Гуманісти епохи Відродження

                                                   ПЛАН

1. Вступ
2. Філософія Відродження. Передумови, початок і розквіт.
3. Гуманізм як основний принцип Відродження.
4. Гуманізм в мистецтві, науці, релігії. Мислителі та прихильники гуманізму в культурі.
5. Наслідки гуманізму епохи Відродження.
6. Висновки.
7. Список використаної літератури.

                                       ВСТУП

XV-XVI ст. в історії філософської  думки прийнято називати епохою  Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Внаслідок переходу від феодалізму до капіталізму, назріли і духовні, світоглядні зміни в суспільстві. Відбулось відродження і переосмислення надбань античної культури. Саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити «свою міру» (італійський мислитель Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494)); визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568—1639)); духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття.

          Філософія Відродження: передумови, початок і розквіт

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (1511-1574) — видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст. Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст), становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні (етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії, що виправдовували світську владу церкви, переконували в «божественній природі» держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм, економічну замкненість.

Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV ст. у північній та середній Італії, у XV ст. досяг розвитку, а в XVI ст. став загальноєвропейським явищем. У цей час відбувається народження капіталістичного способу виробництва, відбуваються великі технічні та географічні відкриття, що приводять до бурхливого розвитку торгівлі та виробництва, зміни соціально-класової структури суспільства, послаблення

корпоративних та інших  зв'язків між людьми. Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження — це могутній культурний рух у межах XIV — початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.

Відродження виникло, по-перше, на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.),

розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування.

У царині культури посилюється  боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного  перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення.

Слід згадати, що середньовіччя  також зверталося до античності, особливо з XII ст., але успадкувало від неї  лише окремі елементи. В нову добу, добу Ренесансу, засвоєння античності мало зовсім інший характер, її

відродження стало метою  і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, в світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філософію, образотворче мистецтво і літературу.

Характерні ознаки культури цього періоду такі:

1 Рух до звільнення  від панування релігії та церкви  в усіх сферах суспільного  життя. Це так звана "секуляризація".

2. Повернення до античної  культурної спадщини, яка була  майже повністю забута в Середні віки. Звідси і назва - Відродження.

3. У центрі уваги  проблема людини. Якщо в центрі  уваги Античності було природно -- космічне життя, у Середні віки -- Бог і пов'язана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне.

4. Поява гуманізму  як ідейного руху.

5. Розвиток натурфілософії  та природознавчої науки. 

У цілому філософське  мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

                                                 Гуманізм

Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка почала відстоювати найкращі сторони в відносинах між людьми, яка заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших відносинах. Ідея гуманізму полягає в закріпленні норм людяності в суспільстві, в звільненні людини від рабського, феодального способу мислення. Надалі поняття гуманізму розповсюдилось і на міжнаціональні, міжрасові та міждержавні відносини людей. Ідея гуманізму на той час не була новою. Багато тез, які відстоює гуманізм втілювались в релігійних вченнях різних народів світу. Про це, наприклад, свідчать славнозвісні заповіді Біблії (не вбий, не вкради і т.д.). Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм. В епоху Відродження цей термін спочатку означав "світське" (нецерковне) знання, так само як гуманістами називали просто представників "світської інтелігенції", яка виникла в цей час унаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі

офіційних, переважно  теологічних, досліджень. Згодом термін "гуманізм" почав набувати свого  сучасного значення, яке полягає  в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження -- це ідейний рух, у якому визрівала нова "світська" філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.

Гуманізм в мистецтві, науці, релігії. Прихильники гуманізму.

