Концепція нормативного праворозуміння в системі типологізації права

36

ЗМІСТ

Вступ…..………………………………………………………………………….….5

РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ   ОСНОВИ   СУЧАСНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ ………………………………………………………...…..10

1.1  Концептуальні питання методології праворозуміння …………..……...11

1.2 Природно-правові концепції як моральний фундамент юридичного позитивізму……………………………………………………………………13

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВІСТСЬКА МЕТОДОЛОГІЧНА ДОКТРИНА    ПРАВОРОЗУМІННЯ: ХАРАКТЕРИСТИКА І ЗНАЧЕННЯ ……………….21                  2.1. Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту права ……….…...23                  2.2. Особливості нормативного підходу до розуміння права               ……………..29

РОЗДІЛ 3. ОБГРУНТУВАННЯ ІДЕЇ ПРАВА ЯК ОСОБЛИВОГО НОРМАТИВНОГО ПОРЯДКУ ТА СПОСОБУ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ …30         

3.1. Ознаки права як регулятор суспільних відносин………………………30

3.2. Права людини в концепціях нормативного праворозуміння………….32

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................39                                                                                                               

ВСТУП

Історія — не тільки знання минулого, це й вивчення сучасного. Але сучасне не підпорядковане минулому. Навпаки, без знання віддаленого минулого неможливо передбачити апокаліптичне майбутнє. Може видатися надмірною увага сучасників до далеких держав тривалого періоду Темних віків, але такий інтерес виправданий. Ще на світанку історії, різні суперечності породили величезну кількість юридичних головоломок.Поява приватної власності, майнової нерівності, рабства, формування соціально-економічних класів з протилежними інтересами призвели до потреби у створенні такої організації суспільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку.Так виникає держава,наслідком функціонування якої з часом стала поява права.

Виникнення права - це процес переходу від мононорм первісного суспільства до нових, ефективніших засобів регулювання суспільних відносин, процес,який об'єктивно зумовлений появою відтворювальної економіки, змінами в системі суспільних відносин, необхідністю забезпечення еквівалентного обміну між товаро-виробниками, узгодження суспільних інтересів. Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Це означає, що тільки держава визначає зміст норм права та використовує їх як інструмент (передусім як примусовий засіб) для досягнення своїх цілей і можливості свого функціонування. Тобто вивчення і аналіз права неможливі поза категорією "держава".Єдиним джерелом права є державна влада.

В останній час тема правової держави стала предметом особливої уваги з боку влади не випадково, а тісно пов’язана з соціально-політичними реаліями сьогодення.”Помаранчева революція”, яка за своїм змістом носила відносно прогресивний характер завершила  важливий етап формування українського суспільства, як “буржуазного”.Ця революція остаточно легалізувала і закріпила в Україні нове класове суспільство з його новою мораллю і правом. Цілком зрозуміло, що українська економіка, право і політика не такі «цивілізовані», як в «цивілізованих» країнах Європи чи США, однак, інакше і не могло бути, оскільки місце України в світовій системі розподілу праці в силу економічної стратифікації не з-поміж багатих країн «золотого мільярду», а на периферії глобальної капіталістичної економіки, невід’ємними рисами якої є бідність, безправ’я і тотальна корупція.

Проте зміст політико-правових інститутів України є таким самим, що і в інших країнах Європи. Насамперед, йдеться про правову державу. Історично в основу концепції правової держави як політико-правового ідеалу лягли дві ідеї: 1) правління (панування) права як антитеза правління сильних людей (rule of law not rule of men); 2) право має базуватися на розумі, а не бути лише проявом сили і влади. У такому вигляді ідея правової держави була для свого часу, безперечно, прогресивною, коли буржуазія йшла до влади і боролася проти феодального права. Саме за допомогою ліберальної і правової держави буржуазія намагалася обмежити сваволю феодальної королівської влади і встановити замість права як сукупності конкретних наказів і указів (ad hoc) право як систему загальних норм, із чого випливав принцип формальної рівності громадян перед законом.

