Комунікативні типи речень у французькій мові

24

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………… 2

Розділ І Основні ознаки речення та його класифікація ……………….. 4

1.1 Речення як одиниця синтаксису ………………………………... 4

1.2 Принципи класифікації простого речення ……………………... 7

1.2.1 Комунікативні типи речень ………………………………... 7

1.2.2 Структурні типи речень …………………………………… 8                       

1.3 Короткі висновки ……………………………………………….. 10

Розділ ІІ Характеристика комунікативних типів речення у французській мові……………………………………………………………………….  11

2.1 Розповідні речення.…………………………………………….... 11

2.2 Питальні речення ………………………………………………..  12

2.3 Спонукальні речення …………………………………………....  16

2.4 Короткі висновки ………………………………………………..  19

Висновки ………………………………………………………………...  21

Завдання …………………………………………………………………  22

Список джерел …………………………………………………………..  24

Анотації

ВСТУП

В даній курсовій роботі розглядається просте речення в сучасній фран-  цузській мові та принципи його класифікації. Найважливіше спрямування ро-боти – порівняння граматичних конструкцій всіх типів комунікативних  ре- чень.

Відомий граматист академік Шахматов А. А. детально досліджує  вжи- вання простих і складних речень, та різних типів комунікативних речень.

Тема курсової роботи є актуальною, тому  що  просте  речення  розпо-  всюджене не лише у повсякденному житті, а й в усіх стилях мовлення.

Метою дослідження є структурний аналіз комунікативних типів речен- ня.  

Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію таких завдань:

  а) виявити у різних стилях мовлення прості речення;

  б) визначити принципи класифікації простого речення;

  в) охарактеризувати комунікативні типи речень.

Об’єкт дослідження – комунікативні типи речень у французькій мові.

Предметом дослідження є  граматичні особливості  комунікативних   типів речення.

Практична значущість полягає в тому, що досліджений  матеріал  мо-  жна  надалі  використовувати  з  метою  подальшого  поглибленого  вивчення  граматичних особливостей комунікативних типів речення.

Структура роботи зумовлена її метою та завданнями. Вона  складаєть-ся зі вступу, двох розділів, двох коротких висновків до кожного  розділу,  ви-сновків та списку використаних джерел.

У вступі  обґрунтовано  актуальність  обраної  теми,  визначено  об’єкт, предмет, мету дослідження, а також методи  дослідження  даної  курсової  ро-боти.

У першому розділі розглядаються принципи класифікації  простого  ре-чення.

Другий розділ присвячено визначенню основних типів  комунікативно-

го речення та їх дослідженню.

У висновках відображено основні результати комплексного досліджен-ня й окреслено його подальші перспективи.

Список використаних джерел містить 15 найменувань,  з  яких  9 – нау-кові видання.                     

РОЗДІЛ І

ОСНОВНІ ОЗНАКИ РЕЧЕННЯ ТА ЙОГО КЛАСИФІКАЦІЯ

1.1 Речення як одиниця синтаксису

Як відомо, вивчення французької мови (як і будь-якої іншої) неможли-

ве без речення. Процес мовного спілкування здійснюється не за допомогою окремих слів (лексика) або окремих граматичних форм (морфологія),  а  за  допомогою більш складних одиниць – речень.

Речення – це комунікативна одиниця,  котра  має  вміщувати  комплекс

певних ознак, завдяки яким речення вважається також граматичною оди- ницею. Цілком очевидно, що, оскільки речення поєднує в  собі  різноманітні

ознаки, то являє собою явище вкрай складне й багатогранне, а тому й має  рі- зні визначення (існує більше 300 визначень речення).

Складність дати визначення реченню пояснюється в значній мірі тим, що до теперішнього часу існують різні суттєві розбіжності відносно природи речення та основних його ознак.

Необхідно зазначити, що розробці основних проблем речення сприяли в першу чергу дослідження російських та радянських вчених, котрі зробили значний внесок у теорію речення (як і синтаксису взагалі).

Здійснювались  спроби визначити природу речення на основі лише логічних ознак, виходячи з яких одні вчені вважали реченнями тільки ті син- таксичні єдності, котрі виражають судження. Інші вважали, що поняття   ре- чення ширше і воно (речення) здатне виражати не лише судження, але і інші

ші форми міркування – наказ, прохання, питання.  На сьогоднішній день всі

лінгвісти вважають, що речення має визначатися на основі мовних, а не  ло- гічних ознак. Однак питання полягає в тому, які саме мовні ознаки властиві реченню, залишається суперечним.

