Интеграция

1.Історичні передумови європейської інтеграції.

Ідея єдиної Європи займала думки європейських політиків вже тривалий час і  лише у другій половині ХХ ст. вона найшла своє практичне втілення.  Інтеграція не може бути породженням однієї політичної волі, для її розвитку необхідні певні передумови. 

Таб.: Передумови утворення єдиної Європи

 Європейська інтеграція  є наглядним прикладом вертикальної  інтеграції, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, військовий. Вона активно розвивається з початку 50-х років. Її початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС), який у 1961 р. замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР).           

 Перехід від простого  міжнародного європейського співробітництва  до справжнього наднаціонального  співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Жаном Монне, по створенню галузевого об’єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об`єднання було створення європейського органу управління незалежного від урядів країн.            

 Наступним  кроком стало створення 25 березня  1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (“Спільний ринок”) і Європейського співтовариства по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або “Євроатом”.  

Римський  договір 1957 р.           

  Сповнені рішучості закласти  основи більш тісного союзу  між європейськими державами;           

  Сповнені рішучості забезпечити  спільними діями економічний  і соціальний прогрес своїх  країн шляхом усунення бар`єрів, що розділяють Європу;            

  Ставлячи основною метою своїх  зусиль постійне покращення умов  життя і праці своїх народів.            

  Визнаючи, що усунення існуючих  перешкод, потребує необхідність  узгоджених зусиль з метою  гарантувати стабільність економічного зростання, рівноправну торгівлю і чесну конкуренцію;            

 Занепокоєні  зміцненням союзу економік і  забезпеченням їх гармонійного  розвитку при скороченні розриву  між різними регіонами і відставанням  країн, що знаходяться у гіршому становищі;            

 Бажаючи сприяти  за допомогою спільної торгівлі  політиці поступового зняття  обмежень на міжнародну торгівлю;            

  Бажаючи підтвердити солідарність, яка об`єднує Європу і країни  інших континентів, і, бажаючи  забезпечити розвиток їх процвітання у відповідності зі Статутом ООН;           

  Сповнені рішучості зміцнити, шляхом  реалізації вказаного комплексу,  мир і свободу і, закликаючи  інші народи Європи, які поділяють  ці ідеали, приєднатися до цих  зусиль;

Вирішили  створити Європейське економічне співтовариство.  

            Мета ЄЕС – сприяти розвитку національних економік і захищати Європу від засилля американського капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.           

 У другій  половині 60-х років відбувається об`єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євроатому з метою створення єдиних органів (Ради, Комісій, Суду тощо). У 1968 р. формується єдиний митний союз.

Подальший розвиток ЄЕС йде шляхом поглиблення економічної  та політичної інтеграції (Маастрихтські  угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 р.).           

 Процес становлення  ЄЕС був тривалим і супроводжувався  кризовими явищами, викликаними  структурними змінами в економіках  країн, процесом напрацювання  системи інтеграції.           

 Було чимало  й противників ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу "Спільному ринку" Великобританія утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі, до якої увійшли Великобританія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія.           

 У 60-ті  роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія.           

 У 70-ті  роки в ЄЕС вступили Великобританія, Данія, Ірландія. У 80-ті – Греція, Іспанія, Португалія.           

 Перехід  від конфронтації до співробітництва держав світу, завершення “холодної війни” (друга половина 80-х – 90-ті роки), дав новий імпульс інтеграційним процесам в Європі. Вони розвивались у двох напрямках: поглиблення інтеграційних процесів і розширення ЄС (залучення нових членів за рахунок країн Центральної, Північної, Східної Європи.           

 У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію "Єдиний європейський акт", за яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП). Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6 лютого 1992 р. у м. Маастрихті (Нідерланди) країни-члени ЄЕС підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору – замість національних валют введено єдину "європейську валютну одиницю" – "євро". Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська рада, Рада ЄС, Європейська комісія, Європарламент, Євросуд. 

Етапи європейської економічної інтеграції

Успіхи європейської інтеграції зробили ЄС привабливим  для інших європейських держав. 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Швеція, Фінляндія, Австрія. Проте референдуми в Норвегії і Швейцарії дали перевагу силам, що виступали проти вступу до ЄС.

На саміті ЄС в Афінах у квітні 2003 р. було прийнято рішення про прийняття до Союзу ще 10 нових членів, серед яких були і колишні три радянські республіки.           

 У 2003 р. ЄС прийняла концепцію відносин з країнами-сусідами. Також розпочався розгляд Конституції ЄС. Проте всі спроби її прийняти так і мали успіху. 

