Філософія стародавньої Греції

Вступ

Філософія  Стародавньої Греції займає особливе місце в історії філософської думки по різноманіттю течій, шкіл і навчань, ідей і творчих особистостей, впливу на подальший  розвиток  філософської культури людства. Її зародження стало можливим завдяки наявності міський демократії та інтелектуальну свободу, відділенню праці розумового від фізичного. То був  розквіт давньої філософської думки, бурхливий сплеск інтелектуальної енергії свого часу. Саме тому необхідно провести порівняльну характеристику піфагорійської та елейської  філософських шкіл, які були яскравими представниками грецької філософії.

Основний зміст

Піфагорійська школа

Піфагорійці вважали, що світ (природа, речі), які чуттєво сприймаються, не можуть дати нам справжнього знання, оскільки були мінливими. Тому вони зосередилися на умоосяжних основах космосу.

Піфагор (друга половина VI – поч. V ст. до н.е.) – фундатор піфагорійської школи (піфагореїзма). Народився на острові Самос, був учнем Анаксімандра і, як свідчить легенда, здійснив подорож до Єгипту та Вавилону. Зрештою, він опинився в Італії та створив там школу. Через те, що творів самого Піфагора не залишилося (піфагорійці передавали знання лише обізнаним), а традиція піфагореїзма приписує йому майже всі інтелектуальні відкриття, що відбувалися в піфагорійському союзі, проблема авторства в піфагореїзмі й досі відкрита. Прикладом може бути дискусія про авторство так званої «теореми Піфагора». Через «герметичність», закритість школи та її езотеричність (елементів таємнознання) вона залишилася винятковим явищем у межах грецької філософії, як екзотеричної, відкритої, раціонально обґрунтованої форми знання.

Найчастіше з ім’ям  Піфагора пов’язують: учення про безсмертя душі, вчення про переселення душ («метемпсихозис»), вчення про спорідненість усіх душ (рослин, тварин і людини) і, нарешті, вчення про тетрактид («четверицю»). Тетрактида – це сума перших чотирьох чисел 1+2+3+4=10, і вона містить у собі основні музичні інтервали: октаву (2:1), квінту (3:2) і кварту (4:3).

Якщо мілетці шукали архе у сфері будь-яких речовинних, «природних», «фізичних» начал, то Піфагор і його послідовники першоосновою всіх речей вважали числа й числові відносини. На їхню думку, в основі космосу, речей та істот лежать не матеріальні, а «ідеальні» елементи. Необхідно при цьому зазначити, що на всіх теоретичних побудовах піфагорійців лежить відбиток нумерології, магічних уявлень, містики й езотеризму.

Таємний, «конспірологічний» характер їх учення зумовлений здебільшого і принципами організації піфагорійської школи. Усі, хто належав до школи Піфагора, поділялися на «акусматиків» (akusmatikos) і «математиків» (mathematikos). «Акусми» – це приписи в символічній формі, які повинні були бути вивчені напам’ять учнями першого рівня («акусматиками»). Згідно зі внутрішнім «статутом» піфагорійської школи, протягом перших п’яти років «акусматики» повинні були стримуватися від запитань (або взагалі мовчати) і тільки запам'ятовувати почуте від «математиків» – таких, «які володіють достовірними знаннями». Математики – це послідовники Піфагора, які пройшли всі необхідні рівні посвячення, оволоділи необхідними знаннями й тому допущені у вузьке, «внутрішнє», езотеричне коло піфагорійської спільноти. Вони вивчали арифметику, геометрію, астрономію, науку гармонії. Усі науки в сукупності й становили собою піфагорійську філософію.

Найбільш оригінальним з точки зору історії філософії є піфагорійське вчення про число. Початковою тезою Піфагора було положення про те, що у світі існує деякий початковий порядок, зумовлений існуванням чисел і числових відносин – гармонія (греч. harmonia – зв’язок, упорядкованість, пропорційність). Завдяки чому вся сукупність речей і явищ приходить до вищої міри досконалості й краси – це є космос.

Гармонійність, пропорційність і відповідність пронизують не тільки «світ речей», але й місце людини у світі. «Ексцентричність» людини в космосі визначається за допомогою такої якості як mesos. Для Піфагора месос – це середина, серединний шлях, серцевина. У піфагорійському вченні так розумівся стан рівноваги між двома крайнощами. Тільки утримання цього балансу протилежностей могло бути умовою досягнення людиною стану гармонійного існування. Пізніше, Арістотель доводив, що лише дотримуючись правила середини, можна вберегтися від надмірності, що призводить до порочності.

