Форми державного правління

Міністерство Освіти та Науки України

НТУУ "КПІ"

 

 

 

 

Реферат

на тему:

Форми державного правління 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2013

 

 

План

1. Вступ.

2. Форма державного правління.

3. Види форм державного управління.

4. Сучасні політичні системи країн.

5. Висновок.

Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Вступ

Питання про переваги і недоліки різних форм правління обговорюється  давно, хоча на протязі історії інтенсивність  цих дискусій була неоднаковою. За останні  три десятиріччя підвищення інтересу до цієї проблеми пов’язане з «хвильою» демократизації, яка охопила багато країн по всьому світі. Після падіння авторитарних режимів у всіх молодих демократіях постало питання про вибір форми правління. Це питання супроводжувалось дебатами про «плюси» та «мінуси» різних систем.

Історично виокремились і сформувались дві основні форми державного правління – монархія і республіка. В процесі розвитку цих форм виникали їх різновиди.

Дане питання торкнулось і України, та знайшло свій прояв у Законі України «Про внесення змін до Конституції  України» від 8 грудня 2004 року, відповідно до якого в Україні була встановлена  парламенсько-президенська форма правління. Проте, на цьому вирішення проблеми вибору форми правління в Україні не було завершене. Вчені вважають, що вибираючи найбільш актуальну форму правління в Україні, слід опиратися не лише на досвід інших країн, а, в першу чергу, на ментальність та цінності власної держави, стан розвитку суспільства, рівень правової культури. Вчені, правознавці, політики та пересічні громадяни висувають різні погляди щодо пріоритетної форми правління в Україні. Щоб дослідити це питання, передусім, слід звернутися до того, що ж уособлює в собі категорія форм державного правління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Форма державного правління

Форма державного правління — це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Певний прорив в уніфікації терміна «форма правління» зробила  Швеція, де вперше було вжито на офіційному рівні у 1772 р. прийнято акт, який визначав організацію державного механізму на рівні найвищих ланок і мав відповідну назву. Про форму правління як характеристику владної системи держави йшлося у Конституції Норвегії 1814 р., Португалії (1826 р.), Саксонії (1831 р.), Франції (1848 р.). У ХІХ ст. на понятійно-дефініційному рівні форма правління майже не досліджувалась, адже вироблене визначення влаштовувало теоретиків. Після Жовтневої революції поняття форми правління визначалося за допомогою різних підходів, ідеологічно зумовлених. У 60-80 рр. ХХ ст. радянські юристи визначились з поняттям «форми держави», котра складається з 3 компонентів — форми державного правління, форми державного устрою, форми політичного режиму. У 80-х рр. визначення набуває чіткого значення : «форма правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням».

Характер взаємовідносин вищих органів держави є визначальним і з точки зору теорії поділу влад. Ідея поділу влад у найбільш чіткому і послідовному викладі була запропонована Ш. Монтеск'є. Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них мала здійснюватися відповідними органами (органом). Усі три влади визначалися як рівнозначущі і взаємно зрівноважені. Ш. Монтеск'є розглядав поділ влад не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розмежування політичних сил, що здійснюється в ім'я політичних свобод. На його думку, зосередження всіх названих влад у руках однієї особи чи групи осіб було б неприпустимим. Як альтернативу деспотизму і гарантію додержання прав і свобод особи розглядали поділ влад і всі наступні прихильники цієї ідеї.

Концепція Ш. Монтеск'є справила великий вплив на розвиток конституційної теорії і практики і, зокрема, знайшла пряме відображення в конституційних актах періоду французької революції XVIII ст. Одне з положень Декларації прав людини і громадянина 1789 p. визначало, що «суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не здійснений поділ влад, не має конституції». Характерно, що Декларація у тій чи іншій формі була інкорпорована до змісту багатьох прийнятих за два століття конституцій Франції, включаючи і чинну.

