Характеристика вікових та психологічних особливостей молодших школярів

Розділ 1: Характеристика вікових та психологічних особливостей молодших школярів.

   Протягом перехідного періоду  навчання іноземної мови в  загальноосвітніх навчальних закладах  буде мати різні варіанти. За  новим навчальним планом учні  починають вивчати іноземну мову з другого класу (інколи з першого), за старим – з п’ятого. Отже викладання іноземної мови має місце в початковій школі (І ступінь), основній (ІІ ступінь), старшій (ІІІ ступінь). Відштовхуючись від того, що предметом нашої уваги є початковий етап і що навчання будь – якого предмета відбувається з урахуванням вікових та психологічних особливостей, розглянемо їх докладніше.

   Поступове упровадження раннього  навчання однієї з іноземних  мов у початкових класах –  одна з характерних рис сучасної  загальноосвітньої школи.[2,с.223]

     Визначення обсягу навчального  матеріалу для початкових класів  зумовлюється базовим рівнем  володіння іноземною мовою, тобто  рівнем, достатнім для спілкування  в усній та письмовій формі  на елементарному комунікативному  рівні. Раннє навчання іноземної мови передбачає оволодіння учнями звуковою та графічною системами мови, засвоєння певної кількості найбільш уживаємих граматичних явищ, активного лексичного мінімуму.

      Раціональна організація раннього  навчання іноземної мови в початкових класах зумовлюється дією певних факторів, серед яких виділяються психо-фізіологічні особливості учнів молодшого шкільного віку, саме це ми будемо розглядати в цьому розділі нашої роботи. 

      Молодшими школярами вважають дітей віком від 6-7 до 10-11 років, які навчаються у 1—4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує етап дитинства. Опановуючи новий для себе вид діяльності — навчання – процес взаємодії викладання й учіння (вчителя й учня) з метою передачі та засвоєння соціального досвіду [1, с. 8], молодші школярі ще багато часу й енергії віддають грі. У цих видах діяльності розгортаються їх стосунки з ровесниками і дорослими, особистісне психічне життя і психічний розвиток, формуються психічні новоутворення, завдяки чому діти виходять на новий рівень пізнання світу і самопізнання, відкривають нові власні можливості і перспективи.[27,с.110-113]

   Головною характеристикою молодшого  школяра є прийняття і усвідомлення  своєї внутрішньої позиції, що  дає підстави вважати цей вік  зрілим дитинством.

   Психічний і особистісний розвиток  дитини у молодшому шкільному  віці зумовлюється особливістю  соціальної ситуації розвитку  — навчанням у початковій школі.  На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.

     Основою для визначення молодшого шкільного віку є час навчання дітей у початкових класах. Нижня межа цього вікового періоду (6—7 років) пов'язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим, що проявляться у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків.

   Зростає роль другої сигнальної системи (мови) в аналізі і синтезі вражень від зовнішнього світу, утворенні тимчасових нервових зв'язків, виробленні нових дій та операцій, формуванні динамічних стереотипів. У дітей добре розвинені всі органи чуття, деякі з них мають певні особливості. Так, очі завдяки пластичності кришталика можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не враховувати цієї особливості органів зору молодших школярів і не стежити за їхньою поставою, це може спричинити підвищення очного тиску, нечіткість зображень на сітківці, короткозорість.

   Початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Перехід до шкільного життя пов'язаний зі зміною провідної діяльності з ігрової на навчальну. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність — вчиться — і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її. Якщо гра дошкільника була необов'язковою і батьки могли будь-коли її припинити, з різних причин вважаючи, що дитині вже досить гратися, то навчання є обов'язковою діяльністю, до якої дорослі ставляться з особливою повагою.

   Навчальна діяльність має яскраво  виражену суспільну значущість  і ставить дитину в нову  позицію стосовно дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. У молодшому шкільному віці відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватися правил шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям[27,с. 110-113].

   Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов'язків позначається  на стосунках з однолітками  і вчителями. Спочатку вона  захоплена тільки навчанням, мало  вступає в контакт з однолітками  і певний час відчуває себе чужою, хоч ще недавно у дитячому садку постійно спілкувалася з ними. Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно нормами “дорослої” моралі, тобто успішністю у навчанні, виконанням вимог дорослих. Характерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою, живуть в одному будинку, в одному мікрорайоні тощо)[9, с.500-516].

   Життя в школі пов'язане з особистістю вчителя. Його позиція стосовно дитини відрізняється від позиції батьків чи вихователя з дитячого садка, який певною мірою перебирав на себе функції батьків. Стосунки школяра з учителем складаються тільки в процесі навчальної діяльності, є жорстко регламентованими організацією шкільного життя, а відповідно — більш діловими і стриманішими. У зв'язку з цим дуже важливими для педагога є знання особливостей дошкільника, щоб уже в перші дні навчання допомогти йому повноцінно включитися в нове життя.

   Становлення і розвиток особистості  у молодшому шкільному віці  охоплює такі фази, як адаптація  (пристосування до нових соціальних  умов), індивідуалізація (вияв своїх  індивідуальних можливостей і  особливостей) та інтеграція (включення  у групу ровесників). Школяр потрапляє в зовсім нову для нього групу ровесників-однокласників, яка через відсутність спільно розподіленої навчальної діяльності є дифузною (взаємопроникненою). Цією групою керує педагог. Порівняно з вихователем дитячого садка він є більш референтним (авторитетним) для дітей, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення дорослих до дитини та її ставлення до себе як до “іншого”. Фактором розвитку особистості молодшого школяра є не стільки навчальна діяльність, скільки ставлення дорослих до успішності, дисциплінованості, старанності дитини.

   Треба враховувати, що оцінка впливає на емоційний стан дитини, викликаючи як позитивні, так і негативні емоції, створюючи емоційний комфорт чи дискомфорт. Негативні емоції, як правило, зумовлені неаргументованою оцінкою.[4]

    Не  можна нехтувати тим, що шлях до свідомості та поведінки лежить через почуття. Міцно закріплюється в свідомості та поведінці людини  те, що вона пережила,що пропустила через свої почуття. Надбаний людиною позитивний досвід моральної поведінки також закріплюється в її свідомості та почуттях [7,с. 68-69].

   Отже, вступ дитини до школи,  перехід від сімейного виховання  до системи шкільного навчання  і виховання є важливим і складним процесом, який супроводжується суттєвими змінами в її житті й розвитку.

   Діти молодшого шкільного віку спершу надають перевагу навчанню як суспільно-корисній діяльності взагалі, потім їх приваблюють окремі види навчальної роботи (читання, письмо, малювання), пізніше вони починають самостійно перетворювати конкретно-практичні завдання на навчально-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом навчальної діяльності.

   Педагогові важливо зберегти  та зміцнити інтерес дітей  до навчання. Він повинен знати, які мотиви є найзначущішими для молодшого школяра, організовувати з урахуванням цього навчання. Воно не може здійснюватися у формі тиску на дитину чи “витіснення” із її свідомості дитячих понять поняттями дорослих. Навчальна діяльність передбачає перебудову під дією педагогічного впливу ставлення дитини до навколишньої дійсності.

   В процесі навчальної діяльності розвиваються основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, внутрішній план дій, уміння організовувати навчальну діяльність, рефлексія.

У цьому  віці центром психічного розвитку дитини стає формування довільності всіх психічних  процесів (пам'яті, уваги, мислення, організації  діяльності). їх інтелектуалізація, внутрішнє  опосередкування відбуваються завдяки первинному засвоєнню системи понять. Довільність виявляється в умінні свідомо ставити цілі, шукати і знаходити засоби їх досягнення, долати труднощі та перешкоди. Протягом усього молодшого шкільного віку дитина вчиться керувати своєю поведінкою, психічними процесами, адже вимоги до неї з перших днів перебування у школі передбачають досить високий рівень довільності. Тому молодший школяр долає свої бажання і здатен керувати своєю поведінкою на основі заданих зразків, що сприяє розвитку довільності як особливої властивості психічних процесів і поведінки.

