Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Ру́ське королі́вство

Зміст

• 1 Джерела та історіографія............................................................................1

• 1.1 Історіографія………………………………………………….……….4

• 2 Територія і демографія………………………………………………….…...5

• 2.1 Кордони……………………………………………………………..….5

• 2.2 Внутрішній поділ…………………………………………………...….6

• 2.3 Населення……………………………………………………………….7

• 3 Політична історія…………………………………………………………..…7

• 3.1 Західні землі Русі………………………………………………………7

• 3.2 Князівства Галичини і Волині………………………………………...8

• 3.3 Заснування єдиного князівства………………………………………..9

• 3.4 Міжусобиці…………………………………………………………….10

• 3.5 Княжіння і королювання Данила Романовича…………………..…..11

• 3.6 Княжіння нащадків Данила………………………………………..….13

• 4 Соціально-економічна історія…………………………………………….…15

• 4.1 Суспільство………………………………………………………….…15

• 4.2 Економіка………………………………………………………………16

• 4.3 Управління……………………………………………………….…….18

• 4.4 Військо…………………………………………………………………19

• 4.5 Культура……………………………………………………………..…20

• 5 Джерела та література……………………………………………………..…23

  Га́лицько-Воли́нське  князі́вство або Ру́ське королі́вство (лат. Regnum Russiæ) — східноєвропейська середньовічнаруська держава. Існувала в 1199 – 1349 роках. Керувалася монархами із династій Рюриковичів, П'ястів та Ґедиміновичів. Утворена волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок об'єднання Волинського князівства із Галицьким. З середини 13 століття, після коронації Данила Романовича, стало королівством, спадкоємцем Київської династії, продовжувачем європейських руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмськата Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм -Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство).

Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) булиПольща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиціїбоярської аристократії у політиці. 1340 року, у зв'язку зі смертю від отруєння останнього повновладного правителя князівства Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдина політично ціла одиниця.

Джерела та історіографія

Печатка Юрія I. Напис: «S[igillum] Domini Georgi Regis Rusie» — Печатка пана Георгія-Юрія, короля Русі. На звороті: «S[igillum] Domini Georgi Ducis Ladimerie» — Печатка пана Георгія-Юрія, князя (Во)лодимирії.

Основними джерелами для вивчення історії Галицько-Волинського князівства є місцеві та іноземні літописи, описи подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.

Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ», а події 1117–1199 років розкриває Київський літопис. Добу 1205–1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.

До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють історію Галичини і Волині, входять:

• польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 століття, Яна Длуґоша 15 століття

• чеська хроніка Козьми Празького ХІІІ століття

• німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького ХІ століття

• угорські хроніки Яноша Туроці XV століття, «Chronicon Pictum».

 
Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи Янка з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, чеські хроніки Франтішека з Праги, угорська Дубницька хроніка.

Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316–1325 років та Юрія II 1325–1339 років.

Історіографія

Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці 18 століття (роботи австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й.X.Енґеля). На початку 19 століття польський історик Ф.Сярчинський видав праці з історії князівств Перемиського і Белзького, Михайло Гарасевич скомпілював матеріали з історії Церкви в Галичині.

Першим істориком, який написав наукову «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852–1855) був Денис Зубрицький. Йому наслідував Антоній Петрушевич, який у 1854 році у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. У 1863 професорЛьвівського університету Ісидор Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». Його роботу продовжили історики С.Смірнов, А.Бєльовський та А.Левицький.

У першій половині XIX століття історію Волині та Холмщини досліджували С. Руссов, Михайло Максимович, В.Комашко, Л.Перлштейн і М.Вербицький, Ю. Т. Стецький, А.Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер. У 1885 році у Варшаві вийшла спеціалізована робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси», присвячена історії Холмщини. Давня історія Волині була висвітлена у 1887 році в праці О. Андріяшева, 1895 року в монографії П.Іванова.

Більшість праць XIX століття висвітлювали переважно політичну Галицько-Волинського князівства, оминаючи соціально-економічну тематику. Історія Галичини і Волині розглядалася через призму політичного буття Австро-Угорщини, Росії, легалізуючи права і претензії цих імперій на вищезгадані землі.

Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році тема Галицько-волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники ХХ століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Бориса Грекова, В. І. Пічети, Володимира Пашуто. У 1984 році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-волинського князівства під авторством Івана Крип'якевича.

Територія і демографія

Кордони

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці ХІІ століття шляхом об'єднання Галицького та Волинського князівств. Землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра, Західного Богу (Бугу). Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Берладдю, згодом Золотою Ордою, на південному заході — з Угорським королівством, на заході — з Польським королівством, на півночі — з Литвою, Тевтонським Орденом, Полоцьким князівством.

Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства (відділяли від Угорщини). У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, також суходолом на 15 — 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарев і Ясельда, на півночі Берестейської землі; часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, по правій стороні ріки Горині, з кінця XI ст. - по річціСлуч. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Ймовірно, з ХІІ по ХІІІ століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у Внутрішній поділ

Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишалася по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, по волинській —Белз, Бужськ, Крем'янець, Збараж, Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворювала одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них: Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центрому Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром уХолмі на заході, Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були:Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемишльське князівство з центрому Перемишлі на заході, Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині ХІІІ століття (час правління Данила Романовича) усі 4 землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з ХІІІ століття Пониззям, пізніше — Поділлям.

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця 13 століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.

