Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Культура народів Стародавнього Сходу

Тема 4. Культура народів Стародавнього Сходу

Культура Месопотамії, її основні досягнення.
Культура Стародавнього Єгипту.
Стародавня культура Індії.
Культура Стародавнього Китаю.

1. Культура Месопотамії, її основні досягнення

Месопотамія (нинішня територія Іраку, почасти Сирії та Ірану) — це область між великими ріками Азії — Тигром та Євфратом. Назва походить від грецьких слів «проміжок» та «ріка», тобто «межиріччя», тому Месопотамію називають ще Межиріччям або Дворіччям. Месопотамія — один з найдавніших центрів, де завдяки сезонним розливам рік сформувалося розвинене землеробство, виникли міста та писемність. У цім краї жили різні народи, які воювали один проти одного, причому переможці найчастіше вщент руйнували фортеці та міста переможених. На території Месопотамії було створено кілька культур, однак творчість народів, які тут жили, в сукупності має спільні риси, що дає змогу говорити про неї як про культуру Месопотамії загалом.

У IV-III тисячолітті там сформувалися такі культурно-політичні утворення, як Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирійська імперія, Ново-Вавилонська держава.

Релігійна культура. Шумери, за деякими гіпотезами, були народом, що прийшов у месопотамську рівнину з гір. На це дослідників наштовхує той факт, що вони молилися своїм богам «на висоті» — будували «штучні гори» — зіккурати. Це були храми у вигляді багатоярусної вежі, що звужувалася в об'ємі вгору. Слово «зіккурат» аккадського походження і, мабуть, було закріплено за таким типом храму ще в аккадську епоху.

Часто зіккурати порівнюють з єгипетськими пірамідами, що не зовсім правильно. Піраміда будувалася одним правителем протягом життя і слугувала лише йому (для поховання його мумії). Зіккурати ж (наприклад, знаменита Вавилонська вежа) могли будуватися цілими поколіннями правителів. Якщо руйнувалася або грабувалася піраміда, то її ніхто вже не поновлював і не поповнював новими скарбами. Вавилонська ж вежа неодноразово руйнувалася і знову відтворювалася. Зіккурати правителі зводили не для себе, а для всього народу, вважаючи святинею, місцем поклоніння богам.

Кожне велике місто мало свій зіккурат, який зазвичай піднімався біля храму головного місцевого божества. Вавилонський зіккурат був семиповерховим, будували його з цегли. Семиповерховий зіккурат мислився як «сім небес», верхній поверх його був золотим, бо вважали, що туди сходить божество.

Святилище бога могло використовуватися і жерцями для астрономічних спостережень. Вочевидь, образ зіккурату був покладений в основу біблійної Вавилонської вежі. Як землеробський народ, шумери та аккадці обожнювали, перш за все, ті сили природи, від яких залежала робота в полі.

У віруваннях Месопотамії простежуються сліди давнього тотемізму — обожнення тварин; у шумерів були в обігу кам'яні циліндричні печатки-амулети з вирізаними фігурками людей та тварин. Найчастіше звертаються до образів лева та бика: в молитовних гімнах Дворіччя лють богів порівнюється з левовою, а їхня міць — зі скаженою силою дикого бика.

Політико-юридична культура. У Стародавній Месопотамії встановилася така найдавніша стабільна модель державно-політичного устрою, як централізована самодержавна монархія, яка, видозмінюючись, проіснувала тисячоліття і збереглася подекуди й сьогодні. Ця модель полягала у зосередженні влади в руках одноособового глави держави, а також у підкоренні якнайбільшого числа територій, позбавлених економічної та політичної самостійності, у тяжінні до всесвітнього панування царя. Така політика супроводжувалася неймовірними жорсткостями, іноді винищенням цілих народів. Від часів Шумеру до ассирійського панування царі залишають записи, де хизуються своїми численними жертвами.

