Комунікативні технології

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національна Академія керівних кадрів культури і мистецтв

Контрольна робота

з дисципліни "Технологій комунікацій"

на тему: " Комунікативні технології"

Виконала студентка 3-го курсу

заочної форми навчання

групи МІД 131/3

Щибря Т.В.

Київ 2011

План роботи

1.      Основні завдання та напрямки інформаційного суспільства. Етапи розвитку.

2.      Інформація та її функції в системах комунікацій. Моделі та функції, що висуваються до комунікаційних систем.

3.      Становлення інформаційного простору в Україні.

4.      Закони України в інформаційній сфері.

ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ТА НАПРЯМКИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

Поняття комунікація як науковий термін і галузь дослідження своїм другим народженням зобов’язана XX ст. Походить воно від лат. соmmunicatio — повідомлення, передача, бесіда, розмова. Більше того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона. Як і завжди в науці, різні автори абсолютно по-різному тлумачать зміст цього поняття. Соціологи (П. Сорокін) розуміють під комунікацією взаємодію, тобто передачу соціальної інформації. Психологи (А. Леонтьєв) — процеси обміну продуктами психологічної діяльності, насамперед спілкування.

Кібернетики (А. Урсул) — обмін інформацією між складними динамічними системами та їхніми частинами сприймати, накопичувати та переробляти інформацію. З огляду на зазначене можемо констатувати, що комунікація є процесом передачі інформації між суб’єктами соціальної сфери суспільства. У свою чергу власне інформацію представники кібернетики (в особі одного із засновників цієї науки Н. Вінера) визначають як зміст, що отримується із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього.

Взагалі термін комунікація використовується багатьма соціальними, біологічними, технічними науками. Але у будь-якому випадку комунікація передбачає наявність як мінімум трьох учасників цього процесу: передавач — повідомлення — приймач.

Таким чином вимальовується, що комунікація є різновидом взаємодії між певними суб’єктами (передавач, приймач) за посередництвом певного об’єкта (повідомлення). Зрозуміло, що йдеться про взаємодію окремих людей, групп людей, суспільства в цілому. Під комунікацією розуміють також сигнальні способи зв’язку у тварин (зоокомунікація), і не більше... Гравітаційна взаємодія, скажімо, між небесними тілами, з огляду на нинішній рівень знання суті і законів Всесвіту, не вважається на цьому історичному етапі розвитку людської цивілізації комунікаційним процесом.

Окрім суб’єктів процесу комунікації, обов’язково має бути присутній об’єкт комунікації (повідомлення). Він може мати матеріальний характер (поштовий лист, книга, SMS, подарунок, жест, мова), або несвідомий, нематеріальний характер впливу на реципієнта (приймача). В останньому випадку комунікатор (передавач) може несвідомо впливати на реципієнта, викликаючи в нього симпатію (антипатію), довіру (недовіру), любов (ненависть) тощо.

Ґрунтуючись на висловленому вище, маємо можливість сформулювати наукове поняття: комунікація є опосередкованою і цілеспрямованою взаємодією двох суб’єктів.

Ця взаємодія може відбуватися в реальному геометричному просторі та астрономічному часі (рух матеріальних об’єктів) або в багатомірному віртуальному просторі і часі (рух ідеальних суб’єктів: змістів, образів, ікон, знаків та ін.). З огляду на це можемо запропонувати і типологію комунікацій (рис. 1).

Комунікація виконує дуже важливі функції в суспільному житті, створюючи умови для забезпечення роботи не тільки інформаційної, а й усієї суспільної сфери. Щодо цього варто розглядати інформаційну сферу як своєрідну кровоносну систему суспільства, без якої функціонування економічної, соціальної, політичної та духовної сфер суспільства не можливе.

