Класифікація грунтів

Зміст

1.Поняття про ґрунт

2.Структура  та текстура  ґрунту:

  • Гранулометричний склад ґрунтів
  • Трифазна структура ґрунту
  • За механічним складом

3.Поняття  про класифікацію ґрунтів

  • Тип ґрунту
  • Підтип ґрунту
  • Рід ґрунту
  • Вид ґрунту
  • Підвид ґрунту
  • Різновид ґрунту
  • Розряд ґрунту
  • Підрозряд ґрунту

4. Проблеми класифікації ґрунтів: історичний аспект

5.Ґрунти України

  • Ґрунти Полісся
  • Ґрунти Лісостепу
  • Ґрунти Степу
  • Ґрунти гірських областей України

 

6.Сучасний стан ґрунтів України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття про ґрунт

 

 

Грунт як субстрат існування  рослин та об’єкт землеробства цікавив  ще античних дослідників. У творах Арістотеля і Теофраста грунти поділені на чудові,добрі,родючі,прийнятні,виснажені,бідні  і безплідні.

Наприкінці XVIII ст.. і в  першій половині XIX ст. у Західній Європі виникло дві концепції про грунт: агрогеологічна й агрокультурхімічна.   Прихильники першого напрямку розглядали грунт як крихту гірську породу,яка утворюється зі щільних гірських порід під впливом вивітрювання. Рослинам відводилась пасивна роль перехоплювачів елементів живлення,які вивільнилися під час вивітрювання. Агрокультурхімічний напрям пов'язаний з працями А. Теєра, Ю. Лібіха , та ін., які розглядали грунт лише як джерело живлення. Теєром була висловлена гіпотеза, що рослини живляться органічними речовинами (так звана гумусова теорія). Лібіх   розглядав грунт не як природне утворення , а лише як масу поза процесом її виникнення і розвитку.

Лише у 1883 р. В.В.Докучаєв вперше довів,що ґрунт – самостійне природне тіло, і його формування є складним процесом взаємодії п’яти природних факторів  ґрунтоутворення :клімату,рельєфу,рослинного і тваринного світу,ґрунтоутворюючих порід і віку. Він показав,що грунт безперервно змінюється в часі і просторі. Вчення про грунт Докучаєва одержало завершення в біосфері теорії В.І.Вернадського, який припустив що навіть гранітні скелі мають біологічне походження.

Отже,становлення ґрунту  відбувається завдяки взаємодії  організмів,материнської породи,сонячного  випромінювання і опадів. В екології ґрунтом називають ту частину земної кори,яка зайнята рослинами. В цьому розуміння до ґрунту належать одночасно і скеля ,вкрита лишайником, і намул водозбірників.

Едафічний  фактор,на відміну від інших , має своєрідний характер. По перше,  він не лише впливає  на організм але одночасно служить середовищем існування для багатьох видів мікробів ,рослин і тварин, тобто належить до факторів,які формують середовище. По друге, грунт є продуктом динамічної взаємодії між гірською породою,кліматом і органічним  світом,а сьогодні також і з людським суспільством. Таким чином, ґрунтові  організми разом з абіотичними факторами створюють своє середовище проживання. І нарешті,по третє, едафічний фактор межує з абіотичними і біотичними факторами.

Едафічний фактор мінливий у просторі. Це явище добре ілюструє географічна зональність ґрунтів ,відкрита В.В. Докучаєвим. Однак навіть в умовах однієї зони трапляється мозаїчне розмаїття ґрунтів,тобто так званих едафотопів.

Грунт - це біохозна підсистема або компонент не тіло біогеоценозу,які мають прямі  та зворотні зв’язки володіє саморегуляцією , стабілізацією являється результатом малого біологічного кругообігу речовин та енергії та розвивається на фоні тієї чи іншої географічної зони.

