Грошова реформа в роки НЕПу та її наслідки

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Реферат

з історії слов’янських народів

на тему :

Грошова реформа в роки НЕПу та її наслідки

                                                         Виконав :

              студент 3 курсу                           історико –                                          

                                                                     соціологічного 

                факультету ,

                   групи ІЮ - 33 

                   Перевірила:

Рівне – 2011

План

Вступ

Основна частина

1.      історіографія проблеми

2.      передумови реформи

3.      проведення грошової реформи 1922 – 24 рр.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Грошові реформи відіграють величезну роль в економіці країни . Без стійкої грошової системи не можна здійснювати в широких масштабах накопичення капіталу, розвивати торгівлю та кредитні відносини. Стійка грошова система потрібна виробникам, об'єктивно зацікавленим у широкому ринку. Продаючи свої товари, виробники повинні бути впевнені, що виручені в результаті їх продажу гроші не будуть знецінені. Створення в жовтні 1921 р. Державного банку означало, що держава робить важливий крок у регулюванні грошового обороту. Державний банк за допомогою кредиту повинен був допомогти відновленню потерпілого від війни і розрухи народного господарства, сприяти встановленню і розвитку господарських зв'язків між різними районами і галузями. Його першочерговим завданням стало зміцнення грошового обігу та розвиток товарно-грошових відносин у .

1

Період НЕПу увійшов до вітчизняної історії рядом багатьох економічних перетворень, що визначили перехід держави від політики «воєнного комунізму» до поступової лібералізації господарських відносин. Важливим заходом, направленим на стабілізацію економіки СРСР, стала грошова реформа 1922-1924 рр. Від успіху її проведення багато в чому залежала подальша доля не лише радянської економіки, але й влади більшовиків. На сьогодні важливо критично підійти до методів проведення реформи, оцінити її результати. Безпосереднім джерелом вивчення цього грандіозного заходу з відновлення радянських фінансів є праці, написані протягом 1920-х років, тобто у період проведення грошової реформи й час, що безпосередньо слідував за нею.

Історія фінансової політики Радянської держави періоду 1920-х рр.– одне з складних і

важливих питань в історіографії НЕПу. Будучи найважливішим об’єктом політики, одним з

інструментів відновлення мирного життя, фінанси із самого початку виявилися в полі зору

політиків і господарників.

Вивчення грошового обігу і кредиту у вказаний період було пов’язано із практичною

розробкою економічного курсу Радянської держави. На перших етапах цю проблему розглядали не стільки історики, скільки економісти, що робили безпосередній вплив на ухвалення управлінських рішень.

Розробка історії фінансової політики збіглася з її початковими кроками. Публікації, що

з’явилися в перші роки непу, не були серйозними дослідницькими роботами, а писалися для практичних цілей1. В агітаційних збірках публікувалися декрети, пов’язані з проведенням грошової реформи, виступи партійних і радянських працівників, господарських діячів, в яких роз’яснювалися цілі і задачі фінансової політики. Крім цього, з’явилася значна кількість брошур, нарисів, в яких широким верствам населення, переважно селянам, у популярній формі роз’яснювалися основні риси нової грошової системи. Не зважаючи на пропагандистський

характер, дана література має дослідницьке значення, оскільки показує перші кроки партійного керівництва в галузі відновлення товарно-грошових відносин.

Окрему групу робіт складають праці професійних економістів, пов’язаних із діяльністю Наркомату фінансів і Державного банку, які розкривають передісторію подій, дозволяють проаналізувати стан фінансів у момент переходу до НЕПу. Вже на початку 1920-х рр.виходить низка наукових збірок, присвячених різним питанням фінансової політики: грошовому обігу,

кредиту, ціноутворенню тощо. Авторами статей були переважно «старі» фахівці (П. Гензель, П. Кутлер, О. Соколов, В. Тарновський, Л. Ельяссон), що перейшли на службу до Радянського уряду. Аналізуючи фінансову політику нової влади, вони тим самим прагнули вплинути на формування цієї політики, й одночасно створити основу для її подальшого наукового вивчення. Наукові розробки, що лежать в основі цих досліджень, містять конкретні пропозиції з найбільш актуальних питань відновлення фінансового господарства в контексті тодішнього рівня розвитку світової економічної думки. Загальні заходи до врегулювання грошового обігу були запропоновані також у працях В. Штейна, В. Смушкова, Ф. Раденького4. Автори вважали, що введення в обіг нової валюти (червінця) сприяло оздоровленню фінансів, розвитку товарно-грошових відносин.