Цар поставав в уяві не лише грізним, але й справедливим. Найбільш результативна спроба дати суспільству лад і право втілилася у законах Хаммурапі і вплинула на весь Давній Схід. Хаммурапі виявив мудрість правителя не тільки об'єднавши Шумер і Аккад, але й написавши перший в історії людства звід законів.

Суть законів можна звести до формулювання: «око за око», «зуб за зуб». Наприклад, лікареві, який невдало зробив операцію вільному громадянину, відрубували руку, проте у випадку, коли прооперовано раба, потрібно було лише сплатити хазяїну вартість раба.

Закони Хаммурапі були великим кроком вперед порівняно із законами Шумеру та Аккаду, вони визначали різні покарання за навмисне та ненавмисне вбивство, тобто брали до уваги вже не лише дії, а й наміри.

Наука та освіта. Приблизно у XXIX ст. до н.е. шумери вже знали письмо та вміли читати. Писарі загостреною очеретяною паличкою креслили по м'якій глині; знаки, схожі на клин, які утворювалися при цьому, означали склад або слово. Так виник клинопис.

У шумерів були світські та жрецькі писарські школи для хлопчиків; деяких дівчат, особливо майбутніх жриць, також навчали письма. Ці школи називалися будинками табличок, тому що учні, які відвідували їх, писали на глиняних табличках очеретяною паличкою.

Знайдено навіть перші підручники епохи Шумеру. Це глиняні таблички, на яких записано назви тварин і рослин, імена богів тощо.

При школах-академіях (едубба) створювалися і бібліотеки з певних галузей знань. Ашшурбаніпал, що правив наприкінці піднесення Ассирії, заснував у столиці Ассирії Ніневії найбільшу на той час бібліотеку — кілька десятків тисяч клинописних текстів. Тут була зібрана вся шумерська та аккадська література, яку можна було знайти. За велінням царя писарі знімали копії з книг давніх міст Межиріччя. Саме завдяки бібліотеці Ашшурбаніпала нам добре відомі історія, міфи та легенди шумерів, вавилонян та ассирійців, а також їх наукові досягнення.

Жерців вважали хранителями мудрості. Чимало відкриттів зробили вони в сфері астрономії. Зокрема вони задовго до єгиптян обчислили періодичність обертання Сонця, Місяця, повторюваність їхніх затемнень, вміли розрізняти планети та зірки. Вже в середині II тис. до н.е. вавилоняни знали 12 сузір'їв Зодіаку, назви яких збереглися до сьогодні. Це пояснювалося розвитком математики. Саме у Вавилоні задовго до Піфагора була відкрита теорема, відома нам сьогодні як Піфагора. Знали вавилоняни й число 71 («пі»). Рік поділено на 12 місяців також за вавилонською традицією, за якою «12» вважали одним зі священних чисел. Навіть добу вавилоняни поділяли не на 24, а на 12 годин, такий поділ і сьогодні зберігся на циферблатах наших годинників. Вавилонська система поділу часу на 60 зафіксована й сьогодні в хвилинах і секундах. Шумери вже в давнину вміли вимірювати час. Вони винайшли сонячний та водяний годинники. Гороскопи, створені вавилонськими астрологами, широко популярні й сьогодні.

Мистецтво та література. Найвизначнішим у пізню епоху шумерської культури було спорудження зіккурату бога Місяця Нанни в Урі у XXI ст. до н.е. Він являв собою три-, чотирисхідчасту вежу (до нашого часу зберігся лише нижній уступ). На верхньому уступі містилося святилище — «житло божества», де розташовували ложе та золочений стіл для бога. Перший уступ храму був пофарбований чорним, другий — облицьований обпаленою червонуватою цеглою, третій — побілений. Стіни храму бога Нанни були, ймовірно, облицьовані глазурованою синьою цеглою.

