10 мм і горизонтальній - хомутів діаметром 6 мм, що розташовують через 25 см. При збірних стовпах подушка і стовпи виготовляються окремо і монтуються під час установки.

Фундаменти стовпчасті з рандбалками.

Стіни кам'яних, шлакоблочних, бетонних і землебітного будівель, що спираються на стовпові фундаменти в прольотах між стовпами, підтримуються плитами або балками із залізобетону або сталі.

Стовпчастий фундамент з рандбалками

При кладці стін з цегли вони в прольотах між стовпами підтримуються рандбалками або фундаментними балками, часто званими пересічними перемичками, які виконуються зі звичайної рядовий цегляної кладки (краще армованої). Такі перемички можливі тоді, коли відстань (проліт) між стовпами не перевищує 2-2,5 м. Висота рандбалки повинна бути не менше 1 / 4 її прольоту і в усякому разі не менше чотирьох рядів кладки.

Кладку перемички ведуть з добірного цілої цегли на розчині марки не нижче «25», більше марка - міцніше перемичка. Під нижній ряд кладки, щоб уникнути випадання цегли і для сприйняття розтягуючих зусиль укладають арматуру з круглої сталі діаметром 5 мм, але можна товщі, у кількості не менше одного стрижня на кожні 13 см ширини рандбалкн (частіше краще). Арматуру укладають в шарі цементного розчину товщиною 2-3 см , який накладають на опалубку. Низ рандбалки розташовують на 40-50 см нижче поверхні землі. При засипці грунтом під рандбалками залишають зазор величиною 5-7 см, тобто не підсипають під неї землю.

Кінчається фундамент або нижче рівня землі на 10 см, або виводяться вище на 15-20 см, на ньому зводиться більше тонка частина, звана цоколем.

 

 

 

Література:

1.  ДБН В.2.1 – 10 – 2009 Основи та  фундаменти. Основні положення проектування. К.: Мінрегіонбуд України, 2009 – 104с. –  Чинні від 01.07.2009.

2. СниП 2.02.03 – 85: Свайные фундаменты. М.: Цитр Госстроя СССР, 1986 – 48с.

3. Зоценко М.Л. Інженерна геологія. Механіка грунтів, основи та фундаменти. – Полтава:ПНТУ, 2004 -568с.

4. Далматов Б.И. Механика грунтов. Л.:Стройиздат, 1988. – 416с.

5. Баженов В.А. Будівельна механіка : комп’ютерний курс / В.А. Баженов, С.Я. Гранат, О.В. Шишов. – К.: Вища шк., 1999. – 540 с.

6. Киселев В.А. Строительная механика : общий курс / В.А. Киселев. – М.: Стройиздат, 1986. – 520 с.

7. Ржаницын А.С. Строительная механика : учеб. пособие для строит, спец. вузов / А.С. Ржаницын. – 2-е изд., перераб. – М.: Высш. шк., 1991. – 439 с.