Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Конярство в україні

Основна література

Гопка Б.М., Хоменко М.П., Павленко П.М. – Конярство. – К: Вища освіта. – 2004. – с. 190-316.

Додаткова література

Судай В.Д. Використання коней в умовах реформованого сільськогосподарського підприємства. – Вінниця. – 2001. – с. 98-174.

Роль коня в розвитку цивілізації.
Походження та одомашнення коней. Етапи одомашнення коней.
Доместикаційні зміни коней
Дикі родичі коней.
Стан конярства в Україні і перспективи його розвитку. Причини скорочення чисельності коней.

Коні пройшли тривалий і складний шлях історичного розвитку. Еволюція їх відбувалась у напрямі збільшення росту, зміни зубної системи, появи однопалих кінцівок з міцними копитами та інших ознак, які дедалі більше наближали їх до сучасних коней. Еволюція коней тривала протягом 70 млн. років.

Безперечно, розвиток цивілізації пов'язаний з використанням коней. Цивілізація – це вдосконалення духовної та матеріальної культури людства. На протязі віків і тисячоліть коні були поряд з людиною, допомагали в праці, у війні, давали їжу і одежу, розважали, надихали поетів.

Одним із перших досягнень та умов подальшого розвитку цивілізації було винайдення колеса. Спочатку первісна людина винайшла волокушу для собаки. Потім, в залежності від величини вантажу, почала використовувати інших тварин. Винайдення колеса прирівнюється до відкриття способу добування вогню. Ця геніальна догадка первісного механіка стала початком прогресу. Колесо вдосконалювалось: з'явився обід, котрий колесо укріпив, з'явились шпиці, які полегшили колесо.

Спочатку і коней запрягали як волів: від колісниці тягнулось довге дишло, на кінці якого було дерев'яне ярмо. Така упряж знижувала рухливість і швидкість коней. Перш ніж була винайдена ремінна упряж пройшли століття.

Першим із упряжі було винайдено вуздечку і вудила. Цей винахід дозволив керувати конем. Між конем і людиною встановився міцний зв'язок, з'явилась можливість їздити на коні верхи.

Історики до цих пір ведуть дискусії, що з'явилось раніше: вуздечка чи колесо. Як би там не було, але в 16-му столітті всі, — і простолюдини і аристократи скакали верхи. В часи Шекспіра в Англії побачити жінку-вершника було такою ж звичною справою, як зараз за рулем автомобіля. Вдосконалювались сідла.

Неповоротка колісниця використовувалась чимало часу, аж до винайдення ресори і будівництва доріг. Пройшло не одне тисячоліття, перш ніж кмітливий майстер просвердлив в дерев'яному тулубі лука отвір, а на тетиву поставив корпус карети.

Тетивою спочатку служили ремні. Потім ремінна ресора була замінений стальною. Дорога стала не такою тряскою. Далі почали будувати карети, брички, шарабани, котрі плавно погойдувались.

Всі ці винаходи були використані в майбутньому автомобілебудівниками. Причому, керувати автомобілем легше, ніж середньої величини упряжкою. Навантаження на ямщика від 5 до 50 кг статичної маси.

Потреба в громадському транспорті визначила появу конки. Возчики були чимось ніби схожі на таксі. На спині у возчика закріплялась табличка теперішніх номерних знаків. Для їзди в нічний час на голоблі встановлювали ліхтарі. На початку віку в Петербурзі було біля 20 тис. візників. Навіть назва «таксі» походить від прізвища італійської династії володарів диліжансів Таксіс. До речі, вони перші одержали право використовувати ріжки для подачі звукових сигналів при їзді на поштових диліжансах.

В 1950 році в Римі перед Палацом цивілізації на території Всесвітньої виставки був встановлений великий, поставлений на диби, бронзовий кінь. Цеп пам'ятник є не тільки прикрасою площі міста, а і для того, щоб віддати належне ролі, яку зіграв кінь в розвитку людського суспільства, в розвитку цивілізації.