Принцип гармонії або  «гармонія сфер» пронизує собою Всесвіт й організовує ідеальний світовий порядок на всіх рівнях, від звучання ліри до правильного (пропорційного) руху небесних світил. Саме числові відносини визначають місце та порядок речей у Всесвіті. Як зазначав піфагорієць Філолай (сучасник Сократа), тільки число робить пізнаними і музику, і ремесло, і вчинки людей, і переміщення планет. Більше того, «числа володарюють над світом». Для того, щоб пізнати світ, необхідно пізнати природу чисел, їх співвідношення, бо, згідно з піфагорійським «реалізмом», числа – не знаки для позначення речей та їх відносин, але вони є сутністю речей, «усі є число» і «все складається з чисел».

Числа від 1 до 10 розрізняються  за ступенем онтологічної значущості та наділені, крім усього іншого, магічними властивостями й символічним значенням. Діоген Лаертський викладає найбільш повну схему числової відповідності:

• початок усього – одиниця;
• одиниці як причині підлягає невизначена двійця;
• з одиниці та невизначеної двійці походять числа;
• з чисел походять крапки;
• з крапок – лінії;
• з ліній – плоскі фігури;
• з площин – об’ємні фігури;
• з них – тіла, що чуттєво сприймаються, у яких чотири основи: вогонь, вода, земля, повітря;
• переміщаючись і перетворюючись, вони породжують світ – живий, розумний, округлий, у середині якого – земля; вона також кулевидна.

Серед чисел піфагорійці  вирізняли деякі як «священні». Такими були:

1 – «першооснова чисел»;

3 – «триєдність»;

4 – «таємниця декади»;

10 – «найбільш гармонійне  й цілісне число».

Усі числа поділялися на парні (необмежені, слабкі, гірші, жіночі) та непарні (обмежені, сильні, кращі, чоловічі).

Ще відомі так звані  три види чисел:

Піфагорійцям належить й учення про середні величини:

З чисел же виводяться просторові фігури:

1 число крапки  •   (крапка)

2 число лінії  ——  (лінія)

3 число поверхні   (поверхня)

4 число тіла    (тіло)

Надалі вчення про числа стало основою розвитку математичного знання не тільки самих піфагорійців, але й вплинуло також на формування власне математичного знання.

Космологічні погляди піфагорійців можна назвати «геліоцентричними». Вони вважали, що в центрі всесвіту знаходиться «єдине», або «центральний вогонь», що притягує до себе близькі йому частини «необмеженого», тим самим обмежуючи їх. Навколо цього вогню рухаються всі планети, включаючи й Землю. Щоб усі небесні тіла дорівнювали числу 10, тобто відповідали принципу досконалості, піфагорійці «вводили» ще одне небесне тіло між Землею й центральним вогнем планету «антихтон» («антиземлю»). Принцип гармонії був нематеріальним «вісевим» принципом світобудови (космосу), організуючим началом не тільки руху планет, але також порядку музичного ряду й душі людини.

Елейська школа

Ксенофан з Колофона (570–480 рр. до н.е.) вважається засновником елейської філософії. Народився в Іонії, пізніше переселився до південної Італії. Відомий як мандрівний поет. Подорожуючи довгі роки по грецьких містах-державах, влаштувався остаточно в південно-італійському місті Елея (від назви цього міста й походить назва школи). Як поет, рапсод, оповідач він оспівував у своїх поемах заснування міста Колофона й колонізацію Елеї.

За свідченням Теофраста, Ксенофан, як і Піфагор, був учнем Анаксімандра. Його поема «Про природу» містить не тільки філософські ідеї, але також і критику політеїзму й теогонії, антропоморфізму античної міфології, що мало відбиття в поемах Гомера й Гесіода.

Філософські погляди  Ксенофана можна назвати пантеїстичними, оскільки він ототожнює Бога та світ (природу). Цей Бог (theos) ніяким чином не порівнюється з людиною – ні на вигляд, ні за способом існування та впливу на речі. Крім того, що Бог тотожний космосу, зі слів Ксенофана, він «зі смертними не порівнюється ні на вигляд, ні за думками», він «весь зір, весь слух, весь думка», він «без великих зусиль панує над усім силою своєї думки».

Отже, Бог (Єдине) Ксенофана: не антропоморфний, вічний, незмінний, нерухомий, впливає на світ лише своєю думкою, займає абсолютно весь світовий простір і за формою кулеподібний.

Космологічні погляди  Ксенофана стисло такі: 1) земля утворилася з океану й через певні періоди знову занурюється в океан; 2) сонце й зірки становлять собою скупчення палаючої пари й утворюються щодня; 3) після того, як земля зникає в морській пучині, разом з нею гине і все людство, коли вона знову виникає, то знову з’являються на ній люди.