«Першим гуманістом»  називають великого італійського поета Франческо Петрарку (1304—1374 рр.). Він був не тільки творцем нової європейської лірики, автором всесвітньо відомих сонетів на честь мадонни Лаури, патріотичних канцон, інвектив проти папської курії, віршів, що склали його знамениту «Книгу пісень» рідною мовою. У своїх творах латинською мовою, які ґрунтувалися на духовній спадщині класичної давнини, Петрарка заклав підвалини нового світобачення, що покликало до життя й нову систему культурних цінностей — гуманізм, у центрі якого перебувала людина. Наступним кроком стала творчість Леонардо Бруні (1370 або 1374—1444 рр.), що розвинув ідеї своїх попередників. Він усвідомлює необхідність перегляду моральних засад і пише про це у «Вступі в науку про мораль», де формулює завдання нової світської етики — «науки життя», яка вела б людину до щастя в земному житті. Новий метод науки на рубежі XV і XVI ст. запропонував італійський учений, живописець, скульптор, архітектор, інженер Леонардо да Вінчі (1452—1519). Він широко використовував методи наукового дослідження, закликав до міцного зв'язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука — полководець, практика — солдати». 
Ідеї Леонардо да Вінчі щодо пізнання світу набули подальшого розвитку в працях інших учених, зокрема в творі, який створив англійський гуманіст Фрєнсіс Бекон (1561—1626) «Новий органон». Бекон стверджував, що

 відчуття людини  є головним джерелом його знань,  а наука повинна бути дослідною.  Він обгрунтував індуктивний  метод раціонального пізнання, основними  компонентами якого були: індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент.

      У поширенні природничих і гуманітарних знань, розвитку освіти взагалі значну роль відігравали університети, що виникли в Європі ще в XIII ст. Гуманістичний рух кінця XV — початку XVI ст. частково проник до університетів і зробив їх на деякий час центрами передових ідей. Іноді гуманісти засновували свої навчальні заклади. Так, в 1530 р. у Парижі було засновано гуманістичну школу — Колеж де Франс на противагу Сорбоні, де великий вплив мали теологи богословського факультету. Характерним для пізнього середньовіччя є виникнення добровільних товариств-академій, які згодом перетворились у справжні наукові центри.

        Одним із центрів гуманізму стає створена у XV ст. Флорентійська академія, знаними діячами якої були Марселіо Фічіно і Піко делла Мірандола. Флорентійська академія стала осередком платонівського відродження. Якщо схоластична філософія віддавала перевагу філософії Аристотеля, то епоха Відродження проявила особливий інтерес до Платона і неоплатоніків. Були перекладені всі твори Платона, твори Плотіна, Порфирія, Ямвліха, Прокла. Гуманісти, посилаючись на традицію неоплатонізму, відстоювали уявлення про людину як центр світу, про гармонію і одухотворення Космосу, про красу і уяву як цінності не тільки естетичні, але й пізнавальні. Гуманісти-неоплатоніки розглядали природу як божественну реальність. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).

Геліоцентрична теорія, створена М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту. Італійський гуманіст XV ст. Джованні Піко делла Мірандола, автор слів: "Хто не філософ, той не людина" - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову "Про людську гідність".

Навряд чи можна наприкінці XX століття об'єктивно оцінити процес становлення гуманістичного світосприймання  поза творчою спадщиною Лоренцо  Вами (1407— 1457рр.). Теолог, філософ, філолог "Валла першим у свій час застосував методи філологічної критики Біблії, що відкрило шляхи для історичного підходу до неї". Крім того, роботи Валли оцінюються фахівцями як підґрунтя "джерелознавчого аналізу", "історичної критики", за допомогою яких була доведена підробленість "Константинового дару" — грамоти, яка засвідчувала права пап на світську владу. Згідно з "Константиновим даром", у IV столітті римський імператор Константан І передав папі Сильвестру І верховну владу над західною частиною Римської імперії, у тому числі й над Італією.

Широта теоретичних  інтересів Лоренцо Валли зумовила появу таких різнопланових робіт, як "Про насолоду", "Про свободу  волі", "Захист філософських тез", "Протиотрута проти Фаціо", "Перекування діалектики" та інших.

