Грошова реформа 1922-1924 рр. та грошовий обіг в Україні в роки НЕПу

Міністерство освіти і  науки України

Державний вищий навчальний заклад

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ім. Вадима Гетьмана

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни історія  економіки та економічної думки

на тему: «Грошова реформа 1922-1924 рр. та грошовий обіг в  Україні в роки НЕПу»

 

 

 

 

                                                                                                                 Виконала:

                                                                                         Студентка 2 курсу                  

                                                                                               спец.6503

                                                                                              МЕіМ  6 гр.

                                                                                                   Веклич

                                                                                                   Марія

                                                                                             Олександрівна

 

                                                                                                   Перевірила:

                                                                                             Воробйова Л.В.

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ,2010

Зміст

   Вступ

1. НЕП – нова економічна  політика. Причини переходу та  суть НЕПу.

2. Грошова реформа 1922-1924 рр. та грошовий обіг в Україні.

        3. Грошова реформа в працях провідних економістів.

            Історіографія доби НЕПу грошової реформи 1922-1924 рр.

    Висновок

    Список використаної  літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

В результаті громадянської  війни українські землі опинилися  у складі різних держав. Основна  їх частина входила до складу Української  СРР (площа 452 тис. км², населення 25,5 млн чол.).

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву (Україна) і  формально також і державність. Ця державність була досить умовною, оскільки політичні питання вирішувала Москва.

Після закінчення громадянської  війни економіка України знаходилася  в надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки досягали 10 млрд. золотих  карбованців, промислове виробництво  скоротилось в 9 разів порівняно  з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило  лише 1,7% довоєнного рівня, машинобудівної промисловості – 4%. З 57 домен працювала  лише одна невелика. Тож необхідна була нова система економіки.

Неп як система нових економічних відносин склався не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цієї ідеї і до першого заходу непу [термін вперше вжито в резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б)] додалися інші.

Нова економічна політика (неп) являла певну систему заходів  в аграрній, промисловій, торгівельній, фінансовій сферах.

Значне розширення обсягів  торгівлі та виробництва вимагало введення загального еквіваленту, який би регулював  відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін в  масштабах країни був нереальним i недосконалим. Потрібна була реформа  фінансової системи, введення правильного  грошового обігу і функціонування банківської системи.

Грошова реформа - це цілеспрямовані перетворення, за допомогою яких здійснюються рішучі комплексні дії, спрямовані на оздоровлення економіки, фінансів, грошового  обігу тощо.

Грошова реформа 1922-1924 рр. викликана  двома причинами: по-перше, величезними  втратами у першій світовій і громадянській  війнах; по-друге, потребою подолати руйнівні наслідки безгрошового обігу часів "воєнного комунізму" та експериментів  впровадження прямого продуктообміну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. НЕП – нова  економічна політика. Причини переходу  та суть НЕПу.

        В результаті громадянської війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР (площа 452 тис. км², населення 25,5 млн чол.).

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву (Україна) і  формально також і державність. Ця державність була досить умовною, оскільки політичні питання вирішувала Москва.

Після закінчення громадянської  війни економіка України знаходилася  в надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки досягали 10 млрд. золотих  карбованців, промислове виробництво  скоротилось в 9 разів порівняно  з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило  лише 1,7% довоєнного рівня, машинобудівної промисловості – 4%. З 57 домен працювала  лише одна невелика.

В тяжкому стані знаходилось  сільське господарство. Посівна площа  зернових культур скоротилась порівняно  з довоєнною на 30%,  виробництво технічних культур зменшилося на 75-90%.

Крім того, загострилась політична ситуація. Селянин не був  зацікавлений у продрозкладці, яка  забирала у нього всі надлишки сільськогосподарської продукції. Звідси – зменшення посівних площ і урожайності, бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і  посіву, якщо все, що залишалося зверх  цього, забиралося владою.