Принцип поділу влад є підґрунтям Конституції США 1787 p., хоча прямо в її тексті він і не згадується. Цей принцип знайшов пряме відображення в структурі американської конституції. Так, перші три з семи статей її головного тексту присвячені організації і повноваженням органів законодавчої, виконавчої і судової влад. Юридична форма закріплення принципу поділу влад тут має вигляд структурно-функціонального визначення кожного з вищих органів держави у нормах основного закону.

Саме така форма закріплення  поділу влад довгий час була загальноприйнятою в конституційному праві зарубіжних країн, які реально або номінальне сприйняли названий принцип. У багатьох новітніх конституціях, прийнятих на початку 90-х років XX ст., відповідний принцип до того ж прямо задекларований. Декларуючи на конституційному рівні поділ влад, правлячі кола застерігають необхідність відповідними засобами створити умови для переходу до нових форм державно-політичного життя. З іншого боку, це означає проголошення відмови від раніше прийнятих принципів організації влади і побудови державного механізму.

Сприйняття  загальновизнаного в цивілізованому світі поняття державної влади як єдності трьох її гілок (законодавчої, виконавчої, судової) передбачає не тільки чітку визначеність і детермінованість їх функцій і компетенції, а й оснащення кожної з цих гілок дієвим механізмом, призначеним реалізовувати ці функції і компетенції у конкретній практичній діяльності.

Тобто державна влада не може реалізовуватися сама по собі. Вона має бути представлена (виражена) певними діями, які сприймаються як такі, що містять державно-владні накази керуючого впливу.

Такі  дії являють собою: по-перше, чітко  виражені в реальній дійсності вольові положення держави; по-друге, дії, що йдуть від конкретних суб'єктів, які представляють інтереси держави (суб'єктів з державно-владними повноваженнями); по-третє, дії, які реально відчувають численні державні та громадські структури, а також фізичні особи.

Якщо  застосувати цей підхід до такої  категорії, як виконавча влада, то цілком справедливим буде висновок, що вона міститься  і виявляється у державному управлінні, а суб'єктами, в чиїх діях вона представлена, будуть органи виконавчої влади, які у свою чергу, поширюють її вплив за допомогою інших виконавчо-розпорядчих органів.

Викладена позиція дає змогу визначити  сутність і здійснити видову класифікацію такої юридичної категорії, як «форми державного управління».

Що ж  саме означають ці форми? У загальнонауковому  трактуванні «форма» завжди пов'язується з категорією «зміст». У цьому разі під формою розуміють той чи інший варіант зовнішнього вираження змісту.

Так, зміст  гри в шахи зовнішньо виражається  у формі переміщення за певними  правилами фігур на шаховій дошці. В шахи можна грати й подумки. Але тоді не спостерігатимуться реально  відчутні дії, які об'єктивно свідчать про те, що ведеться така гра, тобто зміст гри не виражатиметься зовнішньо, зміст буде без форми, в якій він може себе виявити.

Аналогічно  й державне управління зовнішньо  виражається в конкретних, реальних, відчутних діях державних органів і посадових осіб. Так, зміст державно-управлінської діяльності тоді піддається чіткому сприйняттю, коли набуває потрібної форми.

Отже, у  найзагальнішому вигляді під  формою управлінської діяльності слід розуміти той чи інший спосіб зовнішнього вираження (оформлення) змісту цієї діяльності.

Кожен суб'єкт  державного управління (орган чи посадова особа) наділений відповідною компетенцією, яка, як правило, дає йому можливість обирати у конкретних ситуаціях той чи інший варіант поведінки, варіант конкретних дій, тобто відбити зміст управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найефективніша і найбільшою мірою відповідає державним інтересам.

Конкретними прикладами дій суб'єктів управління, в яких виражається зміст управлінської діяльності (тобто прикладами форм управлінської діяльності), можуть слугувати такі їх дії, як: видання акта управління, прийняття рішення, вирішення скарги, проведення наради, призначення ревізії, видача дозволу, реєстрація підприємства, здійснення контролю, заборона будь-чого тощо.

