Гендерна політика

1. Історія винекнення гендерної політики

Гендер – соцiокультурна категорiя та колективнi уявлення, завдяки яким бiологiчнi вiдмiнностi статей переводяться на мову соцiальної та культурної диференцiацiї. Поняття гендер походять вiд грецького «генос» («Походження», «матерiальний носiй спадковостi», «той, що народжує»). Термiн «гендер» введено в соцiальнi науки Енн Оклей в 70 роки 20 столiття. Соцiологи проводять рiзницю мiж чоловiком та жiнкою за такими ознаками: бiологiчна стать, гендерна iдентифiкацiя, гендернi ролi. Гендер має соцiальний та правовий аспект. Основою правового статусу особистостi є її фактичний соцiальний статус, тобто реальний стан людини в суспiльствi. Право вводить цей стан в законодавчi рамки. В соцiальному вiдношеннi статус являє собою певну систему соцiальних можливостей людини [3; с.80].

Гендерна рівність передбачає однаковий статус для чоловіків  та жінок. Гендерна рівність означає, що чоловіки та жінки мають однакові умови для реалізації своїх людських прав та однаковий потенціал для  здійснення свого внеску у національний, політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток, а також рівні  права на користування результатами цього розвитку.

Почуття примітивно-грубої чоловічої переваги над жінкою Сократ виразив наступними словами: «три речі можна вважати щастям: що ти не дика тварина, що ти грек, а не варвар, і що ти чоловік, а не жінка».

З часів Сократа пройшло  майже два з половиною тисячоріччя. Але й у наші дні багато державних  і суспільних діячів, вчені й у  їх числі соціологи виступають проти самого поняття «соціологічна дискримінація жінки»[4; с.27].

Останнім часом одним  із напрямків державної політики в Україні стала гендерна політика, що визначає утвердження партнерства  статей у визначенні та втіленні політичних цілей і завдань та методів  їх досягання в діяльності політичних структур - держави, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань. Такий напрям політики є досить новим для України та має свою історію становлення. Серед передумов формування гендерної політики у нашій державі можна виділити:

   • Історичні (поява  жіночих організацій, вплив феміністичного  руху, Пекінська декларація та  інші міжнародні документи, спрямовані  на покращення становища жінок  у всіх сферах життя).

   • Культурні (культ  жінки-матері в суспільстві за  умов існування патріархального  устрою).

   • Політичні (поступове  збільшення представництва жінок  у Верховній Раді, органах місцевого  самоврядування).

   • Освітні (запровадження  навчальних предметів з гендерної  освіти в університетах міст  Києва, Львова, Одеси та Харкова,  створення центрів та лабораторій  з гендерних досліджень).

   • Демографічні (висока  і рання смертність чоловіків,  зменшення народжуваності та  демографічне старіння населення.  Починаючи з 1991 року в Україні  спостерігається тенденція до  зменшення кількості чоловіків.  Різниця становить приблизно  3,5 млн.).

   • Медичні (запровадження програми «Планування сім’ї» та програм профілактики зі збереження репродуктивного здоров’я).

   • Економічні (жінки  мають нижчий рівень економічної  активності, нижчий рівень зайнятості, вищий рівень безробіття, зарплата  жінок становить 68% заробітної  плати чоловіків).

   • Соціальні (насильство в сім’ї, торгівля людьми).

   Україна поступово  рухалася до запровадження гендерної  політики, намагаючись не просто  декларувати рівні права та  можливості жінок та чоловіків,  а й здійснюючи для цього  реальні дії, заходи, поступово  крокуючи до змін у законодавстві.  Проте перш ніж розглянути  існуюче законодавство, варто  ознайомитися з тими підходами  до гендерної рівності, що існують  у різних країнах та мають  вплив на законодавчу базу  стосовно цього питання.

   1. Антидискримінаційна модель припускає, що гендерна нерівність є наслідком індивідуальної дискримінації і може бути ліквідована за допомогою окремого антидискримінаційного закону. Цей підхід є більш поширеним у ліберальних державах через їхній акцент на індивідуальні можливості та невтручання держави.

   2. Позитивні дії.  Неподільна структура ринку праці  містить окремі соціальні групи,  такі як жінки та неповнолітні. Система нерівноправної оплати  праці та стратифікація, що  виникає внаслідок цього, розглядаються  швидше як гноблення, а не  як дискримінація. Крім прийняття  законодавчих змін, модель позитивних  дій вимагає зміни системи  найму на роботу та просування  по службі.