«Право має цінність саме тому, що є нормою», стверджував ідеолог нормативістської теорії права Ганс Кельзен. В рамках його теорії - держава і право були тотожними поняттями, однак і він вважав за необхідне, аби люди підпорядковувалися не іншим людям, а абстрактним нормам права .

Однак у XX столітті ідеї правової держави було кинуто серйозний виклик як соціально-політичною практикою, так і наукою права. З’явились, наприклад, альтернативні концепції політико-правового устрою («корпоративна держава», «диктатура пролетаріату», «влада рад», «робоча демократія» тощо). З іншого боку, в Німеччині 30-х років правова держава у вигляді «Веймарської республіки» виявилася неспроможною запобігти демократичному і правовому приходу до влади нацистів. Крім того, у XX столітті певні базові принципи, на яких спиралася теорія правової держави, виявилися не зовсім реальними. Йдеться, насамперед, про принцип поділу влади, який, на думку сучасних вчених, є концептуально застарілим і не відповідає дійсності, оскільки, наприклад, у сучасних умовах правотворчу функцію виконують не тільки законодавчі органи влади, але й також органи судової (часто під виглядом тлумачення законодавства) і виконавчої влади («делеговане законодавство»). Що стосується таких важливих елементів правової держави, як демократичний устрій і права людини, то вони здебільшого носять суто формальний характер. Причому спостерігається чітка закономірність: чим бідніше країна, тим менше в ній і демократії, і реальних прав, і свобод громадян.

Доцільно зазначити, що тривалий час (більш як 70 років) у нашому суспільстві не тільки офіційною, але й єдино допустимою була ідеологія, в основі якої лежить класово-антагоністичний підхід до вивчення та пояснення сутності явищ суспільного життя. Тому й при підході до праворозуміння (наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права), як і до всіх інших, державно-правових феноменів, єдино можливим і фактично єдино офіційно допустимим був класовий підхід. Саме тому право розглядалось виключно як воля пануючого класу, зведена в закон. Сутність права вбачалась у його ролі класового регулятора суспільних відносин, а виникнення права пов'язувалося з необхідністю врегульовувати класові протиріччя на користь однієї із сторін класового протистояння. Ці положення відігравали роль непохитних постулатів і будь-яке відхилення від них оголошувалось ненауковим, розглядалось як серйозна ідеологічна, політична, наукова помилка, а за умов сталінізму — і як злочин. За подібних обставин людям нічого не лишалось(лишається) крім того, як захищати свої права більш радикальними засобами, можливо навіть зі зброєю в руках.. Проблема захисту прав людини загалом, і права опиратися незаконним діям влади зокрема, не давала спокою ще античним мислителям. Не полишала вона людський розум і у середні віки, а зараз, в епоху глобалізації і загострення міжцивілізаційних суперечностей, можливо, потребує нового осмислення.

Актуальність даної теми зумовлена аналізуванням правових ідей та поглядів у розвитку історії правової думки, виявленням особливостей підходів до праворозуміння: за час багатовікової історії держави і права виникло дуже багато правових доктрин у різноманітних формах їх викладу (теоретичний трактат, філософський твір,проект конституції і т. п.) Разом з тим всім цим концепціям властиво щось загальне. Так, в рабовласницьких державах Стародавньої Греції головна увага приділялася пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненню визначити якнайкращу, ідеальну форму правління. В середні віки основним прерметом дискусій стало питання про співвідношення держави і церкви. В XVII—XVIII вв. для ідеологів буржуазії стояла вже проблема не стільки форми правління, скільки форми режиму, проблема законності, гарантій рівності перед законом. В XIX—XX вв. на першому плані були питання про соціальні гарантії, свободи і прав людини, а з кінця XIX в. проблема форм правління і правового режиму держави була істотно доповнена дослідженням зв'язків з політичними партіями і іншими організаціями, інших проблем права, з’ясуванням впливу на погляди національної правосвідомості і правової культури. Комплексне наукове аналізування нормативістського і природно-правового мислення дозволяє всебічно дослідити у праві його предметну форму і духовно-ідеальну сутність.