Один з майстерно виконаних художніх творів епохи Аккаду — тріумфальна стела царя Нарам-Сіна (онука Саргона). Вона присвячена його перемозі над ворогами. Стела зображує сходження царських воїнів на гору «до переможних вершин» та ворогів, що летять у прірву. Тут є риси, властиві шумерському мистецтву: символічність вдвічі більшої, ніж воїни, фігури Нарам-Сіна та двох великих зірок над ним, які упредметнюють думку про заступництво богів за аккадського царя. Стела втілює ознаки і нової аккадської епохи — детально зображені окремі групи м'язів на тілі воїнів; більша, ніж у мистецтві шумерів, об'ємність фігур.

Для ассирійської палацової архітектури є типовим палац Саргона II (VIII ст. до н.е.). Палацовий комплекс поєднував близько двохсот приміщень — житлових, приймальних, господарських та ін. В ньому були також три храми з одним зіккуратом.

Вавилоняни, які врешті перемогли Ассирію, зазнали її сильного впливу у мистецтві. Вони виготовляли витончені меблі, прикрашаючи їх шматочками слонової кістки, золотими пластинками та коштовним камінням. Гончарі, окрім різноманітного посуду, майстрували глиняні світильники, які заправляли нафтою. Вавилонські вовняні тканини поширювалися по всій території Передньої Азії, а пізніше за величезні гроші їх стали продавати в Греції та Римі.

Головним видом вавилонського мистецтва стала архітектура. Яскраве свідченням цього є сам Вавилон, символ давньосхідної цивілізації.

Наприкінці свого існування він являв собою чудовий архітектурний ансамбль і був оточений стінами, по яких могли роз'їхатися дві колісниці, запряжені четвіркою коней. Потрапити в місто можна було через вісім воріт, присвячених різним богам. Місто було релігійним центром. Там існувало кілька десятків храмів, але головним з них була Вавилонська вежа — святилище вавилонського бога Мардука. Храм являв собою семисхідчастий зіккурат, увінчаний позолоченими рогами — символом плодючості.

Недалеко від зіккурату містився і храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону — статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила близько 2,5 тонн. Позолоченим був ззовні і зсередини весь останній поверх — «житло бога».

Від святилища Мардука вів найголовніший шлях — Шлях Процесій, що, як вважалося, призначений для самого бога Мардука. Протилежним боком цей шлях впирався у Ворота Іштар, за якими, власне, і починалося місто.

Проходячи крізь Ворота Іштар по Шляху Процесій, люди минали стіни Південного палацу, за якими знаходилось одне з семи чудес світу — сади Семіраміди. Ці сади заклав Навуходоносор для найулюбленішої зі своїх дружин, щоб на рівнинах Вавилону створити їй враження лісистих гір. На складених з цегли арках, що нагадували уступи гір, був насипаний шар землі та посаджені дерева, чагарники й квіти. Здалеку здавалося, ніби ці сади висять у повітрі, що й дало їм відповідну назву.

Із багатої літератури Стародавньої Месопотамії (релігійні гімни, хроніки, царські написи, філософські трактати, записи фольклорних афоризмів тощо) вирізняється «Поема про Гільгамеша». Вона виникла ще в Шумері у XXIV ст. до н.е. у вигляді чотирьох досить примітивних «билин» про подвиги царевича Уруку, згодом її переробили аккадською мовою й вона набула вигляду епічного тексту, насиченого глибокою філософією. У ній розповідається про пошук безсмертя і ставиться вічне питання про сенс людського життя.

Численні музичні інструменти, знайдені археологами, та їх зображення (серед них, зокрема, вавилонська семиструнна арфа), свідчать про те, що месопотамці любили музику й спів. Вже у Шумері існували «будинки музики», де за плату можна було послухати улюблені мелодії. Вавилоняни навчилися використовувати клинопис для запису музики.

2. Культура Стародавнього Єгипту

Слово «Єгипет» походить від грец. «Айгюптос» (так греки вимовляли назву найдавнішої столиці єгиптян Хет-ка-Птах). Самі ж єгиптяни називали свою країну Кемет — «Чорна земля» (за темним кольором ґрунту Нільської долини).