 

 

 

 

Структура та  текстура ґрунту

 

Структура і текстура ґрунту , не применшуючи значення фізико-механічного і фізико-хімічного факторів , є ,без сумніву,наслідком діяльності живих організмів,тобто біологічного фактора. Рослинність механічним способом ущільнює грунт і розділяє його на грудочки і, найголовніше , бере участь у створенні гумусу. Особливо структурує грунт багаторічна трав’яна рослинність зі сильнорозгалуженою кореневою системою, яка, перегниваючи,утворює велику кількість зв’язаного з кальцієм гумусу, і там, де створюються сприятливі  умови для розвитку трав’яної рослинності, формуються добре структуровані землі(лучні,лучно-чорноземні,чорноземи та ін.) Слід звернути увагу на один важливий фактор структуризації ґрунту – діяльність дощового хробака,яку помітив ще Ч.Дарвін(1882). Частинки ґрунту,проходячи через кишковий тракт дощових хробаків, ущільнюються і викидаються у вигляді невеликих грудочок  - капролітів ,  які відрізняються високою водостійкістю. Структуроутворенню сприяють також колоїдні продукти життєдіяльності і автолізу мікроорганізмів , які є доброю цементуючою речовиною в ґрунті.

Всі фактори структуроутворення діють спільно. Наприклад,коріння  рослин виступає як біологічний фактор(джерело  гумусу ) і як фізико-механічний( ущільнення спушування). Промерзання і відставання , змінюючи тиск,виступає як фізико-механічний  фактор,а коагулюючи колоїди певною мірою впливають і на дію фізико-хімічних факторів. Сукупна дія факторів структуроутворення нерозривно пов’язана з природними умовами ґрунтоутворення. Грунт має трифазну структуру, оскільки складається із твердих частинок,води і повітря. З екологічної точки зору в ґрунті розрізняють мінеральну й органічну частини,водний розчин,ґрунтове повітря і ґрунтовий світ мікробів,рослин і тварин.

Органічна частина ґрунту формується за рахунок продуктів гуміфікації і не повного розкладу  рослинних і тваринних решток. Від характеру ґрунту і на явності в ньому органічної речовини значною мірою залежить його родючість,багатство рослинного покриву і продуктивність.

Гранулометричний склад  ґрунтів характеризується розмаїттям компонентів і поділяється таким чином:

  1. крупнозернисті піски(0,2-2 мм);
  2. мілкозернисті піски (0,2-20мк);
  3. сугнилки (2-20 мк);
  4. мінеральні колоїди( в основному глина) – менше 2 мк.

Компоненти крупніші 2 мм являють собою гравій. Структура  ґрунту визначається її агрегованістю і поділяється на дрібнозернисту і грудкувату. Ґрунти з грудкуватою структурою,на відміну від дрібнозернистої, добре доступні для води і добре постачаються повітрям. Від складу і структури ґрунту залежить розміщення і життєдіяльність живих організмів. Наприклад, черв’яки більше поширені в сугнилистих і супіщаних ґрунтах, ніж в пісках чи гравії.

Циркуляція повітря  певною мірою залежить від пористості ґрунту.  Щільна,слабо пориста  земля утруднює вертикальне пересування  комах,чутливих до температури  і вологості. Нестача кисню в щільних ґрунтах стає обмежуючим фактором. Наприклад,на глибині 15 см вчені виявили 1,1% вуглекислого газу,а на глибині

70 см – 9,4%. Тому комахи  і черв’яки,які не витримують  високої концентрації вуглекислого  газу,живуть у верхніх шарах ґрунту або в підстилці,а ті,які переносять вищі концентрації,розташовуються в нижніх шарах ґрунту(наприклад,терміти). В добре керованих ґрунтах виявлено вдвоє більшу чисельність, ніж у аеробних, і в 35 разів більшу біомасу ґрунтових організмів.