2. Походження та одомашнення коней. Етапи одомашнення коней.

Використання коней людиною почалось з полювання первісної людини на диких коней з метою забезпечення себе м'ясом, молоком, а пізніше кумисом.

Використання кобил для одержання молока почалось після приручення коней. При цьому коні були приручені значно пізніше, ніж велика рогата худоба. Для кочового життя, перевезення нескладного скарбу люди використовували спочатку велику рогату худобу і значно пізніше коней. Людина приручила коня в бронзовому віці.

На підставі археологічних матеріалів і пам'ятників матеріальної культури зрозуміло, як, де, коли і які дикі коні були одомашнені людиною :

1). в кам'яному віці людина зустрілась з конем і використовувала її м'ясо і шкіру, а також кістки, створювала живий запас м'яса. Наскальні рисунки підтверджують м'ясне використання коней в цей період.

2). приручення почалось мабуть із збереження поранених
або пійманих тварин з метою створення живого запасу м'яса.

3). в пасовищний період почалось застосування коня як
засобу пересування. Супроводжувалось воно культом коня,
якого приносили в жертву богам і хоронили разом з померлим
господарем. Це добре видно із залишків предметів вжитку, а
також і записів давньогрецьких істориків.

Приручення диких коней здійснювалось в декількох степових регіонах.

Можна з впевненістю сказати, що було декілька гнізд одомашнення (доместифікації) коня.

М. І. Вавілов назвав два основних осередки одомашнення коней: південнозахідноазіатський і середземноморський. Одним із перших осередків доместифікації коней називають частину території Середньої Азії, що прилягає до річок Амудар'ї та Сирдар'ї. Одомашнення відбувалось і в інших районах Азії та Європи.

Найбільшу кількість викопних предків знайдено в Америці. В третинному періоді Євразія і Америка були з'єднані перешийком, (на його місці пізніше утворилась Берінгова протока). Звідси виникло припущення, що коні походять з Америки, а вже потім переселились в Європу, Азію, і Африку.

В самій же Північній Америці в результаті її суцільного зледеніння в лідниковий період дикі коні (еквіди) загинули, а в Євразії, де оліденіння було меншим, і в Африці, де його зовсім не було, збереглись до цього часу.

В Австралію, Нову Зеландію, як і в Америку коні були завезені європейцями в період колонізації, починаючи з XV віку нашої ери.

Найдревніший із здогадних предків коней фенакодус був знайдений в Північній Америці у відкладеннях, що відносяться до палеоцену – першої епохи третинного періоду кайназойської ери, яка почалась 70 млн. років назад. Фенакодус жив в умовах м'якого вологого клімату на в'язких грунтах в чагарникових зарослях. Він був полосатої тигрової масті і по своїх формах нагадував хижаків. Проте хватальної функції кінцівок у нього не було.

Його п'ятипалі кінцівки з випрямленими суглобами опирались на три пальці-лапи, із них середній був більш розвинутий і одягнений копитцем. Корінні зуби мали просту бугорчату будову, пристосовану для пережовування соковитої рослинності (плодів, листя).

Дуже складно тепер встановити послідовність використання коней в упряжі, під сідлом і в'юком. В данний час співставлення даних археологічних, етнографічних досліджень та культурно-історичні пам'ятки показують, що вже скіфи в V с. до н. є. доїли кобил, але очевидно використання молока кобил було відомо набагато раніше. Одомашнення коней людина використовувала для різних цілей в залежності від соціальних і природних умов, а також від напрямку господарської діяльності.

Дикі родичі коней.