Отже, вже в 1922-1923 рр. з’явилася низка праць, у яких розкриваються стрижневі лінії фінансової політики, її передумови й перші підсумки. Надаючи головну увагу аналізу можливостей, термінів і методів проведення грошової реформи, дослідники-економісти виконали величезну і складну роботу із систематизації й вивчення конкретного матеріалу.

Дослідження економіки НЕПу 1920-х рр.породили різноманіття теорій і концепцій. Праці того періоду були наповнені гострою полемікою з питань оздоровлення фінансової u1089 системи країни . Дискусії серед економістів з проблеми про терміни й методи здійснення грошової реформи сприяли появі наукових праць, у яких досліджувався процес розвитку товарно-грошових відносин у перехідний період.

Не втратили свого значення і праці, що з’явилися в 1924-1925 рр. у зв’язку із завершенням грошової реформи. Це роботи партійних економістів О. Альського, М. Вронського, Б. Сігала й інших, в яких дано ґрунтовний аналіз процесу переходу до твердої валюти. Дані праці засновані на матеріалах поточного діловодства, безпосередніх спостереженнях за здійсненням фінансової реформи. Автори зробили важливий висновок про те, що із переходом до НЕПу змінилося в позитивний бік ставлення влади до рубля. Економісти-практики вказували, що грошова реформа мала велике значення для відновлення народного господарства й підвищення міжнародного авторитету СРСР. Значну увагу дослідники надали вивченню чинників, що забезпечили успішне проведення фінансової реформи. Так відомий фахівець у галузі грошового обігу . Каценеленбаум відзначав, що успіх червінця й казначейського білета були пов’язані з тим, що країна з 1921 р. переживала процес поступового відновлення господарства. Аналогічні ідеї висловлював співробітник Наркомату фінансів Д. Боголєпов, який вважав, що грошова реформа стала можливою тільки на основі певних економічних досягнень.8 Можна погодитися із цією точкою зору, оскільки економічний підйом, пов’язаний з переходом до НЕПу, зумовив заходи, направлені

на впорядкування державних фінансів. Водночас створення твердої валюти зробило можливим відновлення народного господарства. Навпаки, М. Рагольский підкреслював, що важливу роль в успішному проведенні реформи зіграла марксистська теорія грошового обігу9. З такою позицією складно погодитися, оскільки автор виходив насамперед з ідеологічних постулатів, залишаючи поза увагою економічні чинники.

У 1924 р. побачила світ праця Л. Фрея, в якій проведений порівняльний аналіз грошових

реформ в Німеччині й СРС р. Ґрунтуючись на широкому колі джерел, автор дійшов висновку про те, що ці країни йдуть по шляху впорядкування грошового обігу. Підводячи підсумок вищевикладеному, зазначимо, що економічна література першої половини 1920-х рр.розглядала фінансову політику в контексті здійснюваної грошової реформи. Дослідники відзначили те, що реформа була необхідним заходом для відновлення економіки й розвитку товарно-грошових відносин.

Початок реконструкції народного господарства в другій половині 1920-х рр. поклав новий

етап в історіографії цієї теми. Дослідниками був накопичений узагальнений певний фактичний і статистичний матеріал по різних проблемах фінансової політики. У 1926 р. побачила світ збірка матеріалів з історії грошового обігу, що охопила період від початку світової війни до 1925 р. Основну частину цієї збірки займали нариси, авторами яких були безпартійні фахівці, таблиці статистичних відомостей, законодавчі акти з грошового обігу початку 1920-х рр.  Поява данного видання сприяла насамперед розширенню джерельної бази. У цей же період була видана

монографія Л. Лоєвецького «Валютна політика СРСР», в якій був даний вельми докладний і конкретний аналіз різноманітних напрямів радянської валютної політики на різних стадіях розвитку НЕПу.12 Ця монографія стала першим дослідженням з історії валютної політики періоду непу. Автор зробив важливий висновок про пряму залежність між зовнішньою конвертованістю червінця і його купівельною спроможністю, що визначалася станом внутрішнього ринку. У другій половині 1920-х рр. з’явилися видання, присвячені історії проведення грошової реформи 1922-1924 рр. Серед них слід виділити праці Г. Сокольнікова, що брав безпосередню