Віддаючи належне міжособистісній та груповій комунікації, з точки зору інформаційно-комунікаційного менеджменту значно більшу вагу мають масові комунікації — процес обробки інформації, її передавання за допомогою преси, радіо, телебачення, а також спілкування людей як членів “маси”, яке здійснюється за допомогою технічних засобів комунікації.

Проте нас найбільше цікавлять соціальні і психологічні функції масової комунікації, які є ключовими при розгляді проблем паблік рилейшнз, реклами, пропаганди та ін.

СОЦІАЛЬНІ ФУНКЦІЇ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Інформаційна функція — є основною функцією, оскільки на організації й управлінні потоками інформації побудовані паблік рилейшнз (PR), реклама тощо.

Соціалізуюча функція — пов’язана із соціальним вихованням членів суспільства, формуванням або зміною інтенсивності і спрямованості соціальних настанов, цінностей та ціннісних орієнтацій аудиторії, з якою здійснюється комунікація. Зокрема, соціалізуюча функція може розглядатися як така, що реалізує стратегічний PR, на якому ґрунтується вся суспільна сфера.

Організаційно-поведінська функція — пов’язана з ініціюванням або припиненням певних дій масової аудиторії. З нею можна поєднати тактичний PR (політична, виборча або рекламна кампанія).

Емоційно-тонізуюча функція полягає в регулюванні емоційного рівня аудиторії, стимулюванні її емоційних реакцій.

Комунікаційна функція — пов’язана з регулюванням зв’язків між різними індивідами або сегментами аудиторії, а також комунікатора з тією самою аудиторією.

ПСИХОЛОГІЧНІ ФУНКЦІЇ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

З точки зору психології виокремлюють такі функції масової комунікації:

Формування масової психології — стратегічна, оскільки формує і масу (як суб’єкт соціальної дії), і масову психологію.

Інтеграційно-комунікаційна — пов’язана з формуванням загальних емоційно-психологічних настроїв аудиторії.

Інформаційна — забезпечує аудиторію певним набором інформації, створює єдину “інформаційну” систему координат для сприйняття і оцінки подій, які відбуваються в суспільстві.

Соціалізуюче-виховна — сприяє формуванню узагальнених настанов, цінностей і ціннісних орієнтацій.

Організації поведінки — стимулює напрями конкретних дій маси.

Отже, феномен масової комунікації можна розглядати як:

1. Набір технічних механізмів (засобів масової комунікації, які доносять повідомлення до аудиторії) для впливу на психіку людей.

2. Нові змістовні компоненти психологічного впливу (коли транслюються не просто директивні повідомлення, а повідомлення, що стимулюють, “підштовхують” індивідів до певних дій).

3. Спеціально організований процес, коли зовнішньо люди (начебто) мають право на індивідуалізацію і свободу людської свідомості, а по суті — внутрішньо (психологічно) такого вибору не мають, оскільки дивляться одні й ті самі (по змісту) телепрограми, слухають одні й ті самі радіопередачі і читають одні й ті самі повідомлення в газетах з різними назвами.

У цьому контексті варто виокремити такі масово-психологічні функції засобів масової комунікації:

• загальної регуляції психодинаміки суспільства;

• інтегратора масових настроїв;

• управління циркуляцією психоформуючої інформації.

Тож розглянемо такі базові поняття, як комунікаційний канал і інформація як така, без чого розуміння власне процесів комунікації попросту неможливе.

ІНФОРМАЦІЯ ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ В СИСТЕМАХ КОМУНІКАЦІЇ