Грунт буває за своїм  механічним складом 3 видів:

50% - глини

 

50% - піску

 

70% - глини

 

30% - піску

 

30% - глини

 

70% - піску

 

 

Залежно від вмісту найдрібніших частинок (< 0,01 мм) ґрунти за механічним складом поділяють(на прикладі підзолистих,за Скуф’їним,1986)

  1. на пухкі піщані(0-5%)
  2. зв’язані піщані (5-10%)
  3. супіщані(10-20%)
  4. суглинисті легкі (20-30%)
  5. суглинисті середні (30-40%)
  6. суглинисті тяжкі (40-50%)
  7. глинисті легкі (50-65%)
  8. глинисті середні (65-80%)
  9. глинисті тяжкі (>80%).

На цю класифікацію впливає генетичний тип ґрунтів,зокрема вміст у них гумусу. Наприклад,при наявності в ґрунті 45% дрібних частинок підзолисті ґрунти розглядають як тяжкі суглинисті,чорноземи – як суглинисті середні, а солонці – як суглинисті легкі. Як бачимо з цього прикладу, гумус впливає на агрегатність частинок (їх скріплювання однієї з одною)і пухкість ґрунту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поняття про класифікацію ґрунтів

 

При систематичному описі  і вивченні ґрунтів, як і будь-яких інших природних об'єктів, необхідно  наперед задатися тим ступенем точності, з якою бажано визначити той або інший об'єкт, що залежить від масштабу дослідження. Саме слово "ґрунт" уже дає об'єкту якесь визначення, показує його відмінність від інших природно-історичних тіл, скажімо, від гірської породи, дерева, лісу і т.п., звичайно, у випадку, якщо в термін "ґрунт" попередньо вкладене цілком визначене поняття. Якщо необхідно бути більш точним, треба до слова "ґрунт" додати щось ще, якесь визначення, що показує, який саме грунт мається на увазі в даному випадку. Ця задача систематики ґрунтів розв'язується за допомогою системи таксономічних одиниць, або рівнів розгляду.

 

Таксономічні  одиниці (таксони) - це класифікаційні, або систематичні одиниці, що показують клас, ранг або місце в системі яких-небудь об'єктів.

 

У ґрунтознавстві таксономічні одиниці - це послідовно супідрядні систематичні категорії, що відображають об'єктивно існуючі в природі групи ґрунтів.

В основу сучасної ґрунтової  таксономії покладено докучаєвське вчення про ґрунтовий тип, розвинуте  згодом у вченнях про типи ґрунтів і типи ґрунтоутворення. Сучасне розуміння типу ґрунту склалося поступово в міру розвитку науки.

Тип ґрунту - велика група ґрунтів, що розвиваються в однотипових біологічних, кліматичних, гідрологічних умовах і характеризуються яскравим проявом основного процесу групоутворення при можливому сполученні з іншими процесами.

Приклади типів ґрунтів:

1) підзолисті ґрунти (Підзоли) — тип ґрунтів, що формуються в умовах помірно континентального клімату під хвойними і змішаними лісами з моховим, мохово-трав'яним і мохово-чагарниковим покриттям. Вперше були описані російським вченим В. В. Докучаєвим в 1879 році.

Ґрунти володіють кислою реакцією, розвиваються в умовах промивного режиму і періодичного перезволоження. В результаті опідзолення ґрунтів верхня частина профілю збіднена мулом, фізичною глиною, полуторними окисами і відносно збагачена кремнеземом. Під лісовою підстилкою (з вмістом 2—4% гумусу) знаходиться освітлений підзолистий (елювіальний) горизонт, нижче, збагачений окисами заліза і гумусом більш темний і важкий горизонт намивання (ілювіальний), що до низу переходить у материнську породу.

Підзолисті ґрунти із сильно вираженою диференціацією профілю  за морфологічними ознаками називаються  підзолами. Серед підзолистих ґрунтів  виділяють глеєво-підзолисті і дерново-підзолисті ґрунти. Дерново-підзолисті грунти – найбільш розорані в тайгово-лісовій зоні. Але вони мають низьку родючість і тому потребують окультурення.