Тривалий час основною ознакою речення вважалось значення: речення визначалось в першу чергу як одиниця смислова.

Для деяких лінгвістів найхарактернішою ознакою речення є інтонація, оскільки саме інтонація відрізняє речення від інших одиниць.

Більшість лінгвістів основною ознакою речення вважає предикативтивність.

Котрий з даних аспектів потрібно вважати найсуттєвішою ознакою речення?

Смисловий (семантичний) аспект не може відігравати вирішальну роль у визначенні речення, адже він є в значній  мірі  відносним,  а  інколи  й необгрунтованим; поняття смислової цілісності стосується також й слово- сполучення та може характеризувати  не одне, а два речення, котрі тісно вза- ємопов’язані за змістом.

Інтонація – ознака значно об’єктивніша, яка чітко відрізняє речення від не комунікативних одиниць, але сфера дії інтонації обмежена усною  мо- вою.

Що стосується предикативності, то її на  загальних  підставах  можна вважати основною та однією з головних ознак речення. Отже,  предикатив-

ність – це причетність повідомлення, що міститься в реченні, до  об’єктив- ної дійсності.

З окремих розбіжностей в трактуванні предикативності  випливає,  що одні вчені вилучають з предикативності категорію особи, інші вміщують у предикативність не лише граматичні категорії часу, особи та відмінка, але та- кож й інтонацію.

Не враховуючи зазначені розбіжності, можна вважати предикатив-

ність  основною та найсуттєвішою ознакою речення. Саме предикативність повідомляє реченню ознаки комунікативної одиниці.  Предикативні взаємини реалізуються лише у реченні, вони можливі лише  між  членами  речення.  Як  підкреслює академік В. В. Виноградов, предикативність утворює чітку грань між реченням та словосполученням.

Існують різноманітні засоби вираження предикативності: лексичні, гра-

матичні, інтонаційні. Проте  основним та  найбільш  типовим  засобом  вира-

ження предикативності в різних мовах є дієслово в особовій формі. Це пояс-

нюється, по-перше, тим, що речення з особовим дієсловом розповсюджені найбільше (будь-яке двоскладне речення містить дієслово в особовій формі), і, по-друге, тим, що категорії часу, відмінки й особи найбільш ясно й чітко виражені в особових формах дієслова:

Я пишу листа. Ти написав листа.

Він напише листа. Ви б написали листа.

В односкладних реченнях:

                               Світає. Морозно.

носієм предикативності виступає головний член односкладного речення.

Отже, смислової ознаки недостатньо для визначення сутності речення;

інтонація характеризує речення лише в усній формі; основною ознакою ре-

чення є предикативність, яка складає специфіку речення й вирізняє його з-по-

між інших одиниць. Саме завдяки предикативності речення слугує засобом спілкування людей, тобто виконує свою основну функцію – функцію комуні-

кативну.

1.2 Принципи класифікації простого речення

Речення поєднує в собі різноманітні сторони: семантичну, формальну, комунікативну. Таким чином існує декілька класифікацій речення,  що за- сновані на різних принципах.

Перш за все, розрізняють два основних типи речення: просте речення і складне речення. Обидва типи, як відомо, утворюють дві різні синтаксичні оди- ниці. Просте речення – одиниця монопредикативна (складається з одного предикативного центра), складне речення – одиниця поліпредикативна (складається з двох або більшої кількості предикативних центрів), тому вони вивчаються в різних розділах граматики.

Просте речення класифікується з двох точок зору – комунікативної та структурної. Перша класифікація ґрунтується на характері комунікативної функції речення, друга – на будові речення.

1.2.1       Комунікативні типи речень

Характер комунікативної функції може різнитися в залежності від загальної настанови того, хто говорить. На основі цієї ознаки, тобто на основі

висловлювання, речення зазвичай поділяють на три типи: 1) розповідне; 2) питальне; 3) спонукальне.