   У молодшому шкільному віці формуються такі важливі особистісні утворення, як почуття соціальної і психологічної компетенції (за несприятливого розвитку — соціальної і психологічної неповноцінності, неспроможності), а також почуття диференціації своїх можливостей. Стимулювання компетентності в цей період є важливим фактором формування особистості.

   У молодшому шкільному віці всі ці новоутворення ще недостатньо сформовані, однак завдяки їм психіка дитини досягає необхідного для навчання в середній школі рівня розвитку.

   Особистість молодшого школяра  характеризується специфічними  особливостями спонукальної сфери.  У цьому віці потреби особистості  розвиваються на основі тих,  що сформувалися в дошкільному дитинстві. Передусім зберігається потреба у грі. Тому в перші дні перебування дитини у школі важливими засобами пробудження інтересу до навчання, полегшення складної навчальної діяльності є створення ігрових ситуацій, використання дидактичних ігор на уроці.

   Ігрова діяльність має велике  значення для розвитку спонукальної  сфери учня, в тому числі й  для розвитку свідомого бажання  вчитися. Саме у грі відбувається  перехід від мотивів як досвідомих, афективно забарвлених, безпосередніх  бажань до спонукань як узагальнених, тобто найбільш усвідомлених, намірів. Жодній діяльності не властиве таке емоційно захоплене входження дитини в життя дорослих, як грі, в якій вона добровільно підкоряється різним вимогам.

   Іноді у молодших школярів (особливо у першому класі) сильнішими залишаються ігрові мотиви. Це виявляється, зокрема, у відволіканні, неуважності їх під час виконання завдань, зосередженості у грі. Для формування у них навчальної мотивації необхідна спеціальна педагогічна робота. Особлива увага вчителя повинна бути спрямована на пробудження у дитини почуття гордості за себе як школяра, переживання безпосередньої емоційної привабливості школи, розвиток вміння учитися, пізнавальних інтересів, прагнення оволодіти навчальними навичками не гірше, ніж однолітки.

   Складніше, коли у молодшого  школяра яскраво виражені негативне  ставлення до школи та небажання  вчитися, активний опір навчанню. Найчастіше це буває, якщо дошкільник  не був привчений обмежувати  свої бажання, долати труднощі. Оскільки школа вимагає від учня постійного долання перешкод, то в нього виникає активна протидія навчанню. Небажання вчитися проявляють також діти, в яких сім'я сформувала страх перед школою або легковажне ставлення до навчання у ній. Зіткнення з реальністю у цих випадках породжує сильне розчарування, негативне ставлення до школи.

   Важливе значення для мотивації  учіння має дієвість внутрішньої  позиції школяра. Наприкінці молодшого шкільного віку, а часто і раніше, мотиваційна функція внутрішньої позиції вичерпується, втрачає свою спонукальну силу. Тому виконання обов'язків школяра все менше приваблює дитину. Це спричинене тим, що напочатку молодшого шкільного віку дитина виконує шкільні обов'язки подібно до того, як раніше виконувала правила гри. Бажання бути на рівні вимог, які пред'являє їй позиція школяра, дуже сильне. Однак воно стає значно слабшим, якщо учень звикає до цієї позиції, внаслідок чого пов'язані з нею переживання втрачають свій позитивний емоційний заряд. Це зумовлює необхідність сформувати у молодшого школяра вищий рівень довільності, який відповідав би особливостям навчальної діяльності як повсякденного обов'язку дитини, який постійно ускладнюється.

   Молодший шкільний вік особливо  сприятливий для розвитку мотивації  досягнення успіхів у навчальній, трудовій, ігровій діяльності дітей. Згодом цей мотив стає досить стійким, домінує над мотивом уникнення невдач, прискорює розвиток різноманітних здібностей дитини.

