Геологічна будова дна Світового океану



Геологічна будова дна Світового океану

  Океанічна земна кора складається з двох основних шарів. Верхній шар – це ущільнені осадові породи, потужність яких різко перевищує декілька кілометрів. Середня потужність океанічних осадків – від 300 до 1000 м. Але є місця, де їх дуже мало ( лише декілька метрів), або й зовсім немає, як на серединно-океанічних хребтах. В окремих западинах їхня потужність сягає кількох кілометрів, а під водами Мексиканської затоки – більш як 15000 м. Товща осадових відкладів залежить від рельєфу дна, процесів змиву та перенесення гірських порід із материків та кількості вапнякових нагромаджень.

   Швидкість відкладення осадів на дні різна(від декількох міліметрів до 100 мм за тисячі років ) і залежить від відстані до материків, кліматичних умов, підводної вулканічної діяльності.

   Другий шар океанічної кори – базальтовий, складений темними щільними виверженими (тобто такими, що утворилися при остиганні магми) основними породами. Його потужність на континентах досягає 40 км, за його межами -  від 3 до 10 км.

    Після встановлення особливостей земної кори під океанами вчені стали поділяти її на два типи: континентальний и океанічний.

     Відмінність між двома типами земної кори досить значна, перехід між ними поступовий. Тому вирізняють ще два перехідні типи:

а) субокеанічний, що має більшу від океанічного товщу осадової оболонки - 15-25 км ( окраїнні та внутрішні моря );

б) субконтинентальний, який, крім осадової, має гранітно-базальтову оболонку потужністю 15-20 км (великі океанічні острови, та острівні дуги ).

Перший тип характерний для окраїнних і внутрішніх морів, другий – для великих океанічних островів та острівних дуг.

Під серединно-океанічними хребтами земна кора дуже тонка, має меншу щільність, інші магнітні властивості, посилені теплові потоки і має специфічну будову. Тут виділяється тонкий шар пухких осадів, а нижче слідкує “другий шар” зі швидкостями поздовжніх хвиль 3,5 – 6 км/с. Потужність цього шару мінлива – від декількох сотень метрів до 3 км. Під цим шаром залягають породи підвищеної щільності зі швидкостями поздовжніх хвиль 6,5-7 км/с. На відміну від  перших двох шарів, які мають переривчасте  поширення, океанічний шар просліджується скрізь. Вздовж осьової частини хребта ( у рифтовій долині ) через розломи мантійна речовина виходить на поверхню земної кори, застигає і твердіє. Мантія Землі в океані знаходиться нижче базальтового шару. Встановлено, що такі процеси повторюються багато разів і щоразу магма виливається на поверхню дна, створюючи базальтову кору.  Завдяки підняттю розплавленої речовини у рифтовому розломі Серединно-Атлантичного хребта відбувається безперервне розширення дна океану і віддалення один від одного Євразійського і Північноамериканського материків приблизно на 2-3 см за рік, Гавайські острови зі швидкістю 6,5 см за рік, Австралія і Північна Америка віддаляються один від одного на 1-2 см за рік.

     Світовий океан – безперервна водна оболонка земної кулі, над якою виступають елементи суші – материки і острови та яка має спільний сольовий склад.

     Океан – частина Світового океану, яка розміщена між материками, має великі розміри, самостійну циркуляцію вод і атмосфери та особливий гідрологічний режим.

Море – це невелика частина океану, яка врізається в сушу чи відмежована від нього берегами материків, півостровами та островами і має певні геологічні, гідрологічні та інші риси, що суттєво відрізняються від рис океану.

    Затока – це частина океану чи моря, що врізається в сушу і слабо відмежована від океану чи моря (наприклад, Гвінейська в Атлантичному, Аляска в Тихому, Бенгальська в Індійському океані). Затока за гідрологічним режимом мало відрізняється від прилеглого моря чи океану.

     Бухта – невелика затока, що чітко відділена мисами чи островами від океану чи моря, добре захищена від вітрів (наприклад, Севастопольська і Цемеська в Чорному морі, Золотий Ріг, Находка –в Японському морі.

     Лиман – затока, що відокремлена від моря піщаною косою (пересипом), в якій є вузька протока, котра з’єднує лиман з морем. Частіше лиман – це затоплена частина ділянки річкової долини, найближчої до моря (наприклад, Дніпровський, Дністровський). На гідрологічний режим лиману значною мірою може впливати річка, яка в нього впадає.