Ксенофан скептично ставився до інформації органів чуття й тому стверджував про обмеженість людського пізнання. Пізніше його вважали попередником античного скепсису. Однак його онтологія та космогонія суперечать такій інтерпретації.

Парменід з Елеї (540–480 рр. до н.е.) є в цілковитому розумінні фундатором елейської школи. На формування його філософських поглядів, безсумнівно, вплинув і Ксенофан, і піфагорійці. Фрагменти філософської поеми «Про природу» (peri physis) дають розгорнуте уявлення про його погляди. У пролозі Парменід розповідає про те, як він, завдяки богині (Тhеа), що наставляла його в істині, здійснив деяку «метафізичну» подорож. Йому було дано пізнати фундаментальну відмінність «божественного шляху» й «людської стежки». «Колісниця» з Парменідом, запряжена «багаторозумними кіньми», прибуває до «брам Дня та Ночі», де його й зустрічає Богиня (Тhеа, Діке, богиня правосуддя та відплати). Вона наказує Парменіду стримуватися від усякої «зверхності» і будь-яких «авторитарних» впливів і спиратися у своїх думках тільки на розум (logos).

Те, що надчутливо з’являється  розуму Парменіда, і є «буттям», а його найбільш фундаментальною характеристикою є те, що воно «існує». Звідси й основоположна теза всієї подальшої європейської метафізичної традиції: «Буття є». Буття як те, що існує, протилежно абсолютним чином небуттю, яке не існує. «Тільки дійсне є, недійсного – немає, і воно тому не може бути мислимим», – стверджує Парменід.

Саме з цього ключового пункту й витікають усі ключові положення його філософії. Основні характеристики онтології Парменіда такі:

• не можна сказати, що воно (буття) було або буде, воно завжди актуальне, завжди справжнє;
• буття неподільне;
• буття («дійсне») не може початися або припинитися, оскільки не витікає з недійсного й не може стати недійсним;
• буття всюди однаковою мірою є те, що воно є, і немає нічого такого, що могло б його розділити;
• буття нерухоме, тобто воно в собі самому завершене, тотожне самому собі;
• буття є абсолютно круглою довершеною кулею, що простягається рівномірно у всі боки від центру;
• буття тотожне мисленню, власне воно і є саме мислення, «мислення й буття одне й те ж», «одне й те ж думка та предмет думки», «і слово, і думка буттям повинні бути».

Епістемологія Парменіда  безпосередньо пов’язана з його онтологією:

а) відчуття й мислення є протилежними полюсами знання про  світ, і якщо з відчуттями пов'язані  тільки недостовірні, брехливі, суперечливі  думки (doxa), то істина (aletheia) може бути осягнута тільки розумом (logos);

б) почуття мають справу з нескінченною кількістю виникаючих, зникаючих і мінливих речей, а зміна є джерелом усякої помилки;

в) розум же безпосередньо  може пізнавати незмінне, єдине, саме собі тотожне буття, тобто істинне  буття.

Космологічні уявлення Парменіда мають на собі відбиток мілетської космології. Причому мислитель у своїх космологічних поглядах визнає їх «доксичну» (випадкову, сумнівну, недостовірну) природу, посилаючись при цьому на «думки людей». Вчення про космос і світ пронизане архаїчними мотивами міфопоетичної епохи.

В основі всіх космічних трансформацій знаходиться фундаментальне протистояння «світлого дня» і «ночі» («пітьми»), тобто чогось темного, важкого, холодного, званого також Парменідом «землею». Першопринцип вогню, безумовно, діяльний та активний, протилежний йому принцип пасивний і залежний. Суперечлива взаємодія цих першоелементів, регульована Богинею та нею спрямована, стає передумовою подальшого структурування космосу, включаючи утворення землі, небесних сфер, виникнення людей із земного мулу.

Зенон з Елеї (490–430 рр. до н.е.), учень Парменіда, героїчно загинув під час повстання, що невдало завершилося проти тирана. Він користувався великою повагою у Платона та Арістотеля, причому останній вважав, що саме Зенону належить відкриття діалектичного методу. Цей метод був заснований на зіткненні двох діаметрально протилежних думок, одна з яких виражала почуттєво-емпіричний модус знання, а інша – раціональну точку зору.

Завдяки цьому прийому  він створив декілька десятків апорій (aporia, грецьк. – ускладнення, здивування), тобто проблем, що складно вирішуються, які на перший погляд є непереборними логічними ускладненнями. Апорії Зенона були спрямовані «проти руху», за допомогою виявлення радикальних протиріч, що містяться в поняттях руху, простору й часу.