 

2) чорноземи — ґрунт, що утворюється в умовах помірковано континентального і континентального вогкого або посушливого клімату під степ. рослинністю на багатій на вапно породі — лесі. Бактерії ґрунту, розкладаючи органічні рештки степових рослин, утворюють нові органічні кольоїдальні сполуки, що являють собою так званий гумус ґрунту. Для чорноземів характерна наявність досить потужного (20 — 30 см) темносірого горизонту з міцно зернисто-грудковою структурою і високим вмістом перегною (4 — 14 %). Чорнозем — пухкий і завдяки цьому добре приймає воду, а одночасно і добрий до звітрювання. Все це створює дуже сприятливі умови для живлення рослин і розвитку бактерій. Родючість чорнозему висока і може бути ще збільшена при відповідних аґрикультурних заходах, зокрема глибокій обробці.

Чорноземи займають в  Україні близько 44 % території (в світі близько 6 %), майже всю лісостепову (за винятком західних частин) і степову смуги. В Україні поширені чорноземи різних типів, залежно від умов клімату, різниці в складі лесів і відмінної рослинности. У лісостеповій смузі переважають типові або грубі чорноземи: мають 6 — 9 % гумусу, найбільшу глибину (1,5 до 2 м) і найбільшу родючість. Звичайні типи чорнозему мають 6 — 8 % гумусу і меншу глибину (1 м); поширені в північному Степу. Південні чорноземи поширені в південному Степу України; вони мають найменший відсоток гумусу (4 — 6 %) і глибину (60 — 75 і 30 см); врожайність висока при достатній вологості.

Чорноземні ґрунти при правильній обробці дають найбільший врожай всіх сільськогосподарських культур. Їх урожайність значно збільшують глибока  оранка і особливо мінеральні добрива.

 

Чорноземи звичайні поширені у північному степу на плато, його схилах та лесових річкових терасах. Мають добре розвинутий гумусовий горизонт, глибина якого коливається від 45 до 120см. За вмістом гумусу чорноземи звичайні поділяють на мало- (3,0-5,5%) та середньо гумусні (5,5-6%).Гранулометричний склад чорноземів звичайних коливається від супіщаного до глинистого, проте 32% їх, як правило, важко суглинкові та легкосуглинкові види. Сума ввібраних основ становить від 20 до 50 мг-екв на 100г грунту. Реакція ґрунтового середовища нейтральна, вниз по профілю – слаболужна. Агрохімічні показники чорноземів звичайних досить різні і залежать від гранулометричного складу, вмісту гумусу та інших умов.Чорноземи звичайні мають високу потенційну родючість, однак нестача опадів обмежує їх широке використання. Оптимізація водного й поживного режимів – один з ефективних способів підвищення їх продуктивності.

 

Опідзолені чорноземи особливо часто зустрічаються в західному лісостепу на високих добре дренованих вододілах. Головна морфологічна ознака – наявність білястої присипки в нижній частині Н, де виділяється самостійний опідзо-лений горизонт Н(е), під яким залягає буруватий Нр(і) із зачатками горіхуватої структури, незначним лакуванням граней структурних відмін, гумусовими примазками, присипкою SiO2 Карбонати вимиті аж у материнську породу, де знаходяться у вигляді журавчиків, часто грунт взагалі не закипає у зв'язку з сильною вилугуваністю.

 

Вилугувані  чорноземи також лісостепові грунти. За морфологічними ознаками займають проміжне положення між опідзоленими й типовими. Відсутня елювіально-ілювіальна диференціація профілю, тобто не спостерігається присипки та ознаки ілювійованості, але карбонати вимиті глибоко (глибше 60 см), найчастіше – в нижній перехідний горизонт.

