Генезис встановлення світового господарства



ЛУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

 

«Генезис встановлення

світового господарства»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 3 курсу

факультет бізнесу

група ЕП-31

Сащук К.С.

 

 

 

 

 

 

 

 

2011 р.

Первісні люди, що з'явилися на Землі багато сотень тисяч років тому, спочатку вели примітивну економічну діяльність. Господарство того періоду було збиральницьким. Тогочасна люди­на майже не відрізнялася від тварини. І людина, і тварина брали у природи лише те, що вона їм пропонувала. Людина пристосо­вувалася до природи так, як це й сьогодні роблять представники фауни.

Вважається, що приблизно 15-25 тис. років тому на Землі з'явився перший землероб — людина здогадалася посіяти у ґрунт перші зерна і зібрати врожай. Так почалося перетворення при­роди людиною.

Існує гіпотеза про те, що сільськогосподарська революція (тоб­то перехід від збиральницького господарства до відтворювального) розпочалася приблизно 10 тис. років тому в регіоні, який називають "Родючий півмісяць" (Fertile Crescent). Він охоплював височини східного узбережжя Середземного моря, гори Таурус та Загрос і сягав Перської затоки. Іноді до цього регіону зарахо­вують і долину Нілу та його дельту. Частини територій нинішньої Туреччини, Іраку, Сирії та Ірану належать до згаданого регіону. Він був достатньо забезпечений теплом і вологою. Пізніше тут існували великі імперії стародавнього світу — ассирійців, вавило­нян, медесів, персів, ізраїльтян, венеціанців, турків. У Месопотамії (територія між ріками Євфрат і Тигр) людство освоїло вирощу­вання багатьох важливих сільськогосподарських культур.

Дикі тварини вперше були приручені у Центральній Америці та Південно-Східній Азії.

Людина постійно вдосконалювала знаряддя праці, підвищу­валася продуктивність її діяльності, відбувалося розшарування первісного суспільства, з'явилися сім'я, приватна власність і дер­жава. Розпочався розвиток і вдосконалення господарств-держав і державоподібних утворень (наприклад, міст-держав). Очевидно, тривалий час економіки країн тогочасного світу існували неза­лежно одна від одної. Потреби людей були примітивними, а про­стори, що розділяли їх, здавалися нездоланними. Від створення світового господарства людство віддаляла значна історична дис­танція. Врешті-решт таке господарство з'явилося.

Світове гос­подарство — це сукупність господарств країн світу, взаємопов'яза­них міжнародними економічними зв'язками, тобто сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших організаційних об'єднань та підприємств, об'єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.

Світовий ринок розглядають як сукупність обмінів товарами і послугами між національними ринками окремих країн. Розвитку світового ринку сприяла необхідність збуту продукції за межами національних ринків. Світовий ринок здійснює зворотний вплив на виробництво, визначаючи кількісні та якісні характеристики потрібних йому товарів.

Якщо за певний обсяг експортованих товарів за кордоном можна придбати більшу, ніж на внутрішньому ринку, кількість потрібних товарів, то такий експорт вигідний. За кордоном не завжди купують лише ті товари, яких бракує на національному ринку. Часто купують товари, виробництво яких у своїй країні коштує дорожче.

Ефективність міжнародних торговельних операцій оцінюють, використовуючи поняття "світові ціни". Якщо у певній країні ціна видобутої нафти становить 40 дол. за барель, то це не означає, що всі бажаючі купуватимуть нафту саме в цій країні. Багатьом покупцям така ціна видасться занадто високою, вони шукатимуть і знайдуть дешевшу нафту, яка не поступатиметься якістю.

На світовому ринку попит і пропозиція постійно взаємодіють, у результаті цього формуються ціни, які називаються світовими. Певною мірою на них впливають географічні чинники. Наприклад, вартість зерен кофе визначатиметься затратами на його вирощування у різних географічних регіонах.

Одна з причин розвитку міжнародної торгівлі — нерівномірний розподіл виробничих ресурсів між країнами світу. Торгівля є засобом вирівнювання результатів такого розподілу. Зрозуміло, що успішність експорту залежить не лише від наявних ресурсів, а й від використаних можливостей економічного навколишнього середовища, зокрема від здатності конкурувати на зарубіжних ринках.

