Контрольна робота з "Цивільне право"

ЗМІСТ

ВСТУП:

Поняття зобов´язань з відшкодування шкоди. Одним із видів недоговірних зобов´язань є зобов´язання з відшкодування шкоди (підрозділ 2 розділу 3 книги п´ятої ЦК України). Згідно зі ст. 1166 ЦК України вони виникають унаслідок неправомірного порушення особистих немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи, та спрямовані на забезпечення найбільш повного поновлення порушених прав за рахунок заподіювача шкоди або інших осіб, на яких законом покладено обов´язок відшкодування шкоди.

Виходячи з цього визначення, можна констатувати: по-перше, шкода може завдаватися шляхом порушення як особистих, так і майнових прав потерпілого, але незалежно від того, які права порушені, зазначені зобов´язання мають майновий характер; по-друге, ці зобов´язання виникають внаслідок порушення абсолютних прав потерпілого, до яких належать особисті немай-нові права (право на життя, здоров´я, особисту недоторканність тощо) або майнові права (права власника, носія інших речових прав, права законного володільця); по-третє, зазначені зобов´язання є недоговірними, оскільки порушують не умови договору, а права, передбачені законом; по-четверте, метою цих зобов´язань є відшкодування шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала, або іншою особою, яка на підставі закону зобов´язана таку шкоду відшкодувати; по-п´яте, хоча наслідком шкоди є порушення абсолютних прав потерпілого, саме зобов´язання з відшкодування шкоди має відносний характер, оскільки виникає між конкретно визначеними особами - кредитором і боржником. Зобов´язання з відшкодування шкоди, як і будь-яке відносне зобов´язання, має свою структуру.  
ТЕОРЕТИЧНЕ ПИТАННЯ: ПОНЯТТЯ ТА ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ.

1. Загальна характеристика не  договірних зобов’язань

Зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, а й з інших  правових підстав, наприклад, односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. В юридичній літературі їх визначають як недоговірні зобов'язання.

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 ЦК [1].

Недоговірні зобов'язання слід відмежовувати від договірних:

договірні зобов'язання виникають  у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні — в тому разі, якщо суб'єкти не перебували в договірних правовідносинах (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.ст. 1209—1211 ЦК);

договірні зобов'язання — це зобов'язання, що завжди існують між сторонами, а недоговірні — це завжди новий юридичний обов'язок, а в деліктних зобов'язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

договірні зобов'язання регулюється  як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні — суто імперативними:

у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірного зобов'язання — тільки у формі відшкодування шкоди;

у договірних зобов'язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов'язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди-фізичної особи [3, с. 20].

Законодавець розрізняє такі види недоговірних зобов'язань:

зобов'язання із публічної обіцянки винагороди;

зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

зобов'язання із рятування здоров'я  та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

зобов'язання із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

зобов'язання із відшкодування шкоди;

зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави [3, с. 21].

В юридичній літературі зобов'язання із публічної обіцянки винагороди, із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи називають зобов'язаннями із односторонніх дій. Особливість таких односторонніх дій полягає в тому, що при їх здійсненні однією особою права, а іноді й обов'язки, виникають у іншої особи, внаслідок чого і формуються зобов'язальні правовідносини.

2. Зобов'язання з публічної обіцянки  винагороди без оголошення конкурсу

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч. 1 ст. 1144 ЦК). [1]

Правове регулювання зобов'язання здійснюється § 1 гл. 78 ЦК.

Обіцянка винагороди має юридичне значення лише за наявності таких ознак:

обіцянка винагороди має бути публічною, тобто бути сповіщеною у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб;

обіцянка винагороди повинна мати майновий характер, наприклад, сплата грошової суми, надання речі, туристичної путівки тощо;

умовою одержання винагороди є  вказівка на результат, якого слід досягти для одержання винагороди (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо);

обіцянка винагороди повинна дати можливість встановити, хто її обіцяв.

Отже, публічна обіцянка винагороди — це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату.