У 1431 — 1433 роках Валла  викладав риторику в Павійсь-кому університеті й саме в цей період він почав  розробляти філологічний метод аналізу, вважаючи слово "могутнім знаряддям  допомоги наукам віднайти їхню справжню цінність", та поступово формуються його анти-схоластичні переконання. Будучи прихильником Епікура, Лоренцо Валла різко критикує схоластику Арістотеля. Адже в добу Відродження, завдяки працям Фоми Аквінського, спадщина Арістотеля трактувалася саме як взірець схоластичного мислення.

Досить драматичним був неапольський період життя і творчості Валли. Праця "Зіставлення Нового Заповіту" (1442 р.), яка торкалася проблем канонічного права, ортодоксальних проблем теології, викликала протести діячів церкви й проти теоретика був розпочатий інквізиційний процес. Валлу звинуватили в єресі й у нетрадиційній інтерпретації арістотелівської діалектики. Тільки втручання Альфонса — короля Неаполя — врятувало Лоренцо Валлу. Після обрання на римський престол нового папи Миколая V, який вважався знавцем античної культури і прихильником італійських гуманістів, Валла зміг працювати в Римі, продовжуючи теоретичні дослідження й багато уваги приділяючи перекладам і коментарям до класичних робіт.

Теоретична спадщина Лоренцо Валли  високо оцінювалася в наступні періоди, зокрема Еразмом Ротгердамським та Готфрідом Вільгельмом Лейбніцом.

Прославляє гідність людини, велич її природи і Джованні Піко делла Мірандолла (1463-1494 рр.). Він  проголошує людину винятковою особою, завдяки наявності в ній свободи  волі та здатності до безмежного життєствердження. В своїй знаменитій “Промові про  гідність людини” Піко делла Мірандолла говорить про те, що Бог, створюючи людину, дав їй здатність змінюватись та свободу волі: “Ти можеш впасти до тварини і піднятися до істоти, подібної богу. Тварини народжуються із черева матері такими, якими вони повинні бути. Духи з самого початку такі, якими вони будуть завжди. Тільки ти один розвиваєшся, ростеш відповідно до свободи волі. Ти сам творець своєї долі – сказав Творець Адаму”. Тобто, на думку гуманістів, людина Ренесансу повинна перебороти античну споглядальність і середньовічну пасивність у відношенні до зовнішнього світу й активно створювати себе та стверджувати в мистецтві, науці, практичній діяльності. Самоформування особистості є для Відродження – самоціль. Піко делла Мірандолла вважав, що в людині немає ніякої обмеженої природи, він може “бути таким, яким хоче”. Таким чином, проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

Мистецтво та література Відродження

Гуманістичний ідеал людини знайшов яскраве  втілення в ренесансному мистецтві, яке, в свою чергу, збагатило цей  ідеал художніми засобами. Цей період характеризується появою стилю епохи — ренесансного реалізму, в рамках якого виникло чимало індивідуальних манер і художніх шкіл. Для ренесансного реалізму властиві світськість, глибокий інтерес до людини і природи, правдиве їх зображення, виразність і пластичність образів, уявлення про красу як гармонію. Зокрема, основу ренесансного стилю в архітектурі заклали видатні зодчі Брунєллескі, Альберті, Браманте, Палладіо (Італія), Леско, Делорм (Франція), які приділяли велику увагу світським спорудам. Досконалість пропорцій, простота фасадів, просторі інтер'єри — характерні риси нового архітектурного стилю, який не пригнічував людину, а, навпаки,

звеличував  її. Основоположником живопису епохи  Відродження вважають італійського художника Мазаччо (1401—1428).