Мета полягає у загальнотеоретичному дослідженні поняття права, його сутності, змісту і форм існування в контексті нормативного праворозуміння. Аналізуючи типи праворозуміння для досягнення означеної мети в роботі окреслено такі завдання:

      провести порівняльний аналіз наявних підходів до праворозуміння з метою визначення їх основи;

      дослідити характер і проаналізувати співвідношення природного і позитивного права як основних структурних елементів правової реальності з позиції теорії та практики;

      проаналізувати переваги і недоліки нормативістської методологічної доктрини праворозуміння у визначенні змісту і сутності права;

      визначити ознаки права як регулятора суспільних відносин та з’ясувати доцільність антропологічного обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку та способу людського буття.

Об’єктом дослідження послужили видання праць видатних зарубіжних авторів, вчених-правознавців, публікації, судження, висновки вітчизняних науковців, що дало змогу порівнявши їх якомога глибше розкрити зміст праворозуміння як внутрішн.ю цілісність наукового, філософсько-правового процесу.

Предметом дослідження є правові концепції, що за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності, цінності та призначення права об'єднуються у різні школи права.

При написанні даної роботи було використано такі спеціальні методи:

      конкретно-історичний  – при розкритті змін, яких зазнали ті чи інші теорії, концепції праворозуміння;

      діалектичний – при аналізуванні співвідношення природного і позитивного права;

      спеціально-юридичний – при встановленні зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності між собою та відпрацюванні їх визначень;

      системно-структурний метод - при дослідженні критеріїв поділу типів праворозуміння;

      порівняльно-правовий - для визначення їх особливостей, переваг і недоліків.

Автором даної курсової роботи окреслено методологічні джерела становлення та розвитку концептуальних підходів до праворозуміння – нормативного, природно-правового, аксіологічного, антропологічного,що характеризують процес розвитку права як цілісної системи. Відповідно до мети, завдань, об’єкту та предмету дослідження робота складається з вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, списку використаних інтернет-джерел, літератури.

РОЗДІЛ 1.   КОНЦЕПТУАЛЬНІ   ОСНОВИ   СУЧАСНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

1.1.           Концептуальні питання методології праворозуміння

              За весь період існування і дії такого складного багатогранного соціального явища, як право, його дослідники прагнули дати визначення останнього. В історії виникали багато різних ідей, теорій, концепцій, міркувань про державу і право,  але розповсюджувалися і включалися в історію правових учень лише ті з них, які співпадали з інтересами якої-небудь соціальної групи із-за новизни з обгрунтуванням відповідного суспільного ідеалу. Можна сказати, що скільки існує право – стільки і визначень, тобто об’єктивне розуміння права є неоднозначним. В історії філософсько-правової думки право завжди було елементом напруженої боротьби аксіологічного (ціннісного) і позитивістського (антиціннісного) підходів у його розумінні. Ідеологічний (аксіологічний), або  природно-правовий, вихідна форма буття права — громадська свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові но­рми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнен­ня та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській Свідомості та орієнтована на моральні цінності [1;c.215].

Дослідження права як соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правову дійсність вивчають у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством ступеню соціального прогресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відоборажає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.. Аксіологічний підхід можна поділяти за типами, наприклад, на деонтологічний і телеологічний, які формуються відповідними концепціями цінностей.  Деонтологічна концепція цінностей спирається на деонтологію, як розділ етики, що розглядає проблеми обов’язку, сферу обов’язкового, усілякі форми моральних вимог та їхні співвідношення, ґрунтується на розумінні «цінності» як (морально) належного.  Телеологічна концепція цінностей ґрунтується на розумінні цінності як наявності мети, цілі в процесах і явищах природи, які або встановлені Богом, або є внутрішніми причинами природи.

Хоча термін “аксіологія” був введений в наукову термінологію відносно недавно, сама аксіологічна проблематика зародилася ще в епоху античності, з того моменту, коли політичні і правові відносини стали предметом обговорення і теоретико-філософської критики. У межах аксіологічного підходу до права досліджується насамперед не тільки те, що в дійсності відбиває правова ідея, закон, не стільки питання, за яких причин і закономірностей, вони виникли, але і те, що лежить в основі доцільної правової діяльності людини, тобто цінність, благо розглядається як мета і мотив права.

В сучасному філософсько-правовому мисленні постає специфічне і необхідне питання: Право зумовлюється цінностями чи самі цінності є породженням права? Якщо цінності існують, то право цільове, якщо ж ні – тоді право позитивне і самодостатнє [2]. З поставленого питання визріває інше, що є його логічним продовженням? Чи повинні цінності правового світогляду підтримуватися державою та суспільством? Однозначної відповіді на поставлене питання немає, хоча можна приєднатися до думки                                    П.І. Новгородцева, що замість колишнього одухотворення піднесеною сутністю й ідеальним призначенням права ми чуємо з усіх боків вчення, які хочуть нас запевнити, що право є продукт сили і розрахунку, що воно створюється боротьбою сліпих пристрастей, для яких не властиві моральні начала [3;c.4].

Аксіологічна антиномія, що лежить в основі правової субстанції, завжди породжувала непереможне бажання бути  однозначно й остаточно розв’язаною. Спроби такого розв’язання й визначили основні, принципово протилежні за своїм змістом, напрями у праворозумінні:нормативістський (юридичний позитивізм) і природно-правовий. Прихильники першого напрямку (при всіх існуючих розходженнях) бачать у праві систему реально діючих (тобто забезпечених владним примусом) правил поведінки людей, або примусовий порядок суспільних відносин. “Право, — писав Ганс Кельзен, — відрізняється від інших соціальних порядків тим, що це примусовий порядок. Його відмінна ознака — використання примусу. Це означає, що акт, передбачений порядком як наслідок соціально шкідливої дії, повинен здійснюватися також і проти волі адресата (der Betroffence), а у випадку опору з його боку — і з застосуванням фізичної сили” [4;c.51].

Цікаво звернутися до розмірковувань Гуго Гроція. У книзі “Про право війни та миру”:“  питання полягає в тому, чи можливий опір владі або підпорядкованим органам, які діють за уповноваженням влади. не має сумніву, що не слід коритися наказам влади, що суперечать природному праву та божественним заповідям. Бо коли апостоли казали, що Богу потрібно підкорюватись більше, ніж людям, вони закликали до дотримання найбільш безсумнівного правила, яке накреслено у серцях усі природньо мають право опиратися спричиненню їм насильства” [5;c.512] Гроцій наголошує на договірній основі влади й цілком допускає супротив владі у разі скоєння чинною владою злочину проти народу.

Майже на два століття пізніше Жан Жак Руссо у своїй праці “Про суспільний договір” так розмірковував щодо питання влади: “Як тільки народ законно зібрався як суверенний орган, будь-яка юрисдикція уряду припиняється, дія виконавчої влади призупиняється, а особистість останнього громадянина так же священна і недоторканна, як і особистість першої посадової особи, тому що там, де знаходиться представлений, більш немає представника”[6;512c.].

Відкриття таких зборів, які мають предметом лише збереження суспільного договору, має починатися двома пропозиціями. Перша: “Чи завгодно суверену зберегти існуючу форму врядування?” Друга: “Чи завгодно народу залишити управління в руках тих, на котрих воно покладено?” [7;512c.].

Щось подібне відбувалося під час великих революцій в історії людства. Щось подібне сталося і в листопаді 2004, коли український народ зібрався на майдані Незалежності, щоб відповісти “Ні” на друге питання Руссо.

Голландець Бенедикт Спіноза стверджував, що “жодне суспільство не може існувати без влади та сили, а відповідно, і без законів, які смиряють та стримують пристрасті й неконтрольовані поривання людей. Однак людська природа не терпить, щоб її необмежено примушували для неї [верховної влади] надзвичайно важливо піклуватися про загальне благо і все спрямовувати за вказівкою розуму, щоб забезпечити себе й втримати володарювання: “Адже насильницького панування, жоден довго не витримував” [8;512c.].

Подібні думки можна відшукати у “Двох трактатах про правління” Джона Локка: “Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу являє собою лише довірену владу, яка повинна діяти заради певних цілей для загального блага ”[9;512c.].

Таким чином, право за своєю природою суперечливе, антиномічне утворення, що одночасно містить в собі ціннісні й антиціннісні властивості, котрі проявляються на різних етапах соціальної динаміки.

У науковій літературі визначають різні підходи до праворозуміння, але найбільш обґрунтованим є природно-правовий, що визнає існування природного права,яке протиставляється праву позитивному.

1.2.           Концепція  природного  права  як  моральний  фундамент позитивного права. Право на революцію як природне право.

Праворозуміння - це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Серед правових концепцій XX в. особливе місце займають вчення про природне право Природно-правова доктрина - це один з основних напрямів праворозуміння, що виходить з існування двох систем права - природного і позитивного. Позитивним є право, в якому виражається державна воля, що часто закріплює соціальну несправедливість. На відміну від позитивного природне право виникає з природи суспільства і людини, людського розуму, загальних моральних принципів. Насамперед, зазначимо, що природне право можна вважати частиною української системи права. Ознаками цього є закріплення в новому ЦК (Цивільний Кодекс) таких принципів природного права, як принципи справедливості, розумності і добросовісності, а також посилання на «відповідальність перед Богом» у преамбулі Конституції України. Незважаючи на різні визначення і поняття природного права, мабуть, найбільш ґрунтовним і цікавим є вчення про природне право Макса Вебера. “ визначений і єдиний послідовний тип легітимності правового порядку, який залишився після того, як інші типи легітимності у вигляді релігійного одкровення та священної традиції втратили свою силу” [10]. За теорією Вебера існує два розуміння природного права: буржуазне і соціалістичне природне право. Буржуазне природне право, на думку Вебера, є суто формальним. Критеріями (регулятивним стандартом) оцінки позитивного права з боку буржуазної концепції природного права є такі категорії, як «буржуазний розум» і «буржуазна природа», які віддзеркалюють «природу» і «розум» експлуататорського суспільства. Після того, як буржуазія під гаслами природного права приходить до влади і встановлює нові антагоністичні умови експлуатації, її «мислення вже не є розумним, а стає позитивним». Мається на увазі, що новий панівний клас починає вважати існуючі умови цілком «природними», в результаті чого на зміну революційному природному праву приходить консервативне позитивне право.

Оскільки революції здійснюються в ім’я природно-правового ідеалу, то природне право народжується як протест проти несправедливості існуючого політико-правового порядку, що став причиною революції. “Право на революцію є природним правом народу позбуватися своїх правителів, змінювати їх політику або реалізовувати радикальні реформи в системі управління чи інститутах, за допомогою сили або загального повстання, коли правові і конституційні методи проведення таких змін виявилися неадекватними, або настільки піддаються обструкції, що є недосяжними” [11] В умовах сучасної демократії більшість теоретиків заперечують право на повстання і революцію, оскільки, як наголошував Віктор Гюго, загальне виборче право нібито знищило право на повстання. Який логічний перетин революції та права? Революція у кожній країні – це своєрідний спалах суспільної свідомості, обумовлений низкою об’єктивних та суб’єктивних факторів, в результаті якого здійснюється всебічне структурне та якісне оновлення цього суспільства. Таким чином революція виступає одним з критеріїв розвитку людства, а більшість революцій доводять нам, що людство у своєму розвитку прямує від рабства до свободи, від тиранії до демократії, від одноманіття до плюралізму…

Як зазначає у своїй книзі “Революція і перетворення суспільств” ізраїльській соціолог і спеціаліст в галузі теорії цивілізації Шмуель Ейзенштадт, “безперервні спалахи насильства є у будь-якому суспільстві частиною регулярної політичної боротьби. У такій ситуації, – пояснює Ейзенштадт, – насильство сигналізує про порушення впорядкованих відносин між якимось суб’єктом або системою і їх оточенням” [12,416с].

Найбільш важливими з таких основоположних норм і параметрів соціального порядку, виявляються, зокрема: 1) "норми права і справедливого розподілу, які визнаються прийнятними і розглядаються як обов’язкові стосовно розподілу прав і обов’язків у відповідних системах взаємовпливу; 2) критерії регулювання доступу до влади і її використання у різноманітних соціальних формах і інституціональних сферах; 3) легітимність таких інституціональних комплексів на основі пануючих норм права, справедливості й цілей. Ці найважливіші різновиди основоположних норм соціального взаємовпливу встановлюють природу і обсяг переддоговірних і легітимуючих характеристик соціального життя, за допомогою яких проблеми соціального порядку знаходять видиме вирішення” [13,416с].Як видно, Шмуэль Ейзенштадт у своєму дослідженні аналізує критерій насильства під час революційних перетворень у суспільстві й, передусім, пов’язує його з порушенням правових характеристик суспільного ладу.

На думку американського історика права Гарольда Дж. Бермана,“історія Заходу відзначається повторюваними періодами потужних переворотів, коли уся попередньо існуюча система політичних, правових, економічних, релігійних, культурних, й інших суспільних відносин, інститутів, переконань, цінностей руйнувалась на користь встановлення нової. Кожен з цих переворотів шукав легітимації у фундаментальному законі, віддаленому минулому, апокаліптичному майбутньому. Кожен врешті-решт породжував нову систему права, яка втілювала деякі з головних цілей революції і яка змінила західну традицію права, але у підсумку залишилася у рамках цієї традиції” [14]. Берман зазначає, що система урядування і права усіх держав Заходу бере початок саме у революціях. Кожна революція являє собою відмову від старої правової системи, яку ця революція повністю чи частково змінила. Французька революція одразу відкинула системи дореволюційного законодавства, здійснення правосуддя й винесення судових рішень. В Америці після перемоги повстанців новий уряд боровся проти прийняття англійського права федеральними судами і судами штатів.

Старе право виявлялося нездатним вчасно відгукнутись на зміни, які відбувались у суспільстві. Вчасно змінитись – ось ключ до життєздатності будь-якої системи права, яка відчуває нездоланний тиск змінюваних обставин. В історичному сенсі революція – це стрімка, перервна, насильницька зміна, від якої тріскається по швах правова система [15]. Руйнування старого закону як порядку виправдовувалось поновленням більш фундаментального закону як справедливості. Саме переконання, що закон зрадив свою вищу мету, призводило до кожної з великих революцій. Якщо виокремлювати Західну парадигму як методологічну передумову аналізу революцій, то несправедливо буде не визначити ті спільні риси, притаманні саме Західній політико-правовій традиції (до якої ми можемо віднести й українську), які й виявилися під час революційних подій.

По-перше, усі революційні події середньовіччя були запліднені тією ж самою основою – ідеологією Просвітництва XVIII ст., яка  створила підґрунтя не лише для Американської і Французької революцій, але і для агітації за радикальні зміни в Англії та інших країнах.

По-друге, показовим є те, що правові установи різних європейських націй, згодом все більше набуваючи національного характеру, тим не менш зберігали спільну основу. “Існували численні зв’язки між різними національними системами права , усі вони знаходять рівновагу між законодавством і винесенням судових рішень, а у винесенні рішень – баланс між законами й іншими нормативними актами й судовими прецедентами. Вони проводять різку межу між цивільним і кримінальним правом. За цими і багатьма іншими схожими категоріями аналізу стоять спільна політика і спільні цінності” [16].

Нарешті, слід відзначити таку спільну рису західних революцій, як їхній християнський лейтмотив. Берман зазначає, що елементом кожної з великих революцій західної історії виступає апокаліптичне бачення майбутнього. Кожна з них засвідчувала прихильність до есхатологічних настанов – віри у кінець Світу, переконаності у тому, що історія рухається до розв’язки, яка ознаменує настання нової епохи “світлого майбутнього”. У випадку Американської і Французької революцій есхатологія мала світський характер: нова, назавжди встановлена ера свободи і рівності, кінець довгої історії гноблення людства, зоря справедливого суспільства. Норман Кон помітив інший прояв християнської есхатології у природі західних повстань, учасники яких розглядають соціальну боротьбу не як боротьбу за певні, чітко визначені цілі, а як катаклізм, з якого світ, спокутував гріхи, має вийти повністю виправленим. Кон назвав це явище “революційним міленіаризмом” [17]. Отже християнське підґрунтя західних революцій базується на вірі у скінченність Світу, завдяки якій виникла нова структура історії з послідовним перетворенням однієї ери в іншу. Як зазначає Розеншток-Хюсі, “кожна з Західних революцій сублімувала стан смерті і воскресіння в нову концепцію держави” [18].