   На мотивацію досягнення успіху  впливають такі особистісні утворення,  як самооцінка та рівень домагань. За даними психологічних досліджень, для індивідів, які мають сильну мотивацію досягнення успіхів і низьку мотивацію уникнення невдач, характерна адекватна самооцінка і достатньо високий рівень домагань. Тому для розвитку в молодших школярів мотиву досягнення успіхів необхідно дбати також про формування адекватної самооцінки та належного рівня домагань.

   Зміцнює мотив досягнення успіхів  усвідомлення дитиною своїх здібностей  і можливостей, а на основі  цього — віри в свої сили. Вона починає усвідомлювати, що недостатньо розвинені певні здібності можна компенсувати збільшенням зусиль, особистими стараннями.

   У молодшому шкільному віці  розвивається такий мотив поведінки, як наслідування ідеалів. В учня початкової школи вони конкретні. Як і в дошкільному віці, ідеалами стають переважно героїчні особистості, про яких він чув по радіо, дивився фільм, читав у книгах. Вони ще нестійкі, швидко змінюються під впливом нових, яскравих вражень. Не є вони й сформованими, оскільки не відповідають критеріям усвідомленості, дієвості. Молодший школяр наслідує, як правило, лише зовнішній вияв учинків героїв, яких вважає для себе ідеалом. Навіть правильно проаналізувавши зміст вчинку, він не завжди зіставляє його зі своєю поведінкою.

   Загалом, у молодшому шкільному  віці формуються основи спрямованості  спонукальної сфери (егоїстичної,  про-соціальної, гуманістичної).

   У молодшому шкільному віці  продовжують розвиватися основні пізнавальні властивості і процеси (сприймання, увага, пам'ять, уява, мислення і мовлення). Наприкінці його вони перетворюються на вищі психічні функції, яким властива довільність і опосередкованість. Цьому сприяють основні види діяльності дитини цього віку у школі і вдома: навчання, спілкування, гра, художня діяльність, праця та ін.[27, с. 132-154]

. Зі  вступом до школи дитина має  достатній рівень розвитку гостроти  зору, слуху, розрізняє форми і  кольори предметів. Однак процес  навчання пред'являє нові вимоги до її сприймання, оскільки для засвоєння навчальної інформації необхідна довільність і усвідомленість перцептивної діяльності.

   Учні сприймають різноманітні  соціальні зразки, відповідно до  яких повинні діяти. Спершу  їх приваблюють зовнішні яскраві  ознаки предметів, вони ще не можуть зосередитися і детально розглянути інші їх особливості, побачити в них суттєве. Знаючи це, педагог повинен розвивати в учнів сприймання, розкриваючи прийоми огляду чи прослуховування, порядок виявлення особливостей предметів. Завдяки таким старанням розвиваються довільність, усвідомленість, вибірковість (за змістом, а не за зовнішньою привабливістю) сприймання. Вже у 1 класі школяр виробляє вміння сприймати предмети відповідно до потреб та інтересів, які виникають у процесі навчання, і свого попереднього досвіду. Наприкінці молодшого шкільного віку спостереження стає спеціальною діяльністю, розвивається спостережливість як риса характеру.

   У молодшому шкільному віці, особливо  у 1—2 класах, провідною залишається  мимовільна увага. На перших порах учнів приваблюють лише зовнішні аспекти предметів, подій, явищ, що заважає проникнути в їх суть, ускладнює самоконтроль за навчальною діяльністю[27, с. 133].

   У молодших школярів уже формується  довільна увага. Цьому сприяє  чітка організація їх дій за зразком, а також дій, якими вони можуть керувати і які можуть контролювати. Наприклад, перевіряючи виконане завдання, виправляючи допущені особисто та однокласниками помилки, діти поступово вчаться керуватися своєю метою, а їх довільна увага стає провідною. Одночасно з нею функціонує та розвивається мимовільна увага. Пов'язана вона не з яскравістю і зовнішньою привабливістю предмета, а насамперед із потребами та інтересами, що виникають у навчальній діяльності.