Проте найблискучішим періодом ренесансного образотворчого мистецтва є Високе Відродження (перша третина XVI ст.). Саме в цей час мистецтво досягло своїх вершин у творчості Леонардо да Вінчі (фреска «Таємна вечеря», портрет Мони Лізи тощо), Рафаеля (розписи у Ватикані,«Сікстинська Мадонна» та ін.), Мікеланджело (статуя Давида, фрески в Сікстинській капелі та ін.). Значний внесок у розвиток живопису епохи Відродження зро¬били також художники Джорджоне, Тіціан, Веронезе, Тінторетто (Італія); Ян ван Ейк, Рогір ван дер Вейден, Пітер Брейгель (Нідерланди); Дюрер, Нітхардт, Хольбейн (Німеччина); Фуке, Гужон, Клуе (Франція) та ін. Вони послідовно домагались художнього відображення всього багатства дійсності — передачі об'єму, простору,

світла, зображення людської фігури і реального  середовища — інтер’єра, пейзажу. Ідеї гуманізму знайшли широке відображення і в літературі епохи Відродження. Було створено такі пам'ятки світової культури, як роман «Гаргантюа і Пантагрюель» французького письменника Франсуа Рабле (1494—1553); п'єси і сонети англійського гуманіста Уїльяма Шекспіра (1564—1616); роман «Дон Кіхот» іспанського письменника Мігеля Сервантеса (1547—1616), які органічно поєднали в собі інтерес до античності із зверненням до народної культури, пафос комічного з трагізмом буття. Сонети Петрарки, новели Боккаччо, героїчні поеми Аріосто, Тассо (Італія), антиклерикальна сатира (Еразм Роттердамський та ін.) в різних жанрах, індивідуальних формах і національних варіантах втілювали ідеї Відродження. 
Гуманістичні мотиви проникають і в музику цієї епохи. Зокрема, розвиваються вокальна й інструментальна поліфонія, світська музика. Епоха Відродження завершується зародженням нових музичних жанрів — сольної пісні, кантати, ораторії та опери. 
Поширенню знань і піднесенню, культури взагалі на всі наступні Століття сприяло відкриття великого історичного значенні — винахід книгодрукування, яке здійснив німецький майстер Иоганн Гутенберг (бл. 1445). Друкарні та книжні лавки стали своєрідними центрами культури, навколо них згуртувались гуманісти, письменники-публіцисти, оформлювачі книг. Сприяючи небаченому зростанню інформації, книгодрукування допомагало краще пізнати навколишній світ. 

                                    Гуманізм і християнство

Відродження не можна розглядати як механічну реставрацію античності і повну зневагу до духовного досвідусередніх. Треба говорити про

історичний синтез античності і середньовіччя, який виразився у поєднанні античного життєлюбства з євангельською етикою духовно змістовного життя. Тому важко провести різку межу між кінцем середніх віківі початком Відродження. Найяскравіше цей синтез проявився у явищі християнського гуманізму, принципи якого сформулював нідерландський вченийЕразм Роттердамський. Він обстоював думку, що щастя людини у земному житті є одним з положень християнської етики. З точки зору християнської доктрини це було на межі єресі.

