Культура італійського відродження

Культура італійського Відродження:
Немає такої історичної епохи, яка б не відрізнялася своєрідністю своєї культури. Відмінною рисою культури епохи Відродження в Італії стало осмислення і поглиблення індивідуалістичних устремлінь людини. Опорою цього процесу стала античність, чим і викликаний особливий інтерес до неї у гуманістів. Возрожденческая культура охопила багато міст Італії, але центром її була Флоренція.
Термін "Відродження" вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Відродження Джорджо Вазарі (1512-1574) у своїй книзі "Життєпис найбільш знаменитих живописців, творців і архітекторів" (XVI ст.) Він мав на увазі відродження античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Відродження характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак витоки такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне ввели в ужиток слово humauitas (в пер. З латини - людська природа, людське достоїнство).
Як би не сперечалися вчені-історики про те, чи є Відродження світовим феноменом або цей культурний процес властивий тільки Італії, в будь-якому випадку унікальна і неповторна культура італійського Відродження виступає своєрідним зразком, з яким порівнюються возрожденческие явища в культурах інших країн. Основним рисами культури Відродження є:
• антропоцентризм,
• гуманізм,
• модифікація середньовічної християнської традиції,
• особливе ставлення до античності - відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії,
• нове ставлення до світу.

ЛЕОНАРДО

Огромное литературное наследие Леонардо да Винчи дошло до наших дней в хаотическом виде, в рукописях, написанных левой рукой. Хотя Леонардо да Винчи не напечатал из них ни строчки, однако в своих записях он постоянно обращался к воображаемому читателю и все последние годы жизни не оставлял мысли об издании своих трудов.

Уже после смерти Леонардо да Винчи его друг и ученик Франческо Мельци выбрал из них отрывки, относящиеся к живописи, из которых был впоследствии скомпонован «Трактат о живописи» (Trattato della pittura, 1-е изд., 1651). В полном же виде рукописное наследие Леонардо да Винчи было опубликовано только в XIX—XX веках. Помимо громадного научного и исторического значения оно имеет также художественную ценность благодаря сжатому, энергичному слогу и необычайно чистому языку. Живя в эпоху расцвета гуманизма, когда итальянский язык считался второстепенным по сравнению с латынью, Леонардо да Винчи восхищал современников красотой и выразительностью своей речи (по преданию он был хорошим импровизатором), но не считал себя литератором и писал, как говорил; его проза поэтому — образец разговорного языка интеллигенции XV века, и это уберегло её в целом от искусственности и велеречивости, присущей прозе гуманистов, хотя в некоторых пассажах дидактических писаний Леонардо да Винчи мы находим отзвуки пафоса гуманистического стиля.

Даже в наименее «поэтических» по замыслу фрагментах слог Леонардо да Винчи отличается яркой образностью; так, его «Трактат о живописи» оснащен великолепными описаниями (например, знаменитое описание потопа), поражающими мастерством словесной передачи живописных и пластических образов. Наряду с описаниями, в которых чувствуется манера художника-живописца, Леонардо да Винчи дает в своих рукописях множество образцов повествовательной прозы: басни, фацеции (шутливые рассказы), афоризмы, аллегории, пророчества. В баснях и фацециях Леонардо стоит на уровне прозаиков XIV века с их простодушной практической моралью; а некоторые его фацеции неотличимы от новелл Сакетти.

Более фантастический характер имеют аллегории и пророчества: в первых Леонардо да Винчи использует приемы средневековых энциклопедий и бестиариев; вторые носят характер шутливых загадок, отличающихся яркостью и меткостью фразеологии и проникнутых язвительной, почти вольтеровской иронией, направленной по адресу знаменитого проповедника Джироламо Савонаролы. Наконец, в афоризмах Леонардо да Винчи выражена в эпиграмматической форме его философия природы, его мысли о внутренней сущности вещей. Художественная литература имела для него чисто утилитарное, подсобное значение.