На думку А. Звєрінцева, якщо комунікація є процесом, то інформація є тим, чим обмінюються при комунікації. Проте це поняття, на нашу думку, є дещо звуженим. Якби йшлося лише про актуалізовану інформацію, якою користуються у процесі життєдіяльності, тут можна було б погодитися. Але як же бути з інформацією, яка ще чекає на своє використання? Уявіть собі, що ви Робінзон Крузо, який написав листа про свою самотність на безлюдному острові, вклав його у порожню пляшку і кинув в океан. Минають дні, місяці, роки, а ваше послання ще ніхто не прочитав. Чи є інформацією зміст вашого SOS — послання людству, яке ще блукає в безмежних просторах океану? Переконаний, що ви й самі знаєте відповідь. А що ви скажете на те, якщо дізнаєтесь, нібито вищезгадана пляшка розбилась об рифи, а текст послання вже роз’їдений солоною океанською водою? Чи можна вважати інформацією те, що вже не можна прочитати навіть за допомогою досвідчених криміналістів? Отже, комунікація не відбулась. Але ж те, що ви писали, все-таки було інформацією, чи не так?

Зазвичай в буденному житті пересічні люди розглядають інформацію як знання, а люди, що проводять наукові дослідження, й поготів схильні вважати науку “машиною” з переробки інформації — таким собі велетенським комп’ютером, який намагається в усьому, як писав про самого себе відомий російський поет Л. Пастернак, “дійти до самої суті”.

Якщо це дійсно так, уявімо, що цей віртуальний світовий комп’ютер має почуття, власну нормативно-ціннісну (морально-етичну) систему оцінки інформації, яка надходить до нього “на переробку”. Страшно й подумати: Вселенський Розум? Бог? Якщо щось інше, то Що? (Чи Хто?) Припустимо, що цей “Вселенський Розум — Бог — Щось інше” існує. Чи має він об’єктивну інформацію про все, що відбувається в світі? Як він її отримує? Навіть якщо це — раціонально мислячий холодний розум, чи має він гаряче або принаймні тепле серце? Чи може він пожаліти і спасти дівчинку, яка вмирає від лейкемії внаслідок Чорнобильської катастрофи? Адже одна маленька дитина не повинна відповідати за гріхи усього людства?!

Запитання… запитання… запитання… Здається, відповіді доведеться шукати все-таки на Землі, якою б грішною чи праведною вона не була…

Отже, є суспільство, є комунікація, є інформація і є наука, яка все те намагається узагальнити і систематизувати. Позаяк скільки людей — стільки й думок, автор виносить на суд громадськості таке тлумачення терміна інформація — змістовне відображення об’єктивних і суб’єктивних процесів, явищ і предметів Всесвіту, себто усього, що оточує нас і міститься всередині нас.

За великим рахунком, кожен з нас — це вже певний мікровсесвіт. Вчені підрахували, що в одній хромосомі людини закодовано стільки інформації, скільки може вмістити чотири тисячі книг по п’ятсот сторінок кожна. А автоматичний космічний корабель “Вікінг”, запущений 1976 р. на Марс, мав у своїх бортових комп’ютерах інструктивну інформацію трохи більшу за обсягом, ніж у звичайнісінькій бактерії, і значно меншу, ніж у не менш пересічної морської водорості.

Якщо ви погоджуєтесь із запропонованим визначенням терміна інформація як змістовного відображення певних процесів, явищ і предметів, пропоную звернутися до табл. 1, в якій пропонується версія типології інформації.

Подобається це вам чи ні, але ви не можете не погодитися, що за рівнем та характером оцінки інформації виокремлюється два типи інформації:

1. Об’єктивна (хімічна, фізична, біологічна (генетична), економічна, правова);

2. Суб’єктивна (соціальна, політична, психологічна, культурна тощо).

Якщо йтиметься про об’єктивну інформацію, варто зауважити, що її можна певним способом зафіксувати. Скажімо, формула води Н2О і назва Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.92 є саме такими, які вони є, незалежно від того, подобається це комусь чи ні. Те саме можна зауважити, якщо взяти фото українця та, скажімо, ефіопа. Хімічний, фотографічний процес перетворення зображення представників білої та чорної раси дає нам підстави для об’єктивного порівняння. Але чи не криється тут пастка? Звичайно. Якщо ви не доведете фотографічний процес до кінця, а зупинитеся на стадії отримання негативу, у людини, яка ніколи не бачила живого українця та ефіопа, а на додаток ще й не знайома з технологією виготовлення фотографій, може виникнути протилежне уявлення про представників європеоїдної та негроїдної рас.

