Гуманізм епохи Відродження

Гуманізм епохи  Відродження

Ренесансний гуманізм, також класичний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури. Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.

Усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, Відродження особливо акцентувало на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи  з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Гуманізм  був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку  гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст  з довершеною мовною формою, тож  центральну роль в гуманістичній  освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство. Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).

Термін

Первісна латинська форма  цього поняття — studia humanitatis — букв. «гуманітарні студії».

Починаючи з XIV в. позначали  комплекс учбових дисциплін, в котрий входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звісно, було зв'язано з заняттями саме цими дисциплінами.

Їх вивчення здавна будувалось на знайомстві з античними авторами. Однак гуманісти Відродження  побачили в «гуманітарних студіях» не просто деякі дисципліни, зайняті  вивченням людини, а головне —  засіб її розвитку и піднесення. Якщо інші навчальні предмети покликані  формувати практичні навички  оволодіння визначеною професією, то гуманітарні  науки зайняті вихованням і утворенням людини, формуванням людяного в людині.

У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття «людяність» як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті. Значення терміну «гуманізм» в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова)  полягало в: «ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу», оскільки humanitas означало «повноту та розділеність природи людини».

Під "людяним" гуманісти  стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людяного. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Також це поняття протиставлялося  «схоластичному» вивченню «божественного» (studia divina) . Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки. Ренесансний «гуманізм» — це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін «гуманізм» «в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм“ та протистоїть терміну „теоцентризм“. На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма його земними та неземними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні». Слово «гуманіст» з'явилося в кінці XV століття. Власне термін «гуманізм» у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Баткіна, вперше застосував 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта «Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму» (1859) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття. Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай «ораторами», рідше «риторами», таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок з давніми традиціями античних ораторів.

Передумови виникнення

На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти — це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним. Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція). Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії. Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом. Й хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів. Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких вчених. Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці «Осінь Середньовіччя» звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що «бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу — все це набагато старше за італійське кватроченто». За Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традицій середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця і філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці «Notre Dame d'Ukraine».

Протогуманізм

Не зовсім точним терміном «Протогуманізм» (Передгуманізм) позначають культурні процеси і  явища XIII — початок XIV століття, які в певних аспектах підготували появу гуманістичних ідей, хоча самі носії цих ідей загалом належали до культури пізнього Середньовіччя. Оскільки ці ідеї не були визначальними у згаданий час, було б помилково говорити про «епоху протогуманізму», тут йдеться радше про окремі прояви гуманістичних ідей. Так, наприклад, Данте Аліґ'єрі († 1321) не вважається ні гуманістом, ні протогуманістом, проте серед його сучасників були діячі, чий світогляд видається справді гуманістичним. Протогуманізм виник в Північній Італії. Його появі сприяло середньовічне Ars dictaminis, один з розділів риторики, що розвинувся ще в XII столітті й займався виробленням гарного прозового стилю в листуванні та офіційних грамотах. Вивчення мистецтва письма було особливо поширене в Північній Італії серед міщан й було важливою складовою світської освіти, на противагу духовній освіті, де увага зосереджувалася на риториці. Базою для розвитку мистецтва письма стали університети (насамперед Болонський університет і Падуанський університет) й особливо правничі факультети. Проте про протогуманізм можна вести мову лише з того часу, коли у колах стилістів, що викладали мистецтво письма, стали пропагувати так звані «язичницькі» тексти, всупереч спротиву католицької церкви. Чи не найпершими прихильниками язичницьких (тобто античних) авторів були падуанці Ловато де Ловаті (1241–1309) та Альбертіно Муссато (1261–1329), що вже аналізували ці тексти з філологічних позицій. Важливою була також роль поета й історика з Віченци Феррето де Ферреті († 1337), елегантний та ясний стиль якого, був вироблений під впливом Тита Лівія та Гая Саллюстія.