Деякі лінгвісти додають ще й четвертий, комунікативний тип – окличні ре-

чення; проте більшість вчених вважають, що окличне речення не утворює осо-

бливого типу, оскільки «окличність» являє собою емоційний аспект висловлю-

вання, котрий може бути властивий усім типам речення  –  розповідному, пита-

льному, спонукальному. Крім того, питальні речення  не  мають  специфічних формальних ознак, хоча це властиво розповідним, питальним та спонукальним реченням.

Існує також думка, що, крім розповідних, питальних та спонукальних, необхідно виокремити оптативні речення, котрі виражають побажання:

Аби всі були здорові. Якби сніг!

Класифікація простого речення на основі  комунікативної  функції  цілком виправдана, оскільки комунікативні типи речення відрізняються  один  від  од- ного і за своєю структурою, а в усній мові – також й інтонацією. Звичайно,  що в кожній конкретній мові  комунікативні  типи  речення,  як  це  буде показано нижче, характеризуються своїми специфічними рисами.

1.2.2 Структурні типи речень

Структурна класифікація речення, на відміну від комунікативної, грунту-

ється виключно на граматичному принципі, а саме на будові речення з точки зору його головних членів.

Найчастіше,  до складу простого речення входить два головних члени  – підмет й присудок, виражений особовою формою дієслова:

Учень пише на дошці.

Ми повернемося пізно.

В реченнях такого типу предикативність чітко означена: вона виражена зв’язком між присудком і підметом, які утворюють  предикативну  основу (предикативне ядро) речення.

Однак існують речення, до складу яких входить лише один головний член:

Світає. Пожежа.

В реченнях такого типу предикативна основа виражена одним із головних членів: підметом або присудком.

Враховуючи вказану відмінність, відомий російський  граматист  академік

А. А. Шахматов виокремив два  типи  простого  речення:  речення  двоскладне (двочленне) та односкладне (одночленне).

Класифікація  А. А. Шахматова  тривалий  час  була  суперечливою.  Деякі граматисти  не  визнавали  існування  двоскладних   речень,  стверджуючи,  що справжнє речення має завжди складатись з  двох головних  членів  –  підмета і присудка; якщо ж  вони не виражені граматично,  то не можна говорити  й  про речення. [10, 158]  

На сьогоднішній день більшість лінгвістів беруть за основу  класифікацію А. А. Шахматова, вносячи в неї ряд модифікацій.  Суперечливим  залишається питання про сутність головного члена односкладного речення. Одні  вважають, що даний елемент може  бути  або  присудком  (вжитим без підмета),  або  під-

том (вжитим без присудка), наприклад: Світанок – підмет,  Світає – присудок.

Інші вважають, що головний член односкладного речення  не  може  виступати ні присудком, ні підметом, тому ці два члени є відносними, тобто вони  переду- ють одне одному: без присудка немає підмета й навпаки. Це дає підставу  гово- рити про особливий (наряду  з  підметом  і  присудком)  член – головний член односкладного речення,  котрий  слугує  носієм  предикативності,  подібно  до присудка в двоскладному реченні.

До складу двоскладного речення входить два головних члени, поєднаних предикативним зв’язком; присудок  двоскладного  речення  виражений  дієсло-

вом в особовій формі:

                                                  Дув вітер. Ми працювали.

Дійсно, двоскладні речення більш розповсюджені в мові та значно різно-

манітніші за своїм характером.

Як односкладні, так і двоскладні речення можуть мати другорядні члени, доповнюють і визначають головні члени, наприклад, односкладні речення:   

   Повна тиша. Сильний вітер. Розвидняється о шостій ранку;

двоскладні:

Дув холодний та пронизливий вітер. Ми працюємо весь ранок.

            Він читав з великою виразністю.

Звідси випливає, окрім основного поділу речень на односкладні та дво-

складні, в структурну класифікацію речення входить також поділ речень на не-

поширені та поширені. Непоширені речення складаються  лише  з  головного або головних членів речення; поширені, окрім головних членів, містять при- наймні один додатковий (другорядний) член.

1.3 Короткі висновки

Отже, розрізняють два основних  типи речення: просте речення та складне речення.

Крім того, просте речення класифікується з двох точок зору – комуніка-

тивної та структурної.

Комунікативний тип речення ґрунтується  на  характері  комунікативної функції речення, структурний тип речення – виключно на граматичному прин-

ципі, а саме на будові речення з точки зору його головних членів.