Історію Єгипту прийнято поділяти на періоди: Стародавнє царство — XXVI-XXIII ст. до н.е.; Середнє царство — XXII-XVIII ст. до н.е.; Нове царство — XVI-XI ст. до н.е.

Єгиптяни створили централізовану монархічну державу, культура якої відрізнялася надзвичайною стабільністю. Достатньо сказати, що вона проіснувала майже без змін 4,5 тис. років. Пам'ятки її й сьогодні вражають уяву своєю монументальністю, глибиною філософської думки, витонченістю художньої форми.

Вірування стародавніх єгиптян. Геродот називав Єгипет «даром Нілу», а єгиптяни називали Ніл «рікою, що дає життя». Кочові мисливці в давнину заселили долину Нілу, вражені великою кількістю дичини в зелених заростях по обидва боки ріки посеред пустелі. Звідси обожнення, що сягає кам'яного віку, тварин і сил природи: сонця, вод Нілу, пустелі. А коли стало зрозуміло, що весняні розливи Нілу створюють умови для плідного землеробства, мешканці долини перейшли від полювання до сільського господарства, що зумовило розбудову поселень, спорудження храмів у них.

Кожна область (ном) і кожне місто здавна шанували власних богів, а також стихії природи й тварин. Пантеон єгипетських богів налічував їх понад тисячу. Культ богів склався у часи, коли первісні мисливці, найдревніші жителі долини Нілу, поклонялися тотему — звіру, покровителю племені.

Згодом ідею головного бога стали пов'язувати з Осірісом, який був оживлений Ізїдою і став у підземному царстві богом рослинності, що оновлюється навесні, і суддею душ померлих.

Чимало тварин у Єгипті вважали священними, їх утримували при храмах з почестями, а після смерті — бальзамували та хоронили у саркофагах. Найбільш шанованим був Апіс — священний бик Мемфіса, якого єгиптяни мали за слугу бога Птаха. Тому зображення тварин у єгипетському мистецтві вражають анатомічною точністю та витонченістю.

З об'єднанням країни з'являється ідея Верховного Бога, який створив усе на світі. Ним вважали то сонце, що рухається по небу (Ра, Атон), то творця природи й людей (Хнум), то відродженого Осіріса. Та лише в епоху Нового царства в Єгипті було запроваджено чисте єдинобожжя, коли фараон Ехнатон, скасувавши інші культи, вводить поклоніння всемогутньому сонячному диску Атону.

Стародавні єгиптяни вірили у воскресіння померлих.

Для того, щоби забезпечити померлому нове, вічне життя, потрібно зберегти його тіло та ім'я (щоб душа мала куди повернутися), а також забезпечити його в могилі тим, що йому потрібно для існування. Виникає мистецтво бальзамування тіла — муміфікація. Процес бальзамування був доволі складним: видаляли нутрощі, тіло умащували пахощами, зашивали очі (при цьому в очні впадини клали самоцвіти, щоб мертвий міг бачити) і т.д. Щоб тіло не сплющувалося, його заповнювали піском, тирсою та рулонами полотен, просочених смолою, і вміщували до саркофагу. А якщо муміфікація виявлялася недосконалою, відтворювали подобу тіла померлого — його портретну статую. Причому портрет мав бути схожим — інакше як душа впізнає своє тіло? Звідси своєрідність портретного мистецтва Єгипту, яке чітко передає індивідуальні риси обличчя, але вираз обличчя на всіх портретах залишається спокійно-безпристрасним.

У Стародавньому Єгипті скульптора називали санх, що означало «той, хто творить життя», він ніби відтворював двійника померлого. Цей факт визначав становище художника в Стародавньому Єгипті, посада якого вважалася дуже почесною. Провідними архітекторами, скульпторами, художниками були високопоставлені особи, часто жерці. Мистецтву відводилась дуже важлива роль — воно мало дарувати безсмертя.