Типові чорноземи зустрічаються в південній частині лісостепу. Мають найхарактерніші морфологічні ознаки чорноземів: потужний гумусований профіль (>80 см), неглибоке залягання карбонатів (у верхньому перехідному горизонті або в його нижній частині), елювіально-ілювіальний перерозподіл відсутній, СаСО3 у вигляді псевдоміцелію або трубочок. За гранулометричним складом чорноземи переважно суглинкові, у більшості підтипів відсутні помітні зміни мулистої фракції за профілем, лише в опідзолених існує невеликий її перерозподіл. Хімічний склад чорноземів характеризується рівномірним розподілом SiО2 та R2О3 за профілем, за винятком опідзолених. У Н-горизонті акумулюються N, P, S та інші біофільні елементи, більшістю грунти вилугувані від водорозчинних сполук. Гумусу в чорноземах багато, до 12%, гумусовий профіль прогресивно-акумулятивний, склад гумусу гуматний, гумусові кислоти високо конденсовані, переважають їх фракції, пов'язані з Са, майже цілком відсутні вільні фульвокислоти. Максимальний вміст гумусу в чорноземах типових, на північ та на південь від зони їх розповсюдження кількість гумусу зменшується

 

3) сірі лісові ґрунти - сформувалися на лесових породах під широколистими лісами. Вони поділяються на ясно-сірі, власне сірі лісові та темно-сірі опідзолені. Ясно-сірі та сірі лісові ґрунти мають також добре помітний поділ свого профілю на горизонти, їх верхній (гумусовий) горизонт сірого кольору, в цьому міститься 2,5—3,0 % гумусу.

Темно-сірі опідзолені ґрунти на відміну  від сірих лісових мають потужніший гумусовий горизонт, під яким простежується білуватий прошарок. Вміст гумусу в них становить 3,5—4,5 %, вони багатші, ніж сірі лісові ґрунти, на поживні речовини, такі, як азот, калій, фосфор.

 

4) сіроземи - зональний тип ґрунтів пустельних степів (напівпустель) субтропічного поясу. Це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні ґрунти з недиференційованим профілем є ґрунти, на яких виникли й розвинулись стародавні людські цивілізації. Зрошення – найважливіша умова землеробства на сіроземах. На зрошуваних ґрунтах вирощуються зернові та кормові культури, баштанні, овочеві та плодові, виноград і бавовна. Бавовництво – найбільш важливий напрямок сільського господарства. Сіроземи володіють властивостями, сприятливими для зрошення: мікроагрегованістю, високою пористістю, хорошим природним дренажем, особливо в випадках, коли ґрунтові води залягають глибоко. В умовах утрудненого відтоку вод без активного дренажу відбувається вторинне засолення сіроземів. Для запобігання йому потрібна складна система заходів.

 

5) червоноземи — тип ґрунту, що утворюється під широколистними лісами в умовах вологого субтропічного клімату і частково тропічних саван в умовах промивного водного режиму.

Характерні особливості червоноземів — високий вміст полуторних оксидів (заліза і алюмінію) і збідненість кремнеземом. Теплий і вологий клімат сприяє інтенсивним процесам руйнування гірських порід, розпаду алюмосилікатів, винесенню кальцію і магнію. Оксиди заліза додають червоноземів яскраве червонувате або оранжеве забарвлення.

 

Найбільш типові червоноземи займають похилі схили від 8—10° до 20—25°; на крутих схилах червоноземи розвинені слабо, малопотужні і зазвичай сильно змиті. Ясно виражених горизонтів вимивання і вмиванння в профілі цих ґрунтів частіше не спостерігається. Реакція червоноземів кисла або слабокисла (pH водної витяжки 5,0—5,7). Механічний склад зазвичай важкосуглинистий або глинистий. Розрізняють червоноземи субтропічних лісів і червоноземи тропічних саван.