За своєю юридичною природою публічна обіцянка винагороди є одностороннім умовним правочином, підставою виникнення якого є складний юридичний склад, що містить елементи двох односторонніх правочинів — публічної обіцянки винагороди та відклику на нього у вигляді досягнення обумовленого результату. Вони мають зустрічний характер і повинні відповідати один одному, однак їх здійснення не означає укладення договору. Причому обіцянка винагороди не є офертою, а досягнення результату — не є акцептом.

Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, — кредитором [4, с. 642].

До умов сповіщення публічної обіцянки винагороди законодавець відносить:

зміст завдання;

строк виконання;

місце виконання;

форму та розмір винагороди.

Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи.

Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошені. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Причому особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання вже не становить інтересу для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, то ця особа має право на відшкодування витрат, яких вона зазнала (ст. 1147 ЦК) [1].

У разі виконання завдання і передання  його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно — винагорода розподіляється між ними порівну.

Зобов'язання у зв'язку з публічною  обіцянкою винагороди припиняється у разі:

закінчення строку для передання  результату;

передання результату особою, яка  першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч. 2 ст. 1149 ЦК має право  публічно оголосити про припинення завдання (право відступу). Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування [6, с. 324].

3. Зобов'язання з публічної обіцянки  винагороди з оголошенням конкурсу

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс (змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди.

Правове регулювання зобов'язання здійснюється § 2 гл. 78 ЦК.

Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки:

обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. За цією ознакою конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасники);

обіцяна винагорода — премія, яка  виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно  від його права на одержання інших  видів винагороди за працю;

винагороду обіцяють лише за найкращий  досягнутий результат. Тому змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт.

Суб'єктами зобов'язання є засновники конкурсу та учасники конкурсу.

Засновник конкурсу зобов'язаний:

повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому;

прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи;

виплатити переможцеві конкурсу винагороду [7, с. 348].

Умови конкурсу можна умовно поділити на обов'язкові та факультативні. До обов'язкових законодавець відносить: а) предмет конкурсу; б) вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Причому засновник конкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати.

Винагороду може бути визначено як у грошовій сумі, так і в іншій матеріальній цінності. Крім того, засновник може передбачити в умовах конкурсу надання переможцеві лише морального заохочення.

В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також: а) кількість  призових місць; б) строк подання  творів на конкурс чи виконання певної дії тощо. Щодо строку подання творів на конкурс чи виконання певної роботи, то він повинен бути визначений з урахуванням можливості реально виконати конкурсне завдання. Причому засновники можуть визначати як остаточні, так і проміжні строки. Однак строк подання творів на конкурс чи виконання роботи не є істотною умовою оголошення конкурсу, тому визнати недійсним таке оголошення неможливо [5, с. 247].

У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Законодавець наділяє засновника конкурсу такими правами (ст.ст. 1152—1153 ЦК), однак за умови дотримання певних вимог. Внесення зміни до умов конкурсу можливо: а) лише до початку конкурсу; б) про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі.

Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі.

Право на одержання винагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу.

Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу. Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію [7, с. 348].

За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Наприклад, за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подано на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

присудження усіх призових місць та нагород (премій), які було визначено  умовами конкурсу;

присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

відмову в присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

4) присудження заохочувального  призу та (або) нагороди (премії) (ст. 1155 ЦК).

Про результат конкурсу його засновник  повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено  конкурс.

Учасники конкурсу можуть оскаржити  до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах.

Після визначення переможця конкурсу засновник зобов'язаний видати йому у встановлені строки, передбачену умовами конкурсу винагороду (премію), а переможець має право вимагати виконання свого обов'язку від засновника конкурсу (ч. 1 ст. 1156 ЦК).

Результати поданих на конкурс робіт, крім того, що вони були предметом конкурсного змагання, мають товарну цінність (або естетичну цінність для автора певної роботи). Тому законодавець врегулював відносини щодо результатів конкурсу в ст. 1156 ЦК. Наприклад, якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу.

Відповідно до ст. 1157 ЦК засновник  конкурсу повинен повернути речі, подані на конкурс, їх власникові. Причому умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною [4, с. 452].

Засновник конкурсу може залишити у  себе річ, подану на конкурс, лише: а) за згодою учасника конкурсу; б) якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про її повернення; при цьому учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс. Крім того, засновник конкурсу може набути право власності на річ, подану на конкурс, якщо її не було подаровано засновникові конкурсу або придбано ним, за набувальною давністю.

4. Зобов'язання із вчинення дій  у майнових інтересах іншої  особи без її доручення

За зобов'язанням із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення особа вчиняє дії, спрямовані на попередження, усунення або зменшення небезпеки настання не вигідних майнових наслідків для майнових інтересів іншої особи без її доручення.

Правове регулювання зобов'язання здійснює глава 79 ЦК. Суб'єктами зобов'язання є особа, що здійснює дії без доручення в інтересах іншої особи, та особа, в інтересах якої вчиняються такі дії.

Предметом зобов'язання є вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення. Таким поняттям охоплюються як фактичні (виконання термінових ремонтних робіт, сплата квартирної плати, внесення податкових або інших обов'язкових платежів тощо), так і юридичні дії (вчинення та виконання правочинів та інших юридичних актів). Причому дії має бути вчинено добровільно без правової підстави (договору або згоди укласти договір у майбутньому), однак із дотриманням відповідних правил про доручення.

Зміст зобов'язання із вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення становлять права та обов'язки сторін [3, с. 345].

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без  її доручення, зобов'язана:

за першої нагоди повідомити її про свої дії. Причому, якщо ці дії схвалить інша особа, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії *ю особу, вона зобов'язана вжити усіх заходів, що залежать від неї, щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів (ст. 1158 ЦК);

негайно після закінчення цих дій  надати особі, в майнових інтересах  якої було вчинено дії, звіт про ці дії та передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1160 ЦК).

Основним обов'язком особи, в інтересах якої вчиняються такі дії, є обов'язок відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких було вчинено дії. Вона має право відмовити у відшкодуванні, якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, за першої нагоди не повідомила її про свої дії [4, с. 566].

5. Зобов'язання із рятування  здоров'я та життя фізичної  особи, майна фізичної або юридичної  особи

За зобов'язанням із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи особа, яка вчинила дії, спрямовані на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи, майна іншої фізичної або юридичної особи, без відповідних повноважень має право на відшкодування завданої їй шкоди у повному обсязі.

Правове регулювання здійснюється главою 80 ЦК. Законодавець розрізняє  такі випадки виникнення зобов'язання:

із рятування здоров'я та життя  фізичної особи;

із рятування майна фізичної або юридичної особи.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування здоров'я та життя  фізичної особи є:

наявність реальної загрози для  здоров'я та життя фізичної особи;

відсутність у рятувальника повноважень  вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарів, пожежників та інших осіб не визнано суб'єктами таких зобов'язань;

спрямованість дій на рятування  здоров'я та життя фізичної особи;

виникнення у рятувальника шкоди  внаслідок вчинення ним рятувальних  дій щодо здоров'я та життя фізичної особи.

Відповідно до ст. 1161 ЦК, шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної особи  або юридичної особи (іншої особи) є:

наявність реальної загрози для  майна іншої особи;

відсутність у рятувальника повноважень  вчиняти рятувальні щодо майна іншої особи дії;

спрямованість дій на рятування  майна іншої особи;

майно повинно мати істотну цінність, яка визначається угодою сторін, актами законодавства, адміністративними актами тощо;

виникнення у рятувальника шкоди  внаслідок вчинення ним рятувальних  дій щодо майна іншої особи [6, с. 402].

Законодавець розрізняє два  види шкоди, завданої особі внаслідок вчинення нею рятувальних дій щодо майна іншої особи без відповідних повноважень: а) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи; б) шкода, завдана майну фізичної особи.

Якщо шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, то її відшкодовує держава в повному обсязі (ч. 1 ст. 1162 ЦК)

А шкоду, завдану майну особи, яка  без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовує власник (володілець) цього майна з урахуванням його матеріального становища (ч. 2 ст. 1162 ЦК). При цьому, шкода відшкодовується: а) з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдано шкоду; б) в межах вартості майна, яке було врятовано.

