Формування та становлення наукових шкіл України

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Хмельницький національний університет

Реферат з дисципліни «Основи  економіки знань»

на тему:

«Формування та становлення наукових шкіл України»

Підготувала

Студентка групи МР-11-1

Дідух Ірина

2012

План

Вступ.

1. Наукова школа як актуальна наукова проблема.

2. Теоретичні засади розвитку наукових шкіл як форми організації наукової роботи.

3. Тенденції розвитку наукових шкіл  в сучасних умовах.

4. Наукові школи: стан і перспективи.

Висновок.

Список  використаної літератури.

Вступ.

Наукова школа — неформальний творчий колектив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною програмою і стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера. Це об'єднання однодумців, що розробляє життєво важливі для суспільства проблеми під керівництвом відомого в певній галузі дослідника, має значні теоретичні і практичні результати своєї діяльності, визнані у наукових колах і сфері виробництва. Наукові школи репрезентують загальновизнану форму наукового пошуку, де поєднуються як особисто-творчі, персоналізовані фактори (у вигляді лідера школи та його послідовників), так і чинники матеріально-організаційні, фінансові, ресурсні (без чого зазвичай у сучасній науці важко вести розмову про істотні результати та приріст знання). Власне виникнення та існування наукових шкіл є критеріально значимим показником того, що наука в даному суспільстві і державі розвивається повноцінно і плідно. Саме наукова школа — природна форма функціонування науки у якості пізнавальної системи та соціального інституту.

Створення наукової школи відбувається внаслідок  поєднання багатьох чинників. Дослідженню  вітчизняної науки присвячено чимало робіт, які торкаються тих чи інших  аспектів та галузей, але й досі відсутня узагальнююча праця, в якій би комплексно був проаналізований процес формування та функціонування вітчизняних наукових шкіл, особливо у контексті соціально-політичних та інституціональних обставин, що супроводжували становлення радянського суспільства.

 1. Наукова школа як актуальна наукова проблема

 Узагальнено історіографію проблеми розвитку наукових шкіл у закладах освіти ХХ століття, схарактеризовано групи наукових джерел дослідження.

Історіографічний пошук  засвідчив, що в науковій та історико-педагогічній літературі накопичено певний обсяг знань про студіювання феномену «наукова школа». На основі ґрунтовного аналізу значного масиву наукових джерел окреслено праці філософського, наукознавчого, соціологічного, суспільствознавчого, педагогічного спрямування, що дало можливість усебічно вивчити обране для дослідження явище. Роботи А. Антонова, І. Аршавського, Г. Доброва, Б. Кедрова, І. Лакатоса, К. Ланге, С. Микулінського, М. Родного, Д. Прайса, Н. Семенова, С. Хайтуна, Р. Штейнера, М. Ярошевського та ін., після виходу у світ яких зазначена проблематика набула особливої актуальності в наукових пошуках вітчизняних і зарубіжних авторів, підтвердили тезу про те, що наукові школи мають значний уплив як на розвиток науки загалом, так і на вдосконалення підготовки та атестації наукових, науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації зокрема. У філософських працях «Виникнення та розвиток наукового факту» польського вченого Л. Флека, «Структура наукових революцій» американського філософа й історика науки Т. Куна, «Особистісне знання. На шляху до посткритичної філософії» М. Полані закладено теоретико-методологічні підвалини дослідження наукових шкіл. Саме вони посприяли виокремленню наукового співтовариства як суб'єкта наукової діяльності, обумовлюючи таким чином інтерес до наукових шкіл.

Саме  у 1920—1930-х рр. в Україні з’явилися  й досить швидко встигли отримати широке визнання наукові школи, які  визначали теоретичну новизну і  практичну значущість наукового  знання майже впродовж усього ХХ ст.

Попри усі труднощі, вітчизняні школи спромоглися  в цей час досягти по-справжньому  визначних досягнень. І відбулося  це за умов, коли з кінця 1920-х —  початку 1930-х рр. до загальних соціально-побутових  негараздів додався ще й гнітючий фактор репресивного тиску, не тільки морально-психологічного терору, а  й досить частого прямого притягнення  науковців різних рівнів до суду з  наступною розправою над ними. Треба зазначити, що 20-30-ті рр. ХХ ст. були ознаменовані для української науки формуванням і плідною діяльністю низки наукових шкіл, спроможних працювати на рівні тодішніх світових стандартів. Ці школи здобули вже тоді світове визнання (чого вартий тільки УФТІ, що одразу став центром систематичних зібрань фізиків з усього світу), яке ґрунтувалося і на авторитеті їх лідерів, і на безперечних досягненнях практично на всіх головних напрямках наукового пошуку. Зрозуміло, що репресивно-каральна машина, що безупинно працювала протягом усього досліджуваного періоду, штучно і безжально обірвала роботу багатьох шкіл, вирвавши з життя у самому розквіті сил багатьох з тих, хто становив славу як української, так і світової науки.

Інтерес радянських фахівців до проблем розвитку і діяльності наукових шкіл, теорії і практики наукової комунікації не згас у наступні роки й знайшов своє втілення в збірниках статей «Нові наукові напрями і суспільство» (1983 р.), «Вчений і науковий колектив: соціальні аспекти діяльності» (1986 р.). Аналіз матеріалів  колективних робіт «Основи наукознавства» (1985р.), «Науково-технічний потенціал: структура, динаміка, ефективність» (1987 р.), «Наукові кадри СРСР: динаміка і структура» (1991 р.) свідчить, що наукову школу починають розглядати як невід'ємний складник вітчизняного потенціалу науки й освіти. Виняткове значення в її представленні як наукознавчої категорії мали роботи Д. Зербіно, О. Воверене, О. Вілкіної, В. Корзуна, С. Максюкової, Н. Лукіної, Е. Ляховича.

Варто зазначити, що в поле зору науковців потрапляли проблеми інформаційних зв'язків наукових шкіл, їх ідентифікації та довговічності, оцінки динаміки напрямів дослідження, розвитку мережі наукових комунікацій (Л. Мальцене «Інформаційні зв’язки наукової школи та їх роль у подготовці споживачів і творців наукової інформації» (1986 р.), Г. Дюментона «Мережа накових комунікацій і організація фундаментальних досліджень» (1987 р.) тощо). Виокремленню сутнісних характеристик наукових шкіл, визначенню типології останніх, вивченню аналізу психологічних особливостей учених-засновників цих шкіл, комунікативних процесів у конкретних наукових школах сприяли роботи Д. Гузевича, В. Ізвозчикова, О. Мирської, Г. Несветайлова і М. Потьомкіна.

Отже, аналіз наукових джерел засвідчив, з одного боку, актуальність проблеми, з іншого – прогалини  у вивченні діяльності науково-педагогічних шкіл вищих педагогічних навчальних закладів України у визначений період часу, що й зумовило науковий пошук у цьому напрямі.

2. Теоретичні засади розвитку наукових шкіл як форми організації наукової роботи.

Розкрито суспільно-політичні, соціально-економічні та культурно-освітні передумови розвитку колективної наукової творчості, визначено підходи до з'ясування сутності поняття «наукова школа», схарактеризовано основні її ознаки, функції, узагальнено класифікації наукових шкіл, умови їх становлення й розвитку у вищих навчальних закладах України у ХХ столітті.

У процесі наукового пошуку встановлено, що розвиток наукових шкіл педагогічного спрямування пов'язаний з активізацією науково-дослідної  роботи викладачів, участю професорсько-викладацького  складу вищих навчальних закладів у  поширенні й популяризації наукових знань, поглибленням змісту наукових досліджень, створенням чіткої системи стимулювання студентів до науково-дослідної  роботи, пожвавленням діяльності студентських наукових гуртків, демократизацією  стосунків між викладачами й  студентами, посиленням вимог до отриманих  наукових результатів, а також до контролю за їхньою науково-дослідною  роботою.

Аналіз нормативних документів у галузі вищої освіти, матеріалів теоретичних і практичних надбань  педагогічної науки засвідчив, що розуміння  й тлумачення вченими, педагогами-практиками одного з ключових понять – «наукова школа» – об'єднує досить широкий  спектр думок і поглядів на його сутність. Так, за своїм змістом наукова школа є тією динамічною одиницею науки, яка забезпечує наступність наукового знання й наукових поколінь, інтеграцію науково-дослідної та навчальної діяльності, виступає особливою формою кооперації вчених, підготовки науково-педагогічних кадрів, наукового співробітництва. Крім того, вона – такий соціальний феномен науки, який дозволяє розглянути когнітивні й соціальні характеристики наукової діяльності суб’єктів у їхній єдності та взаємозумовленості. Синтезом  підходів є визначення наукової школи як інтелектуальної, емоційно-ціннісної, неформальної, відкритої спільності вчених різних статусів, які розробляють під керівництвом лідера запропоновану ним дослідницьку програму, здійснюють її презентацію, захищають мету й результати, а також готують науково-педагогічні кадри. Узагальнення основних дефініцій полісемантичного поняття «наукова школа» дало змогу визначити істотні її ознаки: наявність лідера – визнаного науковою спільнотою вченого, який володіє педагогічною майстерністю і має науковий авторитет; розробка прогресивної або інноваційної наукової ідеї та продуктивної дослідницької програми, існування яких виступає провідним чинником консолідації ієрархічно структурованої наукової спільноти; єдність тематики наукового пошуку керівника та учнів; традиція наступності й передачі світосприймання, наукових цінностей, технологій науково-дослідної роботи; оригінальність наукових пошуків та характерний стиль роботи наукового колективу; наукова значущість розробок даної школи; наявність системи підготовки науково-педагогічних кадрів, органічних форм спілкування та взаємного впливу членів співтовариства один на одного. З'ясовано, що суб'єктами взаємодії в наукових школах виступають: учені як основоположники та засновники наукових шкіл (наукові лідери); учені, які увійшли до складу наукових шкіл, поділяють наукову доктрину лідера та виявили бажання продовжити розвиток її певного наукового напряму (прихильники та послідовники); учні основоположника наукової школи, які за умови консультування та керівництва наукового лідера підвищують власну наукову кваліфікацію. Результатами діяльності вчених та створюваних ними наукових шкіл доцільно вважати матеріальні й духовні блага (цінності, надбання), їхню наукову й науково-технічну продукцію, нові наукові знання, які можуть виступати об'єктами права інтелектуальної власності. В основу діяльності наукових і наукових шкіл, як свідчить проведене дослідження, зазвичай, покладено такі принципи: свободи наукової творчості вчених та їх об'єднання в наукові школи; добровільності об'єднання вчених у наукові творчі колективи; самоврядування наукових шкіл як самоорганізувальних структур; невтручання органів самоврядування у творчий процес наукових досліджень; колективності виконання фундаментальних та прикладних наукових досліджень; вільного вибору вченими форм та методів наукових досліджень, презентації їхніх результатів.

Зіставно-порівняльний аналіз праць  учених дав змогу виокремити основні функції науково-педагогічних шкіл: освітню (навчання науково-дослідним умінням і методам науково-педагогічних досліджень, підвищення професійної кваліфікації, інтеграція теоретичних напрацювань наукової школи з навчальним процесом), дослідницьку (зародження та всебічна розробка нових наукових ідей, концепцій, теорій, напрямів, генерація нових знань), виховну (прилучення молодих науковців до наукових традицій, ідей, що висуває керівник, збереження традицій наукової школи на всіх її етапах становлення та розвитку, популяризація отриманих результатів досліджень), комунікативну (наукова школа є моделлю інформаційного простору, каналом обміну інформацією між науковим керівником і учнями, полем спілкування між однодумцями й опонентами), аксіологічну (організація діяльності наукового колективу відповідно до системи педагогічних цінностей), функцію відтворення (підготовка висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів). Крім того, науково-педагогічним школам притаманні швидка трансляція отриманих нових знань у систему загальної і професійної освіти шляхом оновлення їхньої структури, змісту, створення нових кваліфікацій і спеціальностей, розробки й апробації навчальних матеріалів, підручників, посібників, освітніх технологій, а також можливість поповнення кадрового складу з числа обдарованої студентської молоді. 

У процесі наукового пошуку з'ясовано, що розвиток науково-педагогічних шкіл ВНЗ України здійснюється інтенсивно за таких умов: наявність інтелектуальної  харизми й авторитету керівника  в науковому світі; перспективність  дослідницької програми наукової школи; організація педагогічної взаємодії  на основі співробітництва та співтворчості  в межах визначеної наукової спільноти; активність учасників наукової школи, забезпечення наступності в наукових дослідженнях; динамізм школи (постійне поповнення школи обдарованими вихованцями  – послідовниками лідера, які підтримують  з ним контакти, зберігають цінності й традиції школи та здатні до самостійного пошуку); мобільність суб'єктів наукової школи; багаторічна наукова продуктивність, що характеризується як статистичними  показниками (кількість наукових робіт, аспірантів, докторантів, індекс цитування), так і якісними (керівник і члени  наукової школи є авторами фундаментальних  наукових праць, членами редколегій провідних фахових журналів і  збірників, учених спеціалізованих  рад, наукових товариств, національних та зарубіжних академій); розвиток атмосфери  творчості, новаторства, відкритості  до наукових дискусій; постійні комунікакаційні зв’язки між керівником і учнями наукової школи.

Отже, науково-педагогічна  школа як форма організації науково-дослідної  діяльності вітчизняних вищих навчальних закладів є середовищем, у якому  одночасно відбувається підготовка наукових кадрів, розвиток і формування їхньої особистості. Науково-педагогічна  школа уособлює найяскравіший вияв колективної форми творчості  під безпосереднім керівництвом визнаного вченого, який живить цей  колектив науковими ідеями.

Проведений аналіз історико-педагогічних джерел уможливив у межах досліджуваного періоду виокремити й обґрунтувати три етапи розвитку наукових шкіл у вищих навчальних закладів України ХХ століття. Беручи до уваги той факт, що саме соціальні, політико-правові, економічні й ідеологічні процеси  задають параметри освітньої політики й виступають підвалинами для встановлення періодизації (О. Сухомлинська), було визначено такі критерії для обґрунтування етапів: потреби суспільства з урахуванням його суспільно-політичного, соціально-економічного розвитку в підготовці кваліфікованих науково-педагогічних кадрів, зміни в освітніх пріоритетах держави, рівень розвитку вітчизняної психолого-педагогічної науки, специфіка світоглядної позиції і діяльності науковців досліджуваного періоду.

Перший етап – (20–40 рр. ХХ ст.) – етап зародження дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл на Слобожанщині. Цей етап започаткував діяльність вищих педагогічних навчальних закладів (ІНО, педагогічних інститутів), заклав основи державної системи підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів через аспірантуру. Характерною його рисою стала розробка низки нормативних документів («Положення про порядок підготовки наукових робітників при вищих навчальних закладах та науково-дослідницьких інститутах», 1922 р., «Інструкція про порядок підготовки наукових працівників при науково-дослідних інститутах і вузах з прикладних, точних та природничих наук», 1925 р. тощо), які визначили засади організації науково-дослідної діяльності та встановили єдиний порядок підготовки науково-педагогічних працівників.

Отже, наявність концептуальних педагогічних ідей, публікацій обраної  проблематики, співробітників і однодумців є підставою констатувати започаткування у 20–40 рр. ХХ ст. в Харкові дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл.

Другий етап – (50–70 рр. ХХ ст.) – етап подальшого розвитку й офіційного визнання здобутків дидактичної та історико-педагогічної наукових шкіл, що позначився урізноманітненням тематики дослідницьких проблем. На цьому етапі спостережено активізацію розробки авторських концепцій дослідження, інтенсивну підготовку науково-педагогічних кадрів, поглиблення тематики наукових пошуків, уточнення й деталізацію основних положень науково-дослідних програм професорів М. Григор’єва, А. Зільберштейна, І. Федоренка (1908–1982 рр.) – фундаторів науково-дослідної діяльності Харківського державного педагогічного інституту та регіону загалом. Вони забезпечили створення методологічної платформи для становлення й розвитку наступних науково-педагогічних шкіл. У цей період простежено посилення уваги до історико-педагогічної проблематики, що зумовило поповнення лав наукової школи професора М. Григор'єва молодими дослідниками. У полі зору перебували проблеми наочного навчання, розвитку ідей активності й самостійності учнів у вітчизняній педагогічній науці та шкільній практиці в історичній ретроспективі, окремі аспекти педагогічної спадщини Н. Крупської, Л. Толстого, Г. Сковороди, К. Ушинського, які презентовано захистами кандидатських дисертацій під його керівництвом.

Третій етап – (80–90 рр. ХХ ст.) – етап перетворенням однорівневих наукових шкіл на багаторівневі, створення дочірніх наукових шкіл, розширення напрямів науково-педагогічних шкіл, змістовного збагачення поля наукових досліджень. Цей етап характеризується розширенням географічних меж функціонування науково-педагогічних шкіл вищих педагогічних навчальних закладів Східної України ХХ ст. (науково-педагогічні школи почали формуватися в містах Луганську, Сумах, Слов'янську, Полтаві, Донецьку), збагаченням напрямів їхньої діяльності, збільшенням їхнього кількісного складу.

Для кінця ХХ століття, як відомо, характерна посилена увага до вивчення питань економічної освіти, актуалізація економічних знань, без яких неможливо свідомо діяти в ринкових умовах, розв'язувати не лише економічні, але й соціальні, політичні питання. Розвиток наукової школи доктора педагогічних наук, професора, академіка НАПН України І. Прокопенка (м. Харків) – тому підтвердження. Пріоритетною науковою проблемою для І. Прокопенка та учнів його науково-педагогічної школи постають пошуки ефективних шляхів і засобів формування соціоекономічної культури майбутніх фахівців, удосконалення економічної освіти учнівської молоді, розробка науково-методичного супроводу навчально-виховного процесу на спеціальностях економічного профілю у вищих педагогічних навчальних закладах.

Останнє десятиліття ХХ ст. пов’язане з розвитком соціальної педагогіки як науки, із професійною підготовкою соціальних педагогів і соціальних працівників у вищій школі, що посприяло становленню в м. Луганську наукової школи доктора педагогічних наук, професора С. Харченка. До його наукових досягнень належать: розв'язання проблеми соціалізації учнівської і студентської молоді в умовах освітнього простору Східноукраїнського регіону; віднайдення шляхів взаємодії соціальних інститутів суспільства для формування здорового способу життя учнів загальноосвітніх навчальних закладів; з'ясування аспектів громадянської та гендерної соціалізації; розробка технологій соціально-педагогічної роботи з подолання різних форм соціальної дезадаптації (проблеми адиктивної й девіантної поведінки студентів) і технологій соціально-педагогічної діяльності з дітьми групи ризику; вирішення питань соціальної опіки, захисту, допомоги, підтримки й патронату соціально незахищених категорій людей, питання професійної підготовки майбутніх соціальних педагогів та соціальних працівників.

Інтеграція України в  Європейський освітній простір на початку  ХХІ століття зумовила активізацію багатьох освітньо-виховних проблем, що дало поштовх, по-перше, подальшому розвиткові історико-педагогічних шкіл докторів педагогічних наук, професорів О. Адаменко і Л. Ваховського (м. Луганськ), Л. Штефан, О. Іонової і О. Микитюка (м. Харків), А. Сбруєвої (м. Суми); шкіл соціально-педагогічного спрямування докторів педагогічних наук, професорів Т. Рижанової (м. Харків), С. Омельченко (м. Слов’янськ), С. Савченка (м. Луганськ); професійно-педагогічних шкіл докторів педагогічних наук, професорів В. Алфімова, О. Кучерявого, (м. Донецьк), О. Романовського (м. Харків). По-друге, характерним для сьогодення стало зародження нових наукових шкіл із проблем культури: з деонтологічної – доктора педагогічних наук, професора М. Васильєвої (м. Харків); управлінської – докторів педагогічних наук, професорів Т. Рогової і А. Губи (м. Харків); акмеологічної, аксіологічної  – докторів педагогічних наук, професорів Л. Рибалко і Н. Ткачової (м. Харків); інноваційної – докторів педагогічних наук, професорів О. Попової і І. Гавриш (м. Харків), Н. Гавриш (м. Луганськ), фізичної – докторів педагогічних наук, професорів Т. Ротерс, Г. Максименка, В. Горащука  (м. Луганськ), С. Єрмакова (м. Харків).

Отже, аналіз наукової діяльності провідних вищих педагогічних навчальних закладів України в досліджуваний  період дав змогу констатувати, що науково-педагогічні школи поступово  зазнавали якісних змін: поглибився предмет педагогічних досліджень; пожвавилися  наукові пошуки; зріс потужний науковий потенціал; підтримано наявні та сформовано нові науково-педагогічні школи; інтегровано  наукові результати в навчальний процес та гармонізовано наукову, навчальну  й методичну роботу; оновлено зміст  навчання найновішими фундаментальними знаннями й прикладними результатами; залучено молодих учених та обдарованих  студентів до наукових шкіл.

3. Тенденції розвитку наукових шкіл в сучасних умовах.

Виявлено прогностичні тенденції розвитку науково-педагогічних шкіл в системі вищої освіти України.

Прогностичні тенденції розвитку й вдосконалення діяльності наукових шкіл вищих навчальних закладів України у ХХІ ст.: удосконалення нормативно-правової бази діяльності наукових шкіл ВНЗ України; ліквідація розриву між академічною наукою та університетською, бо тільки за наявності наукових досліджень, що відповідають сучасному рівню академічної науки, університети зможуть стати джерелом кадрів як для вищих шкіл, так і для академічних інститутів; відкриття науково-дослідних лабораторій при університетських кафедрах й укомплектування цих лабораторій штатом наукових співробітників, звільнених від викладання; унормування надмірного перевантаження навчальною роботою невисокого відсотка активних у науковому відношенні викладачів; залучення кваліфікованих науковців до викладання в університетах фундаментальних курсів, а також актуальних спецкурсів; перенесення значної частини наукових досліджень з академічних установ у вищі навчальні заклади; організація актуальної за змістом, різноманітної за формами, сучасної за засобами, якісної за виконанням, доступної професійному навчанню студентської науково-дослідної діяльності; забезпечення тісної інтеграції освіти та наукових досліджень, зокрема, використання досліджень у навчанні студентів, а також поступове зменшення педагогічного навантаження для викладачів, що безпосередньо ефективно проводять наукові дослідження й результативно готують наукові кадри; активізація науково-дослідної роботи студентів та магістрантів вишів шляхом посилення ролі наукових гуртків, школи; практична спрямованість бакалаврських, дипломних та магістерських робіт; розробка наскрізної науково-практичної програми підготовки майбутнього фахівця; підтримання наукового лідерства кращих студентів, молодих учених, їхньої участі в роботі наукових шкіл.

4. Наукові школи: стан і перспективи.

Від розвитку та цілеспрямованої  наукової роботи в рамках наукових шкіл  значною мірою залежить науковий імідж університету і якість підготовки студентів. Серед чинників ефективного функціонування наукових шкіл можна виділити наступні:

• визначення наукового напряму, актуальної профільної наукової теми, перспективи її розвитку;
• формування наукових підрозділів (інститут, відділ, лабораторія, центр) при університеті, факультетах, кафедрах;
• формування наукових колективів, ретельне планування наукових досліджень;
• створення сучасної матеріально-технічної дослідницької бази;
• наявність докторантури, аспірантури;
• опублікування фундаментальних наукових праць: монографій, науково-методичних посібників, статей у фахових виданнях, зокрема міжнародних;
• наявність фахового наукового періодичного видання;
• щорічне проведення наукових заходів: симпозіумів, конференцій, семінарів.