Проторенесанс. Період з 13ст. до сер. 14 ст. називається Проторенесансом. Ця доба особливо цікава тим, що показує передумови й підґрунтя для подальшого розвитку й розквіту гуманізму в Італії. Ближче вивчаючи художні пам'ятники XІV ст. в Італії, включаючи і літературу, ми наштовхуємося на окремі культурні явища, що своїм швидким ростом і дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі появі справжнього італійського Ренесансу. Значним кроком уперед є естетична позиція знаменитого філософа і поета Франческо Петрарки (1304 - 1374). Інтерес представляє як доля Петрарки, так і ті елементи нового погляду на життя, що проявилися в нього з надзвичайною виразністю. Його можна назвати як першим індивідуалістом, так і першим гуманістом. М.Корелин, говорячи про Петрарку, називає його три характерні риси: індивідуалізм; звертання до авторитету античної літератури тільки в тому випадку, коли він підтверджує його погляди або дає йому формулу для його настрою; прагнення примирити нові потреби із середньовічним християнством. "Перший гуманіст не бажав поривати з попередньою епохою, замінивши її античною культурою, і прагнув, навпаки, примирити з нею нові прагнення". Якщо Петрарка призиває звернутись людину до самої себе, то не в останню чергу для того, щоб в глибині душі знайти божество і пізнати його.

На цьому прикладі ми бачимо, що навіть той напрям думки, що здавалось  повинен схилитись перед божественними  й священними предметами, увесь пронизаний самоствердженням людини. Якщо ж взяти  загальний результат цієї епохи, то можна сказати, що не залишалося вже нічого матеріального, що не приписувалося  б тут священним предметам. Таке панібратство з віковими святинями  стало можливим тільки напередодні  зовсім нової епохи, а саме напередодні  справжнього й остаточного Ренесансу.

Раннє Відродження. Нас не повинне дивувати та обставина, що в ранньому Ренесансі висувається на перший план вільна людська індивідуальність і що ця індивідуальність звичайно виражена тут досить сильно. Вже в естетиці проторенесанса, у лоні католицької ортодоксії, ми відзначили поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Однак в XIII ст. все це було з'єднане з іншими філософськими і художніми стилями.

Тепер же, з початку XV в., сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже  на досить міцній основі. І подібного  роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для  епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному. Людська особистість, що висунулася на перший план, обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно і тривімірно. Це важливо насамперед для характеристики самого мистецтва  епохи Ренесансу.

Але ця тілесно-рельєфна індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна людська  суб'єктивність зовсім заново орієнтує людину і все її життєве самовідчуття. Людина як би обновляється, молодіє  і починає знаходити щастя  свого життя в безтурботності, у легкій і естетичній самозадоволеності, у красивому житті.

Ось як характеризує цей  ренесансний індивідуалізм французький  історик літератури і культури Ф.Монье: «Ще недавно, в середні віки, заборонялось, як ідолопоклонництво, спорудження  статуй сучасникам; кватроченто ж  нічого другого не робить, як возводить  вівтарі в честь ренесансної  людини. Краса людини, воля людини, перевага людини, нескінченна можливість людини - не думки, а догми.

Століття відкривається  трактатами старого богослова Джаноццо Манетті "Про достоїнство і  перевагу людини " і закінчуються трактатом "Про достоїнство людини" молодого князя Піко делла Мірандола, що розраховував представити Європі живий доказ цього достоїнства своєю вченістю, своєю молодістю і своєю красотою. Якщо всерйоз сприйняти такого роду особливості ренесансного вчення про людину, то можна сказати, що в ті часи відбувалася абсолютизація людини. Те х саме знаходимо у Ф.Монье:

«Так, людина – бог. Якщо кватроченто, зовсім забувший про першородний гріх, мав релігію, то це було релігія людини. І ця нечестивість, знаходить собі виправдання в тому, що сучасна епоха створила стільки прекрасних зразків роду людського, стільки досить здорових створінь, стільки універсальних геніїв…».

Однак, історична справедливість змушує визнати, що рання і безвідповідальна юність Ренесансу скінчилася досить швидко. Дуже скоро стала зрозумілою повна неспроможність базуватися тільки на такій безвідповідальній особисто-матеріальній основі життя. Можна сказати, що весь Ренесанс уявляється нам боротьбою між цією юністю, з одної сторони, і постійним прагненням базувати норми людської поведінки на чомусь іншому, набагато соліднішому, а не просто тільки на одній ізольованій і ілюзорно-вільної людської особистості. Чим більше дозрівав Ренесанс, тим більш інтенсивно переживалась трагедія цієї ілюзорно-вільної людської особистості.