 

Тип ґрунту - це опорна, основна одиниця систематики ґрунтів. Типи ґрунтів можуть бути розділені на більш дрібні одиниці і, навпаки, об'єднані в більш великі. Характерні риси і єдність ґрунтового типу визначаються:

 

а) однотипністю надходження  органічних речовин і процесів їхнього розкладання і перетворення в гумус;

 

б) однотипним комплексом процесів розкладання мінеральної  маси і синтезу органо-мінеральний  новоутворень;

 

в) однотипним характером міграції й акумуляції речовин;

 

г) однотипною будовою  ґрунтового профілю і характером генетичних горизонтів;

 

д) однотипною спрямованістю  заходів щодо підвищення і підтримки  родючості ґрунтів і меліоративних  заходів 

 

В тій чи іншій мірі тип ґрунту як опорна одиниця систематики  ґрунтів прийнятий усюди. У різних країнах ця одиниця називається по-різному, але сутність її залишається приблизно єдиною.

Підтип  ґрунту - групи ґрунтів у межах типу, що якісно вирізняються проявом основного і додаткового процесів ґрунтоутворення, часто підтипи ґрунтів виділяються як перехідні утворення між близькими (географічне або генетичне) типами ґрунтів.

 

Як правило, у межах  кожного типу виділяється "центральний", найбільш типовий підтип і ряд  перехідних до інших типів. Поява  підтипів може бути зумовлена накладенням  додаткового процесу ґрунтоутворення (дерново-підзолистий ґрунт, чорнозем опідзолений); істотною зміною основної ознаки типу (ясно-сірі, сірі, темно-сірі лісові ґрунти); специфікою розташування в межах ґрунтової зони (чорнозем південний); специфікою кліматичної фації в межах ґрунтової зони або підзони (чорнозем типовий помірний, чорнозем типовий теплий, чорнозем типовий холодний).

Рід ґрунту - групи грунтів у межах підтипу, якісні генетичні особливості яких обумовлені впливом комплексу місцевих умов, складом ґрунтотворних порід, складом і розташуванням ґрунтових вод, реліктовими ознаками субстрату (солонцюваті, солончакові, осолоділі, контактно-глейові, залишково-лугові, залишково-підзолисті ґрунти).

Наприклад, серед підтипу  чорноземів типових помірних виділяються  наступні роди грунтів:

  1. звичайні
  2. залишково-підзолисті

      3) глибокозакипаючі

     4) залишково-карбонатні

      5) солонцюваті.

 

Вид ґрунту - групи ґрунтів у межах роду, що розрізняються ступенем розвитку основного ґрунтотворного процесу.

 

Наприклад, у межах  підзолистих ґрунтів за ступенем розвитку підзолоутворення виділяють види сильно -, середньо - і слабопідзолистих ґрунтів. У межах чорноземів за ступенем розвитку гумусового горизонту виділяють, з одного боку, види малопотужних, середньо-потужних, потужних і надпотужних чорноземів, а з іншого - види мало -, середньо - і багато - гумусних чорноземів

 

Підвид  ґрунту - групи ґрунтів у межах виду, що розрізняються за ступенем розвитку супутнього процесу ґрунтоутворення.

 

Наприклад, можуть бути виділені в межах середньопотужного малогумусного чорнозему підвиди слабо -, середньо - і сильносолонцюватих ґрунтів.

 

Різновид  ґрунту - групи ґрунтів у межах виду або підвиду, що розрізняються гранулометричним складом верхніх ґрунтових горизонтів (легкосуглинкові, середньосуглинкові, супіщані, глинисті, піщані та інші ґрунти).

 

Розряд  ґрунту - групи ґрунтів, що утворилися на однорідних у літологічному або генетичному відношенні породах (на лесах. морені, алювії, граніті, вапняку і т.д.).

 

Підрозряд ґрунту - група ґрунтів, що розрізняються ступенем сільськогосподарського освоєння або ступеня еродованості (слабо -, середньо -, сильнозмитий ґрунт, слабо -, середньо -, сильноокультурений ґрунт).