У зоології коней віднесено до класу ссавців, надряду копитних, ряду непарнокопитних, родини конячих, роду коней. Рід коней поділяється на 4 підроди:

власне коней, до якого належать усі аборигенні й заводські породи коней, поні островів, тарпани, коні Пржевальського та вдруге здичавілі коні;

віслюків, який об’єднує породи свійських і диких африканських віслюків;

папіввіслюків – кіанг, кулан, онагр та підрід зебр, що об’єднує кілька видів диких африканських смугастих коней;

Дикий кінь Пржевальського названий так по імені вченого, що відкрив і описав його в 1879 році. Кінь Пржевальського (Equus przewalskii) — вид тварин родини коневих (Equidae), найближчий дикий родич домашнього коня (відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64). Власне це і є східний підвид диких коней, західний підвид якого — тарпан, був предком домашніх. Оскільки тарпанів було винищено до кінця 19 століття, то зараз кінь Пржевальського це єдиний існучий вид диких коней.

Вже на час відкриття цього виду диких коней в 1879 році російським мандрівником М.Пржевальським їх чисельність була досить невисокою. Більша частина місць існування цього виду диких коней розташована в регіоні інтенсивного конярства, що стрімко розвивалось. Живе в сухих безводних степах Монголії. Коні Пржевальського не витримували конкуренції з боку домашніх табунів і поступово зникли з більшої частини свого ареалу.

У минулому коні Пржевальського населяли відкриті степи та півпустелі, тримаючись невеликими табунами в 5-15 голів. На чолі такого табун завжди стояв дорослий жеребець, що активно його захищав та мав виключне право паруватись зі своїми кобилами. Якщо інший дорослий жеребець намагався збити собі табун, між ним і власником табуна спалахувала жорстока бійка.

Довжина тіла — 200–250 см, висота в холці — 124–153 см, вага — 230–350 кг. Піщаного кольору із смугою вздовж спини, кінцівки темні, грива коротка, стояча. Масть булана, різних відтінків в залежності від сезону і місця проживання; на череві і на кінці морди просвітління, на спині ремінь, на ногах зеброїдність. Ці коні живуть в степах косяками по 14-18 кобил і один жеребець. При схрещуванні з кіньми одержують плодовите потомство. Жеребість продовжується 340-350 днів. Після вагітності, кобила народжує одне лоша, яке одразу встає на ноги та слідує за матір'ю. Молоді кобили можуть залишатись в материнському табуні все своє життя, а молоді жеребці залишають табун у віці 2-2,5 років.

Тривалість життя 15-18 років. В дикій природі основними ворогами коня Прежевальського були вовки.

Харчуються коні Пржевальського виключно трав'яною рослинністю, та регулярно відвідують водопої, особливо в посушливу пору року. Кінь Пржевальського може задовольнитися мінімумом їжі, та витримує крайні перепади спеки та холоду.

В Україні коней Пржевальського розводять в заповіднику Асканія-Нова. Вони знаходяться на межі зникнення, тому занесені до Охоронного статусу.

Власне саме завдяки створеній свого часу в Асканії-Новій популяції кінь Пржевальського вцілів як вид, оскільки в природі він зник в 60-х роках ХХ століття. Дикі коні успішно розмножувалися — до 1940 року народилося 40 лошат. Але раптом зросла смертність лошат у перший рік життя (32%) і зменшувалася тривалість життя дорослих тварин (у середньому 8,2 року). Поступово популяція згасала. До 1941 року в зоопарку залишилося 7 коней, з них лише дві кобили.

Під час війни коней Пржевальського зовсім було втрачено. Їх не було в асканійському зоопарку до 1948 року. А 31 травня 1948 року в Асканію-Нову привезли з Московського зоопарку чистокровного жеребця цього виду на кличку Орлик. Народився він у Німеччині 1943 року. Цього жеребця спочатку використовували для гібридного розплоду коня Пржевальського. У 1957 році в зоопарк прибула чистокровна кобила цього виду Орлиця ІІІ. Вона теж народилася 1943 року, але в степах Монголії. Її подарували були спочатку Ворошилову, який передав Орлицю до Московського зоопарку, а звідти кобила потрапила в Асканію-Нову. Після цього почався в Україні племінний розплід чистокровних коней Пржевальського. 1960 року від Орлика й Орлицу з’явилося перше лоша.

