Iсторiя Украiнського шкiльництва та педагогiки

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ШКІЛЬНИЦТВА ТА ПЕДАГОГІКИ 
 

Виховання і навчання у первісних та родових племенах на території України

Культурний та освітній розквіт

Київської Русі (період княжої доби)

Від занепаду до відродження: освіта та розвиток педагогічної думки в епоху культурного відродження

України (XVI—XVIII ст.) У складі двох імперій: українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII —на початку XX ст.

Уроки XX століття: шлях до національної школи 

Виховання і навчання у первісних та родових племенах на території України 

Навчання й виховання  дітей праукраїнців епохи палеоліту 

   Матеріальні  свідчення, що залишило прадавнє населення на території сучасної України, дають змогу реконструювати суспільні взаємини, які існували ще у дородових племен. Археологами віднайдено і досліджено понад 60 пам'яток ранньопалеолітичного часу, майже стільки ж пам'яток середнього та пізнього палеоліту на території нашої країни.

   Крім археологічних знахідок, джерелом сучасних знань про виховання у найдавніші часи є дослідження етнографів, мовознавців, палеографів, антропологів, вивчення ізольованих примітивних племен.

   Населення  палеолітичного періоду вело мандрівний спосіб життя. Основою його організації були роди (об'єднання окремих родин, пов'язаних кровними зв'язками; мали спільне майно — пасовиська, худобу; очолювали їх старшини) і племена (об'єднання родів; мали свою мову, звичаї, вірування, побут).

   Формування  і підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономірностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання. Виховання дітей мало наслідувальний характер, проте вже існували заборони — застереження: “обережно, можеш пошкодитись”; “не смій, залиш у спокої” тощо. Беручи участь в усіх видах діяльності дорослих, діти поступово вростали в суспільство. Виховання здійснювалось у процесі трудової діяльності шляхом наслідування. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повноцінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для життя, народжували дітей) та старики (передавали досвід дітям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ритуали, закони тощо).

   За групового  шлюбу батько залишався невідомим  і провідна виховна роль належала матері. Основними формами материнського впливу на дитину були пестощі, годування, формування певних рис характеру. За матріархату діти виховувались під орудою матері до 5—6 років. Потім хлопчиків передавали до чоловічих жител, дівчат — до жіночих, де вони виховувалися старикамигстаршими дітьми до настання повноліття. Незважаючи на відсутність парної сім'ї, хлопці набували необхідного статевого виховання, знайомилися з чоловічими видами діяльності (полювання, виготовлення зброї, знарядь), залучались до чоловічих розваг тощо. Зростання дівчат відбувалося в процесі засвоєння праці жінок. Воно ще не було окремою формою суспільної діяльності, здійснювалось під впливом віри в магічні дії забобонів, прикмет. Основними методами родинного виховання були пояснення, наслідування, переконання, заохочення і спонукання.

   Поступово  під впливом економічних змін рід утратив своє значення, розпавшись на малі родини (мали своє господарство, житло, поле, худобу). Виховання ставало окремою формою суспільної діяльності, забезпечуючи передання первинного досвіду виховання, етнізації та соціалізації дитини в давній сім'ї та суспільстві. 

Народно-педагогічні уявлення праукраїнців трипільської культури 

   Приблизно  7 тисяч років тому пізній палеоліт змінився новим історичним періодом неолітом, для якого характерний перехід від родинно-побутового суспільного устрою до племінного. Вищий рівень мови і мовлення населення розширив можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки у формі спостережень і досвіду, що передавалися новим поколінням через легенди, навчання і виховання підростаючого покоління. В роки неоліту були закладені й сформовані основні ознаки праукраїнської цивілізації.

   Племена, що  населяли територію сучасної  Правобережної України наприкінці IV тис. до н.е., проіснували до II тис. до н.е. й увійшли до  історії під назвою народу трипільської культури (від назви села Трипілля Київської обл.).

   Трипільські  племена залишили ще повністю  нерозгадані письмові послання, розшифрування яких дає змогу  з'ясувати, про що трипільці  бесідували зі своїми богами, що вважали моральним і аморальним, які методи виховання і навчання  тоді існували.

   Неолітичні пам'ятки культури свідчать, що населення степової смуги України в V—IV тис. до н.е. розводило домашніх тварин, займалося примітивним землеробством, мало агрономічний і астрономічний календарі (систематичні, письмово оформлені спостереження), високий рівень культури, вірування, моралі, користувалося сформованою в ті роки праукраїнською давньою мовою.

   Розведення  великої рогатої худоби, коней,  свиней, догляд за житлом вимагали  необхідних знань, умінь і навичок,  належної організації навчання  та виховання підростаючого покоління.

