Культура та освіта Українського Відродження

Зміст

1.  Загальні відомості……………………………………………………3 с.

2.  Культура та освіта Українського Відродження……………………4 с.

2.1 Братські школи в Україні………………………………….…5 с.

3. Утвердження бароко в українській архітектурі та мистецтві…...…7 с.

4. Література…………………………………………………… ..…….13 с.

5. Список використаної  літератури………………………………...…17 с.

1  Загальні відомості

Відродження або Ренесанс (фр. Renaissance - "Відродження") являла собою цілу епоху в розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи - в Італії XIV-XVI ст., в інших країнах - кінець XV - початок 17 ст.

Ідеологічною константою Відродження був гуманізм. На формуванні культури Відродження справили вплив і ранньобуржуазні відносини, які зародилися в італійських містах-державах Флоренції, Мілані, Феррарі та ін. Молода дієва і активна буржуазія починає дедалі більше заявляти про свої права і домагається скасування освяченої Церквою станово-ієрерхічної державної системи.

На основі процесів, які ініціювало Відродження, зародилася і набула розповсюдження Реформація - широкий релігійний й соціально-політичний рух, направлений на реформування християнського віровчення й церкви. Безпосереднім поштовхом до Реформації стали глибокі кризові явища, що охопили Католицьку церкву, а також зміна свідомості й світовідчуття людей під впливом нових капіталістичних відносин. Результатом Реформації стало відпадіння від Католицької церкви великої різновидності християнства - протестантизму, що складав конгломерат різноманітних течій та угрупувань.

У другій половині XVI ст. на зміну Реформації приходить контрреформація - церковно-політичний рух на чолі з Папством, направлений проти Реформації. По суті він також являв собою реформування Католицької церкви, але у напрямі її укріплення і утвердження.

В основу програми Контрреформації були покладені рішення Тридентського собору 1543-1563 рр., які стали програмою у боротьбі Папства проти антикатолицького релігійного й соціально-політичного руху. Рішення Собору підтверджували безумовний авторитет Папи у справах віри, пропонували сувору церковну цензуру, ініціювали "Індекс заборонених книг", головним знаряддям Контрреформації стає церковний суд Інквізиція (від лат. inquisitio, розшук) та збільшення кількості чернецьких орденів.

Згідно рішень Тридентського собору провідними державами контрреформації повинні були стати визначалися Іспанія і Польща. Остання, об'єднавшись у 1569 р. з Великим князівством литовським, перетворилася на багатоконфесійну та багатонаці-ональну Річ Посполиту, що мало вирішальне значення для подальшого розвитку культур цих народів.

2   Культура та освіта Українського Відродження

Цей період охоплює XVI - першу половину XVII століть. Знесилена монголо-татарською навалою Київська Русь у XIV ст. з прилученням Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377 р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) потрапляє під владу литовських, польських та угорських феодалів. В умовах насадження католицької віри, полонізації відбувалася й культурно-освітня асиміляція української знаті та заможного міщанства. Українське ж селянство та незаможне міщанство притримувалися християнської віри як запоруки збереження національної самобутності. їхні діти навчалися у церковних школах або у мандрівних дяків. Національна середня і вища освіта в цей час були відсутні. Однак колоніальний гніт поступово пробуджував національну свідомість українців.

Національне Відродження України XVI - XVII ст. почалося з організації міщанами, шляхтою, козаками, духовними особами міських братств, діяльність яких пов'язувалася з організацією освітньої справи. Після підписання унії з Римом під час Берестейського собору (1596) українцям вдалося зберегти східний обряд, свою мову і створити умови для розвитку національної церкви та національної уніатської школи.