Якщо спростити позицію  Зенона, то виявиться, що одна група апорій направлена проти допущення множинності речей, а інша – проти існування руху.

Спростовуючи тезу про  множинність, він стверджує, що у  випадку, якщо багато чого дійсно існує, то існуюче повинно бути як нескінченно  великим, так і нескінченно малим. Нескінченно малим – тому, що перед кожною такою одиницею повинна б була знаходитися інша, причому на деякій (хоч би й мінімальній) відстані від неї, однак саме так має бути й з останньою одиницею.

Спростовуючи тезу про  існування руху, він показує, що для того, щоб пройти певну просторову ділянку, тіло повинно пройти хоч би половину зазначеного відрізку, але для цього даному тілу треба було б пройти половину цієї половини тощо. Іншими словами, протягом обмеженої кількості часу тіло повинно було б пройти безмежну кількість просторів. А це неможливо.

Не одним тільки філософам  відомі його парадоксальні апорії: «Дихотомія», «Летюча стріла», «Ахілл і черепаха». Досі філософи, логіки, математики не можуть знайти однозначне вирішення проблем, поставлених давньогрецьким мислителем дві з половиною тисячі років тому.

За допомогою виявлених  ним парадоксів, Зенон захищав  основні філософські положення  свого вчителя Парменіда (тези про  відсутність руху та множинності  речей). Крім цього, він дав поштовх розвитку діалектичного мислення й нетривіально почав багатовікову дискусію щодо онтологічного статусу таких фундаментальних філософських понять, як рух, простір і час.

Головна заслуга елеатів  полягала в тому, що вперше в доксографічній традиції вони з цілковитою певністю розмежували «справжнє буття» (незмінне, нерухоме, єдине й розумоосяжне) та «несправжнє буття» (мінливе, жваве, чуттєвосприйнятне). Філософи елейської школи вирізнили й зробили значно зрозумілішою фундаментальну проблему онтології. Вони показали, що існує «думка про буття» (doxa), яке «подане нам у відчутті, фіксується нами», буття ілюзорне та неістинне, що приймається більшістю людей за саме буття. Але є «істинне буття», що не фіксується почуттями, але лише розумоосяжне. Елеати вперше обґрунтували тезу про те, що чуттєве пізнання помилкове, а розсудливе – істинне.

Анаксагор

Анаксагор з Клазомен (500–428 рр. до н.е.) прославився не тільки як філософ, але був також видатним математиком. Переселившись до Афін біля 462 р. до н.е., близький колу Перікла, він став по суті фундатором афінської філософської школи. Йому належить твір «Про природу» (вціліло лише 20 фрагментів). На його філософію вплинули вчення Парменіда, Емпедокла й атоміста Левкіпа.

Основні положення його вчення про буття такі:

1. Ані виникнення, ані  знищення не можуть бути мислимими, буття вічне й тотожне.

2. Будь-яке виникнення є лише поєднанням «сім'я речей» (spermata, chremata), пізніше в Арістотеля та періпатетиків вони іменуються як «гомеомерії», «подобочасткові».

3. Будь-яке знищення є розділенням першоречовини.

4. Першопричиною й законоутворюючим принципом з’єднання, роз’єднання та впорядкування «сім'я речей» є «нус» (nous) – розумно-духовна першооснова світу.

Найдрібніші частки першоречовини становлять собою абсолютно аморфну масу, і лише нус, створюючи рух по колу, додає прискорення та напрям усім процесам. Він «сепарує» й упорядковує початково хаотичну масу першосім’я, дозволяючи їм сполучатися одне з одним за принципом «подібне з подібним».

Космогонічні погляди Анаксагора:

1. Космос має форму  сфери (греч. sphairos – куля).

2. Усе першосім’я змішане, невпорядковане й нерухоме.

3. Нус, як нематеріальна зовнішня сила, щодо першоречовини, завдяки «першопоштовху» (пізніше ця ідея використовується Арістотелем і потім деїстами XVII ст.) створює круговий рух у певній точці світу.

4. Поступово рух стає  тотальним, охоплюючи Всесвіт,  розділяючи його на дві частини:

а) тепле, сухе, світле, тонке віддаляється до зовнішньої окружності космосу, перебуваючи як «ефір»;

б) холодне, сире, темне, щільне збирається в середині космосу, поблизу Землі, стаючи «аером» (повітря, пара, туман);

в) проте «все перебуває в усьому», усюди (неважливо, у якій кількості) знаходяться частки всього.