6. Зобов'язання зі створення  загрози життю, майну фізичної  особи або майну юридичної  особи

У нашому житті досить часто виникають  ситуації, коли шкоду ще не завдано, однак існує загроза її завдання. Зазвичай, такі випадки трапляються під час виробничої діяльності, пов'язаної з використанням різних форм енергії та сучасних складах технологій. Наприклад, небезпека завдання шкоди здоров'ю багатьох людей виникає під час будівництва атомних електростанцій, хімічних заводів тощо.

За зобов'язанням із створення загрози фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює (ст. 1163 ЦК) [1].

Правове регулювання здійснюється главою 81 ЦК.

Підставою виникнення зобов'язання є факт створення загрози завдання шкоди у майбутньому. Причому небезпека завдання шкоди повинна бути реальною, її наявність має бути обгрунтовано відповідним висновком спеціалістів.

Суб'єктами цього зобов'язання є особа, інтересам якої загрожує небезпека (заінтересована особа), і особа, яка таку небезпеку створює (боржник). Відповідно, заінтересованою особою може бути як фізична, так і юридична особа, а боржником — юридична особа, фізична особа-підприємець, фізична особа, а також держава, територіальні громади і інші публічно-правові утворення.

Об'єктом зобов'язань зі створення загрози завдання шкоди в майбутньому можуть бути як немайнові блага фізичної особи (життя, здоров'я), так і майно.

Заінтересована особа має право вимагати усунення загрози від особи, яка її створює, а остання зобов'язана її усунути шляхом припинення дій, якими створюється небезпека, або вчинення дій, якщо вона створюється її бездіяльністю.

Відповідно до ст. 1164 ЦК в разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати: а) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози; б) відшкодування завданої шкоди; в) заборони діяльності, яка створює загрозу.

7. Загальні положення про зобов'язання  із відшкодування шкоди

Якщо інші інститути цивільного права встановлюють правові форми  для формування нормальних правових відносин, інститут відшкодування шкоди є правовим оформленням реакції суспільства на процеси патологічні — порушення приписів правової системи, що існує. Інститут відшкодування шкоди не виконує самостійної господарської функції, як, наприклад, інститути власності, договору, спадкування, він встановлює немов би норми допоміжні, які забезпечують безперешкодне виконання зазначеними інститутами їх призначення. Тому на нього покладено виконання спеціальної, відновної функції, що забезпечує приведення майнового положення потерпілого у стан, що існував до правопорушення [4, с. 594].

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі.

Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду — деліктною.

Правове регулювання зобов'язання здійснюється главою 82 ЦК та іншими актами.

Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: а) наявність шкоди; б) протиправну поведінку заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; г) вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст. 1187 ЦК).

За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, шкода підлягає відшкодуванню: а) в повному обсязі — тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності); б) особою, яка безпосередньо завдала шкоду.

На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

обов'язок відшкодувати завдану шкоду  може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкоду, завдану малолітньою особою, відшкодовують її батьки (усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього (ст. 1178 ЦК);

розмір відшкодування може бути зменшено, наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК); розмір відшкодування може бути збільшено, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1203, 1208 ЦК).

За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч. 1 ст. 1212 ЦК). Правове регулювання здійснюється главою 83 ЦК. Підставами виникнення зобов'язання може бути:

набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла [7, с. 567].

Причому не має значення, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збережене майно (кредитор).

Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставно набутого або збереженого.

Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення:

- зобов'язання із безпідставного набуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо);

- зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобто збереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів по*р- цілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про:

повернення виконаного за недійсним  правочином;

витребування майна власником  із чужого незаконного володіння;

повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

відшкодування шкоди особою, яка  незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч. 2 ст. 1213 ЦК) [1].

ВИСНОВОК:

Підводячи підсумок дослідження теми курсової роботи, варто зробити наступні висновки.

1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.