     Лагуна – це мілководна частина океану (моря), що відокремлена від нього баром, косою, кораловим рифом; часто з’єднується з морем вузькою протокою або декількома протоками.

     Губа – затока, що глибоко врізається в сушу (наприклад, Чошська в Баренцовому морі, Обська в Карському).

     Фіорд – вузька та глибока морська затока з високими крутими берегами (наприклад, Согнефіорд  у Норвезькому морі).

     Протока – водний простір, що розділяє дві ділянки суші та з’єднує окремі океани і моря чи їхні частини. Наприклад, Беріногова протока з’єднує Тихий та Північний Льодовитий океани і розділяє Азію та Америку,протока Лаперуза між островами Сахалін і Хоккайдо з’єднує Охотське та Японське моря.

3.1. Рельєф дна Світового океану

Для загальної характеристики розподілу глибин  дна океанів  використовується  батіграфічна крива . За допомогою батіграфічної кривої виділяють такі основні елементи рельєфу дна океану:

1) підводну окраїну материків (81.5 млн км2 або 22.6 % площі дна Світового океану), яка поділяється на   материковий (континентальний) шельф (0-200 м), материковий (континентальний) схил (200-2500-3000 м)  і материкове (континентальне) підніжжя (3000-3500-4000 м) ;

2)               перехідна зона ( площею 30.6 млн км2, 8.47% ):

2.1.              улоговини окраїнного глибоководного моря;

2.2.              острівні дуги;

2.3.              глибоководні жолоби;

3) ложе океану (2 500-6 000 м), яке займає найбільшу площу   ( 193.8 млн км 2 , 53.65% площі  дна):

3.1.              океанічні улоговини;

океанічні підняття;4)  серединно-океанічні хребти ( 55.3 млн км2, 15.31%)

Глибоководні жолоби – довгі та вузькі поглиблення дна з дуже крутими схилами (5-60 у верхній частині схилів, 15-200 - в нижній). Довжина глибоководних жолобів досягає декількох тисяч кілометрів, ширина – десятки і сотні кілометрів (не більше 150 км), в їх межах знаходяться найбільші глибини Світового океану (Маріанська западина – 11 022 м).

Серединно-океанічні хребти — це великі підводні гірські споруди, здебільшого посередині океанів. Це мегатектонічний елемент рельєфу Землі з особливою структурою земної кори. Серединні хребти являють собою єдину систему, що охоплює всю планету; вона має не тільки надзвичайну довжину, але і займає велику площу (55.3 млн км2).Загальна довжина всіх  серединно-океанічних хребтів складає біля 75 тис. км.

     Морська вода — це виключно однорідний розчин, до складу якого входить 96,5% води, 3,5% солей, незначна кількість завислих твердих частинок, розчинених газів і органічних сполук.

Солоність — це кількість розчинених твердих мінеральних речовин (солей), виражених в грамах, в 1 кг морської води. Тисячна частка величини називається проміле і позначається знаком ‰. Наприклад, якщо солоність океанічної води 35‰, то виходить, що в 1 кг цієї води міститься 35 г розчинених речовин.

Густина морської води — це її маса в одиниці об’єму (в 1 м3), вимірюється в кг/м3. В океанографії для зручності було введено поняття умовної густини [(Г. м. в. – 1)  1000]. Наприклад, густина морської води при температурі 0°С і солоності 35‰ дорівнює 1,028126, а її умовна величина становить 28,13 кг/м3. Співвідношення ваги одиниці об’єму морської води за будь-якої температури до ваги одиниці об’єму дистильованої води за тієї самої температури  називається питомою вагою морської води, яка визначається так само, як і умовна густина.

Температурний режим океану

 

Однією з найважливіших фізичних характеристик морської води є її температура. Головним джерелом теплової енергії є сонячна радіація.

Інші джерела теплової енергії це:

- енергія припливів і відпливів;

- внутрішнє тепло Землі;

- тепло, яке утворюється при окисленні органічних речовин, інших хімічних реакціях;

- тепло, яке виділяють радіоактивні речовини, що знаходяться в океанах і морях;

- теплообмін поверхневих шарів вод океанів і морів з атмосферою;

- конденсація вологи;

- випадіння теплих опадів;

- теплі течії;

- виділення скритої теплоти при льодоутворенні.

