Філософська антропологія

2. Проблема людини  є однією з найактуальніших у філософії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому  значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.

У давньогрецьких філософів  спочатку людина не існувала сама по собі, а була складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосмоc, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали представники Мілетської школи.

Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філософської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчу¬ває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна ма¬шина на зразок годинникового механізму. Ще однією від¬мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу¬мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».

Гегель у своїй антропологічній  концепції зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія загальнозначимого духу і розуму. Особа, зазначив він, на відміну від індивіда, починається тільки з усвідомлення себе як істоти «нескінченної, загальної і вільної».

Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.

І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.

Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного  життя. Цей складний синтезуючий  процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяева, вона була б лише поєднанням окре¬мих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, формується її невід'ємний атрибут — духовність.

Духовність — міра людяності як данність, що закор/нена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.

У новітній філософії  з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської приро¬ди — її здатність  до трансцендентування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині1. Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнан¬ня все, зокрема й саму себе1.

Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки ду¬ховне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрід¬ність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяев, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.

Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своє¬рідне щось, завдяки  чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника  інтерпретува¬лися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох не¬від'ємних ознак людського, зокрема:

— наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля і К. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);

— соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'яза¬не з соціальною організацією);

— цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);

— здатність творити  символи, насамперед слово (за¬вдяки слову  людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);

— духовність як міра якісності  особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж  усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Завершуючи розгляд  природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «індивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

Найбільш загальним  поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси люд¬ського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий  представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його со¬ціальних* якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність —  неповторний, самобутній спосіб буття  конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, ха¬рактеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями. 
Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро¬дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життє¬діяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бер¬гсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто на¬буває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці властивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенційну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — писав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — видимої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрі¬шньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці понят¬тя, одне слово, для того, щоб мислити»1. Тобто природ¬ний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, спе¬цифічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін¬тегрує  в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час¬тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти¬востей людей як виду. Особливостями людського орга¬нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин "на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості людини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе¬чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива¬лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви¬дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, приро¬дні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ста¬вши істотою соціальною, не позбулася біологічної інди¬відуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згід¬но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро¬джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов¬люють її здатність до засвоєння певних соціальних про¬грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по¬ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва¬ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль¬татом поєднання трьох факторів: біологічного (задат¬ків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).

Людина підпорядкована як законам живої при¬роди, так і суспільним законам, законам власної цілісно¬сті. Людина не існує поза суспільством, але її немає і без особливого роду природних якостей.

Розглядаючи проблеми соціального  і біологічного, слід уникати двох крайностей: абсолютизації соціального  фа¬ктора — пансоціологізму і  абсолютизації біологічного фа¬ктора — панбіологізму. У першому випадку  людина по¬стає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому — абсолютизується біологічна природа люди¬ни. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов'яза¬ні. Біологічне в людині здійснюється і задовольняється в соціальній формі. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується й «олюднюється» соціокультурними чинниками. Це стосується і задоволення таких суто біологічних потреб, як продовження роду, харчуван¬ня тощо. Інша річ, що соціальність буває різною, може набувати й нелюдських форм, здатна навіть вбити люди¬ну, яка її створює і відтворює, або перетворити людину на «гвинтик», «мурашку» суспільної організації. Та за будь-яких обставин новонароджена людина стає людиною тіль¬ки за умови своєчасного проходження певного періоду соціалізації. Якою вона буде —доброю чи злою, байду¬жою чи співчутливою, щедрою чи жадібною — залежить від якості соціального середовища. Отже, людина є ціліс¬ністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіатив¬ність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

Перехід від тваринної  істоти до істоти культурної пе¬редбачає  наявність певних біологічних передумов:

— культура може існувати лише в спільноті, яка за¬безпечує  неперервний процес самовідтворення  культури. Це означає, що наші далекі тваринні предки повинні були жити стадами. До речі, життя термітів чимось дуже поді¬бне до життя суспільства: в ньому існує біологічна ієрар¬хія, своєрідний «поділ праці». Тобто уже сама організація біологічної спільності в чомусь ніби вивершується над біо¬логічним рівнем;

— основою культури є  розум, а його передумовою — високорозвинутий мозок, який визначає здібності істо¬ти. Логічно припустити, що в наших тваринних предків мозок був значно розвинутіший від інших тварин;

— культура — це діяльність, праця, вона передбачає застосування знарядь  праці. А це можливе лише за пев¬ної  будови «робочих органів». Дельфіни і свині — досить здібні біологічні істоти, але через відсутність придатних кінцівок не можуть продукувати культуру і створити світ культури. Хобот слона може маніпулювати речами, але його можливості обмежені.

Отже, «місточок», через  який наші тваринні предки перебралися в царство культури, був дуже вузьким, передбачав збіг багатьох сприятливих випадковостей.