Процес співіснування католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим суперечностей. Важливим його кінцевим результатом став високий ступінь розвитку української педагогіки, розмаїття типів шкіл. Згідно з даними, які наводить Н.П.Волкова, на території України у XVI ст. "хлопським" синам дозволялося вчитися різного ремесла. Пан міг відпустити в науку одного із трьох дітей залежної селянської сім'ї. Чимало молодих вихідців з України здобували освіту в університетах Європи. Зокрема, в Краківському університеті у XII - першій половині XVI ст. здобували освіту до 1200 вихідців з українських земель. Зустрічалися вони й у списках Болонського, Падуанського, Празького та ін. університетів. Нерідко українці за походженням працювали у них викладачами. Наприклад, доктор медицини і філософії Юрій Котермак (Дрогобич) викладав астрономію та медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник.

Складна політична, національна та релігійна ситуація в Україні у XVI-XVII ст. привела до появи різноманітних тилів шкіл, які представляли два напрями освіти: 1) православний (братські школи, церковнопарафіяльні, монастирські, січові, козацькі, полкові, музичні; 2) католицький (школи католицьких орденів - єзуїтів, василіан, домініканців, піар).

Окрім цього, існували створені після Брестської церковної унії (1596) уніатські школи, школи протестантських общин та національні школи представників інших народів, які проживали на території України.

Однак тиск на українську мову у школах з боку влади посилювався. Розпорядженням Навчальної (Едукалійної) комісії (1789) "руські" церковні школи було оголошено закритими, а, "руська" мова усувалася з усіх шкіл.

2.1 Братські школи в Україні.

У XVI ст. на розвиток освіти в Україні помітний вплив справила епоха європейського Відродження і Реформації. Поступово росло розуміння необхідності підвищеної освіти. Розвивалася мережа протестантських шкіл. Найвідоміші з них були соцініанські та кальвіністські (Дубецьк, Хмільник, Кисилин, Гоща, Берестечко та ін.) А з 80-х рр. XVI ст. з'являються братські школи, засновниками яких були православні церковні братства, які, окрім організації шкіл, будували православні церкви, шпиталі, видавали українські книжки і підручники, їхня просвітницька діяльність була спрямована на боротьбу з вищим католицьким духовенством. Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала заснована Успенським братством у 1586 р. Львівська братська школа. Згодом подібні школи відкрилися в містах Києві, Луцьку, Перемишлі, Рогатині, Замості, Вінниці, Кам'янець-Подільському, Кременці. Нерідко авторами підручників для цих шкіл були самі ж учителі. Наприклад, Лаврентій Зизаній написав "Грамматику словенского языка", Мелетій Смотрицысий "Грамматику счовенскую ", якою у свій час користувався Михайло Ломоносов. Серед учителів братських шкіл зустрічалися такі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Серед них були Стефан і Лаврентій Зизанії, Іов Борецький, Кирило Ставровецький Транквіліан, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький та ін. З багатим досвідом братських шкіл знайомився основоположник педагогіки нового часу Я.-А. Коменський.

Нові освітні заклади спочатку виникали як початкові. Пізніше ставали школами підвищеного типу, в яких, окрім початкової грамоти та хорового співу, вивчали "сім вільних мистецтв". Особлива увага зверталася на предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Окрім рідної мови, як правило, вивчали слов'янську, грецьку, латинську та польську мови. Та освіта, яку давали ці середні школи, за своїм рівнем та змістом не поступалася школам подібного рівня Західної Європи. А за організацією навчального процесу і демократизмом управління перевершувала західноєвропейські школи такого рівня. Поряд із дітьми шляхти у школі навчалися й вихідці з селянських сімей. Згідно зі статутом школи вони користувалися однаковими правами. Для сиріт та дітей з інших міст при школах відкривалися гуртожитки (бурси). Сироти повністю утримувалися на кошти братства.

У братських школах установлювалася класно-урочна система навчання, навчальний рік розпочинався з 1 вересня, вводилися канікули, екзамени.