Згодом сюди надійшло ще кілька коней Пржевальського: дві кобили з Праги і жеребець та дві кобили із США. До 1998 року Асканія-Нова вже мала 352 живих лошат. Нині тут утримуються 93 голови коней Пржевальського, що становить близько 7 відсотків світової популяції.

Також існує дика популяція в чорнобильській зоні відчуження з 1998 року, де популяція живе самостійно без людського втручання.

Коні прижилися і зараз їх кількість в зоні відчуження перевищує сотню, тобто є однією з найбільших у світі. Зокрема були проведені спостереження за особливостями біології коня Пржевальського, які розкривають адаптаційний потенціал організму та забезпечують його виживання в нових умовах існування. Це такі, як динаміка чисельності та особливості поведінки поголів'я, специфіка живлення коня Пржевальського в умовах Чорнобильської зони відчуження, паразити та їх чисельність у вільно існуючих коней.

Оскільки коні Пржевальського перевезені на території з хронічним радіаційним опроміненням, також було проведено дослідження щодо накопичення ними радіонуклідів, які є додатковим чинником, що впливає на прояв адаптаційного потенціалу тварин у цих умовах.

Виявлення ролі коней у функціонуванні трав'яного біому як основного місця їх існування здійснювалось у декількох напрямах - досліджувався вплив трофічної та механічної форм діяльності коней на травостій, з'ясовувалась роль коней у зоохорнному процесі.

Тарпан — дикий кінь Європи, описаний 1770 року, жив в європейських і азіатських степах з післялідникового періоду до початку XIX століття. Гадають, що кров тарпанів тече в багатьох російських породах коней. Приручити дикого коня не просто. Розповідають, що останній табун тарпанів загинув в 1879 році. Тарпани були дуже обережні, легкі і швидкі на бігу. Стадом тарпанів заправляв самець, він охороняв стадо під час пасіння, завжди знаходився на якомусь кургані, взагалі на підвищеній місцевості, тоді як стадо паслось в долині. Самець давав знати стаду про небезпеку і сам ішов останнім.

Тарпани витривалі до спраги, достатньо невеликої роси, щоб тарпан міг втамувати її, злизуючи росу язиком з трави. Приручити дорослих тарпанів вдавалось, а лошат вдавалось привчати до сідла і об'їзджати.

Земля розорювалась, диких коней проганяли через те, що вони поїдали заготовлене сіно, знищували посіви, відбивали домашніх кобил до диких табунів.

Зебри, підрід, який живе в степах Африки. Відрізняються захисним полосатим забарвленням, живуть табунами, рухливі, лякливі, важко приручаються. Відомо лише декілька випадків використання зебр в легких екіпажах. З кіньми дають безплодних гібридів-зеброїдів. У зебр велика голова, довгі вуха, коротка стояча грива, чубчика немає, добре омускулений круп, короткий хвіст, сухі ноги без каштанів на задніх ногах. Є декілька різновидностей зебр, головні з них:

Гірські — найдрібніші, ослоподібні, з великою головою, довгими вухами, з вузькими копитами і полосатість до копит;
Зебри Греві — найбільші, живуть серед чагарників. Вуха у них великі і широкі; хвіст довгий, пухнастий;

— Кваги — найбільш поширені, дуже різноманітні конепо-
дібні зебри відкритих рівнин, покритих чагарником. Голова
у них легка, вуха короткі, вузькі.

Віслюки становлять самостійну гілку еволюційного розвитку родини конячих. Вони формувались в умовах досить постійного екологічного середовища. Це зумовило незначну мінливість диких віслюків за калібром, зростом, забарвленням, оскільки умови зовнішнього середовища в центрі і на периферії істотно не різнилися. Дикі віслюки трапляються тільки в Африці. Сучасний їх ареал обмежений територіями Ефіопії та Сомалі.