Аналіз  використовуваних у державному управлінні форм свідчить, що їх сукупність — це своєрідне системне утворення, компоненти якого тісно взаємодіють один з одним, проте не є взаємозамінними.

Система форм відіграє в управлінському процесі  важливу роль. Зокрема, за допомогою цієї системи забезпечуються: підтримка встановленого порядку; використання в інтересах і цілях державного управління потенціалу недержавних структур і громадян; гласність та врахування громадської думки; зміцнення законності, дисципліни й організованості.

Форми управлінської  діяльності відзначаються помітною самостійністю й універсальністю щодо конкретних галузей і сфер державного управління. Між ними немає жорсткої залежності та взаємозумовленості. Через це одні й ті самі форми успішно застосовуються в різних галузях і сферах.

Це дає  змогу виконавчо-розпорядчим органам  шляхом застосування усього масиву відомих  форм реалізовувати свої повноваження і в економіці, і в адміністративно-політичній діяльності, а також успішно розв'язувати питання внутрішньоорганізаційного характеру.

Водночас  застосування суб'єктом управління тієї чи іншої форми багато в чому визначається його компетенцією, характеристиками об'єкта управління, управлінською метою, прагненням отримати той чи інший конкретний результат. У такій ситуації принципово важливим виявляється уміння вільно орієнтуватись у всій різноманітності форм, здатність здійснити обґрунтований вибір найефективніших серед них, а за необхідності поєднувати вже відомі чи знайти нові форми.

Існуючі взаємозв'язки і взаємозалежності між  формами та іншими складовими управлінської  діяльності, як правило, передбачені  і певною мірою регламентовані адміністративно-правовими  нормами. Такі норми найчастіше містяться  у положеннях про той чи інший  орган державного управління, посадових  інструкціях, правилах тощо.

Так, служби безпеки дорожнього руху міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, їх об'єднань, установ і організацій згідно з положенням про них мають право проводити наради, семінари, конференції, конкурси та інші заходи щодо вдосконалення роботи з питань забезпечення безаварійної роботи транспортних засобів.

Органи  захисту прав споживачів мають право: давати господарюючим суб'єктам обов'язкові для виконання приписи щодо припинення порушень прав споживачів; опломбовувати в порядку, передбаченому законодавством у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг, виробничі, складські, торговельні та інші приміщення, а також неправильні, несправні й такі, що не мають відповідного клейма, чи з порушеними термінами перевірки вимірювальні прилади; проводити у встановленому порядку за участю заінтересованих центральних органів державної виконавчої влади та господарюючих суб'єктів порівняльні огляди, виставки, дегустації якості товарів.

Міністерство  у межах своїх повноважень  видає на основі й на виконання чинного законодавства накази, організує та контролює їх виконання; у разі потреби видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями спільні акти; складає у встановленому порядку зведені квартальні, річні бухгалтерські, статистичні звіти і баланси за видами діяльності.

Органам управління залізничним транспортом  надано право розробки узгодженого графіка руху поїздів і плану їх формування; розробки технічних вимог до нових видів рухомого складу. Укрзалізниця в межах своєї компетенції видає накази, обов'язкові для виконання залізницями, об'єднаннями, підприємствами та організаціями залізничного транспорту, які входять до сфери управління Укрзалізниці, організує та контролює їх виконання.

Аналіз  ступеня адміністративно-правової регламентації, порядку використання управлінських форм (тобто того, наскільки жорстко, детально держава регламентує застосування тієї чи іншої форми) показує, що вона неоднакова для різних форм.

Максимально регламентовані форми, що пов'язані  з реалізацією правозастосовних, правоустановчих і правоохоронних функцій виконавчої влади. Саме вони спричинюють найістотніші юридичні наслідки і їх регламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму законності в державному управлінні.