РОЗДІЛ ІІ

ХАРАКТЕРИСТИКА КОМУНІКАТИВНИХ ТИПІВ РЕЧЕННЯ

У ФРАНЦУЗСЬКІЙ МОВІ

2.1 Розповідні речення

Розповідні речення (propositions еnonciatives ou assertives) містять по-

відомлення про предмети або справжні явища. Таке  повідомлення  може  бути

позитивним або заперечним, тому розповідні речення поділяють  на стверджу-

вальні та заперечні.

Граматичною ознакою розповідного речення у французькій є прямий по-

рядок слів, тобто присудок має  стояти після підмета. Для підмета  –   особово- 

вого займенника це є правилом, для  підмета-іменника –  загальною  тенден-

цією. Наприклад:

                                       Il marche. Nous faisons notre devoir –    

          для розповідного речення це єдина можлива конструкція;

          тоді як конструкція

                                          Pierre marche. Le train est arrive –

основна конструкція, котра, однак, не виключає конструкцій зі зворотнім порядком слів

            Arrive le general. Dans la chamber se trouvaient trios garsons,

хоча використання даних конструкцій пов’язане з особливими умовами.

В двоскладних розповідних  реченнях  присудок  може  бути  виражений дієсловом у будь-якій відміні, крім наказового способу.

Як  і  в  українській  мові,  розповідні  речення  дуже  різняться  за  своєю структурою: вони можуть бути дієслівними та іменними, односкладними і дво- складними,  стверджувальними та заперечними,  непоширеними  й  поширени-

ми.

Характерна ознака розповідних речень в усній мові – розповідна інтона-

ція, згідно якій у кінці речення має місце пониження тону.

2.2 Питальні речення

В питальних реченнях (propositions interrogatives) міститься бажання оповідача дізнатись що-небудь від адресата, якому спрямовано  питання. Інак-

ше кажучи, питальні речення, на відміну від розповідних,  передбачають  реак- 

цію у вигляді відповіді:

Ou iras-tu? Avez-vous fait votre devoir?

Питальному реченню притаманні чітко виражені формальні ознаки, кот-

рі вирізняють його від речень інших комунікативних типів. У французькій мо-

ві такими ознаками є:

а) Інверсія підмета, вираженого особовим займенником:

Travaillez-vous? Vient-il?

                         б) Повторення (реприза) підмета, вираженого іменником:

Les eleves travaillent-ils? La piece est-elle grande?

в) Спеціальний зворот – формула est-que перед підметом зі збереженням прямого додатка:

Est-ce que Pierre travaille? Est-ce qu’elle est malade?

г) Питальні слова – займенники та прислівники (qui, que, quand, comment):

Qui est venu? Quand partez-vous?

Перелічені ознаки питальних речень  властиві  різним  типам  питальних речень.

В усній мові дуже важливою ознакою питальних  речень  виступає  особ- лива питальна інтонація, котра графічно позначається знаком  питання. Інтона-

ція може слугувати єдиною ознакою питального речення,  тобто  єдиним  засо-

бом відмінності розповідного та питального речень: Il part. – Il part? Les enfants sont a la maison. Les enfants sont a la maison?

Розрізняють два основних типи питального речення,  в  залежності  від  характеру та спрямування питання: 1) загальні питальні; 2) особові питальні.

1.      В загальних питальних реченнях питання ставиться до підмета,

тобто оповідач запитує у співрозмовника, чи мала місце дана дія чи ні:

Avez-vous compris cette regle? Jean viendra-t-il?

Est-ce qu’il dira la verite?

Загальне питання будується за допомогою інверсії займенникового та ре-

призи іменного підмета, а також за допомогою питального звороту est-ce que

(без інверсії).

Крім цього, французька мова має й ряд інших засобів  вираження  загаль-

ного питання. До них відносяться, в першу чергу, зворот n’est pas  (Vous viendres le soir, n’est-pa?), а також часто вживаний в сучасній французькій мові прислівник non, наприклад: – C’etait gentil, non? (A. Maurois). Nous sommes aussi des amis, non, toi et moi? (F. Sagan).

В  українській  мові  загальне  питальне  речення  характеризується  спе-

цільною часткою чи: Чи задоволений твій батько твоїми оцінками?