Філософська основа гуманізму. Микола Кузанський (1401 - 1464) - це найбільший мислитель не тільки епохи Ренесансу, але і узагалі всієї нової і новітньої європейської філософії. Він, безумовно, неоплатонік у самому строгому і справжньому змісті слова. Однак у неоплатонізмі він висував і підкреслював такі моменти, що цілком відповідали індивідуалізмові, що тоді назрівав. М. Кузанський синтезував у своїй філософії традиції німецької містики, середньовічної схоластики і, нарешті, - що послужило активним початком його творчості - італійського ренесансного гуманізму, що тільки почав створюватись.

Однак його схоластика зовсім втратила свою середньовічну форму  і виражалася лише в універсалізмі, систематичності і логічній чіткості, а його ренесансний гуманізм був  цілком позбавлений риторики і психологізму. Він віртуозно балансує на якомусь  ледь помітному вістрі, що відокремлює  середньовіччя від Ренесансу. Тому таке велике значення естетики Миколи Кузанського.

Йдучи по шляху зростаючого  відходу від середньовічної ортодоксії, в епоху Відродження ми насамперед наштовхуємося на чудове явище не тільки в історії італійської  культури, але і взагалі в історії  європейської культури, як Флорентійська  академія, на чолі з неоплатоніком  Марсіліо Фічіно. Неоплатонізмом в  епоху Ренесансу пронизані твори  не тільки Миколи Кузанського, але і  майже всіх діячів цієї епохи. Але ніде ім'я Платона не звеличується так, як у Флоренції другої половини XV в. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Перед його погруддям ставилися лампади, і, власне кажучи, він шанувався на рівні з Христом.

Іншим найважливішим діячем італійського Відродження був Піко, правитель республіки Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного ентузіазму, що відрізняє всіх учасників Флорентійської академії, особливо сильно позначилася на ньому. Людська особистість висувалася на перший план у таких тонах, що були цілком співзвучні хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи.

Хоча сам Піко зумів  все-таки залишитися тут формально  вірним середньовічної ортодоксії. Вчення про особистісну активність людини є предметом його спеціального трактату "Про гідність людини". У цьому трактаті доводиться, що людина, що представляє собою четвертий, і останній, світ після піднебесного, небесного і підмісячного, є максимальний синтез всіх областей буття, не властивий ніякому з інших трьох світів.

Самому ж головне в  зазначеному трактаті Піко - навчання про створення людиною самої  себе. Він стверджує, що якщо бог  є творець самого себе, а людина створена по образу і подобі божій, то і людина теж повинна створювати сама себе. Таким чином, формально  Піко рівно нічим не відрізняється  від християнської ортодоксії. Однак  у період висхідного індивідуалізму подібного роду міркування Піко могли  служити тільки прогресові вільнодумства, і нічому іншому.

Філологічна культура гуманістів. Як зазначалося вище під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людського. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Не дивно, що звертання  до античних авторів як до перших учителів людяного в людині міцно зв'язало  ренесансний гуманізм зі словесністю, з культурою слова. Гуманісти  зводять поклоніння перед мистецтвом слова на небувалу висоту. Особливий  захват визивають у них стиль  і склад античних авторів, а разом  з тим латинська і грецька  мова.

Помітимо, що поширенню грецької мови в Північній Італії - одному з головних центрів Відродження - сприяв приплив грецьких емігрантів, що змушені були залишати Візантію після узяття Константинополя турками (1453). Разом з тим філологічна  культура гуманістів не звелась лише до відновлення й акцентування того, що було відомо античності. Навпаки  в області словесності ними був  зроблений крок уперед величезної ваги. Завдяки цьому крокові ренесансний  гуманізм можна вважати відкривачем  і творцем основ філології  як науки.

Новий підхід до мови став можливим завдяки вже згаданому відчуттю історичної дистанції, в рамках якої сприймається гуманістами стародавність, в тому числі і стародавні мови. Мова стає предметом рефлексії (тобто  міркування, вивчення), а не залишається  чимось подібним повітрю, яким дихають, не зважаючи на нього, - так користувалися  латинню середньовічні схоласти. Стихія мовної і мовленнєвої творчості - справжня стихія гуманізму Відродження.

Поза цією стихією неможливі  організація і творення життя  відповідно до античних зразків. А саме таким життям прагнуть жити гуманісти. Характерно, що розуміння гуманістами  вивчення античної спадщини зберегло своє значення на довгий час. Культура письмового й усного мовлення виходить на передній план і складає невід'ємну і характерну рису ренесансного гуманізму.