Охолоджується вода:

- при випаровуванні;

- при випромінюванні теплової енергії в атмосферу;

- при конвективному теплообміні між морем і атмосферою;

- при випадінні холодних опадів;

- при перемішуванні поверхневих шарів з глибинними холодними     водами;

- при згоні поверхневих теплих вод вітрами;

- внаслідок холодних течій.

Зміна температури води океану в часі.  Зміна температури води в часі залежить головним чином від зміни кількості сонячної радіації. У зв’язку з цим розглядається добовий і річний хід температури води. Окрім того, на добові і річні зміни температури води впливають погодні і гідрологічні умови, від яких залежать процеси випромінювання, випаровування, перемішування вод.

  Добові коливання температури води на поверхні океану незначні (0,2–0,3°С), найбільша їх амплітуда в районі тропіків (0,4–0,6°С), а до полюсів вона зменшується. Добовий максимум у відкритому океані зазвичай настає через 2–3 год. пополудні, мінімум — після сходу Сонця (біля 4–7 год. ранку).

Поблизу берегів температура води протягом доби інколи змінюється на декілька градусів внаслідок вітрового згону поверхневої теплої води і надходження з глибини більш холодної. На глибинах 25–30 м коливання добових температур практично припиняється.

   Річні зміни температур відрізняються від добових більш значними амплітудами і поширенням коливань температури до значних глибин. У річному ході температура поверхні більшої частини океану в північній півкулі досягає максимуму в серпні і мінімуму в лютому, а в південній півкулі — відповідно в лютому і серпні.

  Річна амплітуда на екваторі 1°С, в тропіках — не більше 3°С, в полярних широтах 4–5°С. Незначні вони в Арктиці та Антарктиці.

  Найбільші річні зміни температури води спостерігаються в помірних широтах: у північній півкулі вони досягають 12°С, а в південній досягають 7°С. Ця різниця пояснюється різним співвідношенням води і суходолу.

На температуру морської води великий вплив чинить нерівномірне нагрівання суші, тому в морях нічна амплітуда температури більша, ніж в океанах у цих же широтах. Найбільші річні амплітуди в морях характерні для середніх широт і можуть досягати 20°С і більше, як, наприклад, у Чорному морі.

1. У генетичному відношенні, тобто за походженням, лід підрозділяють на три  класи:

* морський;

* материковий (глетчерний);

* річковий.

Морський лід утворюється з морської води, коли її температура знижується до температури замерзання. Він може бути поверхневим, тобто утвориться в  поверхневому шарі води, і внутрішньоводним. Характерною властивістю льодів цього класу є наявність у них солей, що попадають із морською водою.

Материковий (глетчерний) лід утворюється зі снігу на суші й при обламуванні сповзаючих льодовиків попадає в океан у вигляді айсбергів, їхніх уламків і так званих крижаних островів. Цей лід прісний, містить порівняно мало домішок і має в більшості випадків блакитнуватий колір. Основна маса материкового льоду попадає у Світовий океан від антарктичних льодовиків. У меншій кількості він зустрічається в Північному Льодовитому океані, звідки течіями виноситься в північну частину Атлантичного океану.

Річковий лід утворюється в річках і течіями, переважно під час весняного льодоходу, виноситься в море. Цей лід містить дуже багато домішок,  він значно тонкіший від материкового льоду й зовсім прісний. Основна маса річкового льоду зустрічається в морях Північного Льодовитого океану, куди він виноситься водами річок. Протягом літа практично весь річковий лід тане.

2. За характером рухомості поділяється на   нерухомий і рухомий (дрейфуючий).

а) До нерухомого льоду відносять :

Припай - морський лід, прикріплений до берега або мілини, для якого характерні лише вертикальні коливання при змінах рівня. Цей лід може утворюватися на місці при замерзанні морської води або в результаті промерзання дрейфуючого льоду. Ширина й довжина припаю можуть бути до сотень кілометрів.  Такий багаторічний припай зустрічається біля берегів Гренландії й Антарктиди, його товщина іноді більше 3 м. Найбільш поширений припай в окремих морях Північного Льодовитого океану. Припай може зламуватися й переходити в дрейфуючий лід.

Крижаний заберег – початкова стадія формування припаю; утворюється   біля берега, складається із ніласу або склянки, може бути завширшки 100-200 м

Стамухи - це окремі торосисті льодові утворення на дні, які мають великі вертикальні розміри. Висота підводної частини стамух – 20-25 м, надводної – 10-15 м. Часто стамухи утворюють систему паралельних берегових валів льоду й сприяють утворенню припаю.