 

Отже, повне найменування будь-якою конкретного ґрунту, відповідно до існуючих уявлень, складається з назв усіх таксонів, починаючи з типу ґрунту і кінчаючи тим рівнем, який допускається масштабом дослідження, що особливо важливо враховувати при ґрунтово-картографічних роботах.

Треба мати на увазі, що номенклатура нижчого таксономічного рівня часто  має безпосереднє відношення тільки до деякої частини вищого тасономічного рівня. Наприклад, виділяти види дерново-підзолистих ґрунтів за ступенем оглеєння доцільно тільки для дерново-підзолистих оглеєнних ґрунтів; а ступінь солончакуватості вказується тільки для чорноземів солончакуватих і т.п.

 

Приклад повної назви грунт з обліком усіх таксономічних рівнів: чорнозем (тип) типовий помірний промерзаючий (підтип) глибоко закипаючий (рід) середньогумусний середньопотужний (вид) слабосолонцюватий (підвид) важкосуглинковий (різновид) на лесі (розряд) слабко змитий (підрозряд).

Наведений приклад показує  всю громіздкість прийнятої номенклатури ґрунтів, її описовий по суті характер, а не термінологічний. З іншого боку, з цього прикладу чітко видно, як важко замінити таку назву якимось коротким благозвучним терміном, що характеризував би істотні особливості даного об'єкта.

Розглянута вище система  таксономічних одиниць прийнята в СНД. У інших країнах існує  подібна таксономія, але зі своїми, насамперед мовними, особливостями.

 

Проблеми  класифікації ґрунтів:історичний аспект

 

Класифікація ґрунтів - одна з найскладніших і найактуальніших  теоретичних та прикладних проблем  ґрунтознавства. Головним завданням  сучасного етапу класифікаційної  проблеми є об'єктивний аналіз її історичного розвитку, пошук оптимальних принципів і підходів до класифікації та діагностування ґрунтів, які відповідали б вимогам часу і дали б змогу зберегти й примножити набуті за історичний період ґрунтово-інформаційну базу та практичний досвід.

Витоки загальної теорії ґрунтоутворювальних процесів, без сумніву, полягають у працях В.В.Докучаєва, особливо в його відомій монографії "Русский чернозем" (1883), в якій він довів, що ґрунт - це особливе природне тіло, яке утворюється в результаті взаємодії факторів ґрунтоутворення і встановив характерні риси морфології ґрунтів (в першу чергу, будову ґрунтового профілю), що дало йому можливість розробити класифікацію ґрунтів на зовсім іншій основі ніж це робилось раніше.

Заслуга В.В. Докучаєва  полягає в тому що він уперше в історії ґрунтознавства створив учення про еволюцію та генезис ґрунтів, яке розглядає всі ґрунтоутворювальні процеси як постійно і вічно змінювані функції природних факторів, що дозволяють свідомо управляти процесами ґрунтоутворення й родючості ґрунтів.

Подібно тому як Ч. Дарвін вперше пояснив походження та еволюцію видів рослин і тварин, Докучаєв вперше пояснив походження та географічне  розмаїття ґрунтів як особливого світу природних тіл, які він  назвав "четвертым царством природы".

Докучаївське учення про ґрунт як функцію взаємодії геологічних і біологічних факторів на поверхні земної суші відразу ж визначило статус ґрунтознавства як однієї з найширших та комплексних природно-історичних наук. В цьому полягає беззаперечна заслуга В.В. Докучаєва. Генетичне ґрунтознавство набуло у світі славу та визнання.

