Компетенція Президента України

НАЦІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ  ДЕРЖАВНОГО  УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРИЗЕДЕНТОВІ  УКРАЇНИ

Кафедра парламентаризму  та політичного менеджменту

КУРС

«Державне будівництво»

Тема:

Компетенція Президента України

Виконав слухач

денної форми навчання кафедри

 «Парламентаризму та політичного менеджменту»

1 курс навчання

РАГУЛІНА Олена Олексіївна

Київ-2012

ПЛАН

1. Вступ

2. Місце та роль Президента України в конституційній системі органів державної

3. Історія президенства
4. Інститут президентства в Україні

• Перший Президент України

• Другий Президент України
• Третій Президент України
• Четвертий Президент України

5. Фунуції та компетенціяПрезидента України

6. Акти Президента України»
7. Адміністрація Президента України
8. Список використаних джерел

1. Вступ

ПРЕЗИДЕНТ (від лат. praesidens – той  що сидить спереду) – обраний народом, парламентом або представницькою  колегією глава держави, який отримує  владу на визначений термін у порядку  делегації.

Президент є главою держави в  країнах із республіканською формою правління. Він є носієм верховної державної влади і вищим представником держави у її відносинах з іншими країнами.

В Україні посада Президента була введена через рік після прийняття  Декларації про державний суверенітет України і майже зразу після схвалення Верховною Радою Концепції нової Конституції України, ставши одним із перших кроків на шляху її реалізації За Законом України "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р., яким Конституція була доповнена гл. 12 "Президент Української РСР", Президента було визнано найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Цей статус Президента підтверджено також Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р. Введення конституційного інституту Президента було пов'язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності, надання динамізму розвитку української державності.

Перший Президент України був  обраний всенародно 1 грудня 1991 р. одночасно  з проведенням всенародного референдуму, що підтвердив Акт проголошення незалежності України, схвалений Верховною Радою України 24 серпня 1991 р.

Правовий статус Президента України  визначено у розділі V чинної Конституції, який встановлює місце і роль Президента в державі, окреслює коло його відповідальних повноважень, регламентує порядок обрання Президента і припинення його посадових функцій, а також форми співпраці Президента з органами законодавчої і виконавчої влади, його участі у формуванні судової влади.

Слід зазначити, що з часу впровадження в Україні посади Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади. Пізнішими змінами до Конституції України він визначався за статусом як глава держави та глава виконавчої влади.

Цей статус було підтверджено Конституційним Договором 1995 року. За чинною Конституцією, Президент є лише главою держави. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

2. Місце та роль Президента України в конституційній системі органів державної

  Глава держави – це особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії і здійснює верховне представництво держави у внутрішньо - та зовнішньополітичних відносинах.

Конституційно-правовий статус Президента України встановлюється нормами  Конституції України, які визначають місце та роль Президента України в системі органів державної влади та його взаємовідносини з іншими органами державної влади; закріплюють порядок заміщення поста Президента України; передбачають конституційно-правову відповідальність за державну зраду та інші злочини; визначають функції та повноваження Президента України.

Конституція України передбачає систему  гарантій, мета яких- виключити можливість узурпації всієї повноти влади Президентом, перетворення його в авторитарного правителя. До них можна віднести:

1) обмеження терміну повноважень  Президента п'ятирічним строком (ч. 1 ст. 103);

2) його обрання шляхом загальних  прямих виборів (ч. 1 ст. 103);

3) заборона мати Президенту інший  представницький мандат, обіймати  посаду в органах державної  влади або в об'єднаннях громадян (ч. 4 ст. 103);

4) заборона займати пост Президента  однією й тією ж самою особою  більше ніж два строки підряд (ч. З ст. 103);

5) можливість усунення Президента  з поста в порядку імпічменту  в разі вчинення ним державної  зради або іншого злочину (ст. 111);

6) можливість визнання Конституційним  Судом України актів Президента неконституційними, в силу чого вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом відповідного рішення.

Президент України на час виконання  повноважень користується правом недоторканності (ст. 105 Конституції України). Це означає, що до усунення Президента з поста проти нього не можна порушити кримінальну справу, арештувати тощо.

За посягання на честь і гідність Президента України винні особи  притягаються до відповідальності на підставі закону.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним  довічно, якщо тільки Президент України  не був усунутий з поста в порядку імпічменту.