Досить повну уяву про роботу подібних шкіл створюють статути Львівської і Луцької шкіл, які певним чином ідентичні. Згідно з ними ректор і вчителі братської школи вибиралися на загальних зборах братства. Окрім того, братство вибирало двох громадських спостерігачів за роботою школи. Кожний братчик володів правом ознайомлення з роботою школи. Згідно з договором, який складався між кожним батьком та ректором, школа зобов'язувалася дати дитині визначений обсяг знань, турбуватися про благочестиве виховання, а батьки повинні були сприяти акуратному відвідуванню учнями занять і серйозному ставленні до них. Пропуски занять і спізнення суворо осуджувалися. Учитель зобов'язаний був у кожному окремому випадку неявки учня виясняти її причину. Вранці наставник перевіряв виконання учнями як письмових, так і усних домашніх завдань. Після цього розпочиналося вивчення нового навчального матеріалу. У процесі широко використовувалися різні навчальні методи: пояснення, бесіда, диспут, самостійна робота, взаємне навчання. Практикувалося закріплення та повторення вивченого матеріалу. Після обідньої перерви учитель задавав домашнє завдання. Щосуботи повторювалося все пройдене за тиждень.

Високі вимоги ставилися до вчителя. Він повинен був бути "благочестивим, поміркованим, сумирно мудрим, стриманим, не п'яницею, не блудливим, не лихоімцем, не гнівливим, не завидющим, не сміхотворцем, не сквернословцем, не чародієм, не краснобаем, не здатним на єресі". Окрім цього, він повинен "і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, які ходять по вулицях, просячи на харчування. Вчити їх, скільки хто за своїми силами навчитися може".

Чимало цих шкіл були співзвучними з основними ідеями Коменського.

3 Утвердження  бароко в українській архітектурі  та мистецтві

Фактором взаємодії культур у європейському просторі було мистецтво. Кардинальні зрушення відбулися в архітектурі. Протягом XIV ст. у Великому князівстві Литовському невпинно зростала кількість міст і фортець. Використання артилерії спричинило інтенсивність перебудови старих, і створення нових фортифікаційних укріплень. В міру розвитку міст збільшувалась вулична мережа, з'являлися нові пояси укріплень та монументальні споруди. Вирішальний вплив на розвиток фортифікаційної архітектури мали зміни в стратегії і тактиці ведення війн та розвиток військової техніки. У попередні часи важливу роль у війнах відігравали тривалі облоги міст чи фортець, а після монголо-татарського нашестя переважало захоплення їх шляхом навальної атаки й штурму з допомогою різноманітних пристроїв для руйнування стін. Тому в системі укріплень збільшується кількість башт, що істотно позначається на зовнішньому архітектурно-художньому стилі будівель і споруд.

З метою ефективної протидії ворогам з середини XIII ст. виробляються відповідні типи фортифікації, головним опорним вузлом яких стає міцна башта - донжон.

Подібного типу споруд не було в архітектурі XI-XII ст. Згадані башти, як правило, будувалися всередині оборонних укріплень, близько до стін, з найбільш вразливої сторони. Зовнішні обвідні стіни укріплень споруджувалися з дерева, обмазувалися глиною і, побілені, на вигляд зовсім не відрізнялися від мурованих. Але, коли виявилися істотні недоліки таких укріплень, перед будівничими гостро постало завдання забезпечити таку розстановку башт і конфігурацію укріплень, яка б давали можливість оборони вогнем із флангів. Прикладом нового типу фортифікації є замки в Луцьку і Кремінці, будівництво яких розпочалося ще в 90-х рр. XIII ст.

Нові умови ведення війни вимагали спорудження укріплень не тільки підсилених мурованими баштами, а й цілком побудованих з каменю або цегли. Причому будівництво з каменю було значною мірою пов'язане з традиціями галицької архітектури XII ст., а цегли - волинської. До мурованих кам'яних оборонних споруд належать замки в Білавіні, Столп'ї, Чернієві, Угруську, Хотині, Кремінці, Невицькому, Кам'янці Олеську, Білгороді (Дністровському). Найголовніша їх прикмета - наявність міцних мурованих стін, а в замках у Кремінці, Невицькому, Білгороді (Дністровському) - ще й кількох башт. Замок у Кремінці (близько 1290-1340) збудований на високій горі; стіни його з трьома баштами оточують невелике подвір'я овальної форми з таким розрахунком, щоб забезпечувати фланговий обстріл нападника. На зламі мурів, де обстріл утруднювався, влаштовували спеціальні пристрої, виступи-ліхтарики (машикулі) з бійницями для обстрілу підступів до стін. Такі виступи з бійницями є також у Білгороді (Дністровському), Олеську й Луцьку.