Гуманізм  як головна течія в духовному житті епохи Відродження охоплював нові й нові його сфери. Цьому сприяли примноження джерел гуманістичної думки, знайомство наукових кіл із віднайденими гуманістичними творами римських, а потім і грецьких письменників, поетів, ораторів, істориків і філософів. Початок викладання грецької мови у Флоренції й значна перекладацька діяльність гуманістів теж сприяли поширенню гуманістичної ідеології. 
Якщо в ранньому гуманізмі звучали більше епікурейські мотиви, то гуманізм флорентійської Платонівської академії (XV ст.), звернувшися до онтологічної проблематики, розширив полеміку проти схоластичної традиції й зробив саме християнство предметом переосмислення та переробки. Засновник і голова академії Марсіліо Фічіно (1433—1499 рр.) та Джованні Піко делла Мірандола (1403—1494 рр.), чий світогляд відповідав ідеям Платонівської академії, закладають основи християнського гуманізму. Флорентійський неоплатонізм ототожнює Бога із «загальною природою речей», відновлюючи таким чином пантеїстичні традиції у філософії. «Бог —скрізь» — таку назву має шостий розділ другої книги «Платонівського богослов'я» М. Фічіно. «Скрізь, де відкривається або мислиться буття, котре являє собою загальний результат, там повсюди є й Бог, який є загальною причиною». 
Отже, гуманісти протиставляли вченню про нехтування світом принцип виправдання та обожнення прекрасного космосу. Мірандола так формулює це положення: «...Якщо позбавити всяку річ недосконалості, яку вона містить у своєму роді, і від частковості її роду, то те, що залишиться, буде Богом». Ці положення стали основою пошуків краси й гармонії світу в творчості майстрів Високого Відродження, в поезії XV—XVI століть, у численних трактатах і діалогах, присвячених любові. 
У трактаті «Про християнську релігію» Фічіно висуває концепцію «загальної релігії», що споконвічно притаманна людству. Вірний гуманістичним ідеалам, Фічіно розглядає християнство як окремий, хоча й найвищий, прояв цієї релігії. Отже, всі культи ставали хай не повним, але виражен¬ням єдиної істини, а ця теза, своєю чергою, ставала теоретичним обґрунтуванням віротерпимості. Сама ж «загальна релігія» була ніби загальною мудрістю, вільною від «марновірства та неуцтва» сумою моральних приписів, прийнятних для кожної людини незалежно від її конфесії. 
Знайомство з ідеями Платонівської академії й особливо з поглядами Марсіліо Фічіно вплинуло на формування видатного гуманіста так званого Північного Відродження Еразма Роттердамського (1469—1536 рр.). Творчо переробивши досягнення гуманітарних наук XV — початку XVI століття, Еразм Роттердамський (справжнє ім'я — Герхард Герхардс) став володарем дум освічених кіл суспільства в пору най¬вищого розквіту ренесансної культури, у переддень Реформації. 
Літературна й наукова спадщина письменника величезна за обсягом, різноманітна тематично й жанрово. До неї входять «Адагії» — збірник латинських прислів'їв і сентенцій, перша книжка, що зробила ім'я Еразма відомим усій Європі, «Апофтегмата» — збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трактати на захист миру, переклади з давньогрецької та римської літератури. Нарешті, понад три тисячі листів характеризують його як віртуоза епістолярного жанру не лише епохи Відродження, а й усіх часів. 
Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності й справедливості. Як і його великі сучасники, Т. Мор і Ф. Рабле, він вважав, що людина створена доброю, що мати Природа наділила її шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Тому війна є порушенням гармонійного розвитку людини, великим лихом, що мусить зникнути з життя суспільства. Думки гуманіста з цього приводу яскраво викладені у творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в сатирі «Похвала глупоті», в багатьох листах. 
У «Скарзі Миру» (1517 р.) Еразм нещадно таврує служителів церкви, які водночас проповідують любов до ближнього й благословляють насильство та розбій: «Як можна поєднувати шолом і митру? Що спільного в єпископського або пастирського посоха з мечем? Як можна вітати людей з миром і водночас кидати їх у найжорстокіші битви, вихваляти мир на словах, а насправді закликати до війни? Як можна, щоб ті самі вуста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?» 
«Скарга Миру» Еразма Роттердамського стала зразком для цілої серії трактатів гуманістів XVI—XVIII століть про вічний мир, до яких належать книжки чеського педагога Я. А. Коменського, англійського мислителя В. Пенна, французьких просвітителів Ш. Сен - П'єра і Ж-Ж. Руссо, німецьких філософів-просвітителів Й. Гердера, І. Канта, И. Фіхте, російського просвітителя В. Малиновського та ін. 
Сатира Еразма «Похвала глупоті» (1509 р.), найвідоміша з його доробку, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитов, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їм «істинне християнське благочестя», яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. 
Продовжуючи традицію флорентійських неоплатоників із їхньою ідеєю «загальної релігії», Еразм Роттердамський розглядає християнство як завершення найкращих досягнень людської (і «язичницької») культури, як продовжувача античної духовної традиції: «Все, що язичники мужньо зробили, мудро сказали, талановито вигадали, винахідливо передали — все це приготував Христос для майбутньої своєї Республіки». Отже, «філософія Христа», тобто трансформована згідно з принципами ренесансного гуманізму християнська етика у Еразма Роттердамського переростає межі офіційного потрактування християнського віровчення. Він вибудовує систему моралі, що спирається на досягнення класичної давнини й — що особливо підкреслює гуманіст — функціонує у відповідності з природою. «Адже чим іншим є філософія Христа, яку він сам називає Відродженням, як не відновленням природи, одвічно створеної благою?» Бути філософом і бути християнином, сповідувати християнство і проповідувати «філософію Христа» означає одне й те ж суворо дотримуватися природних правил моралі. 