Першосім’я: незнищуване, нескінченно мале, нескінченно ділиме, вічне (щось «невиникле»), якісно визначене («сім’я» кістки, м’яса, золота тощо). Нус ні з чим не змішаний, існує сам для себе, найтонший і найчистіший з усіх речей.

Вчення Анаксагора про нус, як і вчення Геракліта про логос, стало визначним для подальшої філософської традиції. «Першодвигун» Арістотеля має своїм онтологічним прообразом Нус Анаксагора. Виникло уявлення про існування ідеального, активного, тотожнього, творчого раціонального начала в протилежність пасивному, матеріальному, мінливому, речовинному. Перше розумоосяжне, предмет «теорії», друге – лише чуттєво сприймається, предмет наших відчуттів.

Демокріт

Демокріт з Абдер (460–371 рр. до н.е.) – найбільш відомий представник античного атомізму, учень Левкіпа, друг Гіпократа. З більш ніж 70 робіт збереглося лише біля 300 фрагментів. Він також був відомий як дослідник і мандрівник.

За Демокрітом, є лише атоми та порожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів. Ключовим поняттям Демокріта є «атом» (athomos, грецьк. неподільний, латинська калька – individuum, звідки «неподільний», тобто «індивідуальний»). Іноді Демокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta). Незважаючи на кардинальну протилежність тезі Парменіда про те, що буття неподільне, нерухоме й цілісне, а порожнечі (як недійсної) немає, Демокріт стверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченно порожньому просторі.

Атоми мають такі характеристики:

1) найдрібніші неподільні тіла;

2)нарізно не можуть бути сприйняті                               органами чуття;

3) вони не виникли,  але існують вічно;

4) не володіють ніякими  якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванням у просторі;

5) атомів нескінченна безліч;

6) вони можуть змінювати  своє місцезнаходження, тобто бути  в русі.

Порожнеча існує як між  атомами, так і між речами. Чим  більша порожнеча у якому-небудь тілі, тим воно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як «тиск» і «поштовх». Основний напрям руху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо.

Душа людини, як уважав Демокріт, «тілесна», оскільки складається з тонких, гладеньких і круглих «вогненних» атомів. Після смерті атоми душі розсіюються. Сприйняття людини засноване на тому, що з речей виділяються певні «образи» (ейдола) та проникають у душу, сполучаючись з однорідними їм атомами, що знаходяться в нас.

Космологія. Затверджується принцип існування незліченних світів. Демокріт вважає, що наш світ (нескінченний і вічний) є одним з цих світів. Через дві тисячі років ця ідея буде розвинена Лейбніцем. Земля, на думку Демокріта, подібна круглій площині, що ширяє в космічному просторі. Як й Емпедокл, він вважав, що всі живі істоти, у тому числі й людина, походять із земного мулу. Вплив атомізму на подальшу філософію й особливо на натурфілософську традицію дуже великий, він очевидний навіть для такої науки, як фізика.

Антропологічні імплікації терміна «атом». Етимологія основного поняття – «атом» («а- thomos», тобто «неподільний») пізніше, в латинській гуманітарній традиції, використовувалася в суто антропологічному контексті. Слово individuum, тобто «неподільний», отже, «цілісний» використовувалося для позначення людини в його «атомарності», «індивідності», як автономного, незалежного та вільного у своїх діях суб’єкта.

Найбільш відомими послідовниками Демокріта в античності були: Метродор з Хіоса, Анаксарх, Епікур, Лукрецій Кар.

Висновки можна подати у вигляді такої таблиці:

Використана література:

1.Буряк В. В. Антична філософія / В. В. Буряк. – Сімферополь: БУК-пресс, 2009. – 264 с.

2.Античные риторики. - М.: Знание, 1978. – 256 с. 

3.Лосев А.  Ф. Античные риторики. - М.: Знание, 1986. – 486 с. 

4.Малахов В.  Етика: Курс лекцій. – К.: Форум, 2000. – 387 с.

5.Причепій Є.  Філософія. – К.: Форум, 2001. – 368 с. Современная философия. –  К.: Вища школа, 1995. – 320 с. 

6.Філософія / ред. Горлач М., Кремень В. –  Харків: Фоліо, 2001. – 400 с. 10.

7.Філософія.  – К.: Вища школа, 2001. – 355 с. 11. Філософія. – К.: Вікар, 2002. – 156 с.

8.Кадзьолка В.В. Нариси  історії античної філософії. –  Львів, 1993 р. 
9.Татаркевич В. Історія філософії. – Т.1. – Львів, 1997 р. 
10.Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1983 р