2. Передумови та створення ЄС

Історичні передумови та етапи створення  Європейського Союзу

Європейський  Союз (European Union) – унікальне об'єднання  країн Європи, які через створення  спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Держави Європейського Союзу (ЄС) створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можуть ухвалюватись демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів називають також ,,європейською інтеграцією".

Отже, з історії нам відомо, що передумови для зародження ідеї про необхідність об'єднання Європейського континенту визріли після Другої світової війни.

По-перше, виникненню та розвитку цієї ідеї на той час  сприяла Холодна війна, та дуже близька  присутність „іншого" - радянського блоку. Європа об'єднувалася через страх перед своїм комуністичним сусідом, що дозволяє, наприклад, Гілберту Траушу заявити, що „Європейська Спільнота - дитя Сталіна".

По-друге, цьому  сприяли жахливі наслідки Другої світової війни: 45 мільйонів загиблих у самій лише Європі, повністю зруйновані економіки країн континенту, невизначеність у майбутньому . Вважається, що Друга світова війна, як і перша, виникла через суперечності між національними державами, які через непоступливість своїми національними інтересами, не змогли вирішити конфлікт мирним способом. Тож необхідно було створити якусь загальноєвропейську організацію, яка би допомогла уникнути повторення трагедії. Як сказав Карл Ясперс, Європа тоді змушена була зробити вибір між „балканізацією" та „гельветизацією". „Балканізація" означала сплетіння чвар та конфліктів, в той час як „гельветизація" - це набуття спільної політичної ідентичності всупереч численності національних традицій та мов .

Загалом, ідеї про  політичне об'єднання Європи виникали ще й перед другою світовою війною: у 1929 році міністр зовнішніх справ Франції Аристид Бріан запропонував створити Сполучені Штати Європи. Цю ж ідею повторив у своїй відомій промові, виголошеній в університеті у Цюриху в 1946 році, Вінстон Черчілль. Після 1945 року було зроблено багато спроб об'єднати Європу: було створено Раду Європи, Західний Європейський Союз і ОЕЄС (Організація Європейської Економічної Співпраці). Але, хоча деякі з цих організацій і об'єднали Європу (чи принаймні її частину) формально, реальної співпраці не відбувалося. Ідея створення ,,європейської федерації держав" не спрацювала, як і перед другою світовою війною, насамперед через неготовність та небажання національних еліт відмовлятися від традиційних сфер діяльності держави на користь наднаціональної загальноєвропейської інституції. Вони не вбачали ніякої користі в політичній співпраці, та й ідея широкого економічного об'єднання не викликала у них ніякого ентузіазму.

Тоді виникла  ідея, що об'єднання Європи можна  розпочати з якогось окремого сектора в економіці, з якого співпраця перекинеться на інші галузі, потім стане співпрацею в цілій економічній площині, а в кінцевому результаті можливо призведе до співпраці політичної (теорія spill over). Автором цієї ідеї був Жан Моне, однак, волею історії склалося так, що нам вона відома під назвою „плану Шумана", від імені міністра зовнішніх справ Франції Роберта Шумана, який 9 травня 1950 року і запропонував створити Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі. Те, що головною метою створення цієї організації була не просто економічна співпраця, підтверджують слова з плану Шумана, що завдання організації – „зробити війну між Німеччиною та Францією не просто немислимою, а фізично неможливою".