В.В.Докучаєв став не тільки творцем генетичного ґрунтознавства як науки, а й главою славної плеяди однодумців-натуралістів, їх натхненником на нові звершення. Послідовником ідей В.В.Докучаєва був його учень і найближчий соратник М.М.Сибірцев. Він розумів, що для затвердження позицій генетичного ґрунтознавства першорядне значення мають поняття про типи ґрунтів і класифікацію ґрунтів. У 1895 р. вийшла у світ його праця "Об основаниях генетической классификации почв", яку, не дивлячись на її стислість, необхідно віднести до числа класичних творів в галузі ґрунтознавства. В праці розглядається класифікація ґрунтів Докучаєва 1886 р. Такої всеосяжної характеристики першої генетичної класифікації ґрунтів не дав навіть її автор.

У більш виразній формі, звичайно обмеженій фактичним рівнем знань того часу і слабкою ще розробкою  методів вивчення, основи теорії В.В.Докучаєва  можна знайти в працях П.С.Коссовича (особливо в його курсі з ґрунтознавства, 1916), в класичних роботах Г.М.Висоцького (особливо по типам водного режиму ґрунтів, 1927 та ін.), а також в роботах К.Д.Глінки, присвячених вивченню процесів вивітрювання та утворення підзолистих ґрунтів (1915-1924).

Однак остаточний перехід  на генетичний підхід до класифікації ґрунтів тісно пов'язаний з дослідженнями "поглощающего комплекса почв", проведеного К.К.Гедройцем, який був висвітлений у його монографії "Почвенный поглощающий комплекс и почвенные поглощенные катионы как основа генетической почвенной классификации " (1925,1927).

Учнів Докучаєва виділяло прагнення розвивати, розширювати  та поглиблювати основи учення про  ґрунт і, тим самим, створювати необхідні  умови для подальшого розвитку науки  та практичного застосування її здобутків.

 Міжнародне значення  праць В.В.Докучаєва загальновизнано. Наукові ідеї докучаївського ґрунтознавства здійснили революційний вплив на багато національних наукових напрямків. Найяскравішим прикладом в цьому відношенні є американське ґрунтознавство, основоположник якого - Кертіс Флетчер Марбут ввів у загальну класифікацію ґрунтів США концепцію "великих ґрунтових груп", засновану на докучаївських принципах. З іменем К.Ф.Марбута пов'язують декілька періодів розвитку американського ґрунтознавства в цілому і класифікації ґрунтів зокрема: ранній домарбутівський (до 1922 р.), середній марбутівський (1922-1949 рр.), пізній післямарбутівський (після 1949 р.).

До середини ХХ ст. у  ґрунтознавстві накопичилася велика кількість  класифікацій, в яких розглядались різні сторони застосування єдиного  генетичного принципу до класифікації ґрунтів. З 40-50-х років ХХ ст. розвиток класифікаційної проблеми в деяких країнах змінив напрям.

На сьогоднішній день міжнародна класифікація ґрунтів ще не розроблена. Створена лише значна кількість  національних класифікацій ґрунтів, деякі з них (Росія, США, Франція) включають усі ґрунти світу. Дана ситуація є перешкодою для вирішення багатьох практичних завдань, серед яких - глобальна інвентаризація ґрунтових ресурсів для вирішення продовольчої проблеми, оцінки масштабів процесів опустелювання і забруднення ґрунтів тощо.

Отже, класифікація ґрунтів  висловлює основну теоретичну концепцію  відповідної науки і слугує основою  для її систематизації при подальших  дослідженнях. Тому нас до сих пір  цікавить класифікація ґрунтів, розроблена В.В.Докучаєвим та його найближчими соратниками, які закладали більш ніж століття тому назад фундамент наукового ґрунтознавства. Ця цікавість не є тільки історичною. Ми маємо можливість шляхом порівняння докучаївської класифікації з сучасними системами розподілу ґрунтів прослідкувати прогресивний розвиток науки з часів її заснування, визначити найбільш продуктивні наукові напрями, згідно яких відбувався рух вперед.

Класифікація грунтів 📙 Реферат → 🆔 118308

Класифікація грунтів 📙 Реферат → 🆔 118308

Класифікація грунтів