Суворий вигляд оборонних споруд, лаконічні монументальні об'єми й величавий силует найбільш повно втілювали художні смаки та естетичні погляди епохи. У культовій архітектурі також виявилися нові тенденції: поряд із старими спорудами, монументальними і величними, будувалися храми підкреслено урочисті.

Політичним завданням кінця XIV - першій половини XVI ст. в країні було зміцнення князівської влади, спроможної покласти край феодальній анархії й необмеженій сваволі боярства, що знайшло вияв і в архітектурі, де все голосніше лунала нота урочистості і піднесеності на її честь. Замки і фортеці, як опорні пункти панування феодалів, продовжують своє існування. Це було викликано необхідністю захисту від спустошливих набігів татарських орд, а згодом і турецьких військ. Незважаючи на те, що оборонне будівництво поглинало величезні матеріальні й людські ресурси, воно було провідним видом архітектури. Головним будівельним матеріалом залишалося дерево, хоча зростала питома вага каменю і цегли. З дерева зводилася переважна більшість споруд - від простого житла чи ґанку до палаців і замків.

Стіни й башти старих замків надбудовувалися і укріплювалися потовщенням. Башти майже рівномірно розташовувалися за периметром подвір'я. Яскравим зразком подібної модернізації може служити Луцький замок. Його триярусні башти й стіни раніше завершувалися зубцями-мерлонами з вузькими щілиноподібними бійницями для стрільби з луків і арбалетів, а тепер вони замуровувалися й надбудовувалися. Бійницям у два, а подекуди у три яруси, надавали такої форми, щоб забезпечити можливість обстрілу із вогнепальної зброї. На баштах було зведено ще по одному ярусу. Перебудова торкнулася майже всіх давніших кам'яних укріплень XII-XIV ст., зокрема у Кам'янці, Білгороді (Дністровському), Мукачеві, Кремінці, Невицькому, Хотині.

В той же час старі укріплені боярські садиби поступово еволюціонують у магнатські замки. З цим пов'язана, наприклад, структура замків в Одеську, Клевані, Острозі. Так, замок в Острозі дуже схожий за своєю схемою з укріпленнями в Чорторийську або в Кам'янці (Волинському). У ньому в оточенні дерев'яних стін, ближче до східного боку, було збудовано так звану вежу й дім, мурований на взірець західноєвропейських донжонів з підйомним мостом, завдяки чому він міг витримати тривалу облогу.

Більшість монастирів, крім таких стародавніх укріплених комплексів, як Києво-Печерська лавра, Михайлівський монастир у Переяславі, Єлецький у Чернігові, обводилися міцними стінами. До нашого часу збереглася лише невелика частина цих укріплень, але й вони свідчать про появу в XIV-XVI ст. такого архітектурного типу, як монастир-фортеця. Архітектурою ці споруди мало різняться від інших видів укріплень, лише набір будівель, внутрішнє планування та розташування головного храму вносять певну відмінність від звичайної фортеці. Якщо храм за первісним задумом був не пристосований до оборони, його зводили посеред двору - Межиріч (XV ст.), Дермань (XV ст.), а інколи й укріплену церкву теж ставили посеред двору, як в Уневі, де вона виконувала роль донжона. Часто храм включалися в систему обвідних мурів так, що одна із стін храму становила їх продовження, як Успенська церква в Зимному (1495), Богоявленська в Острозькому замку (XV ст.).

