Кропивницькі – діячі українського театру

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ 

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

«ХАРКІВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ» 

ФАКУЛЬТЕТ БІЗНЕСУ ТА ФІНАНСІВ

КАФЕДРА ЕТИКИ, ЕСТЕТИКИ ТА ІСТОРІЇ  КУЛЬТУРИ

РЕФЕРАТ 

на  тему: 

«Кропивницькі – діячі українського театру» 

Студентки групи БФ-19б

Грисенко  Аліни Олександрівни

Викладач

Барков  Олександр Сергійович

Харків 2010

Зміст

   Вступ……………………………………………………………………3

1. Життєвий та творчий шлях Марка Кропивницького………….....3
2. Родина Кропивницьких………………………………………….....8
3. Діти Кропивницького………………………………………………8
1. Олександра  Кропивницька………………………………….9
2. Володимир Кропивницький………………………………...10
3. Ольга Кропивницька…………………………………………10
4. Ігор Кропивницький………………………………………………...10
5. Микола Сочеванов…………………………………………………..11
6. Іван Петляшенко…………………………………………………….11

Висновок………………………………………………………………...12

Список  літератури……………………………………………………....13 

Вступ

   Родина  Кропивницьких пов'язана зі створенням українського професіонального театру й наступного етапу розвитку реалістичної драматургії.

   Марко Кропивницький - видатний актор, режисер, енергійний організатор театральної справи, талановитий композитор і письменник-демократ, він разом із М. Старицьким, І.Карпенком-Карим, І. Франком створював літературну основу утвердження й розвитку українського театру.

   Твори М. Кропивницького, за словами І. Франка, «запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його батьків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного автора».  
 

   Життєвий  та творчий шлях Марка Кропивницького

   Рід Кропивницьких бере початок у  XVI ст. Батько корифея театру Лука Іванович походив з роду давно збіднілих дворян. Змалку залишився сиротою, працював у багатих селян, згодом служив за економа по різних маєтках.

Мама  Марка Лукича,  Капіталіна Іванівна, виховувалася в родині капельмейстера Дубровинського.

   У шлюбі з Л.І. Кропивницьким вона мала трьох дітей: Ганну, Марка і  Володимира. Вродлива жінка, чудова співачка, Капіталіна Іванівна вміла грати на фортепіано, скрипці, гітарі іт інших інстументах.

   Ставши  окрасою званих вечорів своєї  подруги – княині, вона занедбала  родину, а зодом втекла з офіцером – гусаром. Лука Іванович залишився  з малими дітьми. Вимушений заробляти гроші для родини, він не додивлявся, як жили його діти. 
 
 

   Освіту  М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі  шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало  можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом.  В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

   Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття  на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач.

   Під враженням однієї з перекладних  мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

   Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і Іван Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея».

   На  казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток  через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

   У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

   У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский  телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За  сиротою і Бог з калитою, або  ж Несподіване сватання».

   Важливим  етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

   Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження  й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості.

   У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії  українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

   Збірка  творів М. Кропивницького, що вийшла у  Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

   У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) — за оповіданням О. Стороженка.

   Цим водевілям, як і створеним у цей  період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна  редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі).

   У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

   У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

   Своєрідним  явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні  течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

   Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності  знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю («Страчена сила», 1903; «Зерно і полова», 1910).

   Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих  літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша  грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

   Інтенсивна  артистична (як правило, не менше ста  вистав на рік) й організаторська  діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної творчості.

   Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі «акторського напівциганського життя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями.

   Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори  російської драматургії.

Навіть  в останні роки життя, змушений через  різке погіршення стану здоров'я  оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя.

Кропивницький клопочеться про організацію  школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»), та працює над  їх постановкою в себе на хуторі.

Помер 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові. 
 
 
 
 

Родина  Кропивницьких 

Діти  Кропивницького 

    Кропивницька Олександра Марківна (01.06(20.05).1888—20.04.1969) — оперна та камерна співачка (сопрано). Дочка М.Л.Кропивницького та його дружини Надії Василівни (до заміжжя Галущенко). Н. в м. Єлизаветград (нині м. Кіровоград). Названа на честь першої дружини батька — Олександри Вукотич.

    Невдовзі  після народження доньки сім’я Кропивницьких  переїхала до хутора, який перед  тим купив її батько на Харківщині й назвав «Затишок». Значний вплив на виховання К. справила її бабуся Капітоліна Іванівна.