У давні часи торгівля була переважно бартерною. Економісти розглядають бартер як форму зустрічної торгівлі. На бартер припадає близько 30% обсягу міжнародної торгівлі. Він залишається досить поширеним явищем не лише у країнах СНД. Його застосовують, зокрема, Іран та Нігерія, обмінюючи свої нафту та газ на товари обробної промисловості. Значним недоліком бартеру вважається надмірна затрата часу на фазу обміну. Гроші є зручнішим засобом платежу.

Обсяг міжнародної торгівлі у 1980 р. становив 2 трлн дол., а в середині 90-х років — 4 трлн дол. Найбільшою торговельною країною світу є США. У 1995 р. обсяг їх зовнішньоторговельного обороту становив 1,3 млрд дол. Частка Європейського Союзу у світовій торгівлі дорівнює 40~50 %. Японія і Східна Азія забезпечують понад чверть світової торгівлі.

У недалекому минулому наша планета була поділена на три світи. "Перший світ" — Західна Європа, Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія і Японія. Дехто до нього зараховував також Південно-Африканську Республіку та Ізраїль. "Другий світ" асоціювався з Радянським Союзом і країнами Східної Європи. До "третього світу" належали всі інші держави Латинської Америки, Африки, Середнього Сходу та Азії. Іноді найбідніші держави цього світу виокремлювали у "четвертий світ". У світовому господарстві та міжнародній торгівлі усі ці "світи" відіграють неоднакову роль.

У країнах з центра­лізованою командно-адміністративною економікою (прикладом може бути колишній СРСР) держава бере безпосередню участь у міжнародних економічних зв'язках. Представниками держави, як правило, є зовнішньоторговельні організації. У багатьох ко­мандно-адміністративних економіках існує або існувала монопо­лія держави на зовнішньоекономічну діяльність. Наприклад, північнокорейський сільськогосподарський кооператив не має права безпосередньо продати за кордон жодного лантуха виро­щеного ним рису. В умовах ринкової системи господарювання підприємства й організації різних країн торгують між собою безпосередньо. Ринковій економіці не притаманна державна монополія на зовнішню торгівлю.

Розвиток світового господарства бере початок від першої міжнародної операції купівлі-продажу товару (інакше кажучи — продажу за гроші) або першої міжнародної бартерної операції (тобто обміну одного товару на інший). Зрозуміло, що нині у людства немає речових або письмових доказів, коли саме це відбу­лося і що саме було предметом першої зовнішньоекономічної угоди. Незаперечно одне: міжнародне господарство почало зароджуватися дуже давно. Історія донесла до нас чимало яскра­вих прикладів. Це, зокрема, Великий шовковий шлях, який на­магаються відродити нині. Дніпром пролягав шлях "з варягів у греки", тобто зі Скандинавії до Візантії. Відомо, що населення першої держави у світі — Єгипту — вже п'ять тисяч років тому торгувало з сусідніми племенами.

Наука стверджує, що людство зазнало трьох великих суспіль­них поділів праці. На світанку цивілізації тваринництво відокре­милося від землеробства. Це був перший суспільний поділ праці. Землеробські і тваринницькі племена почали обмінюватися про­дукцією. Отже, постала і ставала дедалі гострішою потреба удос­коналити засоби виробництва. Другим суспільним поділом праці було відокремлення ремісництва від землеробства і тваринництва. Ремісництво стало основою сучасної промисловості.

Розвиток ремесла і обміну сприяв утворенню міст, відокремлен­ню міста від села, виникненню протилежності між містом і селом. Розвиток обміну, розширення його територіальних меж спричи­нився до третього суспільного поділу праці — виокремлення купецтва. Саме завдяки йому почало розвиватися світове госпо­дарство як сукупність взаємопов'язаних господарств різних дер­жав. Зокрема, стародавні фінікійські та грецькі купці не лише торгували товаром, а й надавали послуги у перевезенні вантажів і пасажирів.