Високо ціниться витонченість мови, її правильна тональність, уміння привернути увагу співрозмовника і  одночасно зачепити і переконливо  розкрити теми, в першу чергу не побутові, а піднесені. Піднесеність і урочистість мови гуманістів - характерна її риса, про яку легко  скласти уявлення по численних здобутках, що дійшли до нашого часу. У культі мови яскраво виявляється сутнісна риса ренесансного гуманізму - його не теоретична, а в першу чергу практично-життєва  спрямованість.

Концепція та діяльність

Самі  гуманісти розповідали про себе таким чином: Леонардо Бруні визначав studia humanitatis так — «пізнання тих речей, які відносяться до життя та звичаїв, і які вдосконалюють та прикрашають людину». Салютаті вважав, що в цьому слові поєдналися «доброчесність та вченість» (virtus atque doctrina) , причому «вченість» передбачала універсальність знань на основі володіння «словесністю» (litterae) , А «доброчесність» включала душевну стриманість та доброзичливість(benignitas) , що означає здатність правильно поводитися. Ця чеснота, на думку гуманістів, була невіддільною від класичної освіченості, й таким чином, виявлялася не вродженою якістю, а чимось таким, що було індивідуально досягнуте завдяки роботі над класиками. В епоху Ренесансу панувала ідея окультурення, «обробітку» душі шляхом вивчення античних авторів, здатність через гуманістичні заняття здійснити та виявити всі можливості, закладені природою в індивідуумі. Гуаріно Веронезе писав: «немає нічого придатнішого та належного для надбання чеснот, ніж старанне читання вчених античних письменників». Гуманісти вірили, що через гуманістичні заняття людина зможе реалізувати всі можливості, закладені в індивідуумі, культивувати свої «чесноти». Для Петрарки studia humanitatis були передусім засобом самопізнання. Сучасні вчені уточнюють тлумачення: Пауль Крістеллер розуміє ренесансний гуманізм як «професійну сферу» діяльності приблизно між 1280–1600 роками, яка полягала в заняттях та викладанні відомого набору дисциплін (граматика, риторика, поезія, історія та моральна філософія, включаючи політичну філософію) на основі класичної греко-латинської освіченості. Таким чином, як зазначає Баткін, згадані межі гуманізму не збігаються із середньовічним квадривіумом, відрізняються від традиційної номенклатури вільних мистецтв  і показують серйозний розрив між гуманізмом та тодішньою університетською освітою (за рамками раннього гуманізму залишаються юриспруденція, медицина, природознавство, логіка, богослів'я, філософія в розумінні натурфілософії). Е. Гарен тлумачить ренесансний гуманізм як нове світобачення, яке привело до всебічної зміни культури та стало важливим етапом в історії та філософії, й усього мислення загалом. Центром інтересів гуманістів була «словесність»  — філологія та риторика, в центрі філософії було Слово, панував культ прекрасної та чистої класичної мови. Слово ототожнювалося зі Знанням та Чеснотою, воно розумілося як втілення універсальної та божественної людської природи, як її гармонійний етос  та інструмент практичної діяльності людини в колі друзів, родини та рідної громади (ідеал homo civilis). Гуманістична «словесність» дозволила виробити новий світогляд, перейнятий критицизмом, світськістю, протиставленням себе до тем та методів середньовічної  схоластики й, до того ж, уможливила вперше усвідомити історичну дистанцію щодо античності. 