3. Історія Президенства

     У перекладі з латини «президент» означає «сидить попереду». Розвиток цього політичного інституту починається в кінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Протягом XVIII-XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу.

     Як відомо, республіки існували здавна. Республіками були давньогрецькі міста-поліси, у тому числі існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою був і Рим часів свого становлення (VI-I ст. До н. Е..). В епоху середньовіччя (V-XV ст.) Численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). У 1572 році утворилася Республіка Сполучених Провінцій у Нідерландах; республіканський лад існував і в Англії часів революції (1649-1660). Але жодна з цих республік не управлялася з сучасного зразку.

     Перші республіки сучасного типу - тобто з президентом на чолі - з'явилися тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов'язане, в першу чергу, з прагненням молодих, енергійних і неупереджених колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини посада Глави держави стала виборною, недовічної і, головне, обмеженою Конституцією. На інститут президентства була покладена головна задача республіканського ладу - гарантування Конституції, а значить і демократії.

     У 1789 році першим президентом Сполучених Штатів Америки був обраний Джордж Вашингтон. Після цієї події інститути президентства почали стрімко розвиватися в країнах Нового Світу. Президенти очолили: в 1807 році - Гаїті, 1814 - Парагвай, 1816 - Аргентину, 1817 - Чилі, 1819 - Колумбію, 1821 - Коста-Ріку та Перу, 1824 - Мексику, 1825 - Болівію, 1830 - Венесуелу, Еквадор та Уругвай, 1835 - Нікарагуа, 1839 - Гватемалу, 1841 - Гондурас і Сальвадор, 1844 - Домініканську Республіку. Першими президентами-главами держав у Європі стали в 1848 році Луї Наполеон Бонапарт у Франції та Й. Фурер в Швейцарії. В Азії першим президентом став в 1911 році Сунь Ятсен у Китаї, потім - в 1923 році - Мустафа Кемаль, прозваний Ататюрком, у Туреччині. Що ж стосується Африки, то у 1847 році перший президент очолив Ліберію, в 1854 - Помаранчеву Республіку (в 1910 році увійшла до складу нинішньої Південно-Африканської Республіки).

     У наш час президенти очолюють більшість держав світу. У функції президента входять: представництво держави у внутрішніх і зовнішніх відносинах, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв за кордоном і певної частини посадових осіб усередині держави, командування збройними силами, нагородження державними нагородами, присвоєння військових і цивільних звань, помилування, прийняття до громадянства і так далі.

     В залежності від того, чи є республіка президентською чи парламентською, президент має, відповідно, більш широкими або більш вузькими повноваження у сфері призначення прем'єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній більшості республік президент є визначальною політичною постаттю.

     Правда, в деяких країнах, як, наприклад, у Німеччині, Італії чи Ізраїлі, президент виконує в основному представницькі функції, а «обличчям» держави є канцлер або прем'єр-міністр. У багатьох країнах - наприклад, Великобританії, Данії, Швеції, Іспанії, Японії та інших - збереглися монархічні династії. Залишаючись номінальними правителями, королівські особи усі державні функції передають парламентові або кабінету міністрів. Однак найстаріші і, якщо можна так висловитися, найуспішніші світові демократії - французька та американська - очолюються президентами, які володіють широкими повноваженнями.

5. Функції Президента України

     У структурній організації Української держави Президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від його імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентської республіці, якою за формою правління є Україна, Президент структурно не входить в одну з гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої, маючи значні важелі впливу на всі ланки державного апарату. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави в державному механізмі, який базується на принципі поділу влади, і вимагає грунтовного дослідження функціонального призначення цього органу.

     Функції Президента України - це основні напрями діяльності глави Української держави, які виражають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

     Конституція України не містить чіткого і вичерпного переліку функцій Президента України, перераховуючи їх упереміш з цілями і повноваженнями. Тому визначення науково обгрунтованої системи функцій глави Української держави можливе лише шляхом аналізу всього комплексу конституційних норм і узагальнення наявних у нього повноважень.

     Всі функції, конституційно покладені на Президента України, складають логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два прерогативних напрямки його діяльності - забезпечення єдності державної влади та представництво держави.

