Конституційно-правовий статус Верховної Ради України

Держкомстат України

Національна академія статистики, обліку та аудиту

Білоцерківська  філія 
 
 
 
 
 

Реферат

з дисципліни:

на тему: «Конституційно-правовий статус Верховної Ради України» 
 
 
 
 
 

                                                   Роботу виконала:

                                                   студентка 172 групи

                                                   Моренко А. В.

                                                   Роботу перевірила:

                                                   Тіщенко В. В. 
 
 
 
 
 

Біла  Церква

2011 

План

Вступ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

       Після проголошення незалежності України і прийняття у 1996 році Конституції розпочалися процеси реформування та демократизації суспільства і держави. Чинна Конституція вперше на конституційному рівні закріпила, що „в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування” (ст. 7 Конституції України). Таким чином, вперше у вітчизняній конституційній правотворчості місцеве самоврядування визнається інститутом, який не входить у систему державної влади, а органи місцевого самоврядування отримують статус самостійного інституту, що діє в межах, встановлених Конституцією та законами України.

       Відповідно  до Конституції України (ч. 1 ст. 75) єдиним органом законодавчої влади в  Україні є парламент — Верховна Рада України.

       В сучасних умовах ускладнення суспільного життя, і відповідно, законодавчого регулювання, легіслатури не в змозі приймати закони з усіх питань. Тому закономірно, що їх роль в процесі прийняття рішень, які безпосередньо впливають на суспільну трансформацію, підвищується, а функція полягає у забезпеченні зв'язку між народом і виконавчою владою, завдяки чому суспільні потреби безпосередньо впливали б на механізм прийняття рішень виконавчою владою, якщо вони створюють труднощі, проблеми та несправедливості.

       Проте, для вирішення таких складних проблем необхідні експертні  знання, якими парламентарі не володіють. Тому мета вищезгаданої функції —  забезпечити зв'язок між різними  групами інтересів, спеціалістів і  політикою і гарантувати таким  чином відкритість, готовність до компромісу і співробітництва при розробці рішень.

       Тому  метою роботи є розкрити конституційно-правовий статус Верховної Ради України та основні її функції.

       Для досягнення вище визначених цілей потрібно вирішити такі завдання:  
          - проаналізувати сучасний стан конституційної практики країни;

       - визначити і обґрунтувати теоретичні поняття парламенту;

       - визначити систему функцій парламенту  Верховної Ради України;

       - дослідити форми реалізації компетенції  Верховної Ради України (як  безпосередньо, так і через  діяльність її органів та посадових  осіб)

       Об’єктом  дослідження є правові відносини, що виникають при формуванні та функціонуванні парламентів в Україні. Предметом дослідження є питання про місце парламенту у державному механізмі України, процедура набуття та припинення нею своїх повноважень, взаємодія з органами законодавчої та виконавчої влади. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       1. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади

       Доктрина  поділу влади, яка базується на принципі відносної автономності й необхідного  для забезпечення балансу інтересів  різних соціальних прошарків суспільства паритету гілок влади, одночасно виходить із визнання певного пріоритету законодавчої гілки влади. Це обумовлюється тим, що інші гілки влади (виконавча й судова) хоч і мають власну, чітко окреслену Конституцією сферу діяльності, але в підсумку проводять свою діяльність на основі виконання закону.

       Законодавча влада в демократичній державі  переважно здійснюється загальнодержавним представницьким органом, оскільки народна законотворчість прийняття законів референдумом - явище, яке трапляється в законодавчій практиці надзвичайно рідко, а в Україні законодавчі референдуми взагалі ще не проводилися. Це положення має принципове вихідне значення в аналізі місця та ролі Верховної Ради України в системі органів державної влади. Так, згідно зі ст. 75 Конституції України Верховна Рада України - парламент є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Новий конституційно-правовий статус Верховної Ради України суттєво відрізняється від установленого Конституцією України 1978 р. та Конституційним договором від 8 червня 1995 р. Ця відмінність полягає в тому, що:

       1. Уперше від часів УНР (Конституція  УНР від 29 квітня 1918 р.) представницький  законодавчий орган України конституйовано  як парламент. Застосування терміна  «парламент» до Верховної Ради  України свідчить про сприйняття ряду основних положень доктрини парламентаризму, під чим розуміють систему правління, що характеризується чітким розмежуванням законодавчої та виконавчої функцій за формального верховенства представницького законодавчого органу – парламенту, стосовно до інших органів державної влади. Звичайно, це не передбачає буквального відтворення в сучасних реаліях України всієї системи парламентаризму в повному обсязі. Для визначення конституційно-правового статусу Верховної Ради України були враховані особливості, обумовлені існуванням президентської форми правління в Україні. Така форма правління, в основу якої покладено модель «жорсткого поділу влади», заперечує один із найважливіших принципів парламентаризму - верховенство парламенту над виконавчою владою (урядом). Так, згідно з ч. 1 ст. 87 Конституції України Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України, але кінцеве рішення щодо його відставки може прийматися лише Президентом України (п. 9 ст. 106, ч. 6 ст. 115 Конституції України).

       2. Конституція України 1996 р. визначає  статус Верховної Ради України  як єдиного органу законодавчої  влади в Україні, тоді як  попередня Конституція 1978 р. (ст. 93) і Конституційний договір (ч. 1 ст. 6) конституювали Верховну Раду  України як єдиний орган законодавчої  влади України. Це означає,  що згідно з новою Конституцією України ніякої іншої законодавчої влади і відповідно органів, котрі її здійснювали б, в Україні немає. Верховна Рада Автономної Республіки - орган законодавчої влади АРК згідно з Законом України «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. (ст. 6) - втратила статус законодавчого органу і конституйована як представницький орган АРК. Відповідно, її позбавлено права приймати нормативно-правові акти у формі закону, а всю законодавчу діяльність в Україні зосереджено тільки у Верховній Раді України.

       Парламент - родова назва вищого колегіального  загальнонаціонального представницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі.

         Сучасному парламенту, зокрема Верховній Раді України, притаманні такі ознаки:

       1) це - загальнодержавний орган, наділений верховною законодавчою владою; його діяльність поширюється на всю територію держави (суб'єкта федерації чи державно-територіальної автономії). Парламент - єдиний орган у державі, який правоспроможний видавати акти вищої юридичної сили - закони;

       2) парламент діє в системі колективного прийняття рішень - це обов'язково колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (Верховна Рада України - з народних депутатів України), чисельність яких має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру;

       3) як представницька установа парламент проводить діяльність згідно з належними йому правами, а не на підставі яких-небудь розпоряджень, наданих йому ким-небудь іншим;

       4) формується парламент (у повному складі або частково),на виборних засадах - шляхом вільних виборів, які проводяться на основі дотримання загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, що забезпечує його легітимний характер;

       5) парламент - це орган загальної компетенції, до його відома віднесено широке коло питань, які потребують законодавчого регулювання, він бере участь у реалізації практично всіх функцій держави.

       Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою  обумовлюється тим, яка модель організації влади і відповідно форма правління реалізовані в тій чи іншій країні. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів:

       1. Парламенти в країнах, де в основу організації державної влади покладено модель «гнучкого» поділу влади. Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який несе перед ним політичну відповідальність, а в разі неспроможності сформувати уряд його повноваження можуть бути достроково припинені. При цьому діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямків політики, що формується урядом. Подібні парламенти функціонують у країнах з парламентськими формами правління (наприклад, Велика Британія, Італія, Молдова).

       2. Парламенти в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі «жорсткого» поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською формою правління, яка характеризується відсутністю інститутів парламентської відповідальності виконавчої влади та розпуску парламенту. При цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, визначення основних напрямків політики держави, тобто безпосереднє перетворення ідей в закони. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, але всякий раз «він має апробуватися на міцність і розсудливість» у парламенті.

       3. Парламенти в країнах, де існує змішана форма правління, тобто в основу організації державної влади покладено елементи як моделі «гнучкого», так і моделі «жорсткого» поділу влади - парламенти змішаного типу.

       Конституційно-правовий статус Верховної Ради України обумовлений визначеною Конституцією України змішаною формою правління і характеризується такими суттєвими рисами:

       1) підзвітністю і підконтрольністю  уряду (Кабінету Міністрів України) парламенту;

       2) наявністю у глави держави  (Президента України) досить широких  повноважень, пов'язаних з діяльністю  парламенту (законодавча ініціатива, право розпуску Верховної Ради України, право вето тощо). 
Це дозволяє віднести Верховну Раду України до парламентів змішаного типу.

       Функції Верховної Ради України пов'язані з особливостями її конституційно-правового статусу як парламенту змішаного типу. Відповідно можна виділити такі її основні функції: законодавчу, установчу та контрольну.

       Законодавча функція Верховної Ради України - це найважливіший напрямок її діяльності. У системі поділу влади парламент має прерогативу в галузі правотворчості. Верховна Рада України в рамках своєї компетенції приймає закони з питань, що потребують законодавчого регулювання, не втручаючись при цьому у сферу компетенції інших органів, які здійснюють нормотворчу підзаконну діяльність. Здійснюючи законодавчу функцію, Верховна Рада України за допомогою закону (за умови відповідності його Конституції України) надає своєму рішенню вищої юридичної сили, пов'язуючи ним виконавчу і судову владу.