Померлому потрібно було зберегти все його багатство — рабів, худобу, сім'ю. Але на відміну від, скажімо, Стародавнього Вавилону, де після смерті знатного чоловіка його слуг та жінку просто вбивали і ховали разом, єгиптяни вдавалися до допомоги не ката, а художника. Багато невеликих статуеток (ушебті) замінювали покійному слуг, а стіни гробниці були оздоблені розписами та рельєфами з зображенням земних подій. Все в усипальниці, в її архітектурі та оформленні мало виражати велично-спокійну красу життя, а не жахи смерті.

Заупокійний культ позначився майже на всіх видах мистецтва Стародавнього Єгипту. Наприклад, ще задовго до Стародавнього царства над усипальницями вождів стали зводити похилі насипи, закріплені цеглою або камінням. Ці насипи — мастаба (що означає «лава») слугували для позначення цих могильних будівель і стали праобразом єгипетської піраміди. Розмах будівництва мав показати велич царя.

У період Середнього царства відбувається переоцінка цінностей. В заупокійний культ вводиться моральний момент: той, хто прямує в потойбічний світ, повинен стати перед суддею мертвих — Осірісом, але попередньо визначається кількість добрих і злих вчинків, зроблених ним протягом всього життя.

Фараон Аменхотеп IV, що царював на початку XIV ст. до н.е. (Нове царство), вирішив іменуватися Ехнатон (що означає «Дух Атона») і переніс столицю із древніх Фів у побудоване ним місто Ахетатон. Ехнатон встановлює єдинобожжя, оголосивши істинним богом сонячний диск під іменем бога Атона. Культ інших богів було відмінено, внаслідок чого похитнулася влада жерців. Однак реформа Ехнатона виявилася нетривалою. Його спадкоємцям довелося піти на примирення зі жрецями та родовою знаттю. Культ старих богів був відновлений.

Політичний лад у Єгипті. На чолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися на численне чиновництво й військові сили.

Особлива роль відводилася в Єгипті касті жерців, які були хранителями знань, правлячим класом, творцями писемності та різних наук. До жерців належали талановиті люди із різних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціонувала теократія (влада жерців). При цьому жерці не замикалися в межах своєї касти: якщо їхні діти не були достатньо здібними, вони ставали ремісниками, зате обдаровані діти простого люду змалку відбиралися в школи жреців. Такий приплив «свіжої крові» запобігав виродженню: на чолі країни завжди стояли здібні, життєздатні та освічені люди.

Фараона вважали сином бога у плоті (його іменували також «сином Сонця») і верховним жерцем.

Влада трималася на жорстокості. В одному з написів, які збереглися, чиновник вихваляється тим, що викликав у людей жах. Фараони вимагали вбивати тих, хто їм не кориться, знищувати їхні сім'ї та пам'ять про цих людей.

Наука та освіта. Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. У часи Стародавнього царства починається виготовлення із рослини папірус матеріалу для письма з такою ж назвою з метою увічнення життя та справ фараона. Найдавніше письмо з'явилося тут вже наприкінці IV тис. до н.е. Це ієрогліфічне письмо, назва якого утворилася від грецьких слів, що означали «священний» та «різьбити». Писали єгиптяни на папірусах, довжина яких іноді сягала 30-40 метрів.

Домом життя називали єгипетську вищу школу, де навчали головним на той час наукам — астрономії, математиці, медицині. Школи готували чиновників, яким присвоювали звання «писаря, що одержав табличку». В Єгипті існував культ грамотності, що пояснювалося складністю староєгипетського письма. Не кожний міг опанувати його, і той, хто здобував професію писаря, міг розраховувати не тільки на славу, але й на владу.

Єгиптяни поділяли рік не на чотири пори, а на три — по чотири місяці кожна, і називали їх так: розлив, пророщення, спека. Подібний поділ року був пов'язаний з Нілом, тому що більшість населення Єгипту займалося землеробством. Календар налічував 365 днів.

Гідний подиву розвиток інженерії в Стародавньому Єгипті. Нинішні інженери в захопленні від того, як грамотно спорудили єгипетські архітектори поховальну камеру в піраміді Хеопса, складену з 50-70-тонних кам'яних блоків. На стінах і підлозі цієї камери немає жодної тріщини, хоча над нею тяжіє кам'яне громаддя вагою у кілька мільйонів тонн. Не розплющилася камера лише тому, що єгипетські будівельники завбачливо розмістили над нею п'ять розвантажувальних порожнин, верхня з яких має фальшиве перекриття з велетенських кам'яних брил.

Мабуть, найбільші досягнення єгиптян — в галузі медицини. В Єгипті з'являється перша в світі жінка-лікар — єгиптянка Песечет. На папірусах перелічені методи зцілення: огляд та лікування ран голови, рук, ніг. Розвиток єгипетської медицини був зумовлений, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію, вміли робити розтин трупів. Саме єгиптянам належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок (а не серце). Водночас єгипетська медицина мала тісний зв'язок з магією, хвороби заговорювали, затанцьовували; наприклад, коли болів зуб, то до нього прикладали живу мишу, бо у мишей чудові зуби.

Досягнення єгипетської медицини, насамперед у хірургії, цінувались при дворах іноземних володарів і слава єгипетських лікарів надовго пережила їх самих. Середньовічні арабські та європейські медичні тексти містять чимало рецептів, запозичених із єгипетських папірусів.

Мистецтво та література. Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом.

У період Стародавнього царства складаються основні архітектурні форми, які знаходять своє втілення в монументальних спорудах (піраміда і заупокійний храм, сонячний храм з обеліском). Зокрема, створюється найперша з єгипетських пірамід — піраміда Джосера, побудована Імхотепом. Фараон Джосер забажав, щоб його усипальниця «лава за лавою» піднімалася до неба, перевершуючи усипальниці всіх знатних людей. Значно вища та величніша піраміда Хуфу, або Хеопса. Висота її становить близько 147 метрів.

Середнє царство вважають класичним періодом єгипетської культури. Наприкінці XVI ст. до н.е. було споруджено заупокійний храм цариці Хатшепсут. Він дає нам уявлення про загальні принципи храмового будівництва в ту епоху. Всі частини храму розташовані по горизонтальній осі. Три тераси, що піднімаються одна над одною, утворюють три горизонталі, що чергуються. На цих терасах розташовувались водойми, густо обсаджені деревами. Живопис та скульптура прикрашали зали храму, висіченого в скелі. В одному святилищі стояло понад 200 статуй, а його підлога була викладена золотими та срібними плитами. В цей же період споруджується заупокійний храм Аменемхота III, який греками був названий Лабіринтом (до наших днів не зберігся). Він займав величезну територію і являв собою пантеон богів країни.

У цей період остаточно складаються норми давньоєгипетського образотворчого мистецтва. Оскільки, на відміну від короткочасного земного життя, мистецтво вважалося носієм життя вічного, воно мало непорушні правила. Єгиптяни, очевидно, не знали ще законів перспективи: розмір фігур у них залежав не від розташування у просторі, а від значущості кожної з них. Тому на єгипетських рельєфах градація розмірів — це градація цінностей: значущіший суб'єкт завжди більший. Наприклад, в розписі піраміди найбільшою є фігура фараона, господаря гробниці; його родичі — трохи менші, раби та полонені — ще менші. Ці традиції передавалися в Єгипті з покоління в покоління і відступали від них дуже рідко.

Розрив з давньою релігійною традицією в мистецтві Єгипту епохи Ехнатона означав відхід від застиглої ідеалізації царського образу. Виникає підкреслена правдивість зображення, фігури зображають у русі.

У період Нового царства розквітає архітектура храмів. Найграндіозніші будівлі Нового царства — храми Карнакський та Луксорський. Один з головних архітекторів Карнакського храму — Інені. Колонна зала цього храму є найбільшою в світі: 134 колони, розташовані в 16 рядів; висота центральних сягає 23 метрів, на капітелі кожної з них може розміститися 100 осіб. Єгипетська колона своєрідна й різноманітна.