   3. Розширення можливостей.  Підхід спрямований на покращення  становища жінок за межами  ринку праці, а також покращення  їхнього доступу до ринку праці.  Ця модель є основною причиною  гендерної нерівності, визначає  нижчий або менш відповідальний  рівень освітньої підготовки  жінок, часті перерви в їхній кар’єрі, а також обов’язки з ведення домашнього господарства. Для виправлення ситуації вимагається широке державне втручання у такі сфери, як післядипломна освіта, професійна підготовка, надання послуг по догляду за дітьми тощо. Програми у цих сферах найбільш сумісні з соціально-демократичною формою соціальної держави.

   4. Співмірна цінність/рівність  в оплаті. Підхід спрямований  на часткове вирішення проблеми  гендерної сегрегації, але не на її повне усунення. Гендерна сегрегація – це зосередження жінок в окремих секторах ринку праці (наприклад, медицині, освіті, діловодстві). Підхід співмірної цінності/рівності впроваджує відповідну грошову компенсацію за роботу в секторах, де зайняті переважно жінки.

   5. Заходи проти  сексуальних домагань. Держави консервативних  і соціал-демократичних форм відстали  від ліберальних у вирішенні  проблеми сексуальних домагань  на робочому місці, оскільки  вони сприймаються, насамперед, як  форма індивідуальної дискримінації.  Феміністичні групи, що активно  діють у ліберальних країнах,  виявилися надзвичайно ефективними  у зміні акцентів публічного дискурсу, а також законодавства в цій сфері. Слід, однак, відзначити, що визначення сексуальних домагань, а також механізми протидії та покарання за них значно відрізняються в різних країнах.

   6. Залучення чоловіків  до досягнення рівної зайнятості  через сприяння змінам у розподілі  домашньої праці. Цей підхід  зазвичай втілюється у регулюванні  відпусток по догляду за дитиною. Він вважається суто гендерним підходом, який використовується переважно у соціал-демократичних формах соціальної держави [6; с.24-26].

Гендерна рiвнiсть є  однiєю з ознак правової держави. Держава зобов’язана забезпечувати  дотримання прав людини, передбачених мiжнародним законодавством. Тоталiтарна  система реально пiдтримували гендерну рiвнiсть. Кiлькiсть жiнок-iнженерiв  дорiвнювало кiлькостi чоловiкiв. На орбiту Радянський Союз вiдправив жiнок  одразу пiсля чоловiкiв. В радянськi часи жiнки займали пости керiвникiв  пiдприємств та директорiв установ. Але працюючи iнженерами та директорами, жiнки були змушенi тягнути на себе тягар домашнього господарства та виховання  дiтей. Середньостатистична радянська  дружина вiдпрацьовувала 8 годин  на виробництвi (нерiдко шкiдливому, оскiльки робота там краще оплачувалася та дозволяла ранiше пiти на пенсiю), проводила ще 1,5 години в громадському транспортi, а потiм вiдпрацьовувала 5-7 годин у плити, з дiтьми або  за пранням [3; с.83]

Ці проблеми знаходили  відображення у працях іноземних (К. Літтлтоун, Н. Шведова) та вітчизняних  науковців, у тому числі і автора. Не висвітлюючи результати та не відтворюючи  хід наукових дискусій, наведемо як прийнятний підсумок наступну цитату: «Рівність статей не означає їх ототожнення  одна з одною або ідентичність, однаково як і те, що ця рівність не повинна встановлювати як норму  такі умови та спосіб життя, які притаманні чоловікам». Тобто більшість наукових та політичних теорій рівності визнають і відмінності [7].

2. Правове регулювання державної гендерної політики

Питання гендерної рівності стали в багатьох країнах темою  різноманітних досліджень у політичній сфері, сфері освіти, громадської  думки, зайнятості та міграції (Україна, Російська Федерація, Киргизстан), здійснена  розробка гендерних індикаторів, підготовлені методичні матеріали для розробки гендерно врівноважених бюджетів (Республіка Комі, Російська Федерація), розроблені концепції гендерної політики (Казахстан) тощо.

Не можна не погодитися з тим, що гендерна рівність є не просто «соціальною справедливістю, вона сприяє розвитку» [4, c.27]. Але важливість досягнення гендерної рівності як соціально-правової цінності ще не стала імперативом вітчизняного політико-правового мислення, не знайшла широкого відображення у науковому дискурсі в сучасній Україні. Водночас для певного кола науковців, державних службовців, активістів неурядових організацій це поняття є не просто науковою категорією, але смислом діяльності та буття. І зміст цього поняття є не абстракцією.