     Наявність інституту президентства в Україні обумовлена ​​насамперед необхідністю забезпечення узгодженого функціонування державного механізму, організованого на принципах поділу влади. На сторожі Конституції стоїть Конституційний Суд. Але можливе виникнення таких політичних ситуацій, коли дії різних гілок влади (точніше, окремих органів, які ці влади представляють), формально не виходячи за межі Конституції і не порушуючи основних прав громадян, призводять до негативних наслідків для суспільства в результаті їх «різноспрямованості». Існування кількох влад породжує не тільки їх взаємні обмежень, але й протиріччя і навіть конфлікти, які треба вирішувати демократичним шляхом і на основі закону, забезпечуючи цілісність державної влади і єдність державної політики. У державному механізмі нема жодного органу, який міг би це зробити, а надавати такі повноваження одному з вищих органів державної влади - парламенту чи уряду, було б порушенням «балансу влад» і робило б його «суддею у власній справі». Тому і з'являється інститут президентури, як координаційний центр державної влади, який об'єднує всі органи держави в цілісний організм. Президенту надаються ті повноваження, що дозволяють ефективно підтримувати єдність влади і нормальне функціонування всіх ланок державного механізму, при необхідності застосовуючи заходи впливу на тих посадових осіб і ті органи, які є причиною розладу.

     У випадку, коли уряд починає відхилятись від політичного курсу, затвердженого парламентом, в результаті чого виникає конфлікт між законодавчою і виконавчою владою, ситуація може бути вирішена вотумом недовіри з боку парламенту і формуванням нового уряду. Однак можлива й така ситуація, коли в умовах протистояння між парламентом і урядом відсутня необхідна більшість голосів для висловлення недовіри уряду (більшість від конституційного складу), так званий «політичний пат». За цих умов Президент уповноважений звернутись до Верховної Ради України з позачерговим посланням (п.2 ст.106 Конституції), в якому запропонувати вихід з кризи, або припинити повноваження Прем'єр-міністра і уряду взагалі (п.9, 10 ст.106), і таким чином вирішити політичний конфлікт. Якщо причиною розладу в державному механізмі може стати новий закон, прийнятий Верховною Радою, Президент має право накласти вето (ч.2 с.94, п.30 ст.106) на схвалений законопроект і таким чином нормалізувати ситуацію. Якщо від політичного курсу відхиляються певні місцеві адміністрації, а уряд на них не впливає, або, тим більше, мовчки підтримує, Президент має право звернутися до уряду з вимогою якнайшвидшого виправлення ситуації (попереджуючи про можливість припинення його повноважень), або самостійно скасувати «спірні» акти держадміністрацій (ч.8 ст.118) і (або) звільнити з посад їх голів (п.10 ст.106, ч.4 ст.118)

     Саме забезпечення єдності державної влади складає серцевину діяльності Президента України, обумовлює необхідність даного інституту. Ніякий інший орган державної влади не виконує і не може виконувати цю функцію в механізмі держави, заснованому на принципі поділу влади, оскільки для їх виконання потрібні незалежність і нейтральність, а цими властивостями володіє тільки глава держави. Функція забезпечення єдності державної влади, в свою чергу, ділиться на наступні підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади, 2) врівноважування гілок влади, створення балансу сил, 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

     Координаційна підфункція Президента України отримала відображення у ч.2 ст.113, ч.5 ст.118 та ст.139 Конституції України. Зокрема, ч.2 ст.113 закріплює положення, згідно з яким Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У поєднанні з правом Президента на звернення до парламенту, правом вето і правом підписання законів (п.2, 29,30 ст.106), а також правом призначення і звільнення з посад членів уряду та правом скасування урядових актів (п.9, 10 , 16 ст.106), це дає можливість главі держави впливати на дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Підфункция урівноваження гілок влади полягає в забезпеченні того співвідношення політичних і юридичних можливостей державних органів, що належать до різних підсистем державного механізму, яке закріплене Конституцією, у підтриманні їх належного функціонального стану. Зокрема, ця підфункція чітко виявляється у праві Президента на дострокове припинення повноважень Верховної Ради України у разі, коли її пленарні засідання не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії, і праві призначати у цьому випадку позачергові вибори в парламент (пп.7, 8 в .106). У цьому випадку роль Президента полягає в якнайшвидшому урівноваження гілок влади на вищому їх рівні шляхом забезпечення умов для створення демократичним шляхом дієздатного парламенту і одночасно в здійсненні контролю за тим, щоб уряд, користуючись тимчасовою розбалансованістю державного механізму, не вийшов за межі своєї компетенції. Шляхом використання права вето (п.30 ст.106) Президент України здатен не допустити виходу Верховної Ради за межі своєї компетенції, можливого шляхом прийняття невідповідних законів, і таким чином зберігає конституційний баланс сил на вищому щаблі державного механізму від парламентського диктату. У свою чергу, право скасовувати акти уряду може бути успішно використано для запобігання порушення балансу влад з боку Кабінету Міністрів.