Значно  менше регламентовані форми, що не спричиняють  прямих юридичних наслідків (наради, консультації). Тут виконавчим органам  надається широка можливість самостійного вибору управлінських форм.

Разом з  тим застосовувані форми державного управління і в першому, і в другому випадку мають відповідати таким вимогам: не виходити за межі режиму законності; відповідати компетенції даного суб'єкта управління; відповідати призначенню і функціям управлінської діяльності; відповідати змісту і характеру вирішуваних питань; сприяти досягненню мети управлінського впливу; враховувати особливості конкретного об'єкта управління.

Зрозуміло, що ступінь регламентації використання форм державного управління не перешкоджає  вільному вибору самим органом управління тієї з них, яка в цій ситуації є доцільною, ефективною, найбільшою мірою відповідає поставленим завданням і меті (наприклад, проведення інструктування замість видання директив).

Узагальнюючи  викладені положення, можна зробити  висновок, що під формою державного управління слід розуміти зовнішньо виражену дію — волевиявлення суб'єкта управління, здійснене у рамках режиму законності та його компетенції для досягнення управлінської мети.

 

3. Види форм державного управління.

Різноманітність форм державного управління, помітні відмінності в характері, юридичній силі, ролі в управлінському процесі роблять актуальною проблему їх класифікації. Слід зазначити, що донині адміністративно-правова наука не має загальновизнаної класифікації форм управлінської діяльності.

Найпоширенішими є дві класифікації:

• за значенням наслідків, які виникають у результаті використання 
  тієї чи іншої форми (наявності правового ефекту);
• за способом реалізації методів управління.

За значенням наслідків, які  виникають у результаті використання форм, виділяють: а) правові форми державного управління; б) не-правові форми державного управління.

До правових належать форми, використання яких спричиняє  виникнення юридичного ефекту. Це, зокрема, видання юридичних актів, застосування примусових заходів. Такі форми виступають як юридичні факти і можуть формувати адміністративно-правові відносини.

До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії, за результатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

За способом реалізації методів управління виділяють такі форми:

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість).
2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм права, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво).
3. Укладання адміністративних договорів.
4. Здійснення реєстраційних та інших юридичне значущих дій.
5. Провадження організаційних дій.

6. Виконання  матеріально-технічних операцій. Зупинимося  на змісті перелічених форм.

1. Видання нормативних актів управління (встановлення норм права, адміністративна правотворчість). Основним призначенням цієї форми управлінської діяльності є виконання наказів, законів, а також інших державно-владних приписів, для реалізації яких потрібні додаткові положення нормативного характеру.

Як правило, повноваження органів державного управління з встановлення загальнообов'язкових адміністративно-правових приписів (норм права), тобто повноваження щодо самостійності (на основі законів і на виконання законів) правотворчості, закріплюються у відповідних нормативних документах.

Так, затверджене  Указом Президента Загальне положення  про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади містить норми, які передбачають, що міністерство в межах своїх повноважень на основі та на виконання законодавства України видає накази, організує та контролює їх виконання, а у випадках, передбачених законодавством України, рішення міністерства можуть бути обов'язковими для виконання центральними органами державної виконавчої влади, підприємствами

незалежно від форм власності та громадянами. Міністерство в разі потреби видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади, місцевими органами влади і самоврядування спільні акти.

Аналогічні  норми містяться в положеннях, якими регулюється діяльність конкретних міністерств, комітетів, відомств. За допомогою такої нормотворчості конкретизуються і деталізуються загальні норми законів. Природно, що при цьому не змінюється їх смисл, але забезпечуються умови для найбільш гнучкої й ефективної реалізації передбачених законами правил з урахуванням особливостей місця і часу виконання.