Існує два підвиди дикого африканського віслюка:

Перший — нубійський, дрібні тварини, світлої масті з хрестом на спині і лопатках, мало чисельний, близький до вимирання.

Другий — сомалійський, більш крупний — темної масті. Обидва підвиди занесені до Червоної книги. Третій підвид – атласький віслюк, знищений у 3 ст.н.е.

Живуть віслюки на плоскогір'ях Північно-Східної Африки в посушливих місцях з бідною рослинністю. Сомалійський віслюк краще зберігся в гірській місцевості і на підвищених місцевостях до 2000 м над рівнем моря.

Стан конярства в Україні і перспективи його розвитку. Причини скорочення чисельності коней.

Конярство в Україні представлено такими напрямками: племінний, робочо-користувальний та спортивний. В Україні за офіційними даними розводять 18 порід коней (всього в світі нараховується близько 270). Найчисельнішими за кількістю є коні української верхової породи, орловські російські рисаки, новоолександрійські ваговози, а також гуцульська порода. Крім основних п’яти-шести порід, є ще менш чисельні, такі як арабська порода коней. Їх розведенням займаються в Тернопільській області. Також в Україні розводять німецькі породи коней — вестфальську і тракененську

Цікава статистика свідчить, що у 1910 році у Київській губернії було 25 кінних заводів, 23 з них розводили коней арабської породи. Данина моді. Сьогодні розведенням арабських скакунів займається один завод на всю країну (Ягідницький кінний завод). Станом на 01.01.2009 р. в Україні налічувалось 701.2 тис. голів коней. Роботу в галузі конярства координують: корпорація Конярство України" та асоціація «Укркіньпром». Удосконалення племінних якостей, вирощування та випробування коней зосереджених в конезаводах та іподромах України проводить корпорація " Конярство України ". Асоціація «Укркіньпром» забезпечує господарства і населення України обозними і шкіряно-лимарними виробами, кінно-причепними знаряддями, засобами догляду за кіньми і постійно вдосконалює та впроваджує — у виробництво нові конкурентоспроможні зразки кінно-причепного знаряддя.

Розвиткові племінного конярства сприяли високий рівень селекційної роботи, належні умови годівлі та утримання відтворного складу і молодняку, сучасні технології тренування і випробування коней. На кінних заводах у різні роки працювали і працюють видатні зоотехніки-селекціонери.

А які проблеми переживає галузь конярства в Україні?

— Проблем є достатньо. Передусім матеріального характеру. Кінні заводи нині перебувають у двох формах власності: державній та приватній. Державні господарства дуже бідні в порівнянні з тим, що було ще 10—15 років тому. Немає надійного ринку збуту. Це пов’язано з тим, що коні досить низької якості в порівнянні з європейськими.

З 1975 по 1985 роки в Україні діяв міжнародний аукціон з продажу коней української верхової породи. Господарства були зацікавлені в тому, щоб вирощувати хороших коней. Зараз жодних аукціонів не проводиться, і надії на їх появу практично немає.

Приватне кіннозаводство розвивається за власними сценаріями, без встановлених єдиних норм та стандартів. Це призвело до того, що українська верхова порода коней у Дерківському кінному заводі має свій зразок, у Олександрійському — інший, а у Дніпропетровську — це зовсім інший стандарт. В країнах Європи такого немає. Діє єдина комісія, яка на державному рівні наділена правом, здійснювати щорічний відбір коней для атестації. Україна перейшла на шлях стандартизації, проте єдності та ефективності, які необхідна в даній справі, досі немає.

Але інтерес пересічних українців до коней все-таки є, і він пов’язаний із наступних причин:

— Одна з причин є суто історичною, спадковою, що передається з генами від покоління до покоління. І українці, як і інші народи, мали справу з кіньми, іноді навіть виживали за рахунок коней. Сьогодні трохи відбила охоту від спілкування з кіньми технічна модернізація. Без машини життя наче б то неможливе. Це привело до того, що конярство здало позиції.