   Населення  трипільської культури розпочинало  виховання своїх дітей розповідями  про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, закладаючи основи світогляду і моралі.

   Неоліт характерний матріархальними суспільними відносинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці-матері й роль учительки-наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали гаптуванню, вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуду, іграшок, культових фігурок).

   Цікавим є питання, чи існували школи для дітей трипільців.

   Учені допускають, що навчання дітей трипільців  багатьом видам діяльності та  професійним навичкам і умінням  відбувалося у спеціальних навчальних  закладах, оскільки, як відомо, для  створення школи повинні історично  скластися певні умови: достатній  ступінь розвитку засобів виробництва,  знарядь праці та різних видів господарської діяльності; високий рівень духовної культури населення; наявність мови, яку б розуміла більшість населення; перехід писемності від примітивних її форм до виразних знаків; багатоплановість виробничої діяльності населення, розмаїття народних традицій, обрядів і ритуалів, сформованість стійких сімейних стосунків тощо. Всі ці умови у населення України епохи неоліту існували.

   Праукраїнці  готували своїх дітей до ведення  домашнього господарства, участі  в основних видах господарського  життя, хатніх промислів і ремесел, традиційних дійств тощо. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.

   На останніх  стадіях матріархату з'явилися  перші заклади для виховання  дітей — будинки молоді (окремі  для хлопчиків і дівчаток), де  під керівництвом старійшин роду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, вони переходили до групи повноцінних трудівників, відбувши спеціальний обряд — ініціації (церемонія посвячення, екзамен на зрілість).

   Пізніше в більшості районів Лівобережжя України проживали скотарські племена ямної, катакомбної, зрубної та інших культур. Родовий лад цих племен був патріархальним, однією з особливостей його була одношлюбна сім'я. Батько (чоловік, глава сім'ї, усієї родини) посідав ключові позиції в господарській діяльності, організації міжплемінних взаємин, військових діях (конфліктах). Батьківський рід (патріархат) сприяв поширенню знарядь праці з міді та бронзи.

   З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл грамоти, ремесел і промислів, з'явилися школи для підготовки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнської писемності, зв'язків між слов'янськими союзами.

   Докняжа доба  — початок І тис. до н.е. характерна розквітом природничонаукових знань, які, хоч і не розчленовувалися на окремі галузі, активно протистояли марновірству і забобонності, сприяли осмисленню і трактуванню явищ природи. Остаточно сформувались і розквітли народна метрологія, методи обчислення, форми запису результатів розрахунків, обчислень тощо. Математична освіта була доступна широким верствам населення, людям різних професій (зарубки на побутових предметах, колодах і палицях, записи на берестяних грамотах тощо). Українці докняжої доби широко використовували знання фізики і механіки, хімії, користувалися верстатами, володіли ливарним мистецтвом, будівельною та архітектурною майстерністю.

   Добре розгалужене багатогалузеве народне господарство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого державного утворення українського народу), за яким закріпилася назва княжої доби. 

Запитання і завдання 

1. У чому полягала  відмінність виховання дітей,  підлітків і молоді праукраїнців палеоліту та неоліту?

2. Чому не збереглись  писемні свідчення про систему освіти і виховання підростаючого покоління праукраїнської цивілізації?

3. Проаналізуйте  форми виховання у первісному  суспільстві.

4. Доведіть можливість  існування шкіл у племен трипільської  культури.

5. Складіть логіко-структурну  схему (таблицю, конспект-схему)  змісту виховання у первісному  суспільстві. 

Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби) 

Навчання та виховання  у Київській Русі

   Власне княжа  доба розпочалась задовго до  прийняття християнства в Київській  Русі (за М. Грушевським, — у  VII—VIII ст.). Процес об'єднання праукраїнських (українослов'янських) племен завершився  у IX ст. створенням могутньої держави  Київської Русі (за іншою термінологією  України-Русі). Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки та освіти. Літописи розповідають не тільки про військову силу, а й мудрість, освіченість, вченість українських князів, їх ратників та простолюдинів.

   Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали  підмурок державної освіти і виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв, обрядів. Крім здобуття формальних знань, діти знайомились із суспільними і природними явищами, побутом людей через засоби фольклору: казки, билини, приказки і прислів'я, пісні тощо. Вони усвідомлювали етичний ідеал свого народу: чесність, доброту, щирість, працьовитість, вірність. Ці народно-поетичні твори стали не лише засобом морально-естетичного та патріотичного виховання, а й джерелом окремих історичних свідчень.На основі східнослов'янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку — спочатку глаголицю, пізніше — кирилицю, що відповідало інтересам об'єднання східнослов'янських земель Києвом не тільки в політичному та економічному, а й культурному аспектах. Авторами кирилиці, яка була добре пристосована до звуків слов'янської мови, були філософи, просвітителі та громадські діячі Кирило та Мефодій. Спрощена азбука робила освіту доступнішою для широких верств населення Київської Русі.