     Важливий функціональний аспект у діяльності Президента - припинення дій, що порушують єдність влади, відображений у праві глави держави припиняти повноваження прем'єр-міністра, членів уряду, керівників міністерств і відомств, голів місцевих державних адміністрацій, Генерального прокурора України, голів Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна , Державного комітету телебачення і радіомовлення України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АРК і місцевих державних адміністрацій, звертатися до Конституційного Суду з питань про конституційність законів України та правових актів Верховної Ради АРК (пп.9-12, 14, 16,     30 ст.106, ч.8 ст.118, ст.150 Конституції України). У даному випадку мова йде про заходи Президента щодо нейтралізації тих дій посадових осіб та органів державної влади, які вносять розлад у діяльність державного механізму, блокують його нормальне функціонування, йдуть врозріз з політичним курсом держави (незалежно від того, порушують ці дії національної безпеки або основні права громадян, чи ні).

     У новітній державознавчіх літературі функцію Президента щодо забезпечення єдності державної влади іноді називають арбітражною. Даний термін досить образно характеризує зміст даної функції, але вимагає певних застережень. Конституційно-правовий арбітраж Президента України слід чітко відокремлювати від діяльності арбітражних судів по вирішенню господарських спорів. В обох випадках арбітражна діяльність спрямована на гармонізацію відносин між певними суб'єктами правовідносин, але на відміну від судді-арбітра по господарських спорах, глава держави не може розглядатися як такий, який стоїть над учасниками спору. Президент - лише один з вищих органів державної влади, на поведінку якого можна впливати шляхом використання конституційного механізму «стримувань і противаг», а тому він має стояти не над, а між конфліктуючими сторонами.

     Другим з провідних напрямків діяльності Президента України є представництво. У ряді випадків вимагається виконання дій від імені держави в цілому як єдиної організації політичної влади. Цілком природно, що такими повноваженнями найбільш доцільно наділити орган, який якраз і забезпечує таку єдність, причому орган одноосібний, здатний уособлювати єдність нації та єдність державної влади як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичних відносинах. Виконанням саме цієї функції обумовлена ​​наявність у Президента таких повноважень, як право на звернення до народу, а також звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України, право на ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України, право прийняття рішення про визнання іноземних держав, на прийняття вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників зарубіжних держав, право на нагородження державними нагородами, право встановлювати президентські відзнаки та нагороджувати ними. В залежності від сфери прояву дана функція розподіляється на дві підфункції: внутрішньополітичне представництво і зовнішньополітичне представництво. Особливістю представницької функції Президента є те, що вона лише побічно пов'язана з упорядкуванням суспільного життя і конкретизується у максимально формалізованих повноваженнях (причому, формалізованих як за зовнішніми проявами, так і за внутрішнім змістом).

     Вважаємо, що крім двох зазначених напрямів діяльності глави української держави, які є визначальними для його правового статусу, він виконує ще ряд важливих функцій, пов'язаних з безпосереднім впливом на публічно-правові відносини. Аналіз ст.ст.93-94, 102, 106-107, 113-114, 118, 127-128, 136, 151, 154-156 Конституції дозволяє виділити такі функції Президента України: 
1. По об'єктах діяльності: а) забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, б) забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, в) керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, г) формування персонального складу органів державної влади (кадрова);

2. За  формами (способами) діяльності: а) установча, б) нормотворча, в) правозастосовча, г) контрольна, д) інтерпретаційна.