Відмінності від італійського відродження

  Сильний вплив готичної культури з дедалі більшою тенденцією до світськості.

  Заглиблення у внутрішній світ людини.

  Сильний вплив реформації.

  Ретельне, реалістичне відображення у творах мистецтва навколишнього світу.

Особливості «Північного Відродження»

Загальна особливість Північного Відродження  — гуманістична творчість розгортається у вченому, ідеологічному аспекті. Це філософські суперечки, теологічні проблеми, боротьба гуманістів із середньовічною схоластикою. Культура в цей період має яскраво виражений релігійний характер. Це Реформація, Мартін Лютер. Але це тільки частина епохи — в ту пору Німеччина була роздроблена, йшла Перша селянська війна під проводом Томаса Мюнцера. Рух селянської війни — проти Папи й феодалів. Мартін Лютер незабаром відходить від Томаса Мюнцера, той гине.

Існувало 4 напрямки теоретичних пошуків.

        Перший пов'язаний з діяльністю вчених-гуманістів. Вони критикували римську католицьку церкву. Це Генріх Бебель, Йоганн Рейхлін, Еразм Ротердамський.

        Другий напрямок пов'язаний з діяльністю письменників, з рухом реформації — Мартін Лютер, Ульріх фон Гуттен.

        Третій — бюргерська література (міська): Себастьян Брант («Корабель дурнів») і майстерзінгери — Ганс Сакс (швець), лірик, відомий поет.

        Четвертий пов'язаний з безіменною ( анонімною ) народною творчістю — німецькі народні книги «Про Тіля Ойленшпігеля», «Про рогового Зиґфріда», "Про доктора Фауста ", «Книги про Шільдбюргерів». Ці твори виражають сатиричну складову німецького Відродження. Це література про дурнів — популярний тоді жанр.

Гуманісти виступають єдиним фронтом у так званій «Справі Рейхліна». Йоганн Рейхлін — один із найкращих учених епохи, класичний філолог, перекладач, творець першої давньоєврейської граматики, фахівець у гебраїстиці (давньоєврейській мові), хотів розібратися в перекладі Біблії. Мав критичне ставлення до заповітів, знайшов багато помилок. Для розправи потрібен був привід. 1507 рік — Пфефекорт, хрещений учений єврей, пише книгу «Єврейське дзеркало», в якій закликав імператора Максиміліана спалити всі давньоєврейські книги. Той зібрав комісію із чотирьох учених. Троє вирішили спалити, а Йоганн відмовився. Тоді Пфефекорт пише «Ручне дзеркало» — натяк на хабар. Той відповідає памфлетом «Очне яблуко». 1513 — запрошення в суд у місті Майнці. Багато відомих людей писали в підтримку Рейхліна — 1514 р., «Листи знаменитих людей». Йоганна несли в суд на руках. Усі чекали відповіді Рейхліну. Отут з'являються «Листи темних людей» — пародія, псевдовідповідь. Їх написано теж гуманістом. Усі вирішили, що це і є очікувана відповідь. 1515 рік — виходить 1 частина, 1517 р. — 2-га. Автор невідомий. Один з авторів першої частини — Кріт Рубіан, 2-ої — Ульріх фон Гуттен. Листи представили обскурантів ідіотами.

ЛІТЕРАТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — це період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 17 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.

Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.

Періоди літератури Відродження

Починаючи з доби Відродження можна говорити про формування у Європі національних літератур, тому літературознавство, як правило, розглядає літературу цього періоду відповідно. Цьому сприяє й нерівномірний розвиток національних літератур, різні часові рамки доби Відродження у них. Загалом розрізняють три періоди:

        Раннє Відродження (14 століття);

        Високе Відродження (15—16 століття);

        Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої своєрідні часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:

        « Треченто » (14 століття), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо (хоч сучасними літературознавцями їхня належність до літератури Відродження ставиться під сумнів) і Петрарка, а також новеліст Франко Саккеті (1335-1396).