У культовій архітектурі в останній чверті XIV ст. спостерігаються інтенсивні пошуки нових форм, здатних втілити нові смаки та мистецькі ідеї. Храми цього періоду несуть відбиток архітектури суворої перехідної епохи, але продовжують традиції тринефних храмів XIII ст. з опорними стовпами. В той же час, в урочистій архітектурі хрестовокупольних храмів, таких, як в Дермані, Межиріччі або Острозі, майстри зуміли втілити тонке уявлення людей XV ст. про піднесену і прекрасну, але перервану й забуту лінію давньоруських часів, почату в кінці XII - XIII ст. храмом Параскеви П'ятниці в Чернігові архітектора Петра Милоніга.

У XV - на початку XVI ст. в архітектурі невеликих храмів з'являються нові риси, безпосередньо пов'язані з народними ідеалами. Муроване будівництво на Подніпров'ї та Сіверщині обмежувалося Києвом і Черніговом. У Києві після монголо-татарської навали були відбудовані споруди XI-XII ст. - Софійський, Михайлівський та Успенський собори, Печерський монастир, а в Чернігові - храми Спаса, Єлецький та П'ятницький. Крім цього, біля прославлених храмів будували невеликі каплиці - усипальниці. Але найбільше тут будували з дерева. Дерев'яне народне будівництво зберігало віковічний досвід, творило безперервний ланцюг традицій і не тільки не дозволяло безслідно зникнути вдалим інженерно-конструктивним рішенням і мистецьки довершеним формам, а було невичерпним джерелом творчості наступних поколінь.

Образотворче мистецтво другої половини XIII - першої половини XIV ст. зберегло такі традиційні характерні риси попереднього періоду, як монументальність, величавість, витончений колорит, гармонійні пропорції, впевнений малюнок, високу професійну майстерність. Одночасно існував художній напрям, який характеризується поступовим розвитком реалістичних рис, вірою в людину, прагненням до барвистості й життєрадіс-ності. Релігійні образи втрачають колишню нерухомість і нерідко набувають людських рис. Володіння зворотною перспективою дозволяє митцям зобразити простір певної глибини, а образи наділити яскравими характеристиками, сповненими моральної величі та людської гідності.

З пам'яток київського живопису цієї епохи збереглася ікона "Богоматері Печерської (Свенської)", створена близько 1288 р. Прототипом для неї було зображення "Богоматері Кіпрської" на троні. Однак фігури ангелів іконописець замінив постатями Антонія і Феодосія - засновниками Києво-Печерської лаври, образи яких приваблюють щирістю й безпосередністю. До київської школи примикає також ікона кінця XIII - початку XIV ст. "Микола з житієм" із церкви в Києві, вона значною мірою позбавлена суворого аскетизму, властивого більшості творів попереднього періоду.

До київських пам'яток належать також визначні твори кінця XIII ст. - "Ігоріеська Богоматір" та"Максиміеська Богоматір". Обличчя на іконах зображено м'яко, без умовності та геометризації форм. З великою майстерністю виконано одяг: докладно опрацьоваш складки, багато уваги приділено тонким переходам барв. Названі твори живопису свідчать про високий рівень мистецької культури Києва в період після монголо-татарської навали.

У Галицько-Волинському князівстві мистецтво розвивалося під впливом Києва, звідки, як зазначає літописець, були "принесені" численні ікони. Ікона Покрови XIII ст. з Галичини роботи народного майстра, який не пройшов довгої професійної виучки, проте добре відчував декоративні можливості кольорів. Теплий зелений колір поєднано з багряним фоном, лазурові барви - з коричнево-чорними й вишнево-червоними, на яких зрідка полум'яніє кіновар. Однією з найвизначніших пам'яток живопису кінця XIII - початку XIV ст. є "Волинська Богоматір". Величний силует, докір в очах справляють глибоке враження на віруючих.

Образотворче мистецтво з кінця XIV ст. розвивалося при більш інтенсивному проникненні в нього народного струменю. Пригнобленому іноземними загарбниками народові була потрібна єдність, здатна зміцнити й згуртувати його для відсічі ворогові. Ця ідея знайшла яскраве втілення у фресках монастиря в селі Лаврі "Вселенські собори" та "Акафіст Богоматері".