Встановлення  норм права підзаконного характеру  в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності практично виражається у виданні органами державного управління нормативних актів. Цим шляхом забезпечується для них можливість активно впливати (керувати) у рамках вимог законів на підвідомчі сфери (громадські відносини).

Такі  нормативні акти найчастіше встановлюють конкретні права, обов'язки, відповідальність учасників суспільних відносин. У  них часто містяться обмеження  і заборони, обумовлені специфікою сфери управління. Вони формують основи взаємодії різних суб'єктів управління, здійснюють правоохоронні функції управлінського характеру (наприклад, встановлення певного правового режиму), передбачають юридичні гарантії забезпечення законності і дисципліни в управлінні.

Так, Кабінет  Міністрів постановою від 12 жовтня 1992 р. № 576 затвердив нормативний документ — Положення про дозвільну систему, яким установив цілу низку норм, що регламентують порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, охорони, транспортування вогнепальної зброї, боєприпасів, радіоактивних, наркотичних, отруйних речовин.

Нормотворчу діяльність органів державного управління можна вважати опосередкованою на відміну від безпосереднього встановлення норм права, яке здійснюють органи законодавчої влади. Ця опосередкованість визначається підзаконністю нормативних актів органів управління, що видаються на основі й на виконання законів.

Отже, виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління виступає як регулятор суспільних відносин. Це дає можливість органам державного управління активно впливати на суспільне життя, ефективно вирішувати питання господарського, адміністративно-політичного, соціально-культурного будівництва.

2. Видання ненормативних актів управління (застосування норм права, видання індивідуальних актів управління, актів застосування норм права, адміністративне розпорядництво) — найбільш масштабна частина управлінської діяльності. Саме за допомогою юридичних актів індивідуального характеру закони та інші правові норми застосовуються до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти містять точно визначені та персоніфіковані юридично-владні приписи. Вони відіграють роль юридичних фактів, з якими пов'язуються виникнення, зміна, припинення адміністративно-правових відносин.

Акти  застосування норм адміністративного  права мають свої відмітні ознаки:

• акт застосування норм адміністративного права має індивідуальний характер. Індивідуальність виявляється, по-перше, в тому, що він розв'язує цілком визначене й конкретне питання; по-друге, в ньому вказується конкретний адресат, який має додержуватися вміщеного в акті припису;
• акт застосування  адміністративно-правової  норми  має юридичну природу. Він має державно-владний характер і є обов'язковим для всіх, кому адресований. Виконання акта гарантується, а за необхідності забезпечується примусовою силою держави.

Слід  зазначити, що такі акти не завжди містять  владні приписи особі, до якої звернена норма безпосередньо. Тобто сам  акт може бути звернений до однієї особи, а приписи, що містяться в ньому, — до іншої. Наприклад, наказ про нагородження цінним подарунком безпосередньо звернений до однієї особи, яка таким подарунком нагороджена. Водночас вміщені в ньому державно-владні приписи стосуються органу, що зобов'язаний цей подарунок видати;

• такі акти завжди видаються в односторонньому порядку. Вони виходять від компетентного органу (посадової особи) — суб'єкта застосування норм адміністративного права. Ця обставина залишається в силі й у разі якщо акт виступає результатом погодження волі усіх учасників правовідносин. Наприклад, акти про призначення пенсії, надання відпустки, матеріальної допомоги;
• акт застосування норм адміністративного права спричиняє виникнення, зміну, припинення адміністративних правовідносин, тобто є юридичним фактом. Водночас він виконує й регулятивні функції. Норми адміністративного права регулюють абстрактні управлінські відносини. Ця абстрактність нормативних приписів не дозволяє використовувати їх для безпосереднього впливу. З цією метою використовуються акти застосування норм права, що стають самостійним засобом управління соціальними процесами.