Живопис та скульптура в Єгипті зазвичай становили частину архітектурно-митецького ансамблю. Традиційна єгипетська скульптура — це переважно барельєф; кругла скульптура розвивається в часи елліністичного впливу.

Функціонувало чимало культових фігурок богів з каменю та металу. Богів зображали у вигляді людських фігур з головами звірів (сліди первісного мисливського тотемізму). Колосальний за розмірами Великий Сфінкс у Гізі. Зображення людей мали сталу кольорову гаму: чоловіків малювали брунатним, жінок — рожевим, іноземців — білим, африканців — чорним кольорами. В зображенні людини чи людиноподібної фігури склався так званий єгипетський канон: голова, руки й ноги — у профіль, корпус фігури — анфас; це було спробою зобразити рух. Найкращі зразки давньоєгипетського образотворчого мистецтва — це глибоке духовне осмислення проблем буття людини. Таким був і портрет фараона Тутанхамона на кришці саркофага, виконаний із золота та темно-синього лазуриту: юне, але зболене обличчя, з великими, сповненими сумом очима свідчать про трагізм людської долі.

Любили стародавні єгиптяни й музику. На стінах храмів і гробниць зображено чимало музикантів і музичних інструментів. На рельєфі, присвяченому збиранню врожаю, створено образ флейтиста, який, мабуть, своєю музикою задавав ритм, підбадьорював тих, хто працював.

До наших часів дійшли не тільки зображення, а й самі музичні інструменти: тимпан, систр, барабан та очеретяні брязкальця.

Замість нот єгиптяни використовували хейрономію — жестикуляцію, що визначала ритм і мелодію (диригування). Здебільшого хейрономом для акомпаніатора був сам співак.

Загалом музику в Стародавньому Єгипті вважали розвагою, що підтверджується вже самою її назвою (хі — «задоволення»). Професія музиканта часто передавалася з покоління в покоління. Відомою сім'єю давньоєгипетських музикантів була родина Снефрунофер, з якої походили придворні хейрономи.

В епоху Середнього царства з'являються мелодії різного характеру — філософські роздуми, пісні-танці, пісні-гімни; виконувались вони під акомпанемент арфи.

Багата й різноманітна література Стародавнього Єгипту. Чільне місце тут посідали записи міфів, історії про богів, які складалися спочатку в кожному номі (місті) окремо, а потім узгоджувалися, зазнавали обробок. Слід згадати також сакральний (священний) текст «Книги мертвих», яку жрець — поводир душі — читав при смолоскипі, обходячи по периметру гробницю і зупиняючись біля кожного намальованого на стіні моменту зустрічі душі з загробними чудовиськами. Аби дістатися до царства Осіріса, треба було пройти за допомогою жерця ці тортури жахом.

3. Стародавня культура Індії

Культура Стародавньої Індії зароджується в III тис. до н.е. Від початку вона перебуває в тісних історико-культурних контактах з багатьма країнами Сходу та античним світом, які мали значний вплив на її формування.

Індія була заселена іде з часів палеоліту. Найвідоміші з найдавніших цивілізацій Індії — Мохенджо-Даро та Хараппа — відносяться до бронзового віку і створені споконвічним темношкірим населенням Індостану (дравідами).

У середині II тис. до н.е. Індостан було завойовано білошкірими кочовими племенами із Заходу, які називали себе аріями. Слово «арій», спочатку означало колись «пастух», а після завоювання цивілізації темношкірих набуло значення «шляхетний». Арії мали високу духовну культуру: переспіви, що склалися в період кочування, згодом трансформувалися у Веди (Книги знання) — найдавніші пам'ятки індійської релігійної культури.

Після завоювання Індостану аріями починається період інтенсивного синтезу місцевої та арійської традицій, становлення індуїзму як релігійної панівної системи, що визначила характер класичної індійської культури (середина II тис. до н.е. – І тис. до н.е.).