        « Кватроченто » (15 століття), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення до Італії візантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), Маттео Баярдо (1441-1494), Анджело Поліціано (1454-1494).

        « Чінквеченто » (16 століття), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети Лодовіко Аріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Період, що був після ренесансу, названий бароко, довго сприймався як відхилення від канонізованих норм естетики попередньої епохи, мав на собі тавро чогось химерного, негармонійного. Дух епохи бароко в Україні стверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, повстання проти поневолювачів, боротьба проти національного та релігійного утиску.

Бароко мало синтетичний характер, охопивши всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства.

Українське бароко 17 ст. називають «козацьким», тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку — європейського бароко, з другого — народної. Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев'яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.[1]

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний. [2]

Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[3]

«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[4]

Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

ПОЛИТОЛОГИЯ

Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада - це основний елемент, що зв'язує політичну систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає волю соціальних суб'єктів. Ця воля здійснюється як обов'язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб'єктів у відповідність з нормами та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й сукупну волю соціальних об'єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий внутрішній зв'язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада - це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки цілісності та єдності суспільства

Політика як суспільно-політичне явище характеризується прямим або опосередкованим зв'язком з владою і діяльністю зі здійснення влади. Відносини в суспільстві можуть мати економічний, ідеологічний, соціально-політичний і т. п. характер. Політика - це така сфера взаємовідносин між класами, націями, соціальними групами, окремими індивідами і цілими державами, яка стосується, головне, проблем влади та управління.

Поняття «влада» в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти - про владу господарську, юристи - про державну владу, політологи - про політичну владу, природознавці - про владу над природою, психологи - про владу людини над собою, батьки - про сімейну владу, богослови - про владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.

Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональна, психологічна та ін.

Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов'язується з виявленням соціально-політичної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління - як специфічний спосіб забезпечення класового панування.

Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Цей термін у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавали суто політичного характеру.

У реляціоністських концепціях влади (реляція - донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.

Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем - сім'ї, організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).

Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.

Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є виявом ієрархічної побудови суспільства та особливим видом відносин між підлеглими й керівниками.

Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики зумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади - це проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.

Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.

На думку російського політолога Ф. Бурлацького, для визначення природи влади необхідно виходити з кількох моментів: 1) класового підходу, 2) конкретно-соціологічного підходу, що враховує плюралістичний характер влади в суспільстві, 3) конструювання не тільки загального поняття влади, а й з'ясування специфічних особливостей певних її видів: економічної, політичної, державної і т. п., 4) диференціації суспільної й особистої влади, котрі переплітаються між собою, але можуть бути і не пов'язані одна з одною (наприклад, сімейна влада не є політичною); 5) урахування різних особливостей влади в різних соціально-політичних структурах, формаціях, цивілізаціях; 6) виокремлення вольових та правових засад, котрі тісно зв'язані між собою, але не завжди є тотожними [2].

Виходячи з вищезазначеного, можна дати таке визначення влади. Влада в загальному розумінні - це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей з допомогою відповідних засобів - волі, авторитету, права, насильства [3].

Влада як суспільне явище має структурний зміст, що уможливлює її класифікацію. Аналіз феномену влади дає змогу дійти висновку, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.

ВИДИ ВЛАДИ

Тип влади можна визначити, виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожний із типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, у свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об'єднань тощо.

Політична влада, як один з найважливіших виявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій і т. п.

На відміну від політичної влади державна влада не обов'язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми.

Державна влада - це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов'язкові для всього населення, що спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення цілей і завдань цієї організації.

Аналіз типів, родів та видів влади дає змогу побудувати її наукову класифікацію, яка дуже важлива для оцінки ролі та місця влади в суспільстві, для визначення її функціонування та перспектив.

Влада різних типів розрізняється за низкою взаємозв'язаних ознак: 1) за організацією - інституціонально організована, тобто така, що існує у формі різних установ зі своєю структурою та ