Концепції суспільного договору

1.   КОНЦЕПЦІЇ СУСПІЛЬНОГО  ДОГОВОРУ

    Томас Гоббс і його теорія суспільного договору. 

      Томас Гоббс (1588-1649), англійський  філософ XVII століття, у своєму  відомому трактаті "Левіфіан, або   матерія ,форма і влада держави,  церковного і громадянського" вперше, мабуть, виклав теорію суспільного   договору у визначеній  ,чіткій  і раціональній (тобто  ґрунтується  на аргументах розуму) формі.

      На думку  Гоббса, появі   держави передує так називане  природний стан, стан абсолютної, нічим необмеженої  свободи  людей, рівних у своїх правах  і можливостях. Люди рівні між  собою і в бажанні панувати, володіти тими самими  правами.  Тому природний стан для Гоббса  є в повному розумінні "стан  війни всіх проти всіх ". Абсолютна  воля людини - прагнення до анархії,  хаосу, безперервна боротьба, в  якій виправдується й убивство  людини людиною.

       У цій ситуації природним і  необхідним виходом стає обмеження,  приборкання абсолютної волі  кожного в ім'я  блага і   порядку всіх. Люди повинні   взаємно обмежити свою волю  щоб існувати в стані суспільного  миру. Вони домовляються між   собою  про  це обмеження.  Це  взаємне самообмеження називається  суспільним договором.

       Обмежуючи свою  природну  волю, люди разом з тим передають  повноваження по підтримці порядку  і нагляду за дотриманням договору  тій чи іншій    групі або  окремій  людині. Так  виникає  держава, влада якої суверенна,  тобто  незалежна ні  від   яких  зовнішніх  чи внутрішніх  сил. Влада  держави, за  переконанням  Гоббса, повинна бути абсолютною, держава вправі в інтересах  суспільства в  цілому  застосовувати  будь-які  примусові заходи  до своїх громадян. Тому ідеалом  держави для Гоббса була абсолютна  монархія, необмежена  влада  по  відношенню до суспільства. 

    3) Джон Локк про  суспільний договір.

    Дещо  інші погляди мав англійський  мислитель XVII ст. Дж.Локк (1632-1704).

    У роботі  "Два  трактати  про  державне правління" він висуває  інший погляд на первісний, природний  стан людини. На відміну від  Гоббса  з  його тезою про "війну всіх проти всіх", Локк вважає первісну абсолютну волю людей не джерелом боротьби, а вираженням їх природної   рівності і готовності слідувати  розумним природним  законам. Ця природна готовність людей приводить їх до усвідомлення того, що в інтересах  загального блага необхідно, зберігши свободу, частину функції  віддати  уряду, що  покликаний   забезпечити  подальший розвиток суспільства. Так  досягається суспільний договір  між людьми, так виникає держава.

      Основна мета  держави  - захист  природних прав людей, прав  на життя, свободу і власність.  Легко помітити, що Локк істотно  відходить від теорії Гоббса. Гоббс підкреслював абсолютну  владу держави над суспільством  і людьми. Локк акцентує увагу  на інше: люди віддають державі  лише частину  своєї природної  свободи. Держава зобов'язана  захищати їх природні права  на власність, життя, волю. Чим   більше  прав  у людини, тим   ширше  коло її обов'язків  перед суспільством. Держава при  цьому не володіє абсолютною  довільною владою. Суспільний  договір  припускає, на думку Локка,  і відповідальність держави перед  громадянами. Якщо держава не  виконує свого обов’язку перед  людьми, якщо вона  порушує природні  свободи - люди вправі боротись  проти такої держави.

      Локка часто  називають   у  числі основних теоретиків  демократичного державного устрою. Його ідеал - англійська конституційна  монархія, в якій втілена рівновага  інтересів особи і держави.

    Погляди Локка знайшли своє вираження  в "Декларації незалежності США" в "Декларації прав людину і громадянина" у Франції. 

    4) Теорія суспільного  договору в системі  поглядів Ж.-Ж.Руссо.

   Концепцію "суспільного договору" як формулу  об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

   Перший  начерк політичної концепції Руссо  зустрічаємо в дисертації про  вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність  — це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

   Першоджерело  зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє  спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво е похідним чинником, як і занепад моралі, і Розкіш, занепад моралі, рабство є карою  за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

   Висновок  про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати  залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

   Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо  зауважив, що пута рабства виникають  виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

   Як  уже згадувалося, Руссо шукав  причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

   Організованість суспільства — основна причина  нерівності. Та перша людина, писав  Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

   Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у  складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

   Це  і є суспільна угода — єдина  санкція всіх громадянських установ і установлень.

   Люди  догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного  життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності  та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

   Взагалі людині притаманне бажання вважати  своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей  існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

   На  думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

   Приватна  власність зробилася основою  майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

   Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей". Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

   Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

   Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і  сваволя, тобто стан політичного  відчуження.

   Нерівність, що виникла в період переходу від  природи до суспільства, було приховано  декларацією про рівність усіх перед  законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

   У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала  загальні інтереси громадян, котрі  їх об'єднують.

   Ця  загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним  і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

   Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він  визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма  правління".

   У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше —  демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

   Згідно  з Руссо, свобода можлива у  справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив  свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум  тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

   Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину  саму від  себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості,  щоб зробити предметом думки  саму  думку,  так  Руссо  береться  звільнити відчуття від інтелектуальних  привнесень, щоб зосередитись на ньому  самому,  щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від  усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання.