За своєю  сутністю індивідуальний акт застосування норм права — це оформлене у  вигляді індивідуального державно-владного припису рішення органу управління з приводу оцінки конкретної життєвої обставини з точки зору чинних нормативних приписів. Прикладами таких актів є накази про призначення на посаду, звільнення з посади, надання відпустки, допомоги, пільг, зарахування до резерву на висунення, документи про утворення управлінських структур, постанови про вирішення справ щодо адміністративних правопорушень, розгляду скарг громадян тощо.

Кількість і масштабність актів застосування норм права не піддається жодному  переліку, оскільки вся динаміка державного управління охоплюється цією формою діяльності виконавчо-розпорядчих органів.

Отже, акт  застосування норм адміністративного  права — це індивідуальний юридичний акт, що вирішує конкретну управлінську справу, персонально визначає поведінку адресата, має державно-владний характер, видається уповноваженим органом у встановленому порядку.

3. Укладання адміністративних договорів. Своєрідною формою державного управління слід вважати адміністративні договори. З самого початку доцільно зазначити, що досить інтенсивно використовуваний в адміністративно-правовій літературі термін «адміністративний договір» у нормативних джерелах не вживається.

Основне питання цієї проблеми полягає в  тому, що договірні відносини характерні для цивільного права і відрізняються юридичною рівністю волевиявлення сторін, які в них вступають. Тобто договір — це угода юридичне рівноправних сторін. Природа державного управління передбачає імперативність, юридичну владність волевиявлень даної сторони і як наслідок — юридичну підвладність іншої сторони.

З таких  позицій сам термін «адміністративний  договір» нібито суперечить правовій логіці.

Проте змінювані  в процесі історичного розвитку суспільні відносини і практика їх регулювання викликали до життя  такий вид угод, як плановий договір. Йдеться про договір, який укладається внаслідок того, що вступ у договірні відносини передбачений планом (аналогічним документом), який за своєю сутністю є управлінським (вольовим і владним) актом.

Наприклад, п. 2 Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 вересня 1997 р. «Про стан науково-технічної сфери України та невідкладні заходи щодо підвищення ефективності її державного регулювання» від 13 жовтня 1997 р. містить норму, яка вимагає від Міністерства України у справах науки і технологій разом з Національною академією наук у місячний строк подати Президентові України перелік заходів щодо підтримки науково-технічної діяльності у регіонах.

Питання про характер планових договорів  є предметом детального аналізу  вчених-цивілістів, які дійшли висновку, що за такого виду угод різко обмежується  індивідуальна воля сторін.

Отже, в  юридичній практиці набули значного поширення договори, в яких воля однієї зі сторін органічно поєднується  з управлінською волею держави, тобто ця сторона виступає як юридичне владний суб'єкт. Інша сторона має  їй коритися, тобто виступати як юридичне підвладний суб'єкт. Така ситуація вже характерна для адміністративно-правових відносин.

Проте відносини, в яких учасники договору перебувають  не в однаковому становищі, а орган управління зберігає владні повноваження, тобто повноваження адміністративно-правового характеру, виникають не лише внаслідок дії актів планування.

Так, адміністративний договір використовується у процесі  оформлення громадян на роботу, коли у двосторонній бесіді щодо умов праці посадова особа і претендент на посаду дійшли згоди. Такий адміністративний договір передує факту призначення на посаду відповідним наказом.

Перехід до побудови ринкових відносин потребує вдосконалення державно-управлінської  діяльності, в тому числі й через  застосування форм, які найбільше  відповідають сучасним умовам і розвитку суспільства. Однією з таких форм на нинішньому етапі слід визнати договори, в яких однією зі сторін виступає орган державного управління з властивими йому державно-владними повноваженнями.

Нині  дедалі частіше приймаються нормативні акти, які зобов'язують сторони до укладення договорів.

Так, Указ Президента України «Про додаткові  заходи щодо матеріального і морального заохочення працівників вугільної промисловості» від 9 січня 1996 р. містить норми, за якими Кабінет Міністрів України за погодженням з об'єднанням галузевих профспілок має: