Галицько-Волинського літопису

ВСТУП

Актуальність даної теми полягає в тому, щоб прослідкувати як розвивалась літописна література в міру роздробленості русі коли значення значення Києва як культурно-політичного центру впало, подивитись яку важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

Мета даної роботи становить дослідження Галицько-Волинського літопису на якого ми зиркаємо увагу, як на пам’ятку історіографії, а також дослідити яку він має історичну цінність, і прослідкувати позитивні і негативні моменти в історії написання цього історичного джерела.

Для досягнення мети у даній роботі потрібно розв’язати наступні завдання:

Розглянути передумови написання літопису
Проаналізувати історіографічну цінність джерела

Робота грунтується на аналізі робіт дослідників які займалися дослідженням Галицько-Волинського літопису.

Структура реферату підпорядкована меті та завданням. Складається з вступу, висновку, двох розділів та списку використаної літератури.

1.ПЕРЕДУМОВИ НАПИСАННЯ ЛІТОПИСУ

В міру роздрібненості Русі на окремі князівства і землі, піднесення їх самостійності та втрати колишнього значення Києва літописання продовжується в інших князівських центрах, що розвинулися внаслідок феодалізації окремих земель. У Південній Русі видатну роль в XII - XIII ст. стало відігравати Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським.

Літописна література Південної Русі XIII ст. представлена головним чином Галицько-Волинським літописом, в основі якого лежать попередні літописи - «Повість минулих літ» і Київський літопис, який закінчується 1200р. Отже, південноруське літописання періоду феодальної роздрібненості є прямим продовженням раннього місцевого літописання та літописів Київської Русі. Київська літописна традиція щодо відображення місцевих південноруських подій найкраще збереглася в Галицько-Волинському літопису.

Авторами літопису, як і раніше в період Київської Русі, є високоосвічені особи, які добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами і твердо стоять на позиції історичного обгрунтування збереження єдності Русі під зверхністю південної гілки нащадків великого князя Володимира Мономаха. Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями[1,220-221].

В зв'язку з обмеженістю зразків літератури взагалі, а історичної зокрема, кінця XII і XIII століття, Галицько-Волинський літопис служить головним джерелом для вивчення історії України цього періоду. В ньому відображені найголовніші події часів утворення, розквіту і занепаду Галицько-Волинського князівства, що включало в свої межі більшу частину південних руських земель. Ця літописна збірка, складена з різних історичних оповідань десь наприкінці 80-х років XIII ст., є продовженням попереднього літописання і уривається, без всякого закінчення, оповіданням про події часів литовського панування. Пізнішими в своєму роді наступниками Галицько-Волинського літопису були так звані західноруські літописи[2,144-145].

Отже з після монгольської навали старі духовно-культурні центри надовго занепали. І для подальшого розвитку держави було потрібна була реанімація альтернативою Русі стало Галицько-Волинське князівство яке успадкувало найкращі традиції від своєї попередниці як у культурно духовному житті так і в літописанні

2..ІСТОРІОГРАФІЧНА..ЦІННІСТЬ..ГАЛИЦЬКОГО-ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ

Ще в XIX ст. дослідники давніх руських літописів підкреслювали, що Галицько-Волинський літопис являє собою поодиноке і надзвичайно цікаве явище в нашій історіографії. Первісно він був складений без звичайної для літописних пам'яток інших політичних і культурних центрів хронології. Хронологія була складена пізніше редактором, що зводив літопис разом з цілим південноруським літописним зведенням XIV ст., але невірно. Роки розставлені так, щоб Галицько-Волинський літопис являв собою пряме продовження цілого так званого Іпатіївського зведення.

Питання про дальший розвиток південноруського літописання після появи останньої редакції «Повісті минулих літ» (1118), в тому числі про появу і розвиток літописання в Галичині, ще мало досліджене.

Найбільш ранні пам'ятки історичних творів, що існували в XI - XII століттях в Галицько-Волинських землях, безпосередньо до наших днів не збереглися. Вони відомі лише як вставки у другій редакції «Повісті минулих літ» (1116 p.), а потім перенесені в третю редакцію «Повістей» (1118 p.). Значне число їх потрапило також до так званого Київського літопису XII ст. В «Повісті минулих літ», наприклад, під 1097 р. вміщено оповідання галицького літописця про осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовльського, а також про міжусобну боротьбу в Галицькій землі в дальші роки після Любецького з'їзду князів 1100 p., до з'їзду в Витичеві. Оповідання про осліплення Василька, сповнене трагічності, є неперевершешім зразком тогочасної історичної повісті, яку й тепер не можна читати без захоплення.

Ряд оповідань про події в Галичині і на Волині зустрічаються уривками в Київському літопису XII ст. - про міжусобні війни в Галичині, боротьбу з Польщею і Угорщиною, про деякі події культурного життя тощо. Ці записи є свідченням того, що в Галицько-Волинській так само, як і в Переяславській на Дніпрі і Чернігівській землях, існувало поряд з Києвом і Новгородом та іншими давньоруськими центрами місцеве літописання ще в часи єдності Київської Русі.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 pp. працювало в певній послідовності не менше п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 pp. включно; редакція включно до 1285 p.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р.

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків - Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належить освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів - князів волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою - короткою згадкою про смерть удільних князів - Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

За своїм змістами Галицько-Волинський літопис відобразив події XIII ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами - Галич,

Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо. Самовидець виступає також у повістях про так звані «многи мятежи и великия бещисленьїя рати», про великі походи галицько-волинських дружин на половців - «Данилови же гоняшу на половцех донележе конь его застрелен бьість гнедьш». Такі деталі про княжого коня міг свідчити лише самовидець, живий свідок цих подій[4,47-53].

Літопис починається з огляду подій від перших років об'єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської - Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові.

Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволодіння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки,що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування — на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису. Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно- любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових , повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, \ монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким починається літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнищди всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, - «дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягги, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народнихпереказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи нате, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає великокнязівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От голови и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожними боярами, воздвига- ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчельї к матце, яко жажючи водьі ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образностіу Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою - «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50- 60-х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 p., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що називається «Преставлення князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитання над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича. автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив

XIII ст. Її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості[4,53-54].

Отже літописи та інші історико-літературні твори були не єдиним засобом поширення історичних знань у Київській Русі. Велику роль відігравала усна народна творчість, в якій відображено життя і побут народу в його образному народному уявленні.

ВИСНОВКИ

Отже Коли значення Києва як культурно-політичного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Русі. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи. Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. Джерела для написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою тощо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обґрунтуванні права князя і Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю.

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

Галицько-Волинський літопис. Дослідження істориків. – К., 2000.
Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001.
Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.
Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Галицько-Волинського літопису 📙 Реферат → 🆔 63677