Конфедерации

План

ВСТУП

1. Поняття та історія прав людини
2. Теорія трьох поколінь прав людини
3. Найважливішіші права особистості та проблема їх реалізації в сучасному світі

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Права людини невід'ємні від  суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії  людей, упорядкування їх поведінки  та координації діяльності, вони ж  є також засобом подолання  протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності  індивіда, що об'єктивно необхідні  для нормального функціонування суспільства і держави. Права  людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих  іншим суб'єктам суспільних відносин.

Отже, метою контрольної роботи є поглиблене вивчення історії прав людини, а також висвітлення проблем прав людини в сучасному світі.

Для виконання контрольної роботи були поставлені такі завдання:

1. З’ясувати, що таке права людини та дослідити її історію.

2. Окреслити теорію трьох поколінь прав людини.

3. З’ясувати найважливішіші права особистості та проблема їх реалізації в сучасному світі.

Об’єктом дослідження  є історія прав людини.

Предметом дослідження  є історичний аналіз прав людини.

. 
Поняття та історія прав людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність .і недоторканність людського  життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з  Космосу, «неба». І хоча за часів  рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку —  визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у  теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з  позицій справедливості діюче в  державі позитивне право, проводити  його перетворення в напрямку гуманізму  і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують  права особи (на життя, свободу, власність  та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту  в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття.[1,c.95]

Ідея прав людини, заснована  на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних  актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила  фундаментальний принцип, на якому  заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і  громадянина 26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права  людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість  сфери вияву свободи людини й  обмеженість сфери дії державної  влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода погля­дів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні  мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції  П. Орлика (1710 p.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених  прав і вільностей», відновлення  «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу  трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному  проекті передбачав особисту свободу  людини, забезпечення недоторканності  особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної  влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і  якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення  і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій  і в межах того чи іншого поняття  права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття  права озна­чає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже  накопичених теоретичних знань  про них. Безумовно, кожне нове розуміння  прав людини є якісним стрибком у  юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і  тих нових юридичних теорій, які  формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).[1,c.99]

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки  підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах  світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до отото­жнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення  історичного протистояння природно-правового  і позитивістського (що ототожнює  право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося  у конституційній і судовій практиці держав. Пози­тивістський підхід до природи  прав людини, взаємовідносин держави  та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з  моральними, особистими, соціальними  цінностями і попрямував шляхом позитивного  закріплення природних прав і  принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави  правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному  праві (законодавчих актах), ускладнюють  здійснення державою функції їх охорони і захисту.

Орієнтація політики на інтереси людей, що живуть в суспільстві, її олюднення  здійснюються за допомогою певних принципів, що втілюють гуманістичні цінності у  взаєминах між індивідом, суспільством і державою. Такої специфічної  конкретизацією гуманістичних уявлень  стосовно світу політики є права  людини. Вони являють собою принципи, норми взаємин між людьми і державою, що забезпечують індивіду можливість діяти на свій розсуд (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага.є

Проблема прав людини, що виражається в тій чи іншій  формі, супроводжує всієї історії  людства. Права людини являють собою  один із способів трактування і практичного  вирішення питання взаємовідносин людини і тієї спільності, в якій він проживає і офіційним представником  якої виступає влада. Вони стверджують  в цих взаєминах свободу і  гідність особи, її вищий ціннісний статус.

Можливі чотири основних способи  взаємин індивідів з владою: тоталітарний, патріархальний, індивідуалістичний і партиципаторний. Перша, тоталітарна модель таких взаємин виходить з ототожнення суспільства і держави, з безумовного пріоритету цілого над частиною і повного підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми прав людини, оскільки індивід розглядається тут як органічна, нерозривний частинка цілого, як гвинтик у складному державному механізмі, керований з центру.[3, c.167-168]

Патріархальний тип взаємовідносин індивіда і влади передбачає складну  ієрархію прав і обов'язків людей, нерівність їх положення у відносинах влади. Він ділить суспільство на різні стани і групи, нижчі  з яких політично безправні, вищі ж володіють максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і  розподільником яких є авторитарний правитель (монарх, диктатор і т.п.), що увінчує піраміду влади.