    З дитячих років брала участь у  домашніх спектаклях, вчилася грі  на фортепіано. 1901—05 навчалася в  Харків. г-зії й одночасно брала  уроки гри на фортепіано у проф. А.Бенша. Драм. мист-ва навч. у батька. 1905 вперше виступила на публічному концерті.

    У цьому ж році навч. в Парижі в  Р.Карон (співу) і проф. Тальберга (гри  на фортепіано). 1907—10 вчилася на імператорських драм. курсах в Санкт-Петербурзі (клас В.Давидова і В.Петрова). Від 1909 приватно брала уроки співу спочатку в С.Гладкої, потім у А.Томської. Від 1912—13 навч. в Італії в Римській консерваторії у А.Котоньї.

    1913—14 — солістка рим. театру «Констанца», 1915—16 — Театру муз. драми та  Нар. дому в Петрограді (нині м. С.-Петербург). Після революції 1917 брала участь у концертах для робітників, виконувала нар. й революц. пісні. 1918 гастролювала по Україні, зокрема співала в Харкові.

    1920—22 — солістка Ростовської опери, 1922—23 — Харків. опери. Згодом співала на оперних сценах Поволжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу. Від 1929 — солістка Нар. дому в Ленінграді (нині м. С.-Петербург). У 1930-х рр. викладала спів у Ленінград-ському театрі муз. комедії, давала приватні уроки й епізодично виступала в концертах.

   Володіла  голосом великої сили і краси  тембру широкого діапазону. Співала  партії: Татьяна, Ліза, Марія («Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П.Чайковського), Купава («Снігуронька» М.Римського-Корсакова), Тамара («Демон» А.Рубінштейна), Аїда («Аїда» Дж.Верді), Рахіль («Жидівка» Ф.Галеві), Маргарита («Фауст» Ш.Гуно), Тоска («Тоска» Дж.Пуччіні), Недда («Паяци» Р.Леонкавалло), Мерседес («Кармен» Ж.Бізе).

   Як  камерна співачка виконувала в Італії сольні партії в ораторіях «Жанна д’Арк» П.Паре і «Дочка Ієвфая» Дж.Каріссімі, у Четвертій симфонії Г.Малєра і Дев’ятій симфонії Л. ван Бетховена. Виступала під орудою диригентів В.Менгельберга, А.Пазовського та ін.

   Активно пропагувала укр. музику, зокрема, виконувала твори укр. композиторів (М.В.Лисенка, К.Стеценка, Я.Степового) та нар. пісні.  

   Була  одружена з актором оперети М.Михайловим, у роки Великої вітчизняної війни  Радянського Союзу 1941—1945 пережила з ним блокаду Ленінграда. Після війни займалася переважно приватною педагогічною діяльністю.

   Володимир Маркович Кропивницький працював хорместером оперних театрів, зокрема у колективах Куйбишівського театру та Ленінградського театру опери та балету.

   Ольга Марківна Кропивницька  починала у 20-х роках ХХ ст. як актриса музичного театру, потім вийшла заміж і присвятила себе родині. Ольга Кропивницькастала музою і порадницею свого чоловіка композитора Олексія Рябова, автора численних оперет, зокрема музики до «Весілля в Малинівці», балету «Запорожці», понад сто пісень і романсів.

   .Син Ольги Марківни та О. Рябова з дитинства чув про свого славного діда. Творча людина, він у молоді роки працював у Київському театрі опери та балету завідувачем літературно-музичного відділу. Захопився журналістикою, став відомим фотохудожником.

   Нині  онукові корифея майже 80 років. Незважаючи на поважний вік, І. Кропивницький веде активне мистецьке житття, пише пісні, друкується у пресі, дбає про збереження творчої спадщини М.Л. Кропивницького. 
 

Микола  Іванович Сочеванов 

    Мико́ла Іва́нович Сочева́нов (*1879, хутір  Сочеванов поблизу Мар'янівки Бобринецького району) — Народний артист України.

Біографічні відомості

   Народний  артист України, син сестри М. Л. Кропивницького Ганни. Після закінчення повітового училища в Бобринці грав у трупі  М. Л. Кропивницького. Згодом керував  художньою самодіяльністю в Бобринці. Після 1917 р. створив тут же перший на Єлисаветградщині радянський театр, організував сільські драматичні гуртки. Працював у єлисаветградських, харьківських, донецьких, сумських, ростовських, одеських, київських театрах. Бандурист. Зіграв ролі бандуриста у фільмах «Іван Франко» та «Дорогою ціною».

   Іван  Петляшенко

     У червні 1878 року на хуторі  Сочеванів поблизу села Мар'янівки (нині Бобринецького району) в  родині сільського коваля Петляшенка  народився первісток - Іван. Багатодітна родина бідувала, тож зведений брат Олександра Петляшенка Марко Кропивницький нерідко допомагав сім'ї. А коли хлопцю виповнилося п'ятнадцять, Марко Лукич віддав під своїм прізвищем Івана і його брата Марка до Куп'янської повітової школи, яку хлопці закінчили з похвальними листами. На запитання батька: "Ким хочеш бути?" Іван відповів: "Актором!".

   На прохання батька Марко Лукич  узяв його до театру, де на  той час сам був лише актором.  Він слідкував, як Іван опановує  секрети сцени, а той у свою  чергу уважно спостерігав, як великий актор працює над кожною роллю, майстерно перевтілюючись у своїх героїв.

   Робота в театрі була різною: хлопець практично поєднував  обов'язки машиніста сцени, бібліотекаря, помічника адміністратора і розсильного.  Згодом його зарахували до хору і почали давати невеличкі ролі. Дебют Івана Мар'яненка (такий сценічний псевдонім узяв Петляшенко за порадою Марка Лукича) пройшов невдало: хлопець розхвилювався і практично провалив свою маленьку роль у виставі "Чмир". Але його підтримав Кропивницький. Завдяки його допомозі, а також наполегливій праці простий сільський хлопець виріс до справжнього майстра сцени. У його творчому доробку такі ролі, як Потоцький ("Сава Чалий"), Омелько ("Мартин Боруля"), Богдан Хмельницький в однойменній п'єсі Корнійчука та ін.

   Іван Олександрович працював  у Товаристві українських артистів  під орудою Кропивницького, трупах  О.Суслова, М.Садовського, у Товаристві  акторів під власним керівництвом  за участі П.Саксаганського і  Марії Заньковецької, у Першому  театрі Української Радянської Республіки ім. Шевченка, мистецькому об'єднанні "Березіль", Харківському академічному українському драматичному театрі ім. Шевченка. Словом, життя і творчість нашого земляка - це фактично жива історія українського театру.

   З 1917 року Іван Олександрович займався педагогічною роботою. З 1946-го він - професор кафедри акторської майстерності в Харківському інституті театрального мистецтва. У нього навчався кіровоградський поет Леонід Безпалий. Високе звання народного артиста СРСР йому присвоїли у 1944 році.

      Висновок  

    Творчо  розвиваючи традиції Котляревського, Шевченка, Гоголя, Островського, Некрасова, Кропивницький зробив свій внесок у  літературу критичного реалізму зображенням  запеклої класової боротьби в українському селі другої половини XIX ст. Істотної еволюції зазнали його позитивні герої: від довготерпіння й пасивного протесту до здатності аналізувати обстановку, усвідомлення себе як особистості, до соціальної активності. Цілий ряд драм і комедій Кропивницького є своєрідним аналогом «ідеологічних» повістей І.Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, О. Кониського, які І. Франко назвав «першими пробами» малювання нових суспільно-політичнихтечійнашоїсуспільності.  
         Визначальними рисами художнього мислення письменника є інтерес до найгостріших моральних та політичних проблем сучасності, що знаходив вияв у публіцистичній загостреності, сатиричній спрямованості багатьох його п'єс. Твори драматурга утверджували реалізм розробкою народних характерів у типових життєвих обставинах. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром, у якому переважала традиційна поетика, Кропивницький чуйно сприймав нові життєві явища, події (зокрема, наростання революційної боротьби на рубежі століття), що й зумовило пошук ним нових драматургічних форм.

Список  літератури

1. Бойко І. 3. Кропивницький М. Л.: Бібліографічний покажчик. — К., 1940.
2. Історія Української Літератури 19 століття (70-90рр)- За редакцією професора O. Д. Гнідан. Київ: “Вища школа”, 2002.
3. История украинской литературы. В 2-х т. К. ; Наукова думка, 1987.- т.1, стр.418-425.
4. Електронний посібник «Родина Кропивицьких», автор завідувач фондів Меморіального музею Кропивницького Грицайова (м. Кіровоград).
5. Константинова, К. Євангеліє від Марка: Онук Кропивницького, «батька українського театру», розповів «ДТ» про     зиґзаґи     долі свого знаменитого предка // Дзеркало тижня. - 2007. - №36