Лід на березі  - накопичення льоду на пологому схилі.

Шельфовий льодовик – це велика плитоподібна маса льоду, завтовшки до 1000 м, зовнішній край якого знаходиться на плаву в зону шельфу, має рівну або слабко хвилясту поверхню, утворюється в результаті тривалого накопичення материкових льодовиків, що виступають у напрямку до моря. Шельфові льодовики поширені в Антарктиді, де займають 1380 тис. км2. Перший за величиною  на материку шельфовий льодовик Росса – утворює берегову межу у вигляді безперервної стіни довжиною біля 750 км і площею приблизно до 400 тис. км2.

б) Дрейфуючий лід – не зв’язаний з берегами лід, який рухається під дією вітру й течій. Для Світового океану він є переважаючою формою і поділяється на битий лід та льодові поля.  До битого льоду може належати крупнобитий (у поперечнику 20-100м) і дрібно битий (у поперечнику 2-2- м). До дрейфуючого льоду відносять усі відомі види і форми льоду – від сала й сніжури до великих льодових полів. В залежності від розміру льоду виділяють наступні форми дрейфуючого льоду:

Айсберг – сповзання частини  льодовика або шельфового льодовика, що дрейфує у морі, мають висоту більше 5 м над рівнем моря. Висота айсберга  над поверхнею води в середньому 70 м в Арктиці і 100 м в Антарктиці. Основна частина айсбергів знаходиться під водою, тобто його осадка може бути від 400 до 1000 м. Айсберги за зовнішнім виглядом бувають столоподібні (мають рівну поверхню, великі горизонтальні розміри, поширені переважно в Антарктиді), пірамідальні (мають гострокінцеву невірну форму вершини і порівняно  малі горизонтальні розміри.

Льодові острови утворюються при відколюванні великих масивів від шельфового льоду узбережжя полярних країн. Товщина островів від 15 до 30 м, довжина до 30 км і більше, піднімаються над поверхнею моря на 5-10 м, дрейфують у Північному Льодовитому океані.

Льодові поля – це найбільш великі за площею утворення дрейфуючого льоду.

Велико битий лід – лід розміром від 20 до 100 м.

Дрібно битий лід – лід розміром від 2 до 20 м.

Тертий лід – лід розміром від 0.5 до 2 м.

Часто на рівній льодовій поверхні  в результаті поштовхів або стискування льоду утворюються накопичення, які складаються з уламків крижин, які називаються торосами.

Несяк – великий торос або група торосів, які змерзаються разом і являють собою окрему крижину з порівняно малими горизонтами і великими вертикальними розмірами; осадка до 20-25 м і висота над рівнем моря до 5 м.

3. За віком морський лід поділяється на:

Початкові стадії утворення льоду:

льодові голки - кристали чистого льоду завтовшки від  0.5-2 см до

10 см, утворюються на поверхні води або в її товщі;

льодове сало — суцільний шар або плями сірувато-свинцевого кольору, що складаються зі слабко з'єднаних кристалів льоду;

сніжура – сніг, що випадає на поверхню моря ущільнюється і перетворюється в кашоподібну  масу.

шуга – накопичення рихлих білявих грудок льоду діаметром в декілька сантиметрів, які утворюються із льодового сала, сніжури, донного льоду.

Наступні вікові стадії льоду:

Якщо море спокійне з сала утворюється суцільний тонкий, еластичний лід товщиною до 10 см, має матову поверхню - ніласовий лід. Іноді нілас поділяють на темний, що має товщину до 5 см, і світлий - більше товстий, який має більшу відбивну здатність.

Склянка – тонкий прозорий лід у вигляді прозорої блискучої кірки товщиною до 5 см, утворюється при спокійному стані моря з льодових голок і сала;

Млинчастий лід – невеликі крижини у вигляді дисків    (діаметром до 30-50 см), утворюється при слабкому хвилюванні одночасно в різних точках.

Під дією вітру й хвилювання ніласові льоди ламаються, створюючи нашарування й крижини різних розмірів і форми.

З наростанням склянки і ніласу, при замерзанні сніжури і млинчастого льоду утворюється молодий лід. Молодий лід —  порівняно рівний лід сірого кольору, товщиною від 15 до 30 см. Цей лід менш еластичний, ніж ніласовий, і під дією вітру часто ламається, створюючи накопичення — тороси.