   Історичний  розвиток вимагав переходу до  однієї із світових релігій. Князь Володимир віддав перевагу християнству. Охрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.За княжої доби школа та освіта Київської Русі якісно змінились. Приблизно з X—XII ст. з'являється термін “школа”. Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі й переписувачі церковної літератури, здобували освіту вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи для зведення храмів, спеціалісти з малярства, оздоблення церковних будівель, дипломати і державні чиновники різних служб.

   Найпершою  згадкою про школи у Києві  є повідомлення літопису від  988 р. про те, що київський князь  Володимир Великий “почав брати  у знатних людей дітей і  віддавати на вчення книжне”. За тодішніми поняттями “книжне вчення” здобували ті, що були вже грамотними. Школа “була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. Діти були ізольовані від домашнього впливу батьків, які, хоч і прийняли нову віру, але у поглядах залишалися язичниками”. Подібні школи відкривалися в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах Київської Русі.

   Князь Ярослав  Мудрий, син Володимира, заклав Софійський  собор у Києві, благословив  літописання, відкрив перші в  Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.

   Поширення  шкіл (школи “книжного вчення”, монастирські, школи грамоти, жіночі школи) було зумовлене потребами життя. Вищі школи, або школи “книжного вчення”, відкривали при дворах удільних князів. Освічені люди потрібні були церкві й державі для здійснення економічних, торговельних, господарських справ тощо. І хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл (усі явища, характерні для європейської освіти того часу), у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалося формування науки, у тому числі й педагогіки.

   Монастирські  школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монашеськими орденами, поділялися на зовнішні (в яких навчалися миряни) і внутрішні (де навчалися майбутні монахи). Освіта була диференційованою: ченці із заможних родин опановували надбання середньовічної європейської освіти і готувалися до високих посад у церковній ієрархії, особи ж простолюддя вчилися читати та писати і готувалися до службових відправ.

   Тривіум (тришляховий)  і квадривіум (чотиришляхо-вий) цикли  середньовічної школи передбачали  вивчення в першому випадку  — граматики, риторики і діалектики; у другому — арифметики, геометрії, астрономії й музики. Ці цикли становили “Сім вільних мистецтв” — класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та освіти. Монастирські школи України-Русі значно випередили школи європейських країн, побудувавши навчання і виховання своїх учнів у раціонально-практичному плані.

   Постійна  школа закритого типу працювала  при Києво-Печерському монастирі.  Навчання здійснювалося методами  систематичних настанов, повчань  з окремих тем християнського  вчення з подальшим обговоренням. На відміну від європейських  шкіл, навчання проводилось рідною мовою. За прийнятим у ній статутом до ченців ставилися суворі вимоги: сподвижницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах менш досвідченим монахам і пастві.

   У школі  Видубецького монастиря (м. Київ) навчалися і миряни, і майбутні  монахи, яких готували до можливої  учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.

   Школи грамоти  відкривали при церквах і утримувалися  світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, заможних ремісників читати, писати, лічити. .Навчання проводили за спрощеною 32-буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та інші богослужебні книги, вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителями були служителі церкви. Через постійну загрозу Київській Русі з боку кочівників надзвичайно важливим було патріотичне виховання, яке здійснювалося на билинах, казках, оповіданнях учасників воєнних походів, піснях та іншими засобами народної педагогіки.

   Церковні  школи давали початкову освіту  та релігійне виховання. Зміст освіти зводився до навчання дітей читання, письма, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Як і в усіх європейських школах середньовіччя, проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно-моральні якості. Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами з 3—10 дітей. Успіх навчання значною мірою залежав від знань, здібностей, можливостей, особистого досвіду, моральних якостей вчителів.

   Всесвітньо  відомим було відкрите онукою  Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною  при Андріївському монастирі  (1086) перше в Європі жіноче училище  для виховання жінок із шляхетних  родів, яке свідчило про прогресивну педагогічну думку щодо рівноправності громадян обох статей.

   Більшість  дітей простолюду виховувалась  у сім'ях, їх навчали сільськогосподарської праці, іншої домашньої роботи, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла. Поширеним залишалося домашнє виховання і для дітей знаті.

   В Європі  Київ посів славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престо-лонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

   Дочка князя  Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посаг привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).  