     Об'єктні функції Президента України найбільш чітко врегульовані в розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України прямо закріплена ч.2 ст.102 і п.1 ст.106 Основного Закону й деталізована у повноваженнях Президента, передбачених пп.17-21 Конституції (право здійснювати керівництво у сферах національної безпеки та оборони, право приймати рішення про мобілізацію, про введення воєнного та надзвичайного стану та ін) .. Конституція проголосила Президента Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, перелік повноважень якого міститься в законах «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про військовий обов'язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

    Зокрема, відповідно до Закону «Про оборону України» Президент як Верховний Головнокомандувач здійснює такі повноваження: подає на затвердження Верховної Ради України проекти воєнної доктрини, концепції військового будівництва, державної програми розвитку озброєння та військової техніки, а також пропозиції щодо загальної структури та чисельного складу Збройних Сил України, обсягу бюджетних асигнувань на оборону; координує діяльність державних органів у галузі оборони; веде переговори і підписує міжнародні та міждержавні договори з військових питань; затверджує план розвитку, стратегічні плани використання Збройних Сил України, плани їх дислокації, а також Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України; приймає рішення про призов громадян України на строкову військову службу та звільнення в запас військовослужбовців строкової служби; встановлює військові свята. Згідно із Законом «Про державну таємницю» (в редакції від 21 вересня 1999 р. № 1079-XIV) Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці, покладає виконання функцій державного експерта з питань таємниць на конкретних посадових осіб в інших (крім парламенту) органах державної влади, може встановлювати більш тривалі строки дії рішень про віднесення інформації до державної таємниці, ніж строки, передбачені Законом.

     Функція забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян також відображена у ч.2 ст.102 і більш широко розкрита в пп.25-27 ст.106 Конституції (право нагородження державними нагородами, право прийняття рішень з питань громадянства, про надання притулку в Україні та право помилування). Головною прикметою зазначених повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна спрямованість та конкретність. Реалізуючи ці повноваження, Президент, уособлюючи державу в цілому, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані й інші повноваження глави держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та міжнародної співпраці має кінцевою метою саме благополуччя громадян, найбільш повну реалізацію їх прав і свобод.

     На керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави націлюють главу держави пп.3-5 Конституції України, що закріплюють його повноваження у міжнародно-правовій сфері. Крім того, Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. надає Президентові України право: вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень; приймати рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України, укладених від імені України; здійснювати затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, але потребують затвердження; приймати рішення про приєднання України до міжнародних договорів або їх прийняття - щодо договорів, які не потребують ратифікації та приєднання до яких або прийняття яких провадиться від імені України.

     Функція Президента щодо формування персонального складу органів державної влади закріплена у пп.9-14 Основного Закону і стосується переважно виконавчої гілки влади. При цьому, одні посадові особи призначаються Президентом самостійно (глави дипломатичних представництв України, третина складу Конституційного Суду України, вище командування Збройних Сил України), другі - за поданням Прем'єр-міністра (міністри, голови місцевих державних адміністрацій), треті - за згодою Верховної Ради України (Прем'єр-міністр, Генеральний прокурор, Голова Антимонопольного комітету України). Крім того, деякі призначення Верховна Рада України робить тільки за поданням Президента (Голова Національного банку України, члени Центральної виборчої комісії).

     На відміну від об'єктних, функції Президента України за формами (способами) діяльності не отримали належного відображення безпосередньо в тексті Конституції. Однак передбачені пп. 15, 23, 28 ст. 106 Конституції повноваження глави держави (право створювати центральні органи виконавчої влади, суди, допоміжні органи і служби) дають підстави виділити установчу функцію. Закріплені в Конституції право законодавчої ініціативи Президента, а також його право вето і право підписувати закони (ст.93, пп. 29, 30 ст. 106) визначають нормотворчу функцію глави української держави.

     Згідно ст.106 Конституції Президент України призначає всеукраїнський референдум і позачергові вибори до Верховної Ради України, скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК, здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави, вносить до парламенту подання про оголошення стану війни, введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, нагороджує державними нагородами, приймає рішення з питань громадянства України, здійснює помилування і т.д.. Реалізація зазначених повноважень передбачає необхідність видання індивідуальних актів, а тому обумовлює правозастосовчу функцію глави держави.

     Контрольна функція Президента України обумовлена, з одного боку, необхідністю контролю за втіленням у життя рішень і актів самого глави держави, а з іншого - повноваженнями Президента відносно підзвітних і відповідальних перед ним органів насамперед - Кабінету Міністрів та інших органів виконавчої влади).

6. Акти Президента України

     Згідно з ч. 2 ст. 106 Конституції України Президент видає акти у формі указів і розпоряджень, які є обов'язковими до виконання на території України. Укази і розпорядження Президента носять підзаконний характер: вони видаються на основі Конституції і законів України.