Селяни почали вирощувати зернові лише у тій кількості, яка була достатньою для задоволення  власних потреб. Це значно погіршило  продовольче становище в містах. У промислових центрах України  денний пайок на одну людину скоротився до 100 г. хліба. У таких умовах більшовицька влада вдалася до застосування сили, складання «чорних списків», до яких нерідко зараховувались цілі села, системи заложників, каральних акцій  проти селян, товарних блокад.

Це призвело до зустрічного  збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання  набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях.

Таким чином, застосування згубної  економічної політики призвело не лише до економічних складнощів, але й  до загальнополітичної кризи, військового  протистояння.

Соціально-політичне  та економічне становище республіки ще більше ускладнилося в результаті голоду 1921-1923 рр. на Півдні України.

Причини голоду були, по-перше, в руйнівній для сільського господарства республіки політиці «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а її деякі методи залишилися до осені 1921 р.); по-друге, в залежності України від московського центру, який в умовах посухи на півдні республіки проводив політику не в інтересах  українського населення; по-третє, в  загальній розрусі сільського господарства після семирічних воєн; по-четверте, суттєвим фактором голоду була посуха 1921 р. в основних хлібовиробних районах України. У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% урожаю 1916 р.

Голод призвів до різкого  падіння антибільшовицького повстанського  руху. В умовах голоду політична  активність селян істотно знизилася, і, як наслідок, соціальна база повстанських загонів – зменшилася, вони зазнавали  поразок. Як справедливо зазначає відомий  український історик С.В.Кульчицький, голод виявився фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний  уряд допоміг природному катаклізму справитися з «куркульським бандитизмом», конфіскуючи злиденні продовольчі  запаси навіть у селян південних  губерній. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом.

Перші начерки нової економічної  політики з’явилися ще 18 лютого 1921 р. у вигляді «Проекту постанови  ЦК про заміну розкладки натуральним  податком», який було надіслано в  партійні комітети губерній та національних республік. В ньому пропонувалося  ще до початку посівної кампанії визначити  загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки  зерна треба буде віддати державі. У разі оплати податку селяни мали використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі  збувати хліб «у місцевому господарському обороті» (тобто на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався  на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого     1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. В результаті була прийнята хитромудра постанова, яка в цілому негативно оцінювала проект центрального керівництва. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а на Україні – неприйнятною. Проте було введене і застереження: у випадку здійснення проекту в Росії впроваджувати його і в Україні.

Але на Х з’їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже  не зустрів заперечень, і згодом надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну розкладки податком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір податку.

Неп як система нових економічних відносин склався не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цієї ідеї і до першого заходу непу [термін вперше вжито в резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б)] додалися інші.

Нова економічна політика (неп) являла певну систему заходів  в аграрній, промисловій, торгівельній, фінансовій сферах.

Першим заходом непу була заміна продрозкладки продподатком. Згідно з цим у селян уже  не забирали надлишки сільськогосподарської  продукції, а встановлювали певну  норму їх здачі. Таким чином, реквізиційний  принцип у відносинах з селянством, який виключав товарно-грошові відносини, змінювався принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, став зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося зверх продподатку, належало йому.

Продподаток з урожаю 1921 р. для України встановлювався в  розмірі 117 млн пудів замість установленої раніше розкладки в 160 млн пудів. Це складало близько 73% від того, що визначалося раніше. По всій же країні продподаток по зерновим було зменшено з 423 млн пудів до 240, і це складало близько 56% від визначеного раніше. До того ж, Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Навряд чи таке рішення центральної  більшовицької влади можна назвати  справедливим, навіть враховуючи те, що Україна була житницею держави. Це була перша особливість непу в Україні. Другою рисою було те, що продподаток  мали розпочати стягувати з урожаю 1921 р., тобто з осені, а поки що діяв попередній закон щодо продрозкладки  з урожаю 1920 р. лише зменшений на 20%. Третя особливість була в тому, що стягування продподатку  з урожаю 1921 р. здійснювалась уже звичними методами продрозкладки.

Накопичення надлишків сільськогосподарських  продуктів у селян призвело до виникнення проблеми її реалізації. Тому логічним став другий крок непу – введення вільної приватної торгівлі, причому  не тільки сільськогосподарськими товарами, але й промисловими. За рахунок  торгівлі та обміну передбачалося додатково  отримати ще 160 млн пудів і довести  плановий мінімум, необхідний для споживання, до 400 млн пудів. З введенням вільної  торгівлі змінилися розподільчі  відносини – картки замінив ринок.

Наступним кроком непу стала  часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення  приватних та функціонування орендних підприємств. В руках держави  залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у  приватну власність або в оренду. В Україні з 1921 р. було здано в  оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював  у перші роки непу 75% роздрібного  товарообігу.

В результаті цих заходів  непу в країні з’явилася нова буржуазія: промисловці,  приватні торговці, біржові маклери, орендарі. Їх стали називати «непманами» – людьми непу.

Серед усіх видів  підприємницької діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям. Великі промислові підприємства могли передаватися в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) завадили закордонному капіталу зробити суттєві інвестиції в економіку країни. Так, Україні  в 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення можливостей  для функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму» – заборони наймати робітників і  примусової обов’язкової праці. Зростаючі промисловість, торгівля, сільське господарство потребували робочих рук і встановлення нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушено було дещо приглушити своє гасло про експлуатацію людини людиною і, хоч і з деякими обмеженнями і застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати робітників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни  відбулися в роки непу у аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, яка перевищувала трудову норму. (Трудова норма – земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці. Вона диференціювалася в залежності від земельного фонду). В цілому у користування селянам було передано понад 31 млн десятин землі (92% земельного фонду України). Внаслідок цього відбулися істотні зміни в соціальній структурі села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких – зросла.

Ще однією формою організації  сільського господарства стали радгоспи. Ця лінія, яка розпочалася ще у 1918 р., була продовжена з осені 1921 р. Радгоспи мали право розпоряджатися тією сільськогосподарською  продукцією, яка залишалася після  обов'язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. Україні налічувалося  
685 радгоспів з площею землі   325 тис. га.

Важливим напрямком непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці було створено єдину  систему споживчої кооперації, яка  здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. Україні існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських  кооперативних товариств. Всіма  видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств  республіки, а разом з споживчою  кооперацією – більше половини сільського населення України. Сільськогосподарська кооперація України зосередила в  своїх руках значну частину товарної продукції селянських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі  зерна і близько половини технічних  культур.

Створювалися на селі в  роки непу і виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі практикувалася зрівнялівка.

Значне розширення обсягів  торгівлі та виробництва вимагало введення загального еквіваленту, який би регулював  відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін в  масштабах країни був нереальним i недосконалим. Потрібна була реформа  фінансової системи, введення правильного  грошового обігу і функціонування банківської системи.

При всіх позитивних моментах в господарському житті непу було властиво немало протиріч (або, за висловом деяких дослідників, «неп сам в собі таїв своє заперечення»). Економіка  радянських республік в 20-ті роки неодноразово потерпала від гострих криз: 1922 р. - фінансова криза, 1923 р. - криза  збуту, 1924 р. - товарний голод, 1925 р. - зростання  інфляції, в 1927-1928 рр. - кризи хлібозаготівель.  
Головною суперечністю епохи непу була невідповідність між економічним базисом і політичною надбудовою. Якщо в господарській сфері з розвитком ринкових відносин спостерігалася певна економічна свобода, то в політичній сфері панувала жорстко централізована система влади («диктатура пролетаріату», яка насправді була диктатурою комуністичної партії, або, точніше, її керівної ланки). Влада постійно втручалася в господарську діяльність, намагаючись управляти ринковою стихією за допомогою командно-адміністративних методів керівництва, нав'язуючи товаровиробникам невигідні їм умови господарювання. Вийти з цього протиріччя можна було двома шляхами: або рішуче демократизувати політичну систему, пристосувавши її до об'єктивних умов ринкового розвитку, або не менш рішуче відмовитися від економічної свободи, заборонити приватну власність, знову усе націоналізувати і підпорядкувати економіку одному господареві - державі. Неважко здогадатися, який з цих двох альтернативних варіантів буде взятий на озброєння комуністичними лідерами.  
В ідеологічному плані неп ніколи не влаштовував більшовиків, оскільки знаходився у явному протиріччі з комуністичним ідеалом. Соціалізм, заради якого була здійснена Жовтнева революція і який хотіли побудувати комуністи, мислився як «справедливе» суспільство, у якому не буде приватної власності, не буде бідних і багатих, не буде експлуатації людини людиною і всі будуть рівні. А неп постійно породжував капіталістичні відносини, невелика частина населення (непмани) багатіли, а мільйони робітників продовжували жити у жалюгідних умовах.  
Таким чином, як з політичної, так і з ідеологічної точок зору неп ніяк не вписувався в майбутнє соціалістичне суспільство.  
Приводом для згортання непу стали кризи хлібозаготівель у 1927-1928 рр. Вони були викликані тим, що селяни відмовлялися продавати хліб державі за низькими (у 8 раз нижче ринкових) цінами, вважаючи за краще згноїти його або віддати свиням. Щоб подолати кризу 1927 р., влада пішла на поступки селянству; закупівельні ціни було підвищено, і селяни продали прихований хліб. Але через рік ситуація повторилася: бажаючи дочекатися підвищення цін, селяни знову не поспішали продавати його хлібозаготівельникам. До січня 1928 р. було заготовлено на 128 млн. пудів хліба менше, ніж до січня 1927 р. Зрив плану хлібозаготівлі загрожував серйозними невдачами як у внутрішній, так і у зовнішній політиці.  
Звичайно, теоретично у 1928 р. влада знову могла піти на поступки селянам і подолати кризу шляхом розумної збалансованої політики цін. Але цього не сталося з однієї причини: того року на політичному Олімпі з’явився новий вождь – Й.В.Сталін. Ленін помер ще 1924 р., не залишивши наступника.  
У відповідь на хлібний «саботаж» селян новий вождь вирішив показати їм, хто в Радянському Союзі являється справжнім господарем. Зрештою, єдиним власником землі в СРСР була держава, а селянство лише користувалося землею «з милості». Оскільки користувач перестав беззаперечно підкорятися власнику, держава мала повне право застосувати відносно нього певні санкції. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) визнало можливим «як виняток» вчинити адміністративний тиск на тих «куркулів», які „приховали” не менше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично мова йшла про введення Сталіним надзвичайних заходів, що означали відмову від головного принципу непу - права селянина вільно розпоряджатися надлишками сільгосппродукції після сплати ним податків державі. Спеціальні озброєні продзагони, як в «добрі старі» часи «воєнного комунізму», вже в лютому були направлені в села для вилучення прихованого хліба. При цьому влада залучила на свій бік сільську голоту, краще обізнану в тому, де заможні односельці заривали зерно. Донощики („стукачі”) отримували за свої послуги від 10 % до 25 % конфіскованого майна тих «спекулянтів» і «саботажників», викривати яких вони ретельно допомагали.  
Отже, за допомогою надзвичайних заходів Сталін зміг подолати хлібозаготівельну кризу 1928 р. Але легкість отриманої перемоги ще не означала, що наступного разу можна буде знову стукнути по столі кулаком, і дармовий хліб широкою річкою потече в засіки Батьківщини. У багатьох районах СРСР, у тому числі в Україні, надзвичайні заходи негайно призвели до скорочення посівних площ. В осінню посівну кампанію замість розширення озимого клина сталося загальне скорочення посівних площ на 3 %. Осінню 1928 р. почався масовий забій худоби. Скорочуючи посіви і забиваючи худобу, заможні селяни намагалися вивести себе з вищих категорій господарств, які зазнавали зростаючого тиску з боку держави. Наприкінці року продовольчий дефіцит призвів до введення в містах карток на хліб і ряд інших продуктів. Весною 1929 р. із хлібозаготівлею повторилася торішня історія - для вилучення хліба повсюдно застосовувалися надзвичайні заходи. Стало зрозумілим, що вище партійне керівництво поставило на ринкових відносинах хрест. Але, відмовляючись у 1928-1929 рр. від непу, сталінський режим повинен був знайти йому більш ефективну заміну. Такою заміною непу мусила стати політика масової колективізації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Грошова реформа  1922-1924 рр. та грошовий обіг в  Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Грошова реформа в працях провідних економістів.

      Історіографія доби НЕПу грошової реформи 1922-1924 рр.

Вивчення грошового обігу  і кредиту у вказаний період було пов’язано із практичною розробкою економічного курсу Радянської держави. На перших етапах цю проблему розглядали не стільки історики, скільки економісти, що робили безпосередній вплив на ухвалення управлінських рішень.

Розробка історії фінансової політики збіглася з її початковими  кроками. Публікації, що з’явилися в перші роки непу, не були серйозними дослідницькими роботами, а писалися для практичних цілей. В агітаційних збірках публікувалися декрети, пов’язані з проведенням грошової реформи, виступи партійних і радянських працівників, господарських діячів, в яких роз’яснювалися цілі і задачі фінансової політики. Крім цього, з’явилася значна кількість брошур, нарисів, в яких широким верствам населення, переважно селянам, у популярній формі роз’яснювалися основні риси нової грошової системи. Не зважаючи на пропагандистський характер, дана література має дослідницьке значення, оскільки показує перші кроки партійного керівництва в галузі відновлення товарно-грошових відносин.

Окрему групу робіт  складають праці професійних  економістів, пов’язаних із діяльністю Наркомату фінансів і Державного банку, які розкривають передісторію подій, дозволяють проаналізувати стан фінансів у момент переходу до НЕПу. Вже на початку 1920-х рр.виходить низка наукових збірок, присвячених різним питанням фінансової політики: грошовому обігу, кредиту, ціноутворенню тощо. Авторами статей були переважно «старі» фахівці (П. Гензель, П. Кутлер, О. Соколов, В. Тарновський, Л. Ельяссон), що перейшли на службу до Радянського уряду.3 Аналізуючи фінансову політику нової влади, вони тим самим прагнули вплинути на формування цієї політики, й одночасно створити основу для її подальшого наукового вивчення.

Наукові розробки, що лежать в основі цих досліджень, містять  конкретні пропозиції з найбільш актуальних питань відновлення фінансового господарства в контексті тодішнього рівня розвитку світової економічної думки. Загальні заходи до врегулювання грошового обігу були запропоновані також у працях В. Штейна, В. Смушкова, Ф. Раденького. Автори вважали, що введення в обіг нової валюти (червінця) сприяло оздоровленню фінансів, розвитку товарно-грошових відносин.

Отже, вже в 1922-1923 рр. з’явилася  низка праць, у яких розкриваються  стрижневі лінії фінансової політики, її передумови й перші підсумки. Надаючи головну увагу аналізу можливостей, термінів і методів проведення грошової реформи, дослідники-економісти виконали величезну і складну роботу із систематизації й вивчення конкретного матеріалу.

Дослідження економіки НЕПу 1920-х рр.породили різноманіття теорій і концепцій. Праці того періоду були наповнені гострою полемікою з питань оздоровлення фінансової системи країни. Дискусії серед економістів з проблеми про терміни й методи здійснення грошової реформи сприяли появі наукових праць, у яких досліджувався процес розвитку товарно-грошових відносин у перехідний період.

Не втратили свого значення і праці, що з’явилися в 1924-1925 рр. у зв’язку із завершенням грошової реформи. Це роботи партійних економістів О. Альського, М. Вронського, Б. Сігала й інших, в яких дано ґрунтовний аналіз процесу переходу до твердої валюти. Дані праці засновані на матеріалах поточного діловодства, безпосередніх спостереженнях за здійсненням фінансової реформи. Автори зробили важливий висновок про те, що із переходом до НЕПу змінилося в позитивний бік ставлення влади до рубля. Економісти-практики вказували, що грошова реформа мала велике значення для відновлення народного господарства й підвищення міжнародного авторитету СРСР. Значну увагу дослідники надали вивченню чинників, що забезпечили успішне проведення фінансової реформи. Так відомий фахівець у галузі грошового обігу З. Каценеленбаум відзначав, що успіх червінця й казначейського білета були пов’язані з тим, що країна з 1921 р. переживала процес поступового відновлення господарства. Аналогічні ідеї висловлював співробітник Наркомату фінансів Д. Боголєпов, який вважав, що грошова реформа стала можливою тільки на основі певних економічних досягнень.8 Можна погодитися із цією точкою зору, оскільки економічний підйом, пов’язаний з переходом до НЕПу, зумовив заходи, направлені на впорядкування державних фінансів. Водночас створення твердої валюти зробило можливим відновлення народного господарства. Навпаки, М. Рагольский підкреслював, що важливу роль в успішному проведенні реформи зіграла марксистська теорія грошового обігу. З такою позицією складно погодитися, оскільки автор виходив насамперед з ідеологічних постулатів, залишаючи поза увагою економічні чинники.

У 1924 р. побачила світ праця  Л. Фрея, в якій проведений порівняльний аналіз грошових реформ в Німеччині й СРС р. Ґрунтуючись на широкому колі джерел, автор дійшов висновку про те, що ці країни йдуть по шляху впорядкування грошового обігу.

Підводячи підсумок вищевикладеному, зазначимо, що економічна література першої половини 1920-х рр.розглядала фінансову політику в контексті здійснюваної грошової реформи.

Дослідники відзначили те, що реформа була необхідним заходом  для відновлення економіки й розвитку товарно-грошових відносин.

Початок реконструкції народного  господарства в другій половині 1920-х  рр. поклав новий етап в історіографії цієї теми. Дослідниками був накопичений узагальнений певний фактичний і статистичний матеріал по різних проблемах фінансової політики. У 1926 р. побачила світ збірка матеріалів з історії грошового обігу, що охопила період від початку світової війни до 1925 р.

Основну частину цієї збірки займали нариси, авторами яких були безпартійні фахівці, таблиці статистичних відомостей, законодавчі акти з грошового обігу початку 1920-х рр. Поява данного видання сприяла насамперед розширенню джерельної бази. У цей же період була видана монографія Л. Лоєвецького «Валютна політика СРСР», в якій був даний вельми докладний і конкретний аналіз різноманітних напрямів радянської валютної політики на різних стадіях розвитку НЕПу. Ця монографія стала першим дослідженням з історії валютної політики періоду непу. Автор зробив важливий висновок про пряму залежність між зовнішньою конвертованістю червінця і його купівельною спроможністю, що визначалася станом внутрішнього ринку.

У другій половині 1920-х рр. з’явилися видання, присвячені історії  проведення грошової реформи 1922-1924 рр. Серед них слід виділити праці Г. Сокольнікова, що брав безпосередню участь у розробці й реалізації нової фінансової політики. Вони дозволяють насамперед відновити істинний масштаб грошової реформи 1920-х рр. У цих працях було відзначено, що це була найскладніша операція, в процесі якої були відновлені й уніфіковані усі складові грошової системи країни. Г. Сокольніков – один з небагатьох серед вищого державно-партійного керівництва, зацікавленість якого в стабільній валюті логічно заломлювалася зацікавленістю в економічному розвитку на базі ринкової рівноваги. Він дійшов важливого висновку про те, що з відновленням твердої валюти були створені умови для включення радянської економіки в світове господарство. Аналогічні думки отримали віддзеркалення у працях «старих фахівців» З. Меклера, О. Соколова, І. Рейнгольда, К. Шмельова, Л. Ельяссона.