Індивідуалістичний спосіб взаємин особистості і влади  заснований на пріоритеті індивіда у  відносинах з державою. Найбільш яскраво  він представлений в лібералізмі, який виходить з того, що вільна особистість  є кінцевий джерело всякої влади  в суспільстві, в тому числі й  самої держави. Останнє є результатом  угоди, договори вільних індивідів. Воно підконтрольний народові і покликане  виконувати лише строго обмежені функції - забезпечення безпеки та свободи  громадян, підтримання громадського порядку, деякі інші.

Взаємини індивіда і влади  у в неполітичних сферах і шляхи утвердження в них свободи і гідності особи лібералізмом взагалі не розглядаються. У результаті сама проблема прав людини ставиться головним чином у формі огороджувальних від зазіхань влади прав, тобто вузько та обмежено.

У сучасній політичній науці  переважає третій, партиципаторний підхід до взаємин індивіда і влади. Він позбавлений крайнощів і не розглядає особистість як ізольованого, незалежного від суспільства індивіда, вимушеного у союзі із собі подібними створити державу і підкорятися йому в певних питаннях, а виходить з нерозривності і суперечливості взаємовідносин між особистістю, суспільством і державою. У цьому випадку сама проблема прав людини вбачається не тільки і не стільки в огорожі індивіда від державного втручання, а у використанні держави з метою створення найкращих умов вільного існування і розвитку особистості.

Всі чотири розглянутих вище способу взаємовідносин індивіда і  влади в більшій чи меншій мірі представлені в історії людства. Вони складають ту систему координат, в якій усвідомлюється і оцінюється сама проблема прав людини.[2, c.201]

На зорі людства в умовах родоплемінного ладу проблема прав людини не стояла і не могла стояти, так  як в той час не було відчуженої від індивідів влади, а значить  і необхідності стверджувати і захищати у владних відносинах цінність особистості, її свободу. Крім того, "середній" людина додержавної і ранньодержавної епохи ще не мав розвиненим самосвідомістю і індивідуальністю, керувався у відносинах з державою насамперед віковими традиціями, не відділяв себе від роду, громади, селища і держави, зазвичай з покорою сприймав своє положення в суспільній ієрархії , навіть якщо це було становище раба.

Саме виникнення проблеми прав людини нерозривно пов'язане з  розвитком суспільства, держави  і людської індивідуальності. Не випадково  вперше ідеї прав особистості виникають  лише у небагатьох матеріально забезпечених мислителів, володіють розвиненим самосвідомістю і почуттям власної гідності. Історично  першою формою осмислення і затвердження індивідуального гідності та автономії особистості по відношенню до влади стали ідеї природного права, що виникли в першому тисячолітті до н.е.

Вперше ці ідеї зустрічаються  у давньогрецьких філософів-софістів: Лікофрон, антифони, Алкідама та інших  в VI-V ст. до н.е. Вони стверджували, що всі  люди рівні від народження і мають  однакові, зумовлені природою права. Сама ж держава Лікофрон трактував  як результат суспільного договору. Ідею договірного походження держави  і рівності всіх людей перед небом  відстоював в V в. до н.е. китайський філософ Мо-Цзи.

Значний внесок у концепцію  прав людини вніс Аристотель. Він захищав  права, властиві людині від народження, і перш за все його право на приватну власність. Це право корениться в  самій природі людини і ґрунтується на його любові до самого себе. Аристотель висловив ряд ідей, близьких до сучасної концепції прав людини. Так, він не тільки визнавав права громадянина держави, але й розрізняв природне і умовне, позитивне право, а також вважав, що природне право має служити зразком для права умовного, яке, в свою чергу, більш мінливе і є результатом діяльності влади та угод між людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами держави отримала свій розвиток в сучасних теоріях прав людини, в тому числі в концепції правової держави.

Форми держави за Арістотелем  визначаються тим, з одного боку, хто  править (один, небагато, все), а з  іншого - тим, в ім'я чого здійснюється саме правління (в ім'я загальної  користі або особистого блага). Виходу з цих підстав, Аристотель поділяє  форми держави на правильні (монархію, аристократію, політію), при яких правителі  переслідують спільну користь, і  неправильні (тиранія, олігархія, демократія), де в основі лежать тільки власні інтереси правителів. В "Політиці" Арістотель називає політію найкращою з правильних форм, хоча монархія представляється йому "первісною і самої божественною". Що стосується демократії, то Аристотель слідом за Платоном, для якого демократія рівнозначна лише охлократії (влада натовпу, черні), відноситься до демократії критично. Він вважає, що як влада мас вона може призвести до тиранії більшості або до влади одноосібного тирана.[4, c.322]

Автономія, гідність та рівність індивідів у взаєминах з владою та іншими людьми поширювалися філософами Давньої Греції і Давнього Риму головним чином лише на вільних громадян, але не на рабів, які, як вважав Арістотель, самою природою наділені якостями, призначеними для підпорядкування  та виконання вказівок пана . Серед  античних прихильників природного права  лише стоїки проголосили гасло рівності людей за природою, незалежно від  статі, національності та соціального  становища, оскільки всі люди створені космосом і над усіма "одно тяжіє доля".

Видатний внесок у масове поширення гуманістичних цінностей, що лежать в основі концепції прав людини, внесло християнство. Воно додало гуманістичним ідеям вищий ціннісний  статус, з'єднавши їх з релігійно-моральними цінностями. Християнство звертається  до внутрішнього світу людини, його вільному вибору віри і ціннісних  орієнтацій і тим самим сприяє розвитку людської індивідуальності. Воно вимагає поваги кожної людини як творіння, наділеного душею і  створеного Богом за своїм образом  і подобою. Божественне походження обумовлює принципове рівність і  свободу всіх людей. Крім того, надихаючим прикладом поваги і любові до людини служить вчинок Бога, свідомо прирік Свого Сина на болісні страждання на хресті заради спасіння людства. Проповіді  Христа також звертаються в першу  чергу до принижених і ображених, підкреслюють рівність всіх людей в  їх вищому, духовному вимірі - у відношенні до Бога.

Гуманістичні ідеї християнства, виступаючи в якості моральних регуляторів  поведінки людей, справили величезний вплив на весь наступний розвиток Старого Світу. І все ж вони не знайшли політико-інституційного визнання та втілення в реальних державно-правових нормах. В епоху феодалізму набули поширення принципи взаємини між  індивідом та владою, успадковані  від античного суспільства і  німецьких звичаїв та пом'якшені патріархальної і християнською  мораллю.

Відносини між індивідом  і владою представляли собою складну  суспільну ієрархію прав і обов'язків. Людина, відповідно до місцем, займаним на соціальних сходах, був зобов'язаний виконувати вказівки свого пана (сюзерена) і в той же час міг розраховувати на його заступництво і захист, а також на послух підданих (якщо вони існували), несучи перед ними, в свою чергу, певні обов'язки.

У цілому ж у часи феодалізму ідея рівності від народження природних  прав всіх людей або хоча б правової рівності всіх вільних громадян була відкинута. Самі ж права трактувалися як привілеї, даровані підданим монархом або сюзереном. Кожне з станів мало специфічні права, які скорочувалися  в міру зниження по сходах суспільної ієрархії.

У період феодалізму ідеї природного права не були повністю забуті. Нерідко  вони використовувалися для обґрунтування справедливості повстань проти гнобителів, які зазіхають на традиційні народні вольності. Своє воскресіння, ліберальне переосмислення і розвиток ці ідеї отримали в XVII-XVIII ст. в працях видатних мислителів лібералізму і Просвітництва.

Найвизначніші представники лібералізму - Локк, Монтеск'є, Руссо, Кант, Джефферсон, Сміт, Мілль, Бентам та інші - по суті заклали основи сучасного  розуміння прав людини. Вони обгрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, свободу і власність, опір гнобленню та деяких інших як природних, невід'ємних (невідчужуваних) і священних імперативів і  норм взаємовідносин між людьми і владою.

При цьому природність  прав означає, що вони властиві індивіду від народження внаслідок його приналежності  до роду людського; невід'ємність (невідчужуваність) відображає їх іманентність індивіду як живій істоті (без наявності  яких він не може проявити свої людські  якості), а також як притаманність  людині взагалі, незалежно від часу і простору, в якому він існує (внаслідок цього права людини можуть служити загальним критерієм  гуманістичної оцінки будь-яких держав, що існували в історії); священність  характеризує найвищу повагу і шановане прав людини, їхній вищий ціннісний  статус в ієрархії суспільних цінностей.

Історична заслуга Просвітництва  в питанні про права людини полягає не тільки в їх теоретичному обґрунтуванні як гуманістичних цілей людства, але і в знаходженні найважливіших способів їх практичного здійснення. До них відносяться перш за все принципи народного суверенітету і поділу влади. Перший з них, розроблений в першу чергу Локком і Руссо, означає підпорядкованість влади індивідам, добровільно об'єдналися в народ (суспільство) і володіє правом на розірвання "суспільного договору" і повалення влади в тому випадку, якщо вона зазіхає на фундаментальні права людини на життя, свободу і власність. Другий принцип, що гарантує індивідуальні свободи, - поділ законодавчої, виконавчої та судової влади. Першим його сформулював у сучасній формі Шарль Монтеск'є у 1748 р. Цей принцип і сьогодні є найважливішим інструментом, огороджувальних особистість від зловживань та утисків з боку влади.[5, c.67-70]

Вперше ліберальна концепція  прав людини знайшла систематизоване  юридичне вираження у 1776 р. у Вірджинському декларації про права конституції США, прийнятого в 1791 р. У 1789 р. основоположні права - свобода особистості, права на власність, безпека і опір гнобленню - були конституційно закріплені у французькій Декларації прав людини і громадянина. Ці видатні політико-правові акти не втратили актуальності і сьогодні, хоча, звичайно ж, нинішні уявлення про права людини набагато багатше за змістом.

Ліберальні права, поступово  отримали державне визнання в Америці  і Європі з кінця XVIII ст., Відповідали  в першу чергу інтересам буржуазного  класу, прямо зацікавленого у  скасуванні феодальних привілеїв і  станових обмежень, в усуненні державних  заборон на виробничу і торгово-підприємницьку діяльність, в приборканні держави  і його підпорядкуванні своєму контролю за допомогою сили грошей.

Політичний лібералізм, підпорядкувавши  права людини силі грошей, показав  тим самим свою обмеженість. Приблизно  до 20-х рр.. XX в.в. більшості буржуазно-демократичних  країн нижчі верстви суспільства  і жінки не мали виборчих прав. Утруднене  було практичне використання проголошених в конституціях прав незаможними, так як це вимагало необхідних знань, часу і матеріальних витрат. Поза державної уваги залишалися економічні та соціальні умови свободи особи.

Сама постановка проблеми прав людини в класичному лібералізмі  носить вузький, обмежений характер. Права охоплюють лише одну сферу  взаємин індивідів і держави - їх взаємодію як фізичних осіб, що володіють  власністю. Права людини забезпечують громадянам особисту безпеку, огороджують  їх приватну (економічну, сімейну, релігійну  та іншу) життя від небажаного втручання  з боку інших людей і держави, а також дозволяють власникам  контролювати владу за допомогою  обрання її представників. При цьому  поза увагою держави залишається  сфера економічних, культурних та інших  відносин між людьми і відповідні види влади: економічна, духовно-інформаційна та інші, які віддаються на відкуп власникам.

Ліберальне рішення проблеми прав людини хоча і убезпечило громадян від державного свавілля, однак не захистило їх від експлуатації та деспотизму власників, не призвело до соціального визволення всіх членів суспільства. Розв'язавши руки буржуазії  і створивши сприятливі умови  для промислової революції та утвердження капіталізму, воно в  той же час збільшило соціальну  нерівність і загострило класові  конфлікти. Виявилося, що відсутність  будь-яких обмежень у використанні цивільних прав робить їх привілеєм  меншини. Це породило масовий протест  робітничого класу та інших нижчих шарів суспільства, які вимагали прийняття законів, що створюють  соціальні умови свободи і  поваги людської гідності незаможних громадян і обмежують владу власників.