Гроші виникли у результаті першого великого суспільного поділу праці, тобто коли виокремились скотарські племена і значно розвинувся обмін. Процес еволюції форм грошей по­лягає в переході від "штучних грошей" (худоба, хутро, прикраси тощо) до "вагових грошей", коли вагова кількість певного то­вару, скажімо, солі, металу тощо, ставала грошовою одиницею. Зрештою роль грошей почали виконувати благородні метали — золото і срібло. Відбувається перехід від вагових металевих грошей до їх монетної форми, коли за гроші правили шматки металу певної маси, форми, сплаву з клеймом, яке засвідчувало їх товарний вміст. Спочатку монети карбували приватні осо­би — купці. Купець став посередником між виробником і покуп­цем і надавав послуги у продажу товарів. Слідом за купцем з'явився міняйло, який позичав гроші для обслуговування товаро­обігу.

Вважають, що Середземномор'я разом із сусідніми районами Західної Азії стало центром зародження світового господарства, яке згодом поширилося у напрямку Південної, Південно-Східної та Східної Азії, Росії, Америки, Австралії з Океанією, Тропічної Африки.

У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів.

Першим із них вважається Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст.

Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням міжнародної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на півночі Італії та у Нідерландах), більшість продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, Францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурхливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуванню нового громадянського суспільства.

Наприклад, в Англії, де процес первісного нагромадження капіталу набув історично класичних форм, наприкінці XVII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства для перетворення його на промисловий капітал: обезземелення селянства при звільненні його від традиційної залежності від великих землевласників; колонізація; запровадження державних позик і податкової системи; протекціонізм національного підприємництва. Значною мірою ці методи грунтувалися на грубому насильстві.

У Російській державі, до якої входила більша частина України, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершуються вже у XX ст.

Важливе значення в становленні світового ринку мав період великих географічних відкриттів (середина XV - середина XVII ст.), він сприяв поширенню міжнародної торгівлі за межі Європи. За триста років упродовж XV —XVIII ст. були відкриті Америка, морський шлях навколо Африки до Індії та Індокитаю, Австралія, Берингова протока, тихоокеанські острови, північне узбережжя Сибіру, морські течії в Атлантичному й Тихому океанах. Великі географічні відкриття були зумовлені швидким розвитком товарного виробництва, потребами окремих європейських країн знайти нові торгові шляхи на Схід, гострою нестачею золота в торговому обігу та ін. Тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів для розвитку зовнішніх торгових відносин було не тільки розширено міжнародний ринок, а й започатковано створення світового господарства через розвиток міжнародних виробничих зв'язків. При формуванні цього господарства відразу чітко визначилися невелика група економічно розвинених метрополій і велика група колоніальних та залежних країн. Між цими двома групами країн спочатку переважали позаекономічні примусові форми зв'язків, які дуже повільно еволюціонували в економічні форми, засновані на товарно-грошових відносинах.

Початок XVIII — середина XIX ст. Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.

Кінець XIX — початок XX ст. Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. - 20-х років

XX ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох підсистем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства Колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний продукт індустріально розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також розвиток міжнародного транспорту і зв'язку, формування світового ринку капіталів та робочої сили.

Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст.  Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком

продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад 30 індустріально розвинутих.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства характеризується історичним протистоянням двох систем: ринкової та командно-адміністративної. У першій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення суперечностей між метрополіями і колоніальними та залежними країнами, колоніальна система розпалася.

Частина країн, що визволилися (Китай, В'єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші - усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміністративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового господарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст.

Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

Зародження і формування стабільних економічних відносин між державами і господарюючими суб'єктами різних країн, інтернаціоналізація господарських зв'язків — це об'єктивна історична тенденція розвитку продуктивних сил зумовлена міжнародним поділом праці, неможливістю національної економіки забезпечити виробничі та інші потреби країни лише за рахунок власних ресурсів, сил і чинників. Тенденція до утворення світового господарства, інтернаціоналізації економіки поступово охоплює всі країни світу незалежно від рівня розвитку, а загальною необхідною та достатньою передумовою цих процесів є перехід до індустріальної стадії розвитку продуктивних сил — до великого машинного виробництва, якому стають «тісними» та «вузькими» національні межі.