У 1927-1928 рр., у зв’язку  із десятиріччям подій жовтня 1917 р. публікуються праці партійних економістів О. Айхенвальда, Г. Круміна, Г. Крижанівського, В. Сараб’янова і ряду інших, в яких розглядаються аспекти фінансової політики, пов’язані із широкомасштабною індустріалізацією країни. У центрі уваги авторів перебували питання, пов’язані із перетвореннями у царині бюджету, кредитної й податкової системи протягом першого післяреволюційного десятиріччя. Для цих праць характерні позитивні оцінки впливу форсованої індустріалізації на грошову систему країни й відсутність критичного аналізу. Водночас автори підкреслювали, що проведення фінансових перетворень супроводжувалося опором лінії партії з боку опозиції. Це дозволяє зробити висновок про те, що даним працям властива кон’юнктурність і жорстке дотримання пануючої ідеологічної установки.

Найґрунтовніше й об’єктивне висвітлення проблем, що належать до розбудови грошової системи Радянської держави, подано в монографіях Д Кузовкова і Л. Юровського. Джерельну базу цих праць склали статистичні матеріали й періодична преса.Д. Кузовков у книзі «Основні моменти розпаду і відновлення грошової системи» проаналізував динаміку, причини й наслідки процесу натуралізації господарства, що почався зі вступом Росії в першу світову війну і досяг свого піку у роки «воєнного комунізму». Автор дійшов висновку, що першим кроком на шляху переходу від натурального господарства до ринку повинно було стати відновлення повноцінної фінансової і грошової системи. Дослідник указував, що в Радянському Союзі вперше відкритий спосіб створення стійкої паперової валюти, що не спиралася у момент своєї появи на золотий розмін. Проте аналіз літератури, проведений у монографії, дозволяє зробити висновок про те, що ця ідея отримала втілення раніше у ряді країн Західної Європи.

Одним із перших економістів, який звернувся до комплексного вивчення грошових проблем НЕПу, став Л. Юровський. Очолюючи Валютне управління Наркомату фінансів, він брав активну участь у розробці кредитно-грошової і валютної політики Радянської держави 1920-х рр. , аналіз якої став основною темою більшості його праць. У ті ж роки його потенціал як крупноготеоретика особливо повно реалізувався в дослідженні природи радянської економіки періоду НЕПу – у висунутій ним концепції «товарно-соціалістичної системи господарства». Науковець бачив головну функцію ринку в підтримці економічної рівноваги як головного принципу господарства. Л. Юровський був переконаним прихильником нормального грошового обігу. У своїх книгах він переконливо демонстрував неможливість нормального господарювання в умовах валюти, що знецінюється, коли всі економічні дії набувають характеру ризикованих спекуляцій. Л. Юровський вважав, що ігнорування законів ринкового господарства веде до наростання диспропорцій у сфері фінансів. Він зробив важливий висновок про те, що заходи фінансової політики є неминучими ланками еволюції грошової системи в умовах тієї господарської обстановки, яка склалася після проголошення НЕПу. Л. Юровський, спираючись на досвід своєї практичної діяльності, вперше створив періодизацію грошової і економічної політики радянської влади. Його праці містить багатий фактичний матеріал і важливі статистичні відомості. Цінність їх полягає і у тому, що автор спирався не лише на документальну джерельну базу, але і на досвід практичної діяльності.

Отже, в економічній літературі 1920-х рр. був представлений фактично повний спектр основних проблем, властивих фінансовій політиці НЕПу. Праці господарських діячів, науковців- економістів того часу містили оцінки, висновки, думки, які частково або в основному визначали основу концепцій фінансово-економічних перетворень непу. Слід відзначити висновок тогочасних авторів про те, що створення нової грошової системи було необхідною складовою частиною реформ, пов’язаних із переходом до нової економічної політики.