– Також показником розвитку конярства є стан іподромів, а також їх популярність у населення. Вихідний день, а на іподромі де-не-де зграйки відвідувачів, це з тим, що він розрахований на 3 500 місць.

Приведу приклади з досвіду інших країн. 2002 рік, на іподромі вирішується доля Кубку Японії. На забіги коней прийшло подивитися 115 тисяч відвідувачів. Важко навіть уявити ці масштаби.

У Франції за рахунок іподромів утримуються всі дотації на сільське господарство. У нас же іподромна справа на мертвому рівні. Французька фірма PMU декілька разів відвідувала Україну з ціллю будівництва чи відновлення вже існуючого іподрому, проте безрезультатно. Якщо країна сама нездатна інвестувати в іподроми, чому не дозволити це зробити закордонному інвестору?!

Чому Україні не використати зарубіжний досвід і не відкрити хоч один іподром нормального рівня? Затрати повернуться країні податками, і у виграші буде не лише бюджет, а й українці.

Нині конярство в Україні переживає не найкращі часи. Як і в багатьох інших галузях, дається взнаки брак коштів. Проте страшніше — це дефіцит любові та турботи до живого з боку людини. Ми ніби втрачаємо зв’язок із тим, що було притаманне українцям з незапам’ятних часів — свою прив’язаність до коней, закладену в генетичному коді. Здавалося б, козацьке захоплення мало перерости в український національний спорт, проте спортивне конярство так і залишилось прерогативою незначної матеріально забезпеченої верстви населення.

Головним напрямком розвитку галузі конярства повинно стати удосконалення племінної справи. Найбільше використовуються коні як робочі тварини в зоні Полісся, північної України — Житомирська, Чернігівська області та й далі до Волині. Чому? Тому що дорого коштує пальне. В особистому господарстві без коня не обійтися: і врожай перевезти, і землю обробити. В приватному утриманні перебуває нині близько 90% усіх коней, що є в Україні. На третьому місці за розвитком перебуває спортивний.

Далі — продуктивне конярство. Хоча для України воно є нетрадиційним. У недалекому майбутньому ми будемо використовувати коней як джерело м’яса та молока. Сьогодні не є новиною, що кобиляче молоко використовується для вигодовування немовлят, бо воно за хімічним складом дуже близьке до людського. Також воно входить до складу дитячих молочних сумішей.

Цілком зрозуміло, що скільки існуватиме людство, стільки людині допомагатиме й кінь. Будуть змінюватися форми використання коней, у зв’язку із науково-технічним прогресом, тим не менше, така галузь як конярство існуватиме.

У 1882 році була видана фантастична книга «Яким буде людське суспільство у 4338 році» Володимира Одоєвського. В цій праці є згадка і про коней. Автор вважає, що «до цього часу кінь втратить своє попереднє значення і перетвориться на кімнатну або навіть кишенькову тварину». На той час це здавалось абсолютно нереальним явищем. Нині — це майже буденність. Наприклад, у Південній Америці, Штатах, Англії і багатьох країнах Сходу вже є коники доволі невисокого зросту. В 11 років дорослий кінь має зріс 35 см, вагу 9 кг, а це набагато менше за зріст і вагу великої собаки.

Крім того, сьогодні пішла мода на інтелектуальне конярство. Коня вчать виконувати команди. Це не є чимось екстрановим, адже відомий такий спосіб управління кіньми був ще до Нової Ери. Ним користувалися народи Північної Африки — бербери. Їхнім єдиним інструментом була тонка 50-сантиметрова різочка. Вершник торкався певних точок для виконання конем потрібних дій. Спосіб спілкування з конем був дуже гуманним, хоча й вимагав більше часу для того, щоб навчити тварину виконувати команди.

В Сполучених Штатах Америки та Канаді дуже поширене декоративне конярство. Великою популярністю користуються коні незвичних, рідкісних мастей, незвичного забарвлення. Для виведення такої екзотики використовують і наукові, і цілком природні способи.

Ще один спосіб використання коней — це коні-поводирі для людей з вадами зору. Це зазвичай шотландські поні. На сідлі є спеціальна ручка, за яку тримається незряча людина. Цьому спеціально навчають коней, наприклад, вони здатні розрізняти кольори на світлофорі!

Передбачають, що потреба держави у фахівцях з конярства зростатиме. Адже на початок цього року в Україні нараховувалося 701,2 тис. голів коней. З них близько 65 % — у приватному секторі. І попит на коней зростає. Сьогодні в Україні 11 державних кінних заводів різного підпорядкування. Можливо, через це вони, як кажуть у народі, погоди не роблять. Тобто заводи — окремо, а поголів’я коней приватного сектора — окремо. Результати племінної роботи за стіни заводських стаєнь не виходять. І тут доречно згадати досвід царської Росії. Тоді на території України працювали 7 державних конюшень, кожна з яких утримувала від 100 і більше жеребців-плідників різних порід. По 5—6 коней на певний термін віддавали на утримання сільських повітів. Селяни мали можливість за доступною ціною (держава дотувала цю роботу) покращувати поголів’я своїх коней. Тож дбали не тільки про еліту, а в цілому про стан конярства в імперії. Варто додати, що, крім державних конюшень, існували й приватні. Тільки у Волинській губернії їх нараховувалося близько 400. І, як правило, це були зразкові господарства. Скільки ж сьогодні існує приватних конюшень, мабуть, не скаже ніхто. Скільки з них займається племінною роботою — теж невідомо. Хоча, майбутнє галузі саме за приватним конярством. І не треба цього лякатися. Адже за таку серйозну роботу в основному беруться люди, з одного боку, прагматики, які, насамперед, уміють рахувати гроші, а з другого, — невиправні романтики. І хоч як це дивно, їхнім прагматизмом керує любов. Любов до коней. І знають вони, що справа ця швидких дивідендів не дає. Щоб повернути вкладені гроші, потрібно 4—5 років. Якщо, наприклад, середня ціна новонародженого племінного лошати 2 тис. грн, лише через 2—3 роки вона може зрости до 10 тис. грн. А скільки до цього потрібно ще докласти праці й грошей! Тому ощадливий підприємець не економить на умовах утримання коней, на платні персоналу, на сучасному обладнанні. І при цьому не вимагає у держави грошей на свою "забаганку". Але допомога йому таки потрібна, і державні установи, пов’язані з конярством, могли б узяти на себе дорадчі функції. Держава вже сьогодні могла б мати гроші від створення лабораторії, яка підтверджувала б походження тварини за імунно-генетичними показниками. Без цього аналізу вихід на світовий ринок закритий. А поки що за такою довідкою треба їхати у сусідню державу, до Рязані. На державному рівні потрібно впливати на приватне конярство з метою якісного поліпшення поголів’я. Це можуть бути: m Сертифікація і ліцензування жеребців-плідників m Реєстрація приплоду m Ветеринарно-профілактичні заходи (поки що і мова про це не йде) m Популяризація коней: змагання, показ тощо. І все це треба робити якнайшвидше, щоб і наш товар був на світовому ринку. Наприклад, Європа потребує кондиційних коней. Тобто тренованих, привчених до людини. Найбільший попит сьогодні на прогулянкових коней. Таким вимогам могла б відповідати наша українська верхова. Варто розводити й арабських скакунів. Вони потребують чималих капіталовкладень, але й віддача від них чималенька. Якраз саме дорадча служба конярства і могла б проаналізувати як зовнішній, так і внутрішній ринки, щоб на взаємовигідних умовах давати рекомендації тим, хто хоче займатися розведенням коней.