Формально датою  народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли 6 західноєвропейських держав – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали у Паризький договір, яким запроваджувалося Європейське об'єднання вугілля і сталі, що поклало початок економічної і політичної інтеграції Європи. Перший етап (1951 – 1957 роки) - євроінтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики й оборони успіху не мали. Подальший розвиток співробітництва між країнами-членами ЄСВС призвів до усвідомлення необхідності розбудови ширшого й всеохоплюючого економічного об'єднання, а також координації зусиль у галузі мирного використання ядерної енергії. В 1957 р. ці країни підписали Римські договори. Римські договори (Treaties of Rome) - два основоположні євроінтеграційні договори, підписані в Римі 25 березня 1957 року: Договір про заснування Європейської економічної спільноти і Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії. Договори підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати "Договором про заснування Європейської Спільноти", і коли говорять "Римський договір", в однині, найчастіше розуміють саме його. Другий етап (1958-1969 роки), перехідний – європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження cпільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики (ЄЕС). У 1967 р. відбулося злиття інститутів трьох Cпівтовариств у єдину Раду міністрів і єдину Комісію, які разом із Європейським Парламентом і Судом створили спільну інституціональну систему Європейських співтовариств. У 60-ті роки розпочалися переговори про вступ у ЄС Великобританії, Данії, Ірландії, Норвегії. Третій етап (1969 – 1973 роки) розвитку євроінтеграційного процесу - співтовариство, врахувавши досягнення перехідного періоду, задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної і політичної уніфікації Західної Європи і до 1980 р. трансформувати Європейські Співтовариства в Європейський Союз. Під час цього періоду відбулося перше розширення Співтовариства за рахунок вступу Великобританії, Данії, Ірландії. Однак, амбіційні плани західних європейців були перекреслені першою за післявоєнні часи економічною кризою, яка ускладнила розвиток Співтовариства і на деякий час загальмувала інтеграційні процеси. Четвертий етап (1973 – 1986 роки) - співтовариство розвивалося в умовах економічної і фінансової кризи, яка супроводжувалась посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій і сепаратних дій країн-членів. Внаслідок розширення Співтовариства ускладнилось функціонування його інститутів, досягнення консенсусу між країнами-членами. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції, пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи. Однак, незважаючи на ускладнення, розвиток євроінтеграційних процесів не припинився, хоча й помітно загальмувався. Інтеграція поширилась на нові сфери, зокрема, соціальну й науково-дослідницьку, регіональний розвиток, розпочалось розширення Співтовариства на Південь. Країни-члени прийняли рішення про заснування Європейської ради як найвищої політичної інстанції Співтовариства, компетенція якої охоплювала б усі сфери співробітництва, а також про проведення загальних прямих виборів до Європейського Парламенту. Також в цей період 1985 року глави держав та урядів Європейського Союзу затвердили „Оду радості"( музика фіналу Дев'ятої симфонії Людвиґа ван Бетховена, написаного на вірші Фрідріха Шіллера) як гімн ЄС. Він призначений не для того, щоб замінити національні гімни держав-членів, а швидше відзначити їхні спільні цінності та їхню єдність і різноманіття. П'ятий етап (1986-1992 роки) - відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило у якісно новий етап розвитку, пов'язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку. ЄЄА надав імпульс інституціональному реформуванню Співтовариства в напрямку розширення повноважень комунітарних інститутів і генералізації принципу мажоритарного голосування, поширив інтеграційні процеси на нові сфери, зокрема, охорону довкілля, а також включив механізм Європейського політичного співробітництва у правову систему Співтовариства, що підвищило його роль як самостійного суб'єкта міжнародної політики. Шостий етап (1992- 2000роки) - формально початок новому етапові розвитку інтеграції було покладено підписанням Маастрихтського договору в 1992 р., який заснував Європейський Союз на базі Європейських співтовариств, доповнених сферами політики й формами співробітництва, визначених у цьому Договорі.

Сьомий етап (з 2000 року). „В січні 2005 року у Капітолійському  палаці в Римі нарешті завершилося  підписання Європейської конституції. Церемонія відбувалася в тому ж залі, де в 1957 році лідерами шести країн було підписано Римський договір, який поклав основу Європейського економічного співтовариства, попередника ЄС. Згідно з новою конституцією, майбутнім міністром закордонних справ Євросоюзу стане Хав'єр Солана"[20]. Факт досягнення європейцями компромісу щодо конституції має величезне значення, адже він підтвердив життєздатність Європейського Союзу як такого. Але головною подією цього періоду, на мій погляд, є наступна дата: 1 травня 2004 року. Цього дня десять країн Центральної та Східної Європи вступили в Європейський Союз, а саме: Кіпр, Мальта, Угорщина, Польша, Словаччина, Словенія, Чехія, Латвія, Литва й Естонія. „Із 1 травня почалася нова сторінка історії, котру британський прем'єр Тоні Блер патетично назвав ,,єдиним європейським домом". Територіально ЄС виріс майже на чверть. За даними Євростату, до 380 млн. його мешканців додалося 74 млн. нових громадян, із котрих майже половину становлять поляки.

Але головне, що Євросоюз відтепер став найбільшим за народонаселенням єдиним ринком у світі. А за обсягами економіки поступається лише північноамериканській асоціації NAFTA, що об'єднує в зону вільної торгівлі США, Канаду, Мексику".