Соціологічні моделі комунікації

Двоступенева модель комунікації

На першому етапі вчені розглядали одноступеневу модель комунікації “джерело інформації — споживачі” і вважали, що така модель адекватно віддзеркалює комунікативні процеси у суспільстві. Але життя свідчить, що джерело інформації (газета, теле-, радіостанція, зрештою просто людина) далеко не завжди мають високий авторитет у споживачів інформації. Рівень довіри до редакційної статті або коментарю диктора телебачення чи радіо, написаного безіменним редактором інформаційної служби новин, є значно нижчим до цитування або “живого” інтерв’ю авторитетної, популярної у суспільстві людини.

Відтак комунікаційна модель стає більш адекватною сутності процесів передачі інформації, якщо має вигляд “лідери громадської думки — мас-медіа — споживачі”. Свого часу цю модель розробляли Б. Берельсон, П. Лазарсфельд, В. Мак-Фі, дійшовши висновку щодо пріоритетності міжособистісної комунікації над масовою при спробах переконання аудиторії в певних речах. Але і серед самих лідерів громадської думки, і серед мас-медіа є свої лідери громадської думки, що перебувають всередині реферованої групи. Відтак цей ланцюжок може бути подовжений.

Хоча, безперечно, все це досить умовно, оскільки навіть найбезбарвнішу, “найоб’єктивнішу” інформацію можна подати так, що вона буде нести оціночні судження, залежно від уподобань автора статті чи телевізійного сюжету та цензорських настанов випускаючого редактора служби новин.

Спіраль мовчання

Автором цієї моделі є німецька дослідниця Е. Ноель-Нойман. Її гіпотеза полягає в тому, що мас-медіа можуть маніпулювати громадською думкою за рахунок надання слова представникам меншості і замовчування думок більшості.

В основі цього явища лежить страх залишитися в меншості. На підтвердження своєї гіпотези вона провела так званий залізничний тест, який засвідчив, що у вагоні потяга з більшим бажанням люди говорять із сусідом, чиї політичні симпатії близькі до правлячої на даний момент еліти.

Ця спіраль мовчання, вважає дослідниця, пояснює і феномен, відкритий ще 1940 р. у США П. Лазарсфельдом, коли певна група виборців (3–4 %) в останню хвилину голосує на виборах (під тиском громадської думки) за того, хто найвірогідніше стане переможцем виборчих перегонів. До речі, цей “ефект оркестрового вагона”, як його назвав П. Лазарсфельд, знайшов своє підтвердження в українській політичній практиці. Філософія політичного вибору таких громадянможе бути висловлена фразою: “Кандидат N, може, й найкращий, але влада все одно зробить президентом (мером) кандидата М. То навіщо перейматися вибором — все вже вирішено”. Тож усе, як в одному з рекламних роликів: “Навіщо платити більше, якщо можна заплатити менше?”

Модель дифузної теорії

Суть цієї моделі полягає в аналізі процесу комунікації диференційовано, у контексті різної готовності людей до інновацій. На думку американського дослідника Е. Роджерса, за ступенем сприйняття нових ідей і товарів виокремлюють п’ять груп людей:

1. Інноватори (2,5 %), які швидко “схоплюють” абстрактні ідеї, є мобільними і комунікабельними, схильними до ризику.

2. Ранні приймаючі (13,5 %), які мають певний авторитет і вплив у суспільстві.

3. Рання більшість (34 %), що приймає нові ідеї ще до засвоєння їх пересічними громадянами. Ця група часто орієнтується на думку попередньої групи (лідерів).

4. Пізня більшість (34 %) є скептично налаштованою і сприймає нове після того, як середньостатистичні громадяни вже сприйняли ці новації.