Наукові школи мають бути основним джерелом поповнення кадрового складу підрозділів університету, і це є одним із головних завдань їх діяльності. Загальним недоліком наукових шкіл є недостатньо спланована робота над підвищенням наукової кваліфікації учасників. На сучасному етапі розвитку університету важливе значення має опублікування наукових праць - монографій, підручників та посібників із грифом МОН, статей у фахових виданнях, які характеризують результативність наукової школи і є одним із важливих рейтингових показників оцінки університету. Потребує більшої уваги практична реалізація здобутків наукових шкіл. Багато розробок так і залишається на рівні теорії чи впроваджені тільки на університетському рівні, хоча могли б поповнити базу завершених розробок університету, готових до впровадження. Гострою залишається проблема фінансування наукових розробок. Таким чином, перед нами стоять такі завдання щодо подальшого розвитку наукових шкіл:

• Узгодити профільні наукові теми з державними та галузевими програмами наукових досліджень і оновити тематичний план наукових досліджень університету на 2009-2011 роки.
• Запровадити обов'язкову реєстрацію НДР в УкрІНТЕІ.
• На основі тематичного плану визначити наскрізні теми досліджень (магістерських робіт та кандидатських дисертацій) для формування кадрового потенціалу  наукових шкіл.
• Проаналізувати результати наукових досліджень, визначити можливі галузі їх застосування і передати до університетської бази завершених НДР. Для подальшої координації діяльності наукових шкіл доцільно опублікувати каталог завершених наукових розробок Університету «Україна».
• Підготувати обґрунтування та пакет необхідних документів для відкриття докторантури.
• Вивчити перспективні спеціальності та реальні можливості щодо створення спеціалізованих рад по захисту дисертацій.

Висновок.

Розширення участі і багатогранність  взаємодій фахівців і вчених на інформаційному полі  продиктували потребу в  конструюванні власної соціальної мережі, що представляє безліч зручних  сервісів наукового і особистого спілкування в рамках певних наукових напрямів і спеціальностей. Отже, феномен наукових шкіл — явище для науки унікальне і своєрідне, що, за своєю сутністю, часом стає загальнолюдським надбанням. Втім, за формою вони здебільшого виникали і розвивалися як школи національні. Оскільки українські наукові школи репрезентують внесок вітчизняної науки у світовий доробок, то їх вивчення стає необхідною умовою дослідження вітчизняної історії.

Список використаної  літератури:

1. / О. А. Гнізділова // Полтавський нац. пед. ун-т імені В.Г. Короленка. – Полтава : ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2010. – 36 с.

2. Державний архів Харківської області, ф. Р-1148, оп. 7, спр. 1, арк. 5.

3. Гнізділова О.А. Характеристика дефініції «наукова школа» / О.А. Гнізділова // Теорія та методика навчання та виховання : зб. наук. пр. – Харків : ХНПУ імені Г.С. Сковороди, 2008. – Вип. 22. – С. 13–23.

4. Мала гірнича енциклопедія. В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Донбас, 2004. — ISBN 966-7804-14-3. / Наукова школа – основи наукових досліджень.

5.http://man-ua.at.ua/index/enciklopedija_ukrajinski_naukovi_shkoli/0-35 / Енциклопедія УКРАЇНСЬКІ НАУКОВІ ШКОЛИ

6. І. М. Дзюба Енциклопедія сучасної України // Академія Наук України Національна. — Т. 1. — Київ, 2001., стор. 250–289

7. Наукова картографічна школа спадкоємців професора А. С. Харченка / Золовський А. П., Руденко Л. Г., Пархоменко Г. О. та ін. // Картографія та вища школа: Збірник наукових праць. — К., 1998. Випуск 2