 
3. Етапи утворення ЄС

4. Етапи розширення ЄС

Розширення Європейського  Союзу — це процес приєднання європейських країн до Європейського Союзу. Цей процес започаткували країни «європейської шістки», які заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі (попередник ЄС) у 1952 році. Після цього почалось поступове приєднання країн до ЄЕС (пізніше - до ЄС) і наразі налічується 27 країн-членів (2007). У 2013 році запланований вступ Хорватії до ЄС.^[1]

На даний час переговори про  вступ ведуться з кількома державами. Процес розширення іноді називають європейською інтеграцією. Однак цей термін використовується тоді, коли мова йде про посилення співпраці між країнами-членами ЄС і також коли їх уряди поступово гармонізують міждержавне законодавство.

Аби приєднатися до Європейського  Союзу, країна-кандидат має задовольняти політичним та економічним умовам, загальновідомим як Копенгагенські критерії (на честь саміта 1993 року в Копенгагені): стабільний демократичний уряд, який визнає верховенство права та відповідних свобод і інститутів. Згідно з Маастрихтською угодою кожна поточна країна-член, а також Європейський Парламент мають прийти до згоди з приводу будь-якого розширення.

На сьогоднішній день процес вступу супроводжується  цілим рядом формальних кроків, починаючи  з передвступного договору і закінчуючи ратифікацією заключного договору про вступ. Ці кроки контролює Європейська Комісія (Головне управління з питань розширення), але актуальні перемовини проводяться між країнами-членами Союзу і країною-кандидатом.

Умови

За теорією  будь-яка європейська країна може приєднатися до Євросоюзу. Рада ЄС консультується з Комісією і Європарламентом та виносить рішення про початок переговорів про вступ. Рада відхиляє або схвалює заяву тільки одностайно. Щоб отримати схвалення заяви, країна має відповідати наступним критеріям:

• повинна бути «європейською державою»
• повинна дотримувати принципи свободи, демократії, поваги до прав людини та фундаментальних свобод, верховенство права.

Для отримання  членства потрібно наступне:

• відповідність Копенгагенським критеріям, визнаних Європейською Радою в 1993 році:
• стабільність інституцій, які гарантують демократію, верховенство права, права людини, повагу і захист меншин
• існування функціональної ринкової економіки, так само як і здатності впоратись з конкурентним тиском та ринковими цінами у межах Союзу
• здатність прийняти зобов'язання членства, включаючи відданість до політичних, економічних та грошово-кредитних цілей Союзу.

У грудні 1995 року Європейською Радою були переглянуті критерії членства, щоб включити до себе умови для інтеграції країни-члена через відповідне регулювання його адміністративних структур, бо важливо, щоб законодавство Євросоюзу відбивалося в національному законодавстві. Також є важливим те, що переглянуте національне законодавство має виконуватись ефективно через відповідні адміністративні та судові структури.

Процес

Перш ніж  країна подасть заяву про вступ, вона, як правило, повинна підписати  Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, щоб допомогти підготувати  країну до статусу кандидата і, можливо, члена.

Багато з  країн не задовольняють навіть критеріям, необхідним задля початку переговорів раніше, ніж вони можуть застосовуватися, тому потрібні роки, щоб підготуватися до процесу. Угода про асоційоване членство допомагає підготуватись до цього першого кроку.

Коли країна офіційно подає заяву на членство, Рада просить Комісію висловити свою думку щодо готовності країни почати перемовини. Рада може прийняти або відхилити думку Комісії. Рада лише один раз відхилила думку Комісії - у випадку з Грецією, коли Комісія відмовляла Раду від вступних переговорів.

Розширення

Перші етапи  поглиблення європейської інтеграції характеризуються тим, що вони відбувалися  на відносно обмеженій території, яка  охоплювала лише шість країн –  Бельгію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Люксембург, Францію.

В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, що протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найпотужніших центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб’єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне становлення Співтовариств створювало і передумови для зміцнення політичних позицій країн-членів, що значно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом – і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Прогресуючий процес поглиблення  європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив умови  для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом – і Європейського Союзу. Ця мета була продиктована геополітичними і геоекономіними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, що на сьогодні називаються глобалізацією.

Уперше рішення про  необхідність одночасного поглиблення  інтеграції та приєднання нових членів було прийнято у Гаазі в грудні 1969 року, тобто практично одночасно  із завершенням створення спільного  ринку «шістки». 

Етапи розширення ЄС

З того часу вже відбулося шість етапів розширення ЄС: у 1973 році до «шістки» приєдналися Велика Британія, Данія й Ірландія; у 1981-му – Греція; у 1986-му – Іспанія та Португалія; у 1995 році – Австрія, Фінляндія, Швеція; у 2004 році – Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007-му – Болгарія і Румунія.