участь у розробці й реалізації нової фінансової політики13. Вони дозволяють насамперед відновити істинний масштаб грошової реформи 1920-х рр. У цих працях було відзначено, що це булла найскладніша операція, в процесі якої були відновлені й уніфіковані усі складові грошової системи країни. Г. Сокольніков – один з небагатьох серед вищого державно-партійного керівництва, зацікавленість якого в стабільній валюті логічно заломлювалася зацікавленістю в

економічному розвитку на базі ринкової рівноваги. Він дійшов важливого висновку про те, що з відновленням твердої валюти були створені умови для включення радянської економіки в світове господарство. Аналогічні думки отримали віддзеркалення у працях «старих фахівців» З. Меклера,

О. Соколова, І. Рейнгольда, К. Шмельова, Л. Ельяссона14.

У 1927-1928 рр., у зв’язку із десятиріччям подій жовтня 1917 р. публікуються праці

партійних економістів О. Айхенвальда, Г. Круміна, Г. Крижанівського, В. Сараб’янова і ряду інших, в яких розглядаються аспекти фінансової політики, пов’язані із широкомасштабною індустріалізацією країни15. У центрі уваги авторів перебували питання, пов’язані із перетвореннями у царині бюджету, кредитної й податкової системи протягом першого

післяреволюційного десятиріччя. Для цих праць характерні позитивні оцінки впливу форсованої індустріалізації на грошову систему країни й відсутність критичного аналізу. Водночас автори

підкреслювали, що проведення фінансових перетворень супроводжувалося опором лінії партії з боку опозиції. Це дозволяє зробити висновок про те, що даним працям властива кон’юнктурність і жорстке дотримання пануючої ідеологічної установки.

Найґрунтовніше й об’єктивне висвітлення проблем, що належать до розбудови грошової

системи Радянської держави, подано в монографіях Д Кузовкова і Л. Юровського. Джерельну базу цих праць склали статистичні матеріали й періодична преса.

Д. Кузовков у книзі «Основні моменти розпаду і відновлення грошової системи»

проаналізував динаміку, причини й наслідки процесу натуралізації господарства, що почався зі вступом Росії в першу світову війну і досяг свого піку у роки «воєнного комунізму».16 Автор дійшов висновку, що першим кроком на шляху переходу від натурального господарства до ринку

повинно було стати відновлення повноцінної фінансової і грошової системи. Дослідник указував, що в Радянському Союзі вперше відкритий спосіб створення стійкої паперової валюти, що не спиралася у момент своєї появи на золотий розмін.

2

З розпадом Російської імперії розвивається народне господарство , зацікавлене в упорядкованому грошовому обігу. Без стійкої грошової системи не можна здійснювати в широких масштабах накопичення капіталу, розвивати торгівлю та кредитні відносини. Стійка грошова система потрібна виробникам, об'єктивно зацікавленим у широкому ринку. Продаючи свої товари, виробники повинні бути впевнені, що виручені в результаті їх продажу гроші не будуть знецінені. Перед буржуазно-демократичною революцією лютого 1917 грошова система Росії, незважаючи на високий відсоток забезпечення банкнот золотом, була нестійкою внаслідок загальної економічної відсталості країни, значного дефіциту державного бюджету і величезній зовнішньої заборгованості. При цьому золотий запас країни не мав прямого зв'язку з товарообігом, чому грошова система Росії була нееластичною.