   Однією  з головних проблем,  що досліджує  Руссо, являється проблема людини в  її справжній сутності.

   Імператив: "Чини  з іншими так,  як бажаєш,  щоб чинили з тобою" - виявляється  лише тоді,  коли природна співчутливість  витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку  вимоги, що  спонукують  до  виживання  природного закону,  знаходять діючу  силу не в розумі, а в совісті  і почуттях.

   По  природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною,  коли,  люблячи добро, ще й здійснює його  через  боротьбу  і подолання  в собі внутрішньої боротьби поглядів.

   Руссо звертає  увагу  на те,  що відмовлення  почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх  первісних формах приводить  до того,  що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним  первісним тенденціям. 

   Одним з центральних питань у проблемі волі людини і  соціальних взаємин  Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй  природі, і згідно зі своїм поняттям,  невідчужувана.  Уся справа в тому, що в  самій  людській  природі  уже відбувся перелом.  Нерівність людей - продукт цілого ряду переворотів, перетворивши людську природу, "подібно  тому, як, щоб  встановити рабство,  довелося зробити насильство над  природою,  так і  для того,  щоб увічнити право рабовласництва,  потрібно було змінити природу" .

   Руссо встановлює  прямий  зв'язок появи  самолюбного розумного Я, що  жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням  приватної власності.   Для  Руссо  очевидно,  що сучасна людина знаходиться в  розладі із собою,  що у своєму  дійсному  існуванні  вона не є тим,  чим повинна  бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі,  тому що  існує  нерівність між  людьми.  Необхідність  встановлення  рівності Руссо висуває як політичну  вимога часу й  обґрунтовує її  результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності,  розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

   Для Руссо,  на відміну,  наприклад  від  Гольбаха, субстратом загальної  волі є народ.  Народ вирішує  питання  про  корисність законів,  про  відповідність їхній загальній  волі,  вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам.  Особливість  поглядів  Руссо,  з якими не погоджувалися потім ніхто з  просвітників,  полягала у тому,  що всяка постанова, хоча б сама корисна  і розумна, що  наказує будь-що населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні,  буде не  законом,  а буде  наказом.  Для того,  щоб загальна воля стала  законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни  мали можливість подати свої голоси.  З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності,  цілісності,  відмінної  від  суми  декількох  воль: "Часто існує чимале розходження  між волею  всіх  і  загальною  волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша - інтересів  частки". Сфери дії тієї чи інший  строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну,  так і загальна  воля,  в  свою чергу, змінює свою природу,  якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення  ні у відношенні якої-небудь  людини, ні  у  відношенні  якого-небудь  факту".

    Для людини як політичної істоти  голос  приватного інтересу в суспільному  житті повинен замовкнути.  Вирішення  проблеми без зовнішнього примусу  повинне полягати в подоланні  розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості  над іншою її стороною - перемогу  суспільного  над партикулярним  у кожній свідомості.  Лише забувши  про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє загальне Я, протилежне окремому Я. 
 

2. Форма державного правління

    Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма  державного правління. Відповідно —  держави поділяються на монархії і республіки.

    Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

    Монарх  — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування  повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

    Для монархії характерні такі ознаки: 

    — монарх персоніфікує владу, виступає при  здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

    — монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання

    — монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

    — влада монарха оголошується священною  і має у більшості випадків релігійний характер;

    — владні повноваження монарха поширюються  на всі сфери суспільного життя;

    — наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається  у спадок;

    — влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою  територією держави;

    — монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

    Монархія, як форма державного правління, пройшла  ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

    Залежно від наявності вищих державних  органів влади та розподілу повноважень  між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

    Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

    Обмежена  монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

    Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

    Обмежені  монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

    Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

    За  умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія). 

    Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

    Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний  представницький орган державної  влади, основним завданням якого  є вираз волі народу шляхом видання  нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

    Президент — глава держави, який втілює національну  єдність, наступність державної  влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

    Для республіки характерні наступні ознаки:

    — народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо  або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом  і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

    — здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

    — наявність складної структури вищих  державних органів влади та чітке  законодавче визначення їх повноважень;

    — одноособове або колегіальне  прийняття рішень;

    — наявність у всіх вищих державних  органів державно-владних повноважень;

    — юридична відповідальність представників  державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них  спеціальної процедури: відклику народного  депутата, відставки уряду, вияву  недовіри — імпічменту президента;

    — можливість дострокового припинення повноважень  представників державної влади.

    Сьогодні  у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

    Залежно від обсягу державно-владних повноважень  президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські  та змішані.

    Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

    — парламент формує уряд з представників  партій, які отримали більшість на виборах;

    — президент обирається парламентом  з числа його членів (або спеціальною  колегією), є главою держави, але  не може бути главою уряду та здійснювати  контроль над ним;

    — президент здійснює свої конституційні  повноваження лише за згодою уряду (існує  інститут контрасигнатури); має право  вето на закони парламенту;

    — уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед  ним; діє протягом терміну повноважень  парламенту.

    Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

    Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

    Ознаки  президентської республіки:

    — президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

    — парламент не може відправляти у  відставку міністрів, а президент  не може розпускати парламент;

    — президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

    — посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у  таких республіках може не бути уряду  як колегіального органу, його заміняє  кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає  прем'єр-міністра, затверджує уряд з  представників партії, яка перемогла  на виборах;

    — уряд несе відповідальність перед президентом  і діє протягом терміну президентських повноважень.

    Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

    Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.