   Входження країн, що розвиваються, в систему світового господарства було непростим. Більшість із них упродовж століть підпорядковувались іншим державам. Це не могло не вплинути на їх господарську діяльність. Адже колоністи намагалися нав'язати свою систему господарювання, що вело до зміни традиційного характеру виробництва.

Найкраще підготовленими до впровадження європейського стилю господарювання виявилися країни Середземномор'я, чимало районів Південно-Східної Азії.

У доколоніальну епоху країни "третього світу" пройшли власний історико-географічний шлях формування господарських структур, які базувалися на первинних галузях виробництва. Виділяють чотири форми доколоніального господарювання: привласнювальну економіку, рухоме підсічно-вогневе землеробство; кочове і напівкочове скотарство, осіле землеробство.
   Привласнювальна економіка була характерною для доколоніального періоду, особливо у вологих тропічних районах, де збереглася до нашого часу (Амазонія, басейн Конго, деякі острови Індонезійського архіпелагу). Тут люди пристосовувалися до природних ритмів життя, використовуючи для власних потреб дари природи. Жодних господарських структур ще не існувало. Рухоме підсічно-вогневе землеробство було наступним етапом господарської діяльності людини. Воно ще збереглося в умовах вологих тропіків і найбільш характерне для Африки. Тут з місця на місце переміщувалися не лише люди, а й будівлі, тобто цілі поселення, що було викликане надмірним виснаженням використовуваних земель. Тому, наприклад, в Африці південніше екватора майже до XX ст. виникали тільки невеликі поселення з торговельними функціями і зовсім не було великих міст.

Кочове і напівкочове скотарство розвивалось у районах зі складними природними умовами, де не можна було впровадити постійне землеробство (пустелі, напівпустелі, гірські території). Такий спосіб господарювання сприяв географічному поділу праці і товарообміну між різними територіями. Власну продукцію кочові і напівкочові народи постачали на торгові ринки караванами верблюдів.

Осіле землеробство розвивалося переважно в долинах рік, що затоплювались у період паводків, і в районах мусонних дощів в Азії, тобто там, де було достатньо вологи.

У період колоніальної і напівколоніальної залежності територіально-господарська структура країн "третього світу", у першу чергу, залежала від того, яка із держав закріпилася на захоплених територіях. Англія, наприклад, була колискою індустріального поступу, що не могло не вплинути на економічний розвиток залежних від неї колоніальних країн світу. Натомість, більш відсталі на той час Іспанія та Португалія, колонізувавши країни Латинської Америки, не змогли забезпечити їм високий рівень розвитку.

Важливим чинником диференціації колоніального світу стали зміни в етнічному складі населення. Деякі корінні народи (інки, ацтеки) майже повністю були знищені, а на звільнені землі масово переселились європейці. В інших краях відбувалося змішування туземців із прийшлим населенням, що особливо характерне для Латинської Америки. У деяких регіонах (Індія) колонізація майже не вплинула на зміну етнічного складу місцевих народів.

Індустріальний наступ європейських країн вимагав нових ринків збуту і щораз більше сировини. Створення спеціалізованих ареалів видобувної промисловості вплинуло на формування структури господарства колоніальних країн. Усе це мало вирішальний вплив на колоніальний експорт, точніше, на вивіз товарів. Якщо раніше з колоній в Європу вивозили переважно дорогоцінні метали, коштовності, продовольство, то з кінця XIX ст. почали масово транспортувати паливо, гірничорудну сировину тощо.

Розширення видобутку корисних копалин стимулювало виробництво обладнання для галузей важкої індустрії в самих колоніях і завезення сучасної техніки з метрополій. Однак чимало територій, які не володіли унікальними природними ресурсами чи були віддалені від транспортних магістралей, залишалися відсталими з архаїчними формами господарювання.