У роки Першої світової війни обмін банкнот на золото було припинено і дозволявся випуск кредитних квитків для фінансування військових витрат держави. У результаті банківські квитки фактично перетворилися на паперові гроші. Росія вступила на шлях тривалої інфляції, яка мала згубні наслідки для народного господарства і тяжким тягарем лягала на плечі трудящих. Тимчасовий уряд ще більш інтенсивно використовувало грошову емісію. Кількість грошей в обігу в жовтні 1917 р. в порівнянні з довоєнним періодом збільшилося більш ніж у 9 разів і становила на 1 листопада 1917 22,4 млрд. руб. Ціни на хліб до цього часу зросли в порівнянні з 1914 р. в 16 разів, на картоплю - у 20 разів, цукровий пісок - в 27 разів, м'ясо - в 5 разів. В період Жовтневої революції рубль коштував всього лише 6 довоєнних копійок. У зверненні крім кредитних квитків і нових грошових знаків - керенок, випущених Тимчасовим урядом, використовувалися різні грошові сурогати (чеки, бони, марки, облігації державних позик, зобов'язання казначейства). Це був практично процес розпаду грошової системи Росії. Перед країною постала загроза фінансового краху.   Централізоване керівництво радянської влади емісійно-касовими операціями після Жовтня не змогло (у тому числі і з об'єктивних причин) стабілізувати звернення внаслідок скорочення надходжень в дохід державного бюджету. Дореволюційні грошові знаки, незважаючи на падіння їх цінності, представляли собою значну економічну силу. Більшовицький проект грошової реформи 1918 року здійснити не вдалося через розпочатої громадянської війни і військової іноземної інтервенції. У період «воєнного комунізму» емісія грошей різко зросла через що збільшується з року в рік дефіциту бюджету, посилилося знецінення грошей, що викликає у населення прагнення перетворити грошові знаки у матеріальні цінності, що збільшувало швидкість їх обігу та ще більше - падіння їхньої цінності. Накручування ринкових цін оберталося перерозподілом національного доходу на користь спекулянтів і великих виробників. Прискорення темпів знецінення грошей вело до розхитування і без того нестійкої грошової системи. Всього на території колишньої Російської імперії зверталося понад 2000 різновидів грошових знаків. Дефіцит державного бюджету в 1920 р. склав 1055 млрд. руб. Натуралізація господарських відносин вела до остаточного розладу грошової системи - була введена карткова система, що свідчило про порушення принципу еквівалентності обміну, коли гроші вже не могли нормально виконувати функцію міри вартості. На місцевих ринках з'явилися натуральні еквіваленти (зерно, сіль тощо), що підривало фінансову базу держави, а закінчення війни вимагало зміни його господарської політики. Етапи та проблеми грошової реформи 1922-1924 років Нова економічна політика створювала умови для свободи торгівлі. Спочатку державою був організований товарообмін без використання грошей, який, проте, був швидко витиснутий купівлею-продажем, тобто торгівлею. Невдача товарообміну показала необхідність переходу до розвитку товарно-грошових відносин, до політики державного регулювання ринку та грошового обігу, яку можна було здійснити, спираючись на стійку грошову систему. Її формування дозволило б використовувати гроші не тільки для відновлення господарства, створення основ планової економіки, для розвитку господарського розрахунку, але і для вирішення завдань загальнодержавної системи ціноутворення, а також кредитної та фінансової систем.

В умовах багатоукладної економіки періоду НЕПу грошова система повинна була задовольняти стабілізації на тривалий час, що висувало певні вимоги. Зокрема: - зберегти золото як грошового товару, так як золото історично об'єктивно виступає як загальний еквівалент і виконує функції міри вартості товарів; - забезпечити реалізацію принципу валютної монополії та монополії зовнішньої торгівлі, оскільки грошова система повинна бути незалежна від іноземного впливу; - забезпечити можливість регулювання грошового обігу та його планування: грошова система повинна бути максимально стійкою, еластичною і економною: - забезпечити проведення єдиної державної грошової політики як у центрі, так і в окремих районах країни.

3

До осені 1921 р. грошова політика фактично, як і раніше обмежувалася питаннями випуску і розподілу грошових знаків. Створення в жовтні 1921 р. Державного банку означало, що держава робить важливий крок у регулюванні грошового обороту. Державний банк за допомогою кредиту повинен був допомогти відновленню потерпілого від війни і розрухи народного господарства, сприяти встановленню і розвитку господарських зв'язків між різними районами і галузями. Його першочерговим завданням стало зміцнення грошового обігу та розвиток товарно-грошових відносин у країні. Виходячи з розуміння соціалізму як системи з вирішальною роллю суспільної власності,

Державний банк, в умовах нової економічної політики, повинен був за допомогою кредиту заохочувати передусім розвиток державної і кооперативної торгівлі. До кінця 1922 р. намітилися певні успіхи у відновленні господарства, було отримано добрий урожай, обсяг промислової продукції зріс на 30,7%. Виріс товарообіг, завдяки відродилася зовнішньої торгівлі були накопичені валютні резерви: частина прибутків відраховували державі госпрозрахункові підприємства; став приносити відсотки державний кредит: акумулювалися внески населення в ощадні і страхові каси. Радянський уряд почав перший етап грошової реформи. Для стабілізації рубля були проведені дві деномінації. У 1922 р. були випущені державні грошові знаки РРФСР зразка 1922 року - так звані радянські знаки. Новий 1 рубль прирівнювався до 10 тис. колишніх рублів. У 1923 р. були випущені радянські знаки, карбованець яких дорівнював 1 млн. колишніх рублів і 100 рублів зразка 1922 року. Одночасно з випуском совзнаков наприкінці 1922 р. Держбанк випустив червінці, обмінюються на золото. Оскільки червонець містив золота на рівні «десятки» 1913 року (тобто довоєнного періоду), то це була вже стійка валюта. Стійкість червінця забезпечувалася Державним банком на 25% дорогоцінними металами і іноземною валютою, а на 75% - легко реалізованими товарами, векселями та іншими зобов'язаннями.

Початок грошової реформи 1922-1924 рр. в УСРР - введення червінця

Актуальною проблемою сучасного розвитку вітчизняної фінансової системи є проблема збереження стабільності вітчизняної грошової одиниці. Тому важливо звернутися до досвіду регулювання грошового обігу у періоди вітчизняної історії, які мали багато спільних рис із сьогоденням. Період НЕПу відзначався тривалою боротьбою за стабілізацію грошової одиниці. Грошова реформа 1922-1924 рр. розпочалася із введення стабільної валюти - червінця при збереженні попередньої падаючої грошової одиниці - радника. Вивчення реформи важливе через необхідність збереження досвіду цієї надзвичайно складної операції, яка вимагала ґрунтовної підготовки й чіткої організації усієї фінансової системи держави.

На середину 1922 р. економіка Радянської держави мала у своєму розпорядженні валюту (радзнак), що швидко знецінювалася. Відсутність твердого еквівалента вартості перш за все робило неможливим складення чітких фінансових планів через швидке падіння реального значення фіксованих дохідних надходжень й недостатність асигнувань по витратам. Будь-які розрахунки господарських організацій, що працювали на ринок, не могли спертися на міцну основу. Так, часто складені калькуляції цін, доводилося переглядати вже через тиждень. Те ж саме стосувалося й зарплати робітників і службовців - встановлені в радзнаках, вони швидко знецінювалися, а їхні реальні значення падали.

Радикальним вирішенням усіх труднощів, що постали перед радянською економікою внаслідок існування інфляційної валюти, могло стати впровадження в обіг твердої валюти. Однак, для підготовки надійного ґрунту для цієї акції, необхідно було насамперед пристосуватися до падаючої валюти таким чином, щоб звести до мінімуму труднощі, пов’язані з її існуванням.

У зв’язку із цим постало питання пошуку нового стабільного еквівалента цінності. За влучним висловом Ю. Ларіна, якщо не існувало стійкої розрахункової одинці, необхідно було її вигадати .

Потреба у стабільній розрахунковій одиниці була визнана під час складання бюджету на 1922 р. Падаючий радзнак не міг слугувати основою для налагодження економічного механізму. Тому з’явилася думка щодо впровадження умовної одиниці. Домінуючим на той час було переконання, що основою грошового обігу може виступати, як у період, що передував Першій світовій війні, лише золото. Система ціноутворення, яка відроджувалася у добу НЕПу, мала своєю природною історичною основою дореволюційну цінову структуру, сформовану у межах грошового механізму золотомонетного стандарту на базі російського золотого карбованця. Дореволюційні прейскуранти слугували вихідною точкою відліку для багатьох підприємств і фірм, які налагоджували виробництво й торгівлю в нових умовах вільного ринку. Нарешті, золота грошова система із усіма її цінностями була ще у всіх на пам’яті. Тому для більшості людей „довоєнний карбованець” був добре знайомою і конкретною величиною. Крім того, побутувала спрощена уява щодо можливості повернутися до довоєнної грошової одиниці.

Ці чинники стали причиною вибору у якості умовної одиниці довоєнного карбованця. Практика його використання у якості сталого еквіваленту вже існувала. Так, селяни Полтавської губернії нараховували заробітну плату найманим робітникам у відповідності до існуючого курсу царського карбованця . Це не дивно, адже не дивлячись на усі негаразди революційних і воєнних років, на руках у населення залишався ще досить солідний запас металевих монет старого карбу .

Інструкцію про ведення усіх державних розрахунків у золотих (довоєнних) карбованцях запропонував Ю. Ларін. Проте НКФ не відразу її прийняв. Сам Ю. Ларін пояснював це тим, що „це був час великих надій на стихію ринку, яка „сама улагодиться”, і часом послаблення уваги до вимог планового господарства” . Тому знадобилася особиста записка В.І. Леніна до Народного комісара фінансів РСФРР М.М. Крестинського (датована 17 жовтня 1921 р.), у якій вказувалося: „.чи неможна перевести на золото наш видатковий бюджет і порівняти. із довоєнними цифрами” . У результаті Постановою уряду від 14 листопада 1921 р. та іншими законодавчими актами передбачалося складення фінансового плану на наступний рік у довоєнних золотих карбованцях. Систему складення твердого бюджету у золотому обчисленні остаточно схвалив ІХ Всеросійський з’їзд Рад 28 грудня 1921 р. Обрахування зобов’язань, що виникали у господарському обігу, також передбачалося здійснювати у цих одиницях, із переведенням їх на радзнаки по курсу моменту розрахунку . Слід підкреслити, що це був не реальний, а абстрактний, умовний карбованець.

Калькуляція проводилася на основі середньої ринкової ціни усіх товарів і послуг у 1913 р. Для переведення „довоєнних карбованців” на радзнаки суми кредитів повинні були множитися на визначений коефіцієнт, який визначався величиною індексу товарних цін. У грудні 1921 р. цим коефіцієнтам присвоїли назву „курс Народного Комісаріату Фінансів”, який встановлювався на один місяць. Так, у листопаді 1921 р. він дорівнював 60 000 крб. (радзнаків), у грудні - 80 000 крб., у січні 1922 р. - 100 000 крб., у лютому - 150 000 крб., у березні - вже 200 000 крб. Проте навіть щомісячний перегляд курсу „довоєнного карбованця” не міг відобразити реальний процес знецінення радзнаків. Якщо на початку місяця курс НКФ ще міг у деякій мірі продемонструвати реальні цифри, то вже в середині місяця, а тим більш у кінці цей курс вже значно відставав від індексу цін. Наприклад, у січні 1922 р., в той час як курс золотого довоєнного карбованця дорівнював 100 000 крб., за індексом цін він відповідав 288 000 крб. Тому обрахунки за так званим „курсом НКФ” чи „довоєнним карбованцем” було визнано неефективними і припинено у березні

1921 р. Хоча Ю. Ларін крах своєї ідеї покладав на безпорадність НКФ: „У той час Наркомфін не володів достатнім запасом „державної фантазії” і тому не дуже був схильний пустити в обіг монету невідчутну й невидиму, „умоглядну” й „статистичну ’ .

З квітня 1922 р. почав використовуватися інший вимірювач вартості товарів - так званий „офіційний курс золотого карбованця Держбанку”. Він обчислювався на основі ціни, за якою золото купувалося Державним банком РСФРР. Прив’язуючи усі розрахунки у сфері державних фінансів і народного господарства до коливань ціни на золото, новий еквівалент, як і його попередник, не був ідеальним вимірювачем вартості товарів. Крім того, ціна на золото постійно коливалася відносно цін інших товарів, а ціна на золото, яке купував Держбанк, розходилася із вільною ціною на цей дорогоцінний метал. Тому одночасно виникли обрахунки у „товарних” чи „індексних” карбованцях, які базувалися на індексах цін на предмети широкого вжитку, перш за все на хліб . Природно, що й ціни на сільськогосподарські продукти й промислові товари в існуючих економічних умовах не могли бути стабільними.

Фактично, існування визначених умовних вимірювачів вартості було наслідком дискусії тогочасних економістів щодо ролі золота в умовах радянського господарства. На практиці ж до листопада 1922 р. „товарний карбованець” довів свою неспроможність й був відмінений . Це пояснюється тим, що за роки війни і революції змінився не лише масштаб цін, але й структура витрат. Тому стосовно одних товарів „товарний карбованець” перевищував собівартість, а стосовно інших - применшував її . З іншого боку, фахівці НКФ чітко розуміли, що запорукою економічного розвитку країни має стати її входження до світового ринку, валютою якого залишалося золото, а не певний товар. „Маючи на увазі більшу перспективу на включення нас у світове господарство і на можливість виходу нашої валюти на світовий ринок, - вказував Г.Я. Сокольников, - необхідно було із самого початку йти на те, щоб випускати не товарні, а золоті банкноти, і прагнути до того, щоб встановити у якості мірила вартості золотий карбованець” .

На практиці ідея забезпечення грошових знаків хлібним фондом здійснилася у досить цікавій формі - у випуску „хлібно-трудових грошей” київським кооперативом „Разум и совесть”. Кооператив, що називав себе „натурально-розрахунковим союзом”, визначив у своєму статуті, що замість грошових знаків він користується хлібними чеками і приймає гроші як товар зі змінною цінністю, а хліб як валюту із постійною цінністю. Організація випустила мідні бони номіналом в 1, 2, 5, 10 і 50 копійок, а також паперові купюри від одного до двадцяти карбованців. „Пуд хліба - карбованець праці”, - красномовно проголошував напис на бонах. Цінність грошей визначалася працею, що отримувала матеріальну форму у вигляді хліба. У зверненні натурсоюзу вказувалося: „Найменша купюра натурчека Союзу рівна 1 натуркопійці, яка складає 1/100 пуду житнього борошна, 10 натур копійок складають 1 пай, 100 натуркопійок - 1 натуральний карбованець (пуд житнього борошна)”. Проте ця єдина спроба випуску хлібних бон була нетривалою й провалилася, як і „товарний карбованець” .

Отже, досвід продемонстрував, що стабільний грошовий обіг може спиратися не на умовний еквівалент, а на реальну тверду валюту. Серед ряду співробітників НКФ РСФРР сформувалося реалістичне розуміння методу виходу і фінансової кризи саме в кінці 1921 - на початку 1922 р. До цього кола належали насамперед фахівці-фінансисти дореволюційного періоду, залучені радянською владою до роботи в НКФ, не дивлячись на їхню партійну приналежність й ідеологічні переконання. Це Л.Н. Юровський, І.М. Леонтьєв, О.О. Дезен, С.С. Меклер, М. Кутлер, В. Тарновський та інші.

Можна із впевненістю сказати, що остаточно НКФ став на шлях підготовки до проведення грошової реформи після призначення його наркомом Григорія Яковича Сокольникова (Брилліанта) 10 січня 1922 р. Не дивлячись на те, що він не був фахівцем у фінансовій сфері, йому належить заслуга у згуртуванні навколо себе професійних кадрів із „дореволюційних спеців”, які фактично й провели грошову реформу. Нарком фінансів їм не заважав, приставши на їхні ідеї .

ХІ з’їзд ВКП(б) (березень-квітень 1922 р.) прийняв резолюцію „Про фінансову політику”, у якій вказав на необхідність стабілізації цін і припинення знецінення грошових знаків, вважаючи це можливим лише на основі упорядкування усієї фінансової системи. Не ставлячи задачі негайного повернення до золотого обігу, з’їзд рішуче орієнтував усю радянську економічну й фінансову політику на відновлення золотого забезпечення грошей, здійснення грошової реформи та інших заходів, направлених на зміцнення народного господарства . На практиці це мало виразитися у політиці збереження недоторканного золотого фонду й розвитку видобутку дорогоцінних металів.

Спробою обмеження і скорочення емісії було введення безгрошових розрахунків для усіх центральних урядових установ, державних промислових, торгівельних і комунальних підприємств та установ. Зокрема, у Всеукраїнській конторі Держбанку було створено відділ взаємних розрахунків .

Практичним кроком по впорядкуванню грошового обігу стала заборона у вересні 1922 р. випуску в обіг із запасів Держбанку грошових знаків усіх емісій, що курсували до цього часу. Ця заборона мала за мету ліквідувати існуючу різноманітність у грошовому обігу, залишивши в силі лише грошові знаки зразка 1922 р. Проте слід підкреслити, що усі паперові грошові знаки, випущені до 1922 р., зберігали силу законних платіжних засобів й їхній обіг не заборонявся. Суть заходу полягала в тому, що, потрапивши до Держбанку, ці грошові знаки в обіг вже не поверталися.

Першим, хто запропонував конкретний шлях реформування грошового обігу, був М. Кутлер - відомий державний і громадський діяч дореволюційної Росії. У кінці травня 1921 р. він виступив на засіданні фінансової секції Інституту економічних досліджень (ІЕД) із доповіддю „Про відновлення податків”, у якій запропонував перейти до системи золотого обігу, випустивши золоті монети й припинивши подальшу емісію паперових грошей .