Населення

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар».

На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, їх жителі були переважно слов'янами-русинами. Окрім них, існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» — прусами, ятвягами, литвинами; представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців.,євреїв.

Політична історія

Західні землі Русі

Святий Володимир, який приєднав землі Галичини і Волині до Руської держави (пам'ятник у Лондоні).

У 6 — 7 століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку 7 століття згадуються дуліби, наприкінці століття — бужани, черв'яни, уличі, білі хорвати, землі яких включали по 200 — 300 поселень. Раніше середини 9 століттяіснувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена (мало великий авторитет серед слов'ян). Центрами таких племінних політичних об'єднань були укріплені «гради». Відомо, що білі хорвати і дуліби виступали «толковинами», тобто союзниками русинів упоході Олега на Візантію 907 року.

Історики припускають, що на початку 960-х років землі Галичини і Волині були приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником; після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син Володимир І Святий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном; 992 року підкорив білих хорватів, остаточно приєднав Підкарпаття. 1018 року польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів, захопив Червенські міста (перебували під чужоземною окупацією 12 років; Ярослав Мудрий повернув у походах 1030–1031 років). У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль.

Князівства Галичини і Волині

На середину 11 століття землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь — багатолюдна земля з розвинутими містами, торговим шляхом на захід. Столицею усіх західноруських земель було містоВолодимир, де знаходився княжий престол і єпископія. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1084 роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князі-ізгої Рюрик, Володар і Василько. У результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці 11 століття вони вибороли собі незалежні князівства. У 1141 році ці князівства були об'єднані сином Володара Володимирком в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями; половцями для протистояння зазіханням волинських, польських, угорських правителів. За правління сина Володимира Ярослава Осмомисла Галицьке князівство поставило під свій контроль землі сучасної Молдови, Придунав'я. Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями; «скоївся великий заколот в Галицькій земли», у результаті якого вона була окупована угорськими військами короля Бели ІІІ. За допомоги німецького імператора Фрідріха Барбаросси, Польщі Галич був повернутий останньому князю з гілки Ростиславичів —Володимиру Ярославичу.

На противагу швидкому виокремленню Галичини в удільне князівство стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-тих років. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, який почувався непевно на київському престолі. Його синМстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.

Заснування єдиного князівства

Роман Мстиславич — засновник Галицько-Волинського князівства.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з родуРостиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства.

Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув у 1204 році, прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі». Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

Міжусобиці

Через раптову смерть князя Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць, іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила, Василька. Під приводом захисту синів покійного князя Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі — сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер про-угорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 роцімонархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них, розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками, заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний — виходець з дрібних київських князів (до того владарював у Новгороді). За допомоги половців розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року, визволив Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення князь Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, під впливом проугорської партії галицьких боярів був змушений покинути князівство 1228 року, яке заповідав угорському королевичу Андрію Андрійовичу.

Волинь по смерті князя Романа розпалася на дрібні удільні князівства, її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з-під польського протекторату через смерть короля Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів, на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Князі Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні 8 років вели війну за свою другу «вотчину» Галичину (окуповану угорцями). У 1238 році князь Данило здобув Галич, вигнав іноземців, відновив Галицько-Волинське князівство.

  Княжіння і королювання Данила Романовича

Пам'ятник у Львовіпершому королю Русі — Данилу Романовичу.

Об'єднавши колишні володіння батька Романа, князі-брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу як старшому синові Романа Мстиславича.

Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців, також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі —Києвом.

З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї вкотре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, 1245 року розбили війська угорців, поляків, бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена, князь Данило зміг централізувати своє управління.

Митра перемиських єпископів, так звана корона Данила Романовича.

Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило Романович був змушений визнатисюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, захопив ятвязькіземлі, Чорну Русь у 1250–1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «Короля Руси» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів. Став першим королем Руси-України, першим східнослов'янським королем.

Центральноевропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання короля Данила, коаліція не склалася; змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254–1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях, приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

У 1264 році король Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

Княжіння нащадків Данила

Країни Європи станом на 1328 рік.

I.Лев Данилович на фоні Львова.

II.Казимир III — завойовник Галицько-Волинської держави.

У другій половині XIII століття, по смерті короля Данила, князя Василька, галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолював Володимир Василькович, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Мстислав утримував Луцьк, Шварно — Холм з Дорогочином. Почався поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли турово-пінська іятвязькі землі. Деякою компенсацією було повторне взяття Любліна у 1289 році та приєднання частиниЗакарпаття у 1299 році. 
За князювання Володимира і Лева Галицько-Волинське князівство залишалося васалом Золотої Орди, виконуючи роль її авангарду на Заході. 1286 року відбувся руйнівний набіг монголо-татарів під час їх походу на Польщу.

На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королемЮрієм I. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха визнання окремої Малоруської митрополії. У зовнішній політиці Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича іЛева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнав свою залежність від неї, здійснив у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців, допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою. Ці заходи викликали незадоволення боярів, які отруїли князя у 1340 році.

Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем Любарт-Дмитро, син литовського князяГедиміна, у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком. У 1349 польський король Казимир IIIорганізував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські.Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною була анексована Польським королівством, Волинь  — Великим князівством Литовським. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати.

Соціально-економічна історія

Суспільство

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась родоводом, родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство; вони контролювали землі держави і її населення.