Гуманізм як ідеологія  Відродження відіграв головну роль в оновленні загальної культури епохи. Перш за все, він сформував нове ставлення до людської особистості, визнав індивідуальність однією з найцінніших людських якостей. Водночас гуманістичній культурі притаманне нове розуміння природи. «Реабілітація» природи означала підхід до неї як до об'єкта наукового дослідження й початок розвитку нового природознавства на основі нової методології. Гуманістична культура змінила ставлення до наукової традиції, до способу отримання й трактування знань про світ, сам характер наукової інформації. Гуманістична педагогіка сприяла формуванню нового типу людської особистості — багатосторонньої, вільної, незалежної від догм і традицій, із розвинутим почуттям власної гідності у стосунках із сучасниками й попередниками в історії. Чималою мірою вплинув християнський гуманізм, особливо Еразма Роттердамського, на європейську культуру XVI століття. 

                                             Висновки

У найширшому смислі гуманістами  можна вважати майже всіх діячів Відродження. Водночас його представники були настільки різносторонніми  й різноплановими людьми, що поняття "гуманізм" необхідно звузити. Дуже складно під однією назвою гуманізму  розглядати настільки різних людей, як Петрарка, Лоренціо Валла, Джордано Бруно й німецьких реформаторів. Очевидно, необхідно говорити не стільки про тип гуманіста чи його світогляд, скільки про конкретну течію, що охоплює певних діячів Відродження.

В епоху Відродження  злиті раніше поняття "природа" і "культура" автономізуються. Природа все більше й більше ототожнюється з Богом, у культурі ж вбачають специфічну діяльність людини. Пов'язана з діяльністю людини культура звернена не в минуле, не до традиції, що нависає над сьогоденням, а до творчої активності людини, що веде до особистої досконалості. Гуманісти пояснювали сакральними причинами виникнення культури, однак, за їхніми уявленнями, вона залишалася продуктом людської діяльності.

Античність відтворювалася гуманістами свідомо, вона була настільки поширена лише завдяки діяльності гуманістів і як реалізація образу, і як діяльність історичних творців.

Гуманізм відіграв видатну  роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно  не осмисленою, не "вибудуваною" в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність "пластичного мосту" між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками — філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством — залишили гуманізм, так би мовити, "відкритою" проблемою.

Таким чином, поворот  Ренесансу до людини і її культури, яка звільнилася від диктату  теології, вплинув на соціальні і  соціально-політичні теорії. Формуються нові концепції держави і права. Замість одностороннього і однозначно релігійного пояснення вони створювали свої теорії на твердженні про природний характер людини, його земних інтересах і потребах. Це стало підґрунтям для формування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій.

Список використаних джерел

1.    Корженівськнй А., Попович М., Смоленський В. Українська та зарубіжна культура. Адаптований навчальний посібник. Видання друге, перероблене і доповнене. Кам’янець-Подільський, 2002 
2.    Історія світової культури: Навч. Посібник/керівник 1-90 авт. Колективу Л.Т.Левчук.-3-тє вид., стереотип.-К: Либідь, 2000. -368с. 
3.    Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури: Навч. Посіб.- 5-те вид. стер.-К.: Т-во «Знання» КОО, 2002.-359с. 
4.    Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч посіб.-К.: Знання-Прес, 2004. -353с.