Пам'ятки педагогічної думки Київської Русі 

   За князювання  Ярослава Мудрого було зроблено  спробу створення історії Київської  Русі, нею став літописний звід  “Повість минулих літ”. Ось як  пише “Повість...” про освіту: “Ярослав, син Володимирів, засіяв  книжними словами серця вірних  людей, а ми пожинаємо, приймаючи  науку книжну. Велика-бо користь  буває чоловікові від науки  книжної. Книги — джерела мудрості”.

   З літопису  дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим першої бібліотеки при Київському Софійському соборі 1037 р., у якій в середині XI ст. налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Твори грецьких авторів мають тлумачення, доповнення, роз'яснення місцевих київських діячів, що є зародком академічної педагогічної думки в Україні-Русі. Прикрасою розділу перекладної літератури бібліотеки Ярослава Мудрого були “Хроніка” Сінкелла, “Хроніка” Георгія Амартола, “Історія іудейської війни” Иосифа Флавія, “Християнська топографія” Козьми Індикоплова, “Повість про Александра Македонського”, “Одкровення” Мефодія Патарського та інші.

   Майстерність  і точність цих перекладів  свідчать про те, що давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад.

   При навчанні  в XI ст. використовувалися твори  з всесвітньої історії, переклади  уривків з творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших вчених античного світу, які входили до збірки “Бджола”, складеної з цитат із Святого Письма, афоризмів і висловлювань отців церкви. Вона містила 71 розділ, присвячений різним темам. Навчальними книгами були два “Ізборника” князя Святослава (1073 і 1076), псалтирі, молитвослови та ін. Ці книги допомагали розкрити значення і необхідність виховання та освіти, ролі праці в житті людини, позитивного прикладу дорослих у вихованні дітей тощо.

   Виховні ідеали  того часу відображено у житіях  святих. Найвидатнішим серед них  був “Патерик” — оповідь про  життя святих, написана ченцями Києво-Печерської лаври. Перу Київського митрополита Іларіона належить відома пам'ятка педагогічної літератури “Слово про Закон і благодать” (1037—1050), складена у характерному стилі проповідницької церковної традиції. Іларіон належав до найбільш колоритних і самобутніх діячів культури та релігії, чиї погляди сягнули за межі своєї епохи. Виступивши на захист віри і моралі, він возвеличував християнство як уособлення моральності й майбуття Київської держави. У “Слові...” він дав високу оцінку вченості; головною метою виховання вважав підготовку молоді до служіння рідній землі й захисту її. У “Статуті” Ярослава, співавтором якого був Іларіон, обґрунтовано засади дошкільної педагогіки, засуджується шлюб між близькими родичами, наголошується необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за брутальне ставлення до матері тощо.

   Вершиною  педагогічної думки XII ст. було  “Повчання” київського князя  Володимира Всеволодовича Мономаха (1053—1125), мудрого, політичного діяча,  який відстоював державну єдність  Київської Русі. “Повчання” містить дві частини — дидактичну та автобіографічну. В дидактичній частині автор навчає своїх дітей правил високої особистої й суспільної моралі, з одного боку, вимагає виконання суто християнських обов'язків, з іншого — дає ідеальний образ князя-правителя. Через настанови молоді він виклав своє бачення проблеми підготовки підростаючого покоління до життя (загартування волі, характеру; формування світоглядної позиції, умінь і навичок; розвиток пізнавальних, пошукових, творчих, розважальних та інших інтересів).

   Князь повчав  дітей мудрості етики: “Треба  мати душі чисті, непорочні,  тіла худі, лагідну бесіду і  в міру слово господнє: при  їді й питті без галасу великого  бути, при старших — мовчати,  премудрих — слухати, старшим  — покорятися, з рівними і меншими — приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не хулити розмовою, не надміру сміятися, соромитися старших; уникати, не старатися повчати легковажних. Якщо ж хто (з) вас може іншим допомогти — од Бога нагороди нехай той сподівається”.

   Володимир  Мономах обґрунтував важливість  прикладу у вихованні. На прикладі  свого батька та особистому  досвіді закликав до наполегливої  старанності у навчанні, вірності  своїй Батьківщині, працьовитості. Твердив, що молодь тоді досягне вершин, коли не боятиметься труднощів, боротиметься проти проявів лінощів, прагнутиме добрих справ.

   Він заклав  основу гуманістичного виховання,  вчив доброчинного ставлення  до дітей-сиріт, жінок-вдів, поваги  дітей до навчання, прагнення  до освіти, любові до рідної землі. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у педагогічній думці українського та інших слов'янських народів.