       Установча функція Верховної Ради України пов'язана з її участю у формуванні інших органів державної влади і місцевого самоврядування та визначенні правових основ їхньої діяльності. Зокрема, Верховна Рада України призначає вибори Президента України та місцеві вибори, дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України тощо.

       Контрольна  функція Верховної Ради України полягає у здійсненні парламентського контролю, передусім за діяльністю Кабінету Міністрів України.

       У сучасній літературі також звертається  увага на освітню та ідеологічну функції парламенту. За характером функцій, здійснюваних парламентами, їх поділяють на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні. До активних відносять парламенти, які відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю. На діяльність реактивних парламентів значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження з контролю за виконавчою владою. Маргінальними є парламенти, які фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що їхній внесок у формування політики досить незначний. Нарешті, мінімальні парламенти - це органи, які виконують лише декоративну функцію, утворюються з метою надання видимості легітимності існуючому режиму. Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої й четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх формування, характер компетенції та організаційні принципи і форми роботи не мають нічого спільного з парламентаризмом, це скоріше, квазіпарламенти.

       За  такою класифікацією Верховну Раду України на основі аналізу її конституційно-правового  статусу можна віднести до активних парламентів. У цілому класифікацію парламентів за різними критеріями. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       2. Чисельний склад  і структура Верховної Ради України

       Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різновекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а щоби парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентарів (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (комітетів і комісій), які здійснюють законопроектну і контрольну діяльність. З іншого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів. Водночас на чисельність парламенту можуть впливати й такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Згідно з ч. 1 ст. 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України.

       За  структурою парламенти поділяють на однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих і середніх демократичних країн мають бікамерну структуру. Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою, історичними традиціями, вимогами законодавчого процесу тощо. Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять ускладнення та уповільнення законодавчого процесу.

       Бікамерні парламенти, своєю чергою, поділяють  на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій галузі, а уряд підзвітний перед кожною з них. Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування.

       Відповідно  до положень ч. 1 ст. 76 Конституції України  Верховна Рада України має монокамерну структуру, тобто становить собою одну палату. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       3. Статус народного  депутата України

       Народний  депутат України - обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник  Українського народу у Верховній  Раді України та уповноважений ним  протягом строку депутатських повноважень  здійснювати повноваження, що дає можливість брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради України.

       Правовий  статус народного депутата України  встановлюється положеннями Конституції  України (статті 78-81), Законом України  «Про статус народного депутата України» в редакції Закону, від 22 березня 2001р., Регламентом Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. та іншими актами. У них закріплюються принципи статусу народного депутата України, строк його повноважень, права та обов'язки, гарантії депутатської діяльності. Принципами статусу народного депутата України є:

• вільний депутатський мандат;
• здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;
• несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності;
• рівноправність депутатів;
• депутатська недоторканність і депутатський індемнітет.

       Принцип вільного депутатського мандата  прямо не закріплюється в Конституції України, але він випливає із загального принципу парламентаризму, який отримав визнання в ст. 75 Конституції України. Крім того, Конституція України не передбачає таких складових ознаки імперативного мандата, як накази виборців та відкликання народного депутата України виборцями. Цей принцип має визначальне значення та обумовлює характер мандата народного депутата України. 
Конституції демократичних держав здебільшого закріплюють принцип вільного депутатського мандата, сформульований англійським ученим і законодавцем Едмундом Бруком 1774 р.: «парламент не є зібранням послів, котрі мають різні та ворожі інтереси, що їх кожен член парламенту повинен захищати, діючи як агент і адвокат та борючися з іншими агентами і адвокатами; парламент є спеціальною асамблеєю однієї нації з одним інтересом, інтересом цілого в якому керівними принципами повинні бути не місцеві цілі, а користь для всіх, яка є результатом захисту інтересів усіх як одного цілого».

       Сутність  цього принципу полягає в тому, що парламентарій є представником усього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази. Беручи участь у здійсненні функцій парламенту, він пов'язаний нормами Конституції, відповідальністю перед Богом і своєю совістю, яка повинна підказувати йому, яке рішення приймати щодо тих чи інших проблем, які обговорюються в парламенті. До основних положень вільного депутатського мандата, зокрема, належать:

       1) мандат є загальним (тобто хоча  депутати і можуть обиратися  по виборчих округах, вони представляють усю націю);

       2) мандат не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців);

       3) мандат не підлягає відкликанню;

       4) мандат за його здійснення  не потребує схвалення дій  мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню) .

       З огляду на політичну структурованість Верховної Ради України постає проблема відповідності принципу вільного мандата вимогам фракційної дисципліни. З одного боку, вільний мандат передбачає відсутність будь-якого тиску на депутата, що може призвести до його обмеженості у прийнятті рішень та парламентських діях, а з іншого - депутат, в інтересах досягнення спільної політичної мети, повинен діяти згідно з рішенням, прийнятого більшістю партійної фракції, до складу якої він входить. Тож вільний характер депутатського мандата не можна розглядати ідеалізовано: ніхто й ніколи не може бути абсолютно незалежним. Депутат, який порушує вимоги фракційної дисципліни, може притягатися до відповідальності, наприклад, бути виключеним із фракції, яка не має конституційно-правового характеру, тобто вилучення (вихід за власною ініціативою) народного депутата України з фракції чи партії не призводить до втрати ним депутатського мандата, незалежно від того, чи був він обраний від одномандатного виборчого округу, чи за партійним списком.

       Крім того, Закон України «Про статус народного депутата України» встановлює такі правові основи взаємовідносин народних депутатів України з виборцями, що також свідчать лише про їхню відносну незалежність від виборців. Так згідно зі ст. 7 Закону народні депутати України, обрані в одномандатних виборчих округах, зобов'язані підтримувати зв'язок із виборцями своїх округів. Народні депутати України, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з виборцями, які мешкають на території України, в порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до закону. Принципи здійснення повноважень народним депутатом України на постійній основі та несумісності депутатського мандата закріплені в ст. 78 Конституції України та в ст. З Закону України «Про статус народного депутата України». Так, народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі, а принцип несумісності депутатського мандата означає, що народний депутат України не має права:

       1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

       2) мати інший представницький мандат  чи одночасно бути на державній службі;

       3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

       4) мати будь-яку, крім депутатської, оплачувану роботу, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час;

       5) залучатись як експерт органами  досудового слідства, прокуратури, суду, а також провадити адвокатську діяльність;

       6) входити до складу керівництва,  правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

       Принцип депутатської рівноправності знаходить  свій вияв у праві народних депутатів  України обирати і бути обраними до органів Верховної Ради та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо.

       Принцип депутатської недоторканності означає, що:

       1. Народний депутат України не  може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

       2. Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата України, допускаються лише в разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

       Порядок одержання згоди Верховної Ради України на притягнення народного депутата України до відповідальності визначається Регламентом Верховної Ради України та Законом України «Про статус народного депутата України». Так, подання про надання згоди на притягнення до відповідальності депутата вноситься до Верховної Ради України Генеральним прокурором України, про що негайно доводиться до відома депутата. Це подання вноситься до пред'явлення депутатові обвинувачення або видання санкції на арешт депутата і розглядається Верховною Радою України не пізніш як у місячний термін. Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, з додержанням звичайної процедури визначає законність і обгрунтованість подання. На засідання комітету запрошується депутат, щодо якого внесено подання. Відсутність запрошеного депутата на засіданні комітету без поважних причин не є перешкодою для прийняття рішення. Рішення про згоду на притягнення до відповідальності депутата приймається на засіданні Верховної Ради України поіменним голосуванням у вигляді постанови не менш як 2/3 голосів депутатів від їхньої фактичної кількості. Рішення Верховної Ради України з цього питання не переглядається.

       Депутатський  індемнітет розглядається у двох аспектах: по-перше, як невідповідальність народного депутата України, він не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп; по-друге, як винагорода народного депутата України за його парламентську діяльність.

Строк повноважень народного депутата України - чотири роки. 
Повноваження народного депутата України починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України від моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. При цьому народний депутат України не може брати участі в засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти й підписати присягу має наслідком утрату депутатського мандата.

       Припиняються  повноваження народного депутата України  одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України, тобто від моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. 
Повноваження народного депутата України можуть бути припинені й достроково: за рішенням Верховної Ради України, Президента України або за рішенням суду.

         Верховна Рада України приймає рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата в разі:

       1) складення повноважень за його особистою заявою;

       2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

       3) визнання його судом недієздатним чи безвісно відсутнім;

       4) припинення його громадянства  або виїзду на постійне проживання за межі України;

       5) смерті.

       Президент України може достроково припинити  повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, відповідно припиняються повноваження і народних депутатів. На підставі рішення суду повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду. При цьому комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до суду. У разі повернення Головою Верховної Ради України матеріалів з обґрунтуванням відмови у зверненні до суду комітет розглядає їх і у випадку незгоди з ними вносить пропозицію про розгляд цього питання на засіданні Верховної Ради України.