Коли мова йде про рівність статей як ідеал суспільно-політичного  розвитку, це поняття може означати:

    а) формальну  рівність (рівність юридична, закріплена  законодавчо);

    б) рівність  можливостей (надання певної законодавчо  закріпленої переваги окремим  соціально-демографічним групам  для створення однакових умов  на старті з іншими групами);

    в) рівність  результату (цілеспрямоване забезпечення  ліквідування перешкод для конкуруючих  сторін, які можуть бути викликані попередньою дискримінацією) [7].

Правове регулювання державної гендерної політики в Україні здійснюється нормативно-правовими актами двох рівнів: наднаціонального та національного. До нормативно-правових актів наднаціонального рівня доцільно віднести:

   • загальну декларацію  прав людини;

   • конвенцію ООН  «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»;

   • «Декларацію  Тисячоліття» ООН;

   • Пекінську декларацію  та Платформу дій, схвалених  Четвертою Всесвітньою конференцією  зі становища жінок;

   • декларацію про  викорінення насильства стосовно  жінок;

   • конвенцію про  рівну винагороду чоловіків та  жінок за працю рівної цінності;

   • конвенцію про  політичні права жінок.

   До нормативно-правових  актів національного рівня, що  врегульовують відносини у сфері  державної гендерної політики  в Україні, належить, насамперед, Конституція України. Так, рівність  прав і свобод людини й громадянина  незалежно від статі визначається  і гарантується ст. 24 Конституції  України, в якій, зокрема, закріплено: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям». Принцип гендерної рівності закріплено також у ст. 51 Конституції України: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї... Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою».

   Керуючись основними  положеннями підсумкових документів  Пекінської конференції, Верховна  Рада України ухвалила:

   • засади державної  політики України в галузі  прав людини;

   • Декларацію про  загальні засади державної політики  України стосовно сім'ї та жінок;

   • концепцію державної  сімейної політики;

   • Сімейний кодекс  України.

   Другий рівень, що  забезпечує правове регулювання  основних процесів і проблем  у цій сфері діяльності, виходячи  з вищезазначеної концепції визначено  як рівень необхідного складу  нормативно-правової бази правового  регулювання рівних прав та  можливостей жінок і чоловіків  в Україні. Тому Україна внесла  зміни до:

   • Кримінального  кодексу шляхом запровадження  спеціальної статті, що передбачає  кримінальну відповідальність за  торгівлю людьми;

   • Кодексу про  адміністративні правопорушення;

   • Цивільного Кодексу;

   • Сімейного Кодексу;

   • Кодексу законів  про працю.

   • А також прийнято  наступні закони:

   • Закон України  «Про попередження насильства в сім'ї»;

   • Закон України  «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»;

   До третього рівня  нормативно-правових актів, можна  віднести:

   • Указ Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні»;

      • Постанову  Кабінету Міністрів України № 1834 від 27.12.2008 «Про затвердження Державної програми з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2012 року»;

   • Постанову Кабінету  Міністрів України № 504 від  12.04.2006 «Про проведення гендерно-правової експертизи».

   Отже, основним документом, що регулює гендерну політику держави є Закон «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Він визначає наступні поняття:

   • рівні права  жінок і чоловіків - відсутність  обмежень чи привілеїв за ознакою  статі;

   • рівні можливості  жінок і чоловіків - рівні умови  для реалізації рівних прав  жінок і чоловіків;

   • дискримінація  за ознакою статі - дії чи  бездіяльність, що виражають будь-яке  розрізнення, виняток або привілеї  за ознакою статі, якщо вони  спрямовані на обмеження або  унеможливлюють визнання, користування  чи здійснення на рівних підставах  прав і свобод людини для  жінок і чоловіків;

   • гендерна рівність - рівний правовий статус жінок  і чоловіків та рівні можливості  для його реалізації, що дозволяє  особам обох статей брати рівну  участь у всіх сферах життєдіяльності  суспільства;

   Державна політика  щодо забезпечення рівних прав  та можливостей жінок і чоловіків  спрямована на:

• утвердження гендерної рівності;
• недопущення дискримінації за ознакою статі;
• застосування позитивних дій;
• забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень;
• забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов'язків;
• підтримку сім'ї, формування відповідального материнства і батьківства;
• виховання і пропаганду серед населення України культури гендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері;
• захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі.

3. Шляхи розв’язання  проблем з соціальної дискримінації  жінок

Для поліпшення становища  жінок та впровадження гендерної  рівності уряд України та Верховна Рада розробили Національний план дій, вживаються заходи для приведення законодавства  у відповідність до ратифікованих  Україною міжнародних нормативно-правових актів. Зокрема, проект Трудового кодексу  України, який вже пройшов два  читання у ВРУ, містить положення  щодо недопущення дискримінації  та можливостей захисту від дискримінації, гарантій для працівників із сімейними обов’язками та інші.