Під час утворення молодого морського льоду на його поверхню піднімається частина розсолу разом з льодовими кристалами, що спливають. При температурі нижче -30°С розсіл замерзає, утворюючи при цьому чудові “льодові квіти”, висотою від 3 до 4 см, вони нагадують рози або траву. “Льодові квіти” складаються переважно з кристалів твердої солі. Це ніжні, хрипкі утворення, які вітер легко здуває і розносить їх у вигляді дрібного пилу, покриваючи сіллю сніговий покрив на льоду. По такому снігу не ковзаються і його не можна використовувати для пиття.

Морський лід товщиною від 30 см до 2 м, що проіснував не більше однієї зими, називається однорічним. Виділяють однорічний тонкий лід (білий лід) завтовшки від 30 до 70 см, однорічний середній лід – від 70 до 120 см і однорічний товстий лід – більше 120 см.

Дворічний лід – лід, що знаходиться в другому річному циклі наростання і який досягає до кінця зими товщини 2 м і більше.

Багаторічний лід або паковий лід – лід завтовшки до 3 м, опріснений, має блакитний відтінок, якому за віком більше двох років.

7.1. Хвилювання в океанах і морях

Повного спокою в океані не буває.  У результаті дії різних природних сил на  води океанів і морів виникають коливальні (хвильові) і поступальні рухи (течії) часток води. Поширення коливальних часток у морській воді називається хвильовим рухом або хвилями. Морські хвилі являють собою періодичні коливання навколо положення своєї рівноваги.

Морські хвилі за походженням бувають:

-         вітрові – викликані вітром;

-         припливно-відпливні – виникають під дією гравітаційних сил

Місяця та Сонця;

-         анемобаричні – з’являються зі зміною атмосферного тиску;

-         сейсмічні (цунамі), що виникають у результаті динамічних

процесів у земній корі (землетруси, вулканічні виверження);

-         корабельні – утворюються під час руху корабля.

За формою хвилі розрізняють на поступальні (хвилі, в яких спостерігається видиме переміщення хвилі) і стоячі (сейші), у яких такого переміщення не буває. Найбільш простий вид сейші виникає тоді, коли рівень води піднімається біля одного краю водойми і одночасно знижується біля іншого. При цьому вздовж його середини частки води вертикально не переміщаються. Це місце називають вузлом сейші. Сейші бувають двовузлові, тривузлові тощо. Виникають вони за різними причинами. Наприклад, під час згону та нагону води. Коли із зупиненням вітру в басейні починається коливання рівня у вигляді стоячих хвиль. У невеликих басейнах сейші можуть виникати під час проходження кораблів.

  За розміщенням  у потоці хвилі поділяють  на  поверхневі хвилі, що утворюються на поверхні моря;  внутрішні, що виникають на деякій глибині і майже не проявляються на поверхні.

  По співвідношенню довжини хвилі і глибини моря хвилі поділяють на короткі ( у яких довжина хвилі менше глибини моря) і довгі ( у яких довжина хвилі більша глибини моря).

  У морських хвилях розрізняють такі елементи:

-         гребінь хвилі – найвища точка хвильового профілю;

-         підошва хвилі – найнижча точка хвильового профілю;

-         висота хвилі – відстань  по вертикалі від підошви до гребня

хвилі;

-         довжина хвилі – відстань по горизонталі між двома гребенями

послідовних хвиль ( чи між двома послідовно розміщеними найнижчими точками в напрямку розходження хвиль);

-         крутість – відношення висоти хвилі до її довжини;

-         період – проміжок часу між проходженням двох суміжних

гребенів  хвиль через одну і ту саму фіксовану точку; визначають і як проміжок часу, за який хвиля проходить свою довжину;

-         фронт – лінія, яка проходить уздовж гребеня хвилі і перпен-

дикулярна до напрямку переміщення хвиль;

-         хвильовий промінь – лінія, яка перпендикулярна до фронту

хвилі;

-         напрямок поширення – це кут між північним  напрямом  маг-

нітної стрілки і напрямом руху хвилі.