В сучасній французькій мові загальне питальне речення зазвичай буду-

ється без інверсії, що стосується, в першу чергу, усної мови, наприклад:

Vous etes encore chez vous pour un certain temps? Je peux aller vous voir? (G. Simenon).Tu n’as pas envie de voir ton pere? (M. Pagnol).

2. В особових питальних реченнях питання ставиться не до присудка, а до інших членів речення – до підмета, додатка, означення, обставини:

Que faites-vous? Quel temps fait-il? Qui est absent?

Pourquoi avez-vous menti?

Питання такого типу будуються за допомогою питальних слів та питаль-

них зворотів, звичайно в поєднанні з інверсією підмета:

а) Якщо питання відноситься до підмета-істоти, то до складу питального речення входить займенник qui або зворот qui est-ce qui:

Qui est venu? Qui est-ce qui est venu?

б) При спрямуванні питання до підмета-неістоти питальне речення буду-

ється за допомогою питального звороту qu’est-ce qui:   

Qu’est-ce qui est sur la table?

Таким чином, у французькій мові, як і в українській, питання різняться формально в залежності від характеру підмета – істоти чи неістоти.

в) Питання до прямого додатка також має різні форми, в залежності від істоти-неістоти підмета, що виступає в ролі додатка: у випадку додатка-істоти – займенник qui та питальний зворот qu’est-ce que:

Qui cherchez-vous? Qui est-ce que vous voyez?,

   у випадку неістоти-додатка – займенник que та зворот qu’est-ce que:

Que cherchez-vous? Qu’est-ce que vous voyez?

(В українській мові: Кого Ви шукаєте? та Що Ви шукаєте? )

г) Питання до непрямого додатка будується за допомогою займенників у поєднанні з різними прийменниками: a qui, de quoi, pour qui і т. п.:

A qui parles-vous? De quoi est-il mecontent?

Avec qui partons-nous?

д) Якщо питання ставиться до означення, то до складу питального речен-

ня додається займенник quell (що має в написанні  різні  форми  роду  та  числа quelle, quels, quelles), за яким слідує іменник:

Quelle robe avez-vous mise? Quelles notes a-t-il recues?

е) Цей займенник використовується і у питанні до іменної  частини  при-судка:

Quel est votre nom?

є) Питання до  обставини  будується  за  допомогою  питальних  прислів-ників, а не займенників. Прислівник ou відноситься  до  обставини  місця, при-     слівник quand – до обставини часу, прислівники comment та pourquoi – до об-ставини виду дії.

Особливий тип питальних речень утворюють так звані риторичні питання.

Риторичні питання – це речення,  що мають форму  питального  речен-ня, але не мають питального змісту. Таким чином,  риторичні  питання  містять твердження у вигляді питання та не потребують відповіді співбесідника. Часто на риторичні питання дає відповідь сам оповідач,  внаслідок  чого  твердження набуває відтінку незаперечності, наприклад:

         Qui pourrait accepter cette proposition? (= Personne ne pourrait l’accepter.)

      Comment repondre a une question si stupide? (= Il est impossible d’y repondre.)

У зв’язку з тим що риторичні питання являють собою не питання, а пові-  домлення, що мають особливу форму,  вони досить часто вживаються  у  допо- відях, виступах, лекціях, наукових роботах.  В  художній  літературі  риторичні питання слугують засобом надзвичайної виразності.

Qui osera renoncer a cette proposition? Personne.

На відміну від звичайних питань,  риторичні питання характеризуються не лише питальною інтонацією, а і питальною інтонацією, котра переходить в окличну.

2.3 Спонукальні речення

Спонукальні речення (propositions imperatives) виражають  волю  опо-

відача змусити особу виконати яку-небудь дію. В них можуть бути виражені  різні форми спонукання: наказ, заборона, прохання, порада, застереження.

Спонукальні речення відрізняються від розповідних і питальних  морфо-логічно, тому що спонукальна цільова настанова позначається формами наказового способу (імперативу), що не властиво іншим комунікативним типам речення:

Reponds! Taisez-vous. Ne parlez pas si haut.

Іншою відмінною ознакою  спонукального  речення  від  питального  та розповідного є відсутність формально вираженого підмета, що для інших типів двоскладного речення неможливо.