Вперше вимоги доповнити  ліберальні права правами соціальними  були обґрунтовані і висунуті в першій половині XIX ст. чартистського руху робочих Англії. У своїй програмі, розробленій в 1839 р., чартисти виступили за еволюційний шлях до соціалізму, не заперечує ліберальні права, в тому числі приватну власність, але вимагає справедливої, повної оплати праці та рівноправної участі робітників в управлінні державою.[6, c.226-229]

Соціальні права та соціальна  демократія, що захищають особистість  у виробничій сфері та забезпечують гідні умови її існування, є одним  з найважливіших гасел соціалістичного  руху. Багато хто з цих прав (право  на працю, відпочинок, освіту та ін) вперше були конституційно закріплені в  СРСР та інших країнах марксистського соціалізму, хоча тут їх проголошення супроводжувалося порушенням традиційних  ліберальних прав. Це призвело в  кінцевому рахунку до наростання в суспільстві різних соціальних привілеїв, зрівнялівки в оплаті праці, зниження його ефективності, масовому поширенню психології соціального  утриманства, низькому рівню добробуту більшості громадян.

У країнах Заходу соціальні  права громадян отримали юридичне визнання головним чином після другої світової війни. У 1948 р. найважливіші з них - право  на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіта, гідний рівень життя та ін - були включені у Загальну декларацію прав людини, прийняту Генеральною  Асамблеєю ООН. Це дало поштовх для  закріплення соціальних прав в конституціях або законах цілого ряду держав. У другій половині XX В.В індустріально  розвинених країнах створилися сприятливі матеріальні можливості для їх реалізації. За останні тридцять років вартість валового продукту, створеного людством; виросла з 1,7 трильйона доларів  до приблизно 15 трильйонів. Це приблизно  відповідає всьому багатству, зробленому на Землі за останні дві тисячі років, і дозволяє задовольняти найважливіші матеріальні потреби всіх громадян.

Статус і авторитет  прав людини в державі багато в  чому пов'язані з трактуванням їхнього  джерела. Було затверджено в якості вирішального критерію визначення природних прав особистості людський розум. Тим самим воно спробувало знайти їм земну основу. Сьогодні політологи різної світоглядної орієнтації по-різному оцінюють кінцевий джерело прав людини. Одні бачать його в природній людській природі, в конституюють людський рід основоположних потребах - в підтримці життя, в безпеці, свободі від насильства і соціально невиправданих обмежень, повазі людської гідності, духовному розвитку і т.д.

Інші ж зводять найбільш високі з прав до душі, Богу. "Свобода  людської особистості, - писав Бердяєв, - не може бути дана суспільством і не може за своїм витоку і ознакою  залежати від нього - вона належить людині як духовній істоті. Невід'ємні права, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює ".

Обидві ці трактування  кінцевого джерела прав людини вкладаються  в рамки одного, історичного підходу до прав людини. Протиріччя між ними невеликі і усуваються в тому випадку, якщо лежачу в їх основі природу людини трактують не як схожу до тварин, біологічним якостям, а має божественне походження. Більш істотні відмінності в цьому питанні, а також у розумінні прав людини в цілому пов'язані з позитивістським і марксистським підходами до їх інтерпретації.[6, c.87-88]

Теорія трьох поколінь прав людини

Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це — право  громадянина на свободу думки, совісті  та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед  законом, право на життя, свободу  і безпеку особи, право на свободу  від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний  розгляд справи незалежним і неупередженим  судом та ін. Особисті і політичні  права набули юридичної форми  спочатку в актах конституційного  національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи  і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, —  Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого  покоління прав людини належать також  американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль  про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять  до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або  позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом  країни». З таких самих підстав  до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридичний пам'ятник  литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено  ідеї рівності вільних людей перед  законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед за­коном та ін. Проте середньовічне  законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.[7, c.55-58]

Відлік першого покоління  прав людини можна вести з періоду  встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного  суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і  утвердження буржуазного суспільства  з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної  категорії почала втілюватися у  реальну дійсність, набувши конституційного  або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.