5. Пізні приймаючі (6 %) є традиціоналістами і консерваторами, що погоджуються сприйняти нове в останню чергу.

Отже, дифузія нових ідей здійснюється нерівномірно в різних сегментах суспільства. На думку Е. Роджерса, для досягнення пропагандистської мети треба, щоб про ваші ідеї дізналося 50 % населення. Якщо 5 % населення вам вдалося переконати, вважайте, що “процес пішов”. А за умов досягнення 20 % ефективності рекламної кампанії “процес” зупинити вже неможливо. При цьому дослідник вважав, що:

•дуже важливою є міжособистісна комунікація серед людей одного віку та соціальної групи;

•пропаганда урядових кіл є неефективною; •достовірність комунікативних джерел частково визначає успіх кампанії;

•мас-медіа не можуть змінити поведінки людей із сформованою раніше точкою зору.

Механічно переносити цю типологію разом із процентним співвідношенням різних соціальних груп за критерієм сприйняття інновацій на український ґрунт не варто. Проте з урахуванням української ментальності та суспільно-історичного досвіду українського народу з поправкою на тезу “українці довго запрягають, та швидко їдуть”, дифузна теорія Е. Роджерса заслуговує на ретельне вивчення.

Модель брамника

Автором моделі є відомий американський дослідник Курт Левін, який “брамника” (datekeeper) розглядав як людину, що приймає рішення. Якщо це домогосподарка, то вона вирішує, який сорт м’яса купити додому. Якщо це редактор газети, то саме від нього залежить, яку інформацію “поставити в номер”. Отже, “брамник” у цій моделі — той, хто контролює потік новин, препарує його, повторює, розширює інформацію, здійснює її цензуру.

Дослідження Д. Уайта показали, що реально “ставлять у номер”, себто використовують у мас-медіа, не більш 10 % інформаційних повідомлень, що надходять до засобів масової комунікації. Як бачите, простір для творчості потенційного цензора величезний.

Модель “Структура новини”

На думку автора цієї комунікативної моделі А. Т. Ван Дейка, ідеологія диктує взаємозв’язок соціальних відносин, впливає на створення, трансформацію і застосування знань, тверджень, соціальних репрезентацій. Наприклад, проблеми національних меншин, біженців тощо меншою мірою висвітлюються мас-медіа. Сама побудова структури інформаційного повідомлення впливає на змістовну частину останнього.

Скажімо, для підтримки расизму в суспільстві застосовується така структура заголовка статті: “Я не расист, але...” І вже в самій постановці проблеми вимальовується цілком явна аргументація. Повідомлення-новини часто-густо насичуються цифровими даними (вірними і недостовірними), аби створити уявлення щодо об’єктивності поданої інформації.

На думку Ван Дейка, переважно йдеться лише про моделювання точності, оскільки практично ніколи в газетах не виправляються дані, наведені в попередніх номерах газет, навіть якщо ці дані й були помилковими.

Отже, структурні блоки новин, за умов неповної інформації про об’єкт висвітлення, суттєво впливають на імідж цього об’єкта. І в цьому контексті дослідження Ван Дейка, безумовно, є важливими для розуміння механізмів формування громадської думки через засоби масової комунікації. Наприклад, якщо мас-медіа хочуть показати негативно таку подію, як страйк, то з адміністраторами вони спілкуватимуться в затишних кабінетах, а зі страйкарями на мало привабливому, галасливому фоні. Але й журналісти можуть потрапляти подібні пастки.

Аналогічним прийомом користувалася прес-служба американського президента Рональда Рейгана, коли показувала усміхненого президента на фоні гелікоптера з працюючими двигунами біля Білого дому. В цей самий час журналісти, які намагалися перекричати один одного, а також шум гелікоптера, виглядали на контрасті як “невиховані, грубі вискочки” на фоні люб’язного і величного лідера нації, який у вільному режимі спілкування з пресою запросто міг переплутати Парагвай з Гватемалою.