   Таким чином,  Київська Русь, ступивши на шляху  розквіту самобутньої культури, літератури, мистецтва, фольклору,  державного будівництва, уможливила  створення централізованої держави  на чолі з Києвом. Прийняття  християнства й утвердження єдиної  церкви сприяли створенню першої  системи народної освіти, до якої увійшли школи грамоти і школи книжної справи, монастирські школи, вищі школи при княжих дворах. 

Розпад Київської  Русі та період культурного занепаду 

   Політична  роздрібленість та монголо-татарська  навала прискорили розпад Київської  Русі, за яким настав період політичного та економічного занепаду. Монголо-татарська навала поставила під сумнів виживання української культури. Знелюдніли міста і села, багато освічених людей попали у неволю. У вогні феодального розбрату, монголо-татарських набігів та подальшої боротьби із завойовниками згоріло багато цінних книг та документів. Церква, як і раніше, зберігала роль основної ідеологічної установи і разом зі школою була осередком збереження самобутньої духовності українських освітянських традицій. Але вже ніхто не їхав з Європи вчитися на Русь. Школи підвищеного типу, за цих обставин не маючи змоги піднятися до рівня європейських університетів, зникли зовсім. Можливо, їх діяльність переслідувалась завойовниками. Спроби зберегти здобутки освіти Київської Русі робилися при дворах удільних князів, зокрема у Галицько-Волинському князівстві. Школи нижчого рівня занепали, зменшилася їх кількість. Але є матеріальні свідчення, що вони діяли і в роки монголо-татарського володарювання. Усна народна творчість зберігала оповіді про героїв боротьби українського народу із завойовниками. В умовах нестачі освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей за певну платню.

   Освітні, культурні  традиції, які були закладені  в Київській Русі, не вмерли  в період феодальної роздрібленості  й монголо-татарської навали, продовжували  працювати школи грамоти, організаторами  яких були міські громади; освітню  роботу релігійного спрямування здійснювали монастирі; перекладалися книги, велося літописання. 

Запитання. Завдання

1. Поясніть зміст освіти у “школах грамоти” Київської Русі.

2. Обґрунтуйте думку  про вирішальний вплив християнства  на освіту Київської Русі.

3. Розкрийте основні  педагогічні проблеми, висвітлені  у відомих нам пам'ятках педагогічної думки Київської Русі.

4. Доведіть, що у  “Повчанні” В. Мономаха закладено  гуманістичні ідеї. 5. Поясніть, чим  був зумовлений занепад освіти  та культури Київської Русі  у XIII—XV ст.  

Від занепаду до відродження: освіта та розвиток педагогічної думки в епоху культурного відродження України (XVI—XVIII ст.)

   Протягом  тисячоліть українці були господарями  власної долі й справляли вирішальний  вплив на сусідні країни. Після розпаду Київської Русі на довгі століття українські землі підпали під володарювання іноземних держав. Але політичне та економічне пригнічення не змогли знищити велику і самобутню культуру і багаті здобутки освіти. Загарбана у XIV ст. Литвою, Україна вразила прибульців високим рівнем освіти і культури. Внаслідок цього вони запозичили в українців мову, яка стала державною, прийняли християнство, звичаї та традиції. Свідченням поваги до встановлених порядків і способу життя українського народу був принцип литовської влади: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”.

   У XIV—XVI ст. українські землі поступово увійшли  до складу Литви та Польщі. Наслідком польської експансії були полонізація, католизація та культурна асиміляція української правлячої верхівки. Знаряддям цієї політики були й освітні заклади.  

Боротьба католицтва та православ'я в Україні на ниві освіти

   Існують діаметрально протилежні погляди на процес співіснування в Україні в XIV — першій половині XVIII ст. католицьких та православних освітніх інститутів: від думки про благотворність впливу вищої у той час європейської культури на українську через католицьку (латинську) освіту до трактування цього явища як культурного геноциду з боку польсько-католицьких колонізаторів. Безперечно одне — результатом цього співіснування був період розквіту освіти, науки, культури. За висловом Івана Огієнка, XVII століття є золотим віком української культури.

   Особливість  історико-педагогічного процесу  в Україні у цей період полягала  в тому, що вона була тим вододілом, по якому пролягав рубіж між слов'яно-грецькою культурою і латинською Європою. Ставши ареною боротьби ідей національного самоствердження і насаджуваних чужих культурно-педагогічних традицій, українська педагогічна реальність мала змогу відчути ренесансний вплив гуманістичних тенденцій європейської педагогічної думки. Процес співіснування католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим протиріч, але неможливо заперечувати його кінцевий результат: високий ступінь розвитку української педагогіки, розмаїття типів шкіл у XVI—XVIII ст. Цей період називають добою українського Відродження.