Поряд з фресковим живописом з XV ст. дедалі більшого розповсюдження набува-ють ікони, що зберігають багато спільного з мистецтвом Пскова й Новгорода. Замість невисокої передвівтарної огорожі у церквах з'являється іконостас, де ікони розміщено у певному порядку.

Посилення впливів церкви, яка намагалася навіяти народним масам почуття жаху перед муками потойбічного життя, знайшло вияв у іконах "Страшного суду". На багатьох з них в типовому одязі зображені римські папи, королі, пани і блудниці з обстриженими головами й обрізаними подолами. Зображення святих наділяються особливою теплотою, а палітра кольорів просвітлюється. Відбиття народних смаків видно і в доборі святих, наприклад святий Георгій - воїн і охоронець, святий Миколай - покровитель теслярів та мандрівників, свята Параскева П'ятниця - покровителька торгівлі і Богоматір з дитиною - заступниця знедолених.

Митців хвилювала також і таємниця життя і смерті, ікона "Оплакування Христа" з Трушевич - це реквієм у фарбах: емоції горя і страждання передано різким, дзвінким колоритом, патетичними жестами й ритмом силуетів фігур. Нерідко на іконах, зокрема, "Воздвиження", "Покрови", поруч із святими зображуються різні історичні особи або замовники ікон. На початку XVI ст. пом'якшуються риси облич, більш вишуканими стають силуети фігур, ритміка складок і зображення одягу.

Загалом у XV - першій половині XVI ст. в українському живописі помітне прагнення більш життєво й правдиво зобразити людей, наділити їх образи виразністю. В мистецькій творчості цього часу український народ досяг великих успіхів, її розвиток відбувається під знаком все глибшого проникнення ідеалів свого часу, що зумовило чарівність і неминущу вартість створеного.

4 Література

В зазначений період нового дихання набуває література, що розвивається на основі давньоруських традицій і жанрів. Особливого розвитку і гостроти набуває полемічний жанр в другій половині XVI ст. в південно-західній частині Давньої Русі, що опинилася в складі великої європейської держави Речі Посполитої. Після Брестської церковної унії 1596 р., внаслідок якої ієрархія православної Київської митрополії пішла на угоду з Римом про об'єднання в лоні католицької церкви, в літературі розпочалася ідейна боротьба проти католицько-уніатської експансії. Полеміку відкрив польський єзуїт Петро Скарга, що до того, у 1577 р., видав збірник своїх проповідей під назвою "Про єдність Божої Церкви під одним пастирем і про грецьке відступлення від цієї єдності", де звертаючись до народу, назвав 19 "помилок" Православної церкви. В другій книзі під назвою "Собор Брестський та його оборона" Скарга обґрунтовував необхідність об'єднання обох церков і обстоював переваги унії. Полеміка набрала нової сили, після впровадження папою римським Григорієм XIII у 1582 р. календарної реформи, що стала причиною нових утисків і гонінь проти православних. Тоді на захист прав українського народу став Герасим Смотрицький, який в своєму трактаті "Календар римський новий" науково довів перевагу юліанського календаря і розкрив провокаторську роль нововведеного григоріанського. Проти книжок П Скарги у 1597 р виступив Христофор Філалет з роботою "Апокрисис, албо отповедь на книжку о сьборе Берестейском", в якій на ґрунтовній документальній основі розглядав історію впровадження Брестської унії. Значну роль в полемічній боротьбі відіграли також Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський, анонімний автор в творі "Пересторога зело потребная напотомные часы православним христианом" та ін. Українські полемісти не обмежувалися критикою з проблем Брестської унії та католицизму, а вступали в богословські дискусії з адептами іудаїзму та ісламу.