Швейцарія, Ліхтенштейн  і Норвегія у різний час теж  подавали заявки на вступ до ЄС. Однак  Норвегія двічі відмовлялася від  приєднання після проведення референдумів у 1972 і 1994 роках. Заявки подані Швейцарією і Ліхтенштейном були відкладені після референдуму у Швейцарії 1992 року, за результатами якого було вирішено не приєднуватися до Європейської економічної зони.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006-го представники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС до 2010 року.

Туреччина є  офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005 року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини лише у 2015 році. Туреччина має здійснити значні якісні соціальні й економічні реформи. Інша сторона проблеми – лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту.

Причиною відмови  ЄС протягом 12 років визнати Туреччину  країною-кандидатом, а потім протягом 5 років розпочати переговори про  членство, була невідповідність цієї країни політичному критерію членства, широка опозиція членству Туреччини в ЄС у середині Євросоюзу. Офіційна відповідь ЄС будувалася за формулою «Так, але…». ЄС не міг формально відмовити Туреччині у членстві, оскільки це було зафіксовано у базовій двосторонній угоді, однак обумовлював визнання її кандидатом, а потім започаткування переговорів досягнення Туреччиною стандартів ЄС у сфері демократії, прав людини, рівності тощо.

Лише проведення турецьким урядом значних реформ, серйозний тиск Туреччини на уряди  країн-членів, підтримка цієї країни з боку Німеччини і нових країн-членів змусили ЄС погодитись на початок переговорів про членство.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у  грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн, як члени Європейської економічної зони, є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія і Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Негативний  досвід у вступі до ЄС має Марокко, що подала заявку на членство в ЄС також  у 1987 році. Відповідь ЄС, на відміну від Туреччини, була негативною. Головним аргументом був той факт, що Марокко географічно не є європейською країною і не відповідає статті Договору про ЄС. Однак у відповіді ЄС значне місце зайняв також опис невідповідності Марокко цінностям Євросоюзу. Зокрема, ЄС відзначив брак демократії у цій країні, порушення прав людини, включаючи тортури, політичні ув’язнення, наявність смертної кари, окупація Західної Сахари тощо.

Марокканська  заявка з плином часу почала вважатися  історичним казусом чи навіть непорозумінням, однак, на думку багатьох експертів, така інтерпретація є не зовсім об’єктивною.

Таким чином, на сьогодні до Європейського Союзу  входить 27 країн-членів, з територією 3,19 млн. км2, загальною чисельністю  населення майже 0,5 млрд. чол. і ВВП у розмірі трлн. 820 млрд.

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність  населення і сукупний економічний  потенціал Союзу, але, водночас, –  зменшував економічні показники  з розрахунку на душу населення. Здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного і політичного простору, жертвуючи поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства. Ця стратегія виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

У той же час, з поглибленням інтеграційного процесу  об’єктивно наростали проблеми із забезпеченням однорідності європейського  простору. Ця особливість пов’язана  з включенням в орбіту інтеграції нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об’єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, те, що лише 13 з 27 членів (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція) ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність може ще збільшитися після прийому до складу ЄС нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з іншими членами ЄС.

Слід також  зазначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких  етапах інтеграції.

І i ІІ – на стадії існування єдиного ринку за відсутності  елементів політичного союзу.

ІІІ – на початку  переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики.

ІV – вже після  утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного і валютного союзу, остаточно  сформованих єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції i внутрішніх справ;

V і VІ –  це розширення, що відбувалося  безпосередньо на стадії завершення  формування економічного і валютного  союзу, значного прогресу на  шляху формування політичного  союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки.

Таким чином, до V і VІ етапів розширення ЄС підійшов, перебуваючи на завершальній стадії економічної інтеграції – створення  економічного і валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат  був досягнутий протягом понад 50 років через складаний i поступовий процес інтеграції, формування правової бази і механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об’єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії й інституційної структури.

Вступ нових  членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС.

3 розпуском  Варшавського договору і Ради  Економічної Взаємодопомоги, політичний  центр у Європі пересунувся на Захід. Радянський Союз розпався на 15 окремих держав. Виник певний вакуум впливу, що мав бути заповнений. За цих умов Євросоюз інтенсифікував свої відносини з країнами Центральної Європи, що призвело до формування курсу на новий етап розширення ЄС. Це рішення, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах розширення, мало більше політичне, ніж економічне підґрунтя.