Цей формат і структура подання новин — приліт президента із заміської резиденції — дозволяв говорити за кадром саме те, що написала у прес-релізі служба комунікації Білого дому. Додайте до цього візуальний контраст відеоряду, і ви зрозумієте, на чиєму боці буде громадськість у випадку можливого майбутнього конфлікту президента і журналістів.

Використовуються також маркери зміни теми та введення

нових епізодів на кшталт:

• Тим часом у Варшаві... (зміна місця).

• На наступний день... (зміна часу).

• N... мріяв, робив вигляд... (зміна можливого світу).

• А собака президента... (введення нових учасників).

• Вчора ми говорили вам одне, але сьогодні з’явилися нові дані і ситуація виглядає так... (зміна точки зору або перспективи) і т.д.

СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ В УКРАЇНІ

Як же виглядає в цьому аспекті Україна? Наприклад, за станом на 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 10 тис. періодичних видань тиражем 3024 млн примірників, більшість з яких — 6710 — мали місцеву сферу розповсюдження. Національний та міжрегіональний статус мали 1859 газет і 206 журналів, місцевий — 5432 газети та 662 журнали. Решта періодичних видань належала до категорій збірників, альманахів, дайджестів, бюлетенів, календарів. Телерадіопростір ділили між собою 791 телерадіомовник.

Зокрема, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення протягом 1995–1999 рр. видала ліцензії 73 телерадіомовним компаніям (з них 67 — ефірних, 2 — ефірно-кабельних, 4 — ефірно-дротяних), 346-ти велемовним компаніям (зних 258 — ефірних, 76 — кабельних, 8 — ефірно-кабельних, 4 — супутникових), 372 радіомовним компаніям (з них 113 — ефірних, 255 — кабельних, 4 — ефірно-кабельних).

Цікаво, що із 791 телерадіомовної компанії статус державних телерадіоорганізацій мали лише 78 компаній (74 телерадіомовні, 2 телемовні, 2 радіомовні). Проте якщо по кількості мас-медіа начебто не відстаємо від світових стандартів, то по кількості примірників на одного жителя за рік в Україні видається 60примірників газет і журналів (по планеті цей показник становить 100, а в розвинених країнах не менше 300).

Радіоприймачів ми маємо 193 одиниці на 1000 населення. Тобто, з основних показників ми відстаємо від середньосвітового рівня, не кажучи вже про лідерів network economy — себто економіки, в якій комп’ютерна техніка та найсучасніші засоби комунікації створюють основи електронного ринку, що ґрунтується на потужних інформаційних мережах. Скажімо, ще 1995 р. в США нараховувалося 365 комп’ютерів на 1000 населення, а 23 % американських робітників мали персональні комп’ютери, підключені до Інтернету. Зрозуміло, що на цьому тлі Україна виглядає не надто привабливо, оскільки лише близько 20 % наших громадян більш-менш регулярно купують чи передплачують одну-єдину газету.

Але це не є приводом для історичного песимізму. Знаючи свої проблеми, треба наполегливо працювати над їх вирішенням. Ми маємо всі підстави говорити про інтелектуальну спроможність нашої нації наздогнати відставання у просторі і часі.

Ми вже вказували на ту суттєву особливість, що з часу проголошення незалежності (1991) в Україні інформаційний простір почав інтенсивно розвиватися, розширюватися. Він і нині є надто мобільним. Насамперед за вісім останніх років майже вдвічі зросла кількість друкованих видань різного характеру і змісту.

Нині в Україні виходить близько п’яти тисяч періодичних видань, з них понад три тисячі газет, журналів — близько тисячі, бюлетенів — понад сто, альманахів — 43, збірників — 107, додатків — 27, календарів — 3. Із регіональною, загальнодержавною сферами розповсюдження мінімум зареєстровано: газет — близько 700, журналів — також 700, бюлетенів — 87,

збірників — 92, календарів — 3, альманахів — 24 (всього — понад 1,5 тис.). Обласними комітетами у справах преси та інформації на початок 2003 р. було зареєстровано 3400 видань.