   Протягом перших років навчання у школі увага дітей ще не стійка. В 1—2 класах її стійкість вища при виконанні зовнішніх дій і нижча при виконанні розумових. Тому в їх навчальній діяльності мають чергуватися розумові заняття із заняттями зі складання схем, малювання, креслення.

   На початку молодшого шкільного  віку у дітей ще не сформовані  навчальні вміння та навички,  що заважає їм швидко переходити  від одного виду навчальних  занять до іншого. Це свідчить  про недостатній розвиток такої  важливої властивості уваги, як  переключення. Однак з удосконаленням навчальної діяльності вже наприкінці 1 — на початку 2 класу учні легко переходять від одного етапу уроку до іншого, від однієї навчальної роботи до іншої.

   Отже, в організації навчання  учнів молодших класів слід  враховувати рівень розвитку та стійкість, розподіл, переключення їх довільної уваги.

   Молодший шкільний вік є сенситивним періодом для розвитку пам'яті, коли особливо динамічно змінюється співвідношення мимовільного й довільного запам'ятовування. Інтенсивно розвивається довільна пам'ять, хоча мимовільна теж активно використовується. Довільне запам'ятовування буває найпродуктивнішим тоді, коли запам'ятовуваний матеріал стає змістом діяльності школярів. Під впливом навчання у цьому віці активно формується логічна пам'ять, яка відіграє основну роль у засвоєнні знань.

   Опановуючи мнемічні (грец. mnemonikon —  мистецтво запам'ятовування) дії,  школярі спочатку оволодівають розумовими операціями, які потрібні для запам'ятовування і відтворення матеріалу, а потім вчаться використовувати їх у різних ситуаціях. Цей процес здебільшого починається у старшому дошкільному віці і завершується у молодших класах. Розвитку пам'яті у перші роки навчання сприяє розв'язання спеціальних мнемічних задач у процесі різних видів діяльності.

   Учні початкових класів засвоюють різні стратегії (прийоми), які допомагають запам'ятати матеріал. Найважливішими прийомами керування пам'яттю є повторення, організовування матеріалу, семантичне оброблення інформації, створення уявних образів, пошук інформації в пам'яті.

   У молодшому шкільному віці значно зростають здатність заучувати і відтворювати інформацію, продуктивність і міцність запам'ятовування навчального матеріалу. З часом підвищується точність упізнавання збережених у пам'яті об'єктів. Розвитку пам'яті сприяє вивчення віршів, виконання завдань на спостереження, розповіді тощо.[27 с. 138-142]

   Основна тенденція розвитку уяви молодших школярів полягає в переході від репродуктивної її форми (простого комбінування уявлень) до творчої (побудови нових образів). У формуванні творчої уяви велику роль відіграють їх спеціальні знання.

   У початкових класах збагачуються  й урізноманітнюються витвори  уяви дитини, збільшується швидкість  утворення образів фантазії. Однак  ще непросто дається створення  учнями образів об'єктів, яких вона безпосередньо не сприймала, у процесі засвоєння географічних, історичних понять, розв'язування математичних задач.

   Протягом молодшого шкільного  віку уява дітей зазнає змін. Спочатку уявлювані образи розпливчасті, але згодом вони стають точнішими і чіткішими.

   Завдяки розвитку здатності керувати  своєю розумовою діяльністю уява  дитини теж стає керованішою,  а її образи пов'язуються із  завданнями, які ставить перед  молодшим школярем зміст навчальної  діяльності.

   У дітей молодшого шкільного віку переважає наочно-образне мислення. Під час розв'язування задач вони спираються на реальні предмети або їх зображення. У них поглиблюється і розширюється мислення, що виявляється в глибшому розумінні змісту засвоєних понять, опануванні нових та оперуванні ними. Процес навчання стимулює розвиток абстрактного мислення, особливо на уроках математики, оскільки від дій з конкретними предметами школяр переходить до розумових операцій з абстрактними числами.