За формою хвилі поділяються на двомірні і тримірні. Двомірні хвилі мають значну протяжність гребеня, в багато разів довшу за довжину хвилі і являють собою чітко розрізнені довгі хвилі, що йдуть одна за одною. Тримірні хвилі не утворюють паралельних валів і мають довжину гребеня, яка відповідає довжині хвилі. Гребень і підошва тримірної хвилі розташовані без визначеної системи, частіш за все у шахматному порядку.

Вітрові хвилі – це складні тримірні коливальні рухи водної поверхні, викликані вітром, утворюються внаслідок переносу енергії від атмосфери до води. Розміри океанічної хвилі залежать від швидкості, тривалості вітру, а також від просторів, на яких діє вітер

   Течії — поступальні горизонтальні рухи, які пов’язані з переміщенням значних об’ємів води на великі відстані.  Окрім постійних течій, можуть виникати вітрові або припливно-відпливні, які мають періодичний характер. Постійні течії виникають, наприклад, під дією постійних вітрів (пасати). Тимчасові вітри виникають внаслідок зміни вітрів, нерівномірного розподілу опадів тощо.

    Сили, які викликають морські течії, визначаються як гідрометеорологічними, так і астрономічними факторами .

    До перших відносять:

1. щільнісна сила, яка утворюється різницею щільності води внаслідок нерівномірності в розподілі температури  та солоності;

2. нахил рівня моря, який виникає внаслідок надлишку або нестачі води в тому чи іншому районі;

3. нахил рівня моря, викликаний змінами розподілу атмосферного тиску, який створює зниження рівня в області підвищеного тиску та підняття його в області зниженого тиску;

4. тертя вітру об поверхню води моря і тиск вітру на тилову частину хвиль.

   До других (астрономічних) відносять припливно-утворювальні сили Місяця та Сонця.

 Градієнтно-гравітаційні течії виникають внаслідок нахилу фізичної поверхні моря,  викликаного різними факторами — це густині,  бароградієнтні та стокові течії.

а) Густині течії утворюються внаслідок нерівномірного горизонтального розподілу густини води на одній і тій самій глибині. Ці течії широко поширені не тільки у поверхневому шарі, а й в глибоких шарах океану, де дрейфові течії затухають.

б) Бароградієнтні течії виникають внаслідок зміни розподілу атмосферного тиску, який приводить до зниження рівня в областях підвищеного тиску та підвищення його в областях зниженого тиску.

в) Стокові течії утворюються в результаті нахилу поверхні моря, який виникає внаслідок притоку берегових вод (Карське і море Лаптєвих), атмосферних опадів, випаровування, притоку вод з інших басейнів або стоку вод в інші райони.

г) Компенсаційні течії утворюються внаслідок порушення рівноваги: за рахунок зменшення або відтоку вод з одного району в інший під впливом згінно-нагінної циркуляції та інших факторів.

 Припливно-відпливні течії виникають під дією припливно-утворювальних сил Місяця та Сонця. Найбільшу швидкість ці течії мають у вузьких протоках (до 22 км/год.), а у відкритому океані – до 1 км/год.

 Інерційні течії — це залишкові течії, які спостерігаються після закінчення дії усіх збуджуючих рух факторів. На частинки води в інерційній течії діють тільки дві зрівноважені сили — Коріоліса та відцентрова.

2. За глибиною розміщення:

1) поверхневі (до 100 м)

2) придонні (прилеглі до дна)

3. За тривалістю  існування або стійкістю:

1) постійні — це течії, які зберігають середнє значення швидкості та напрямок тривалий час. Вони змінюються по сезонах року або не змінюються. Це Гольфстрім, Куросіо, пасатні та інші;

2) періодичні — течії, які змінюють свої елементи протягом часу з визначеним періодом (припливно-відпливні);

3) тимчасові течії — виникають під дією тимчасових вітрів, різких раптових змін атмосферного тиску, випадіння опадів.

4. За фізико-хімічними властивостями можуть бути:

1) теплими;

2) холодними;

3) розпрісненими;

4) солоними;

5) нейтральними.

Раз на 7 років до узбережжя Перу підходить тепла течія, яка замінює холодну Перуанську течію. Цю течію назвали “Ель-Ніньо” (“немовля”), тому що вона приходить на Різдво.

5. За характером руху поділяють на:

1) прямолінійні;

2) криволінійні;

3) циклонічні;

4) антициклонічні.

6. за масштабом явища (за Степановим):

-         мікро течії;

-         мезотечії;

-         макроциркуляційні системи.

 

 

 

 

 



Геологічна будова дна Світового океану