Близько 40 періодичних видань виходять в Україні мовами національних меншин — болгарською, угорською, румунською, грецькою, кримськотатарською, німецькою, сербською, вірменською, на івриті та ідиш. Ця преса зосереджена в основному в місцях компактного проживання національних меншин і активно сприяє висвітленню питань і проблем їхнього життя.

Чільне місце серед усіх ЗМК в Україні посідають недержавні, яких до 1995 р. в Україні взагалі не існувало. Більшість газет та журналів були органами відповідних національних комітетів, рад різних рівнів, окремі видання — відомчі. У різний спосіб, але усі такі видання значною мірою перебували під постійним контролем держави, а ще точніше, партійних органів, комсомолу, КПРС, КПУ та ін.

Появу разом з державними великої кількості недержавних друкованих, усних засобів масової комунікації варто розглядати насамперед як свідчення демократизації суспільного життя у країні, її поступу до демократичного громадянського суспільства. Це процес об’єктивний, неминучий.

В Україні нині, наприклад, більшість видань із загальнодержавною та зарубіжними сферами розповсюдження (54 %) засновано недержавними структурами. Дещо інша картина спостерігається у місцевій пресі. Тут державні видання становлять 62 відсотки.

Своєрідною є і структура зареєстрованих в Україні періодичних видань, а саме: переважну кількість друкованих ЗМК з місцевою сферою розповсюдження нині становлять газети. Серед видань регіональної, загальнодержавної, зарубіжної сфери розповсюдження при цьому реєструється журналів та видань журнального типу більше, ніж газет (1175 — газет, 1199 — журналів, 348 видань журнального типу — за даними 2001 р.).

Те, що функціонування інформаційного простору значною мірою залежить від суті і характеру великої політики, кардинальних політичних процесів — загальновідомо. Свідченням цього є таке. Після проголошення України самостійною, суверенною державою, переважна більшість друкованих видань оголосили себе незалежними, однак виникли і суто державні видання, такі газети, як “Урядовий кур’єр” (орган державної виконавчої влади — 1990 р.), “Голос України” (орган Верховної Ради України — 1991 р.) та інші, авторитет яких серед ЗМК надто високий і об’єктивно обумовлений.

Вирізняють нині такі основні типи українських видань за формою їх фінансування та мірою залежності від держави:

1. Державні, що цілком утримуються за рахунок держбюджету, місцевих бюджетів чи за рахунок міністерств, відомств, державних підприємств. З найвідоміших центральних газет є “Голос України” — орган Верховної Ради України та “Урядовий кур’єр” — орган Кабінету Міністрів України.

2. Формально незалежні газети, котрі отримують допомогу з держбюджету через Фонд незалежної преси. З центральних видань такими є “Независимость”, “Правда Украины”, “Молодь України” тощо.

3. Незалежні видання, котрі самі заробляють кошти на своє утримання через пряму журналістську діяльність чи додатковий супутній бізнес. Найвідоміші серед них — “Всеукраинские ведомости”, “Фінансова Україна”, “Киевские Ведомости”, “Новости”;

4. Формально незалежні видання, в чиїх бюджетах присутні іноземні кошти, отримані від різних фондів та інших організацій і водночас контрольовані лідерами українських партій, громадських організацій та профспілок. Прикладом такого видання є “Час-Тайм”.

5. Партійні видання, утримувані коштом партій, — газета “Комуніст”, “Товариш” тощо.

Отже, можна зробити висновок, що на українському інформаційному ринку працюють нині незалежні, партійні видання, видання з часткою іноземного капіталу, іноземні та державні й напівдержавні газети, журнали. Пропорційне співвідношення за тиражем та охопленням території між останніми й усіма іншими — відповідно 60 і 40 відсотків.