Ключовим чинником розвитку правової традиції Заходу, починаючи з XVI ст., стала реформаторська концепція здатності індивіда Божественною милістю змінювати природу і зусиллям волі створювати нові суспільні відносини. Коли Просвітництво і ліберальна теологія відкинули християнську есхатологію, її місце зайняла есхатологія світська. Саме Американська та Французька революції підготували грунт для нових світських релігій, тобто для того, щоб долучити до світських політичних і соціальних рухів релігійну психологію. І першою світською релігією, за словами Бермана, стала ліберальна демократія...

Цікаво зазначити, що ґрунтовну критику західної моделі демократії і парламентаризму представили ще в першій половині XX століття такі глибокі мислителі, як Мойсей Острогорський, Роберт Міхельс і Карл Шмітт.

Отже, сучасний стан державного правління як у західних, так і у пострадянських країнах є не стільки демократичним, скільки антидемократичним, що знову ставить на порядок денний можливість соціальної революції і визначення її правової основи. Не можна не помітити, що одним із проявів згаданої кризи державного правління стає криза позитивістської ідеї правової держави, яка, на думку польського філософа права Лєха Моравського, «за своєю суттю є кризою такої ідеї права, яка намагається перетворити громадянина на бездумного виконавця будь-яких наказів державної влади і не може зрозуміти, що обов’язок підпорядкування щодо права має також свої межі».

Стосовно України цілком можливо, що “Помаранчева революція”  була лише початком більш глибокої соціальної революції, кінцевою метою якої є максимальна реалізація природно-правового ідеалу в житті суспільства.

Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Представники даної теорії вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій.

Таким чином, згідно з основним позитивістським принципом, право не визначається цінностями, а є лише інструментальним засобом для встановлення правопорядку в суспільстві. Одночасно як телеологія цінності виступає сам “порядок”. Однак, утвердження позитивного права спрямованого тільки на встановлення правопорядку в суспільстві є самозаперечливою настановою з позитивістського (антиціннісного)  підходу. На відміну від юридичного позитивізму, природно-правові концепції більш виважено оцінюють роль цінностей у правовому розвитку. Так, природно-правова школа розмежовує телеологічні й інструментальні цінності і, визнаючи право (як систему примусово реалізованих норм поведінки) лише інструментальною цінністю, намагається дати змістовне (цільове) обґрунтування встановлюваного ним “порядку”, іншими словами, знайти деяке надпозитивне природне право, що виступає відносно до позитивного права критерієм його правової (чи неправової) оцінки і виправдання (телеологічної цінності). Тим самим природно-правові концепції послідовно приходили до заперечення позитивного права (“реалістична школа права”, “екзистенціальний напрям у праворозумінні”), яке в їх розумінні принципово неспроможне забезпечити реалізацію справедливості. Але саме в такий спосіб, як зазначає Антон Антонович Козловський, теж приходили до певного самозаперечення, оскільки “позитивували” природні принципи, робили їх абсолютними, строго обов’язковими [19, 23-24с]. Зважаючи на вказане вище, можна і в позитивістській концептуальній системі знайти аксіологічні елементи, і в природно-правовій аксіології виявити позитивістські тенденції. Отже, аксіологічні (ціннісні) аспекти права визначають пізнавальну динаміку його структури. Проте право в нормативному плані може поставати не тільки як  цінність,але  як і антицінність з точки зору своєї загальної значущості:1)бути використаним у так би мовити антиправових цілях, коли державою приймаються неправові закони, антинародні нормативні акти, що нехтують правами людини; 2)свідомо не використовуватися для реалізації справедливості внаслідок відповідної зацікавленості певних соціальних, особистих інтересів окремих індивідів, груп, наділених владою; 3)опираючись на принципи стабільності й авторитету закону, стояти на заваді правового оформлення необхідних соціальних змін.Таким чином, право за своєю природою суперечливе утворення, що одночасно містить в собі ціннісні й антиціннісні властивості, котрі проявляються на різних етапах соціальної динаміки.