Оскільки наказовий спосіб не має всіх особових  форм,  то очевидно,  що дієслово в спонукальному реченні вживається лише в 2-й особі  (однини і мно-жини) та рідше в 1-й особі множини:

Marche! Marchons! Marchez!

Проте поняття спонукального речення ширше ніж поняття  імперативу: в спонукальному  реченні  можуть  вживатися  й  інші  форми  дієслова,  зокрема майбутній час:

Tu seras bien gentil de m’ecouter;

а також інфінітив, який виражає заборону:

Ne pas fumer. Terminer coute que coute ce travail.

До спонукальних інколи відносять речення з умовним способом (subjon- ctif) в 3-й особі множини  й  однини теперішнього  часу,  тобто  в  тій  особовій формі дієслова, яку не має імператив:

Qu’il entre. Qu’il parte. Qu’ils se taisent.

Спонукальні речення можуть  бути виражені не дієслівними формами, а іншими частинами мови – іменниками, прислівниками, вигуками:

En avant! Silence! A droite! Du cafe! (= Apportez-moi du café.)

Цілком очевидно,  що в усній мові суттєвою  ознакою  спонукальних  ре-чень є інтонація, яка значно відрізняється від інтонації розповідних  та  питаль-них речень.

Таким чином,  для  кожного  комунікативного  типу  речення  характерні свої специфічні формальні ознаки та особлива інтонація.

Однак у деяких випадках спостерігається невідповідність  комунікатив-ного змісту речення та його синтаксичної  форми. Так,  наприклад,  розглянуті вище риторичні питання мають форму питального речення, проте на мають пи-тальної цільової настанови.

Зразком невідповідності форми та змісту  можуть  виступати  також  спе-цифічні для французької мови спонукальні речення, що мають  форму  питаль-ного речення:

Voulez-vous m’apporter les cahiers? Veux-tu me suivre?

Речення даного типу, до складу яких входить  дієслово  vouloir, характе- ризуються основною ознакою питального речення – інверсією підмета-займен-ника; однак за своєю комунікативною структурою вони є спонукальними, тому що виражають не питання, а спонукання у вигляді прохання або наказу, яке по-дається у даному випадку в більш ввічливій формі, наприклад:

Veux-tu me dire ce que tu as fait ce matin? (Скажи мені, що ти робив вранці.)

Voulez vous repondre a mes questions? (Відповідайте на мої питання.)

У багатьох французьких граматиках виділяють ще один  комунікативний тип речення – речення окличні (propositions exclamatives). Проте,  як  вже  за-значалось вище,  окличність  пов’язана  з  емоційними  забарвленням  промови (радість, обурення, здивування, захват, жалкування, презирство),  і  з цієї точки зору кожне речення – розповідне, питальне та спонукальне може бути неок-личним та окличним, в залежності від наявності емоційної сторони у форму- ванні речення, наприклад:

Elle est tellement belle! (розповідно-окличне речення);

Comment? Vous n’etes pas encore parti?! (питально-окличне речення);

Oubliez le plus vite possible cet incident! (спонукально-окличне речення).

Крім того, окличні речення, на відміну від розповідних та спонукальних, не мають особливих формальних ознак, хоча в усному мовленні вони характе-ризуються специфічною (окличною) інтонацією.

Тому згідно всім цим причинам виокремлювати окличні речення в само-стійний комунікативний тип не потрібно.

2.4 Короткі висновки

Отже, речення слугує засобом спілкування  людей  та  виконує  свою  ос-новну функцію – функцію комунікативну.

У французькій мові речення зазвичай  поділяють на три пити: розповідне, питальне та спонукальне.

Граматична ознака родповідного речення – прямий порядок слів:  прису-док має стояти після підмета.

Як і в українській мові, розповідні речення дуже різняться за своєю стук-турою: вони можуть бути дієслівними та іменними, односкладними і двосклад-ними, стверджувальними та заперечними, поширеними та непоширеними.

Розрізняють два основних типи питального речення:  загальні  питальні,  особові питальні.

Спонукальні речення відрізняються від розповідних  і  питальних морфо-логічно, адже спонукальна цільова настанова позначається формами  наказово-го способу (імперативу), що не властиво іншим комунікативним  типам  речен-

ня.