У січні 2005 року перше читання  у Верховній Раді України пройшов законопроект «Про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків та рівних можливостей їх реалізації». Законопроект містить положення про визначення дискримінації та гендерної рівності, заборони дискримінації за ознакою статі, дискримінаційної поведінки працедавця та інші. Однак, як відомо, мало запровадити правильні норми. Треба домогтися, щоб вони стали складовою правової культури, нормою суспільної поведінки, а до цього нам ще, схоже, далекувато.

Проблема гендерної дискримінації  у суспільстві закладається ще з  дитинства. Ми самі штовхаємо дітей  до того, щоб вони відчували: де сильна половина людства, а де – слабша.

Гендерну політику потрібно починати з садочків. Саме тоді дитина, яка виросте з почуттям рівності, не буде відчувати себе у майбутньому  дискримінованою. Діють стереотипи, що жінки повинні сидіти вдома, прибирати  та доглядати за дітьми, а чоловіки – ходити на роботу та приносити гроші.

На жаль, на сьогодні у  суспільстві ще спрацьовує стереотип, що мужчина може виконати будь-яку  роботу краще, ніж жінка. Можна стверджувати, що винними у дискримінації жінок  на ринку праці є керівники  на місцях. Саме через їх безвідповідальність  та через те, що вони недотримують українського законодавства, потерпають їх підлеглі, і жінки, і чоловіки, які змушені  звертатися за допомогою.

Часто жінок в Україні  характеризують стереотипно. Мовляв, представниці «чарівної, слабкої статі» є предметом  естетичної насолоди, краси, задоволення, або машинами для виконання обов'язків  на кухні, констатує заступниця директора  представництва Програми розвитку ООН  в Україні Олена Панова. Вона наголошує, що такий підхід є принизливим. Взагалі, українські жінки працюють у тих  ж умовах, як і чоловіки, а отримують  на третину менше. І їхня участь у  державному управлінні значно скромніша, ніж в інших європейських державах. «Не дивлячись на те, що основну  роль робочої сили в Україні виконують  жінки, вони контролюють лише 5 або 10 % економічних ресурсів і отримують  лише 70% від чоловічої зарплатні. Лише 8% жінок представлені в парламенті. І Україна займає лише 113 місце  серед 189 країн в цьому показнику  по кількості жінок в членстві парламенту».

Дискримінаційним захисники  прав людини називають, зокрема, висловлювання  Віктора Януковича на початку 2010 року. Тоді він відмовився дебатувати з Юлією Тимошенко, аргументувавши відмову тим, що «якщо вона жінка  – то повинна йти на кухню і  показувати там свої примхи». Зі свого  боку, Микола Азаров, пояснюючи відсутність  жінок-міністрів в Кабінеті Міністрів, сказав, що «проводити реформи в  Україні – це нежіноча справа».

Ідея введення квот, покликаних збільшити представництво жінок  в українських органах влади, обговорюється давно. Міжнародні дослідження, проведені Радою Євросоюзу, засвідчують, що найбільш ефективний спосіб зміни  співвідношення чоловіків і жінок  в парламенті - це запровадження  добровільних гендерних квот у списках  політичних партій. Такі добровільні  партійні квоти дуже поширені в Європі

Коли з нагоди Міжнародного дня жінок заходить мова про рівні  права, найпрогресивнішою в цьому  питанні країною називають Швецію. І не дивно: там відсоток жінок, що працюють, найвищий, серед студентів  дівчат більше, ніж хлопців, а чоловіки йдуть в декрет на рівні з жінками, констатує ua.euronews.

Так, у Німеччині провідні партії запровадили квоти для  жінок на рівні 33-50 %, а більшість  партій Швеції взяли на себе зобов'язання щодо чергування чоловіків і жінок  у своїх списках. Наслідком цього  є широке представництво жінок у  парламенті цієї країни – більше 42%.

Система квот може поширюватися не лише на органи влади, але й на керівні посади в компаніях. Таке квотування планують запровадити в  Німеччині. (Поки що на керівних посадах  у цій країні всього 2% жінок).

А в Норвегії такі квоти  діють уже вісім років. Так, на керівних посадах норвезьких компаній, які працюють на фондовій біржі, має  бути не менше 40% жінок. Через шість  років такі ж гендерні норми діятимуть  у Франції, а через чотири - в Іспанії [5].

Ось, де жінки й справді  досягли рівноправ'я – половина дипломів про вищу освіту - у жінок!