Спосіб життя та ідеали гуманістів

Гуманістичні  заняття, як правило, залишалися приватною  справою гуманістів, їхнім захопленням, не будучи професією, хоча вони й приносили  репутацію, а отже й подарунки від меценатів. Ренесансні гуманісти становили собою неформальну групу однодумців, яких вирізняв від інших внутрішній зміст, а не офіційний рід діяльності. Гуманістами ставали представники цілком різних верств, станів та професій. Хоча деякі з гуманістів були членами старих цехів та корпорацій, те, що їх об'єднувало, не мало до цього стосунку: «місцем їхніх зустрічей служили заміська вілла, монастирська бібліотека, книжкова крамниця, палац правителя або просто приватний будинок, де можна було затишно порозмовляти, погортати рукописи, порозглядати античні медалі. Наслідуючи інтелектуалів античності, вони почали називати свої гуртки академіями». (Див., наприклад, Платонівська академія в Кареджі). Баткін зазначає, що, мабуть, гуманісти були перші в європейській історії інтелігенція; інші дослідники погоджуються, що «поява тієї категорії осіб, яку згодом стали називати гуманістами, власне, поклало початок процесу виникнення в цю епоху світської інтелігенції ». Об'єднуючим ознакою для гуртка гуманістів служила виключно духовна спільність, що залишалася при цьому занадто широкою та ефемерною, недоступною для матеріального закріплення; «Грань між гуманізмом як умонастроєм і як діяльністю умовна». Верджеріо вказує, що гуманізм — це не фах, а покликання, і викриває людей, які звернулися до літератерної справи заради грошей та почестей, а не заради вченості й плекання чесноти. Важливою складовою studia humanitatis в уявленнях гуманістичного середовища було «дозвілля» (otium, ozio) , заповнене високими заняттями, солодке та втішне, яке завжди протиставляється службі та різним діловим обов'язкам (negotium, ufficio) . Свобода розпоряджатися своїм часом та собою —  попередня умова для того, щоб стати гуманістом. Лоренцо Валла перераховує п'ять важливих умов, необхідних для вчених занять: 

1. «Спілкування з освіченими людьми» (litteratorum consuetudo)  
2. «Достаток книг» 
3. «Зручне місце» 
4. «Вільний час» (temporis otium)  
5. «Душевний спокій» (animi vacuitas) , особлива «порожнеча, незаповненість, вивільненість душі», що робить її готовою до наповнення вченістю та мудрістю. 

Гуманісти відроджують філософію епікуреїзму, яка пропагує насолоду — але в першу чергу духовну, а не чуттєву. типова ідея Відродження — questa dolcezza del vivere («ця солодкість життя»). Водночас існувала концепція про тісний зв'язок ідеалів споглядального життя (vita contemplativa) і життя активного (vita activa), причому останнє слід було спрямовувати на благо суспільства. Гуманісти-науковці відчували себе педагогами (П'єр-Паоло Веджеріо, Гуаріно Веронезе, Вітторіно да Фельтре) та вважали своїм головним завданням виховувати досконалу людину, яка завдяки гуманітарній освіті зможе стати ідеальним громадянином. Науки вивчаються для того, щоб зробити людей вільними. В кінці XIV —  на початку XV століть Колуччі Салютаті та Леонардо Брунівисунули новий ідеал громадянського життя (vita civile), що був близький флорентійцям і за яким класична освіченість ставала невіддільною від активної політичної діяльності на благо республіки. Північноіталійські гуманісти, які жили в монархіях, виховання громадянина насамперед асоціювали з ідеалом досконалого правителя, водночас вони виробляють ідеал слухняного йому придворного. 

Сутність  гуманізму. На думку А.Ф. Лосєва: "Гуманізм є, по-перше, типова для Ренесансу вільно мисляча свідомість і повною мірою світський індивідуалізм. По-друге, це не просто світське вільнодумство, а суспільно-політична, громадянська, педагогічна, побутова, моральна і інші практичні сторони цього вільнодумства. По-третє, це практична спрямованість Ренесансу, що нарівні з неоплатонічною теорією досить владно і з великим темпераментом говорила спеціально про людську мораль, про прогресуючу громадськість і про різні наукові, художні і педагогічні тенденції, про самосвідому людську особистість".

Таким чином, головною рисою  гуманізму є його практична спрямованість. Звідси аж ніяк не слідує, що гуманісти  не будують теорій або не намагаються  них будувати. Це значить, що теорія для них не самоціль. На відміну  від середньовічної схоластики, у  якій бездоганність теоретичної  побудови була важлива сама по собі, у гуманізмі теорія повинна прямо  і безпосередньо служити практично-життєвим інтересам.

Вона повинна відповідати  на запитання "як жити?". Як жити конкретній живій людині, індивіду, що в значній  мірі живе не церковним, а світським  життям. Індивід, особистість ставиться  в центр теоретичних побудов.

Як справжнього зачинателя гуманістичного руху вважають звичайно Колюччо Салютаті (1331 - 1404). Він - передовий  суспільний діяч, демократ, супротивник  тиранії, засновник строгої, але  цілком світської моралі і попередник того самого флорентійського способу  мислення, що до кінця XV в. розцвіте у  вигляді Платонівської академії у Флоренції.