Незалежно від світоглядних засад більшість дослідни¬ків вважає, що праця (цілеспрямована діяльність) відігра¬ла фундаментальну роль у формуванні особливого відно¬шення людини до світу і до самої себе.

А. Гелен стверджував, що дія (а його розуміння дії тотожне  праці) може бути відправним пунктом  у розу¬мінні людини: «Всю організацію  людини можна зрозумі¬ти, виходячи з дії... Під дією слід розуміти передбачувану спрямовану зміну дійсності, а сукупність змінених таким чином фактів... слід назвати культурою».

Праця суттєво змінила  відношення предків людини до світу. Відомо, що тварина живе у вузькій  екологічній ніші. її органи спеціалізовані та пристосовані до зовнішнього се¬редовища, яке є ніби продовженням її тіла. Тварина реагує лише на сприятливі або небезпечні для неї подразники се¬редовища. Всі інші залишаються поза її увагою.

Для людини, завдяки здатності  планомірно перетворю¬вати навколишні речі, не існує нейтральних подразників чи речей. Все (камінь, дерево, рослина тощо) може безпосеред¬ньо чи опосередковано бути придатним для виготовлення знарядь, одягу, їжі. Людина, як висловився засновник філо¬софської антропології М. Шелер, на відміну від тварини, «відкрита світу», вона «має світ». Вона не включена у світ як його органічна частина, а підноситься над світом, між нею і світом існує своєрідна дистанція.

Дещо по-іншому осмислює специфіку людського від¬ношення  до світу Гелен. На його думку, людина створила своїм середовищем сферу культури. її відношення до світу опосередковане культурою. Завдяки цьому людина освої¬ла майже всю земну кулю і навіть вирвалася за межі Зем¬лі. Вона не цілком залежить від природного середовища, тому що захищена штучним середовищем — сферою куль¬тури, її «відв'язаність» від середовища існує не лише прак¬тично, ай'у думках. Подумки людина здатна подолати обмежені просторово-часові параметри свого буття в на¬вколишньому світі. Вона є істотою, «якій відкрита вся по¬внота простору».

Праця безпосередньо  пов'язана з мисленням. Тварина  знає світ тільки крізь призму своїх  фізіологічних інтере¬сів. Вона не знає речей самих по собі, вона «знає» себе в речах: проектує речі на себе, на задоволення своїх біологі¬чних потреб. Людина завдяки використанню знарядь праці знає об'єктивні властивості речей, знає їх такими, якими вони є самі по собі безвідносно до її потреб. В праці люди¬на застосовує річ проти речі (Гегель вбачав у цьому «хит¬рість розуму»). Так, при застосуванні каменя проти дере¬ва первісна людина дізналася, що камінь твердіший за де¬рево. У цьому знанні зафіксоване відношення самих речей, а людина вилучена з нього. Мислення людини оперує об'єк¬тивними властивостями речей.

Певне знання властивостей речей і  вміння оперувати ними («технічне мислення») у зародку притаманне твари¬нам. Імовірно, воно тривалий час було властиве і предкам сучасної людини до появи мислення у мовній формі. Так принаймні вважають сучасні дослідники.

Праця зумовила й зміну відношення людини до самої себе. Тварина спонукається до дії (пошуку їжі тощо) ли¬ше під безпосереднім тиском потреб. Людина виготовляє знаряддя і тоді, коли вона сита (за відсутності потреб), і тоді, коли голодна. Вона тамує голод, але працює над зна¬ряддям. Це свідчить, що людина піднялася над своїми по¬требами, навчилася дисциплінувати їх, бути певною мірою їх господарем. Здатність людини підноситися над собою (своїми біологічними потребами) дала підставу німецько¬му філософу Гельмуту Плесснеру (1892—1985) назвати її ексцентричною істотою: «Якщо життя тварини центрич¬не (злите з її тілом), то життя людини ексцентричне, вона не може порвати центрування, але одночасно виходить із нього назовні».

Природа не передбачила механізмів, які могли б захис¬тити істоту, що «взяла камінь» (озброєну неприродним чи¬ном), саму від себе. Голими руками людині важко вбити людину: під час боротьби агресивність спадає, а відчайдуш¬ні крики жертви «вмикають» у сильнішого психологічні механізми жалю. Каменем або ножем вбивають за мить.

Природні механізми погашення гальмування не всти¬гають «увімкнутися». Сучасна техніка робить миттєвим акт знищення людей, дистанціює вбивцю й жертву. Од¬ним натисненням кнопки можна приректи на смерть ти¬сячі і навіть мільйони людей. І це може зробити навіть людина, яка не переносить на вигляд крові. Тому завдяки «знаряддю-зброї» первісна людина стала ворогом переду¬сім сама собі, вона почала знищувати своїх родичів. Зна¬ряддя створили загрозу її існуванню.