   Зі вступом дитини до школи  відбувається перехід від безпосереднього чуттєвого сприймання світу до сприймання, вираженого в абстрактних поняттях. Те, що вона раніше фіксувала у своєму мисленні як об'єкт із певним набором ознак, отримує наукове осмислення.

   Протягом молодшого шкільного  віку в дітей формуються такі розумові операції, як аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення.

   Рівень аналізу й синтезу у  молодших школярів залежить не  тільки від їх загального розвитку, а й від предметів, які є  об'єктом цих дій. Аналіз і  синтез поєднуються у порівнянні об'єктів.

   У дітей молодшого шкільного віку активно удосконалюються навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами.

   З початком навчання особливого  значення набуває формування грамотності школяра, передусім читання і письма — форм символічної комунікації, які здійснюються з допомогою уваги, сприймання, пам'яті, асоціацій з наявними знаннями і конкретного контексту. Завдяки їм діти налагоджують зв'язок із зовнішнім світом, впливають на свій внутрішній світ. Читання вимагає засвоєння фонетики, набуття навичок декодування графем (літер), а письмо — удосконалення необхідних моторних навичок. Ці форми комунікації взаємопов'язані, адже читання є сприйманням змісту письмового тексту, а письмо — передаванням змісту в письмовій формі.

   Визнання взаємозв'язку між процесами  оволодіння усним і писемним  мовленням зумовило розгляд грамотності  з точки зору цілісного підходу  до мови.

   Розвиток навичок читання і  письма у молодших школярів є складним процесом, який залежить від соціокультурного контексту. Діти набувають основ грамотності, взаємодіючи з батьками, братами, сестрами, вчителями, однолітками, а також у процесі роботи з комп'ютером, перегляду телепередач. Характер цих взаємодій і їх роль у розвитку грамотності школяра можуть бути різними. Батьки найбільше долучаються до цього процесу завдяки постійному спілкуванню з дітьми, а не тільки завдяки спеціальним заняттям з ними. Як свідчать дослідження, школярі по-різному реагують на активні заняття читанням зі своїми однолітками і вчителем. Якщо педагог допомагає дитині в процесі організованого навчання набувати нових знань і навичок, необхідних для того, щоб навчитися читати та писати, то взаємодія з однолітками дає змогу в невимушеній обстановці обговорювати проблеми, ділитися своїми думками, переживаннями. Працюючи з однокласниками, школярі більше розмовляють, ніж під час роботи з учителем. Загалом, соціальні взаємодії дітей створюють більше передумов для набуття грамотності, ніж спеціальне оволодіння елементами усного та писемного мовлення.

   Опанування письма і читання  у початкових класах відкриває  додаткові можливості для подальшого  розвитку лексичного, граматичного  і стилістичного аспектів мовлення  дитини. У молодшому шкільному віці інтенсивно розвивається внутрішнє мовлення, яке є важливим механізмом розумової діяльності. Виявляється воно під час розв'язування різноманітних завдань, мисленого планування, запам'ятовування тощо.

   Основними ознаками розвитку інтелекту молодшого школяра є якість знань, уміння застосовувати їх на практиці, орієнтування в матеріалі, самостійне набування знань, знаходження нових способів навчальної роботи, темп і легкість засвоєння нового матеріалу, міцність запам'ятовування, самостійне формулювання запитань, що логічно випливають з відомих у задачі співвідношень, знаходження можливих способів розв'язування нетипових завдань.

   Формування інтелекту зумовлюється  розвитком певних показників  психічних процесів: точності зорового, слухового і дотикового сприймання; повноти й детальності описування картини, яку учень бачить уперше; способів свідомого запам'ятовування нового матеріалу (групування, самоконтролю — під час заучування); здатності зауважувати помилки, неточності в міркуваннях ровесників; гнучкості мислення, що виявляється у доцільному варіюванні способів дій, легкості й швидкості переходу від міркування, що спирається на реальні або зображені предмети, до мислення з опорою на графіки, схеми, числові і буквені формули; словесно-логічного мислення.