Під впливом метрополій і зацікавлених ділових кіл виникали нові форми господарської діяльності, що принципово змінювали стан розвитку і розміщення господарства у колоніях. Так, у Латинській Америці переважали великі сільськогосподарські підприємства поміщицького типу - латифундії, які володіли десятками тисяч гектарів землі, їхні фільварки були центром соціального і суспільного розвитку.

Ранчове скотарство вважалося спеціалізованим варіантом латифундій. Воно розвивалось у районах із засушливим кліматом. Та вузька спеціалізація й екстенсивне ведення господарства не сприяли підвищенню ефективності цих форм господарювання (Венесуела, Кенія, Замбія, Зімбабве).

Найхарактернішою формою господарювання у тропічних районах стали плантаційні господарства. Вони не лише змінювали природні ландшафти, а й впливали на культуру землеробства: виникали господарства з великими площами земель, з високим рівнем товарної спеціалізації і з використанням найманої праці. Такі плантації створювались іноземними інвесторами, а продукція була зорієнтована на потреби світового ринку.

Новий тип господарств - фермерські господарства, створювали в колоніях переселенці з Європи. Такі господарства в найбільш чистому вигляді формувалися в Африці. Вони виникали на найкращих землях і орієнтувалися на високотоварне виробництво. Отже, нові форми господарювання, хоч і ускладнили територіальну економічну структуру, але не ліквідували автохтонних (місцевих) багатоукладних господарств доколоніального періоду.

Найхарактернішою ознакою такої економіки стали значні диспропорції у розвитку територій. Так, плантаційні та фермерські господарства, займаючи родючі землі, освоювали території вздовж транспортних артерій, насамперед залізниць. Використовуючи найману працю, вони обезлюднювали малопродуктивні місцеві господарства, тобто розорювали дрібних власників.

На початку XX ст. розширювалось іригаційне будівництво, що дало змогу додатково залучити в господарський обіг землі прибережних районів Чилі, засушливої частини Пенджабської рівнини у Британській Індії. У результаті значно зросла щільність населення на обезлюднених до цього територіях. У Британській Індії, наприклад, в середині 20-х років XIX ст. вона вже досягла 120 осіб/км2. Невеликі автохтонні міста-поселення часто занепадали, і лише наприкінці XIX ст., коли туди почали проникати нові господарські відносини, вони поступово відновлювалися. Більшість міст у період колоніальної і напівколоніальної залежності були адміністративними і торговельно-транспортними центрами. Промисловість тут розвивалася слабо, хоч численним був сектор кустарів і ремісників. Створення фабричної індустрії відбувалося повільно, але на початку XX ст. спостерігається зростання кількості міст і чисельності міського населення, особливо в районах переробки і вирощування бавовнику, де організовувалися великі текстильні фабрики (Бомбей).

Пожвавлення економічної діяльності наприкінці XIX - на початку XX ст. сприяло посиленню руху за національну незалежність колоніальних країн. Отримали політичну незалежність колишні колонії в Азії та Африці. Особливо активізувався цей процес після Другої світової війни.

Розвиток транспорту зміцнив світові економічні зв'язки. Фахівці вважають, що світове господарство остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. у результаті розвитку світового ринку, транспорту та машинної промисловості. Саме машинна промисловість уможливила виробництво товарів в обсягах, достатніх не лише для задоволення внутрішніх потреб, а й для постачання на міжнародний ринок. Було створено океанський торговельний флот, побудовано залізниці, що сполучили різні країни світу, почали розвиватися міжнародні автомобільні перевезення. Розвитку світового ринку сприяв повітряний транспорт, що народився у XX ст.

 

 

Список використаної літератури:

1.      Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підруч. для студ. вузів. — К.: Знання, 1999.

2.      Економічна теорія: політекономія. Підручник / За ред. В.Д.Базилевича.-К.: Знання-Прес, 2001р.

3.      Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2002.

4.      Основи економічної теорії: посібник для студентів вищих навчальних / Рибалкін В.О./ К.: - „Акадмія”, 2002.

5.      Міжнародна економіка. Навч. посібникДахно І.І., Навч. посіб.

 

 

 



Генезис встановлення світового господарства