Людська спільнота істотно відрізняється  від стада і щодо статевих стосунків. У стаді існує ендогамія, тобто потомство відтворюється на основі внутрішньостадних статевих зв'язків, а в суспільстві — екзогамія (зовнішні для роду зв'язки) або агамія (заборона шлюбів між близь¬кими родичами). Етнографи спочатку вбачали в забороні інцесту здогад наших далеких предків стосовно неспри¬ятливих наслідків кровозмішування. Однак згодом вони відкинули цю гіпотезу: первісна людина не завжди усві¬домлювала навіть зв'язок між статевим актом і наро¬дженням дитини.

В основі заборони статевих зв'язків між близькими родичами були постійні сутички за володіння особами жіночої статі у первісному стаді, які через застосування знарядь спричиняли непередбачувані наслідки, постійно тримали стадо в напрузі, руйнували його здатність про¬тидіяти зовнішній агресії.

Регулювання статевих відносин зумовило до створен¬ня шлюбу, завдяки якому  людина окультурила оди;; із найсильніших своїх інстинктів. Завдяки цьому  виник рід — спільнота, заснована  на природних зв'язках (його члени  споріднені по крові), але відношення в якій регулю¬ються мораллю. У процесі розвитку роль першого чинни¬ка (крові) у формуванні спільнот послаблювалася. На пе¬редній план вийшли економічні та культурні чинники, а надприродні норми регулювання відносин, які започатку¬вала мораль, зростали. Завдяки цьому почало формувати¬ся суспільство.

Виміри сфери буття людини існують  у нерозривній єд¬ності. Тільки уві  сні чи за психічного захворювання лю¬дина перетворюється на біологічний  організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культур¬них норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі.

Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття люди¬ни, є тіло. Всі  інші (свідомість, соціальність, культура) тіс¬но пов'язані, й зумовлюють одна одну.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються пе¬редусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло — культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософсь¬кої антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія.

Наприклад, особливістю молодої  людини є те, що во¬на статево (біологічно) дозріла (почувається дорослою), а  соціально ще незріла — не має  професії, не може матері¬ально утримувати сім'ю, вкрай обмеженим є її життєвий досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в су¬часному суспільстві існує розрив, якого не було (або він був невеликим) у традиційному суспільстві. Цим зумов¬лена соціальна неусталеність молоді, вразливість її психі¬ки, схильність до асоціальних дій. Дехто так зживається з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це явище має назву «інфантилізм». Воно зумовлене неба¬жанням молодої людини брати на себе соціальні обов'яз¬ки, зумовлені її віковим статусом.

Іншим прикладом є так звана феміністична пробле¬ма. Жінка, яка на рівні свідомості почувається вільною особою і, отже, рівноправною в чоловіком, яка більшість соціальних обов'язків виконує на рівні з чоловіком, роз¬глядається суспільством як другорядна істота, зазнає дис¬кримінації за статтю. Це виявляється в обмеженні до¬ступу жінок до престижних занять (зокрема керівних), і в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в євро¬пейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча стать оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх увійшов у цей світ.

Відношення тіла і соціальності має і зворотний ас¬пект —  підхід до тіла з позиції соціального. Під соціаль¬ним кутом зору тіло постає насамперед як здоров'я люди¬ни, тобто як здатність виконувати певні  соціальні обов'яз¬ки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про здоров'я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою ци¬вілізованості суспільства.

Так, мистецтво —хореографія, скульптура, архітекту¬ра, живопис, поезія, театр  та ін. можливе завдяки тому, ідо тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. На¬віть особливості видів мистецтв зумовлені значною мірою різними тілесними здатностями людини.

Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнамен¬ту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні.

Певною мірою вплинуло тіло і  на релігійні уявлення. Міфологічні  боги антропоморфні, а християнський  транс¬цендентний Бог для того, щоб  стати близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені), між ним та людиною тілесним посередником виступає Му¬хаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.

Тіло конституювало й інші релігійні  уявлення. Зокре¬ма, християнство, визнаючи душу чимось окремим від ті¬ла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжньо¬го блаженства (рай), які б не були пов'язані з тілом, хрис¬тиянство не уявляє.

Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право  спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув'яз¬нення).

Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина керує завдяки тілу. Вона є певною мі¬рою продовженням тілесних здатностей людини: посилює здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і на¬віть думати.

Навіть в науці, зокрема в  фізиці, простежується роль тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту.

Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуван¬ні культури. Культуру загалом можна розглядати як шту¬чний, створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом).

Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна  символічна система, яка кожному  включе¬ному в неї предмету надає  свого відмінного від природно¬го, значення. Так відбувається і з  тілом людини, включе¬ним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, похован¬ня тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають «крижмою» — полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.

Загалом структура сфер буття людини тіло — свідо¬мість — соціальність — культура відкриває доступ до ро¬зуміння багатьох явищ людського життя.