Новим явищем в літературі стала поява силабічного віршування в основі якого була покладена однакова кількість складів у віршових рядках. Основоположником цього жанру став Семеон Полоцький. Його вірші складають два збірника, "Рифмологіон" і "Вертоград многоцветный". Це були панегірики, присвячені членам царської родини і подіям придворного життя.

В 1680 р. С Полоцький переклав на вірші Псалтир, назвавши його "Псалтир рифмованная", яка довгий час була навчальним посібником для юнацтва. Когорту перших поетів XVIII ст. складали також творці релігійно-філософської поезії, такі як митрополит Димитрій Ростовський (Туптало), митрополит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феофан (Прокопович), поетична спадщина яких в рівній мірі належить як українській, так і російській літературі. В їх віршах культивувався стиль бароко - символіка, алегорія, гра слів, підкреслювання натуралістичних деталей, ускладнені асоціації.

Відлуння місцевої історії виразно відчувалося в історичних віршах, елегіях, епіграмах, епітафіонах, ляментах, панегіриках, у гумористично-сатиричних віршах і піснях. Культивувалися також і жанри етикетної поезії, насамперед - вірші, що виголошувалися на урочистих церемоніях, адресовані здебільшого високопоставленим особам. Популярністю користувалася епіграма - короткий віршований дотепний напис на якому-небудь предметі або розповідь про певну річ, особу чи подію. Епіграма мала дивувати і захоплювати грою слів, повчати, вихваляти чи засуджувати. Відомими епіграмістами були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковсь-кий та Климентій Зиновіїв.

Розвивалася також лірична поезія, що відображала особисте життя, інтимні почуття та переживання. В ній йшлося про гірку сирітську долю, вбоге життя, соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині ("Песнь светова" І. Бачинського, "Песнь о свете" О. Падальського, "Песнь свецка" Левицького та ін.) Розвивалася любовна лірика.

Звичайним явищем були анонімні сатиричні вірші, що осміювали характерні явища, наприклад,"Плач київських монахів" з приводу Указу 1786 р. про секуляризацію монастирських земель, "Доказательства Хама Данилея Куксы потомстенны" і "Плач дворянина" - про козацьку старшину, "що шукала собі дворянства". 3 сатирично-гумористичними віршами виступив Іван Некрашевич в його творах "Ярмарок" (1709) та "Исповедь 1789 года февраля-дня", де змальовувалися колоритні побутові сцени з селянського життя.

Виникали також вірші-травестії (від іт. travestire, переодягнений) Особливістю жанру гумористичної поезії було те, що відомий твір серйозного, а то й героїчного перероблявся автором в жартівливому, комічному дусі Комічний ефект у травестії;осягався також невідповідністю між стилем викладу і змістом твору,, яскравим прикладом чого являється "Енеїда" І.Котляревського, "Жабоми-шодракіека" ("Батрахо-міомахія") К. Думитрашка.

В результаті взаємодії відцентрових та центрострімких сил у Східній Європі, що розпочалося ще в епоху Середньовіччя, сформувалися нові державні утворення, як Велике литовське князівство, Московське царство, Річ Посполита, Османська імперія у межах яких формуються нові етнічні спільноти - народності зі своїми релігіями й національними культурами. На основі нових державних і етнічних утворень відбувається протистояння трьох цивілізацій - християнських - західної і, східної, та мусульманської, що супроводжується взаємопроникненням і зіткненням. В процесі протистояння католицизму, православ'я, протестантизму і ісламу, а також взаємовпливу їх культур відбувається формування російської, української й білоруської культур, що в подальшому сформують унікальну православну слов'янську цивілізацію, яка протистоїть експансіонізму Заходу.

Використана  література

1. Павлова О.Ю. Історія української культури/ Павлова О.Ю. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 368с.
2. Пальчевський С.С. Педагогіка/ Пальчевський С.С. – К.: Каравела, 2008. – 496с.
3. Шейко В.М. Історія української культури: Навч. посіб. / Шейко В.М., Білоцерківський В.Я.. — 5-те вид., стер. — К.: Знання, 2013. — 271 с.