Слідом за Салютаті звичайно характеризуються ще інші діячі гуманізму, що поступово поглиблювали ідею про  самостійність, силу і могутність людини, залишаючись, утім, далеко за межами якої-небудь антицерковності або антирелігійності. Назвемо Ніколо Ніколі (1365 - 1437), Леонардо Бруні (1374 - 1444), Поджо Браччоліні (1380 - 1459), Джаноццо Манетті (1396 - 1459). Останній у своєму трактаті "Про достоїнство і пишноту людини" (1452) дає те, що, мабуть, можна назвати дійсною гуманістичною естетикою, оскільки тут прославляється людська особистість, і вона розглядається як осередок космічної краси, ідеальний зразок гармонії усього світу.

У цьому виді гуманістична естетика, незважаючи на свою релігійність, уже здобувала характер єресі, яка  і була виявлена тодішніми поборниками  консервативної догматики. Усі зазначені  зараз імена і філософські  напрямки зв'язані з тим, що можна  назвати раннім італійським гуманізмом і що відноситься, узагалі кажучи, до початку XV в. Історики літератури відрізняють  від цього періоду так званий римський гуманізм, що приходиться  вже на середину XV в. Тут, безсумнівно, початковий італійський гуманізм здобував більш радикальні форми, що почасти  уже виходили за межі Ренесансу у  власному смислі слова.

У науці досить часто називають  гуманістами навіть таких корінних неоплатоніків, як Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно або Джордано Бруно, що абсолютно правильно. Тільки при  цьому потрібно розуміти і вміти  аналізувати ту обставину, що сам  ренесансний неоплатонізм, навіть без  спеціальних суспільно-особистих  теорій, не міг не ставати гуманізмом. Між неоплатонізмом і гуманізмом в епоху Ренесансу не тільки існувала єдність, але, можна сказати, навіть і тотожність. Щоб бути гуманізмом, ренесансному неоплатонізмові не треба  було мати спеціально які-небудь підкреслено  прогресивні суспільно-особисті і  взагалі практичні вчення. І щоб  бути неоплатонізмом чи по крайній  мірі бути близьким до нього вченням, гуманізму не потрібно було спеціально базуватися на тих чи інших античних або середньовічних різновидностях неоплатонізму.

Новий ідеал людини

У гуманістичному середовищі виник новий ідеал  особистості, породжений світськими та класичними прагненнями цього світогляду. Згаданий ідеал було розвинуто в  гуманістичній літературі. 

Головним  принципом всієї гуманістичної  етики Ренесансу було вчення про  високе призначення людини, про її гідність — dignitas. Гуманісти вважали, що людина, наділена розумом та безсмертною душею, володіє чеснотами та безмежними творчими можливостями, вільна у своїх вчинках та помислах, поставлена в центр світобудови самою природою. Це вчення ґрунтувалося на поглядах античної філософії, а також частково на середньовічній теологічній доктрині про те, що людина була створена за образом та подобою Бога. (Власне ж гуманістичне вчення було спрямоване проти християнського аскетизму з його фіксованим місцем людини в ієрархії). Одним з античних джерел цієї ідеї був діалог Цицерона «Про закони». 

Леон-Баттіста Альберті пише: «Природа, тобто Бог, вклала в людину елемент небесний та божественний, незрівнянно прекрасний та благородний, ніж будь-що смертне. Вона дала їй талант, здатність до навчання, розум — властивості божественні, завдяки яким людина може досліджувати, розрізняти та пізнавати, чого треба уникати та чому слідувати для того, щоб зберегти саму себе. До цих великих та безцінних дарів Бог вклав ще в душу людини поміркованість, стриманість проти пристрастей та надмірних бажань, а також сором, скромність та прагнення заслужити похвалу. Крім того, Бог запровадив в людей потребу в твердому взаємному зв'язку, яка підтримує співжиття, правосуддя, справедливість, щедрість та любов, а всім цим людина може заслужити у людей подяку та похвалу, а у свого творця — благовоління та милосердя. Бог вклав ще в груди людини здатність витримувати будь-яку працю, кожне нещастя, кожен удар долі, долати всілякі труднощі, перемагати скорботу, не боятися смерті. Він дав людині міць, стійкість, твердість, силу, презирство до нікчемних дрібниць… Тому будь переконаний, що людина народжується не для того, щоб скніти в сумному існуванні в бездіяльності, але щоб працювати над великою та грандіозною справою. Цим вона може, по-перше, догодити Богові та вшанувати його і, по-друге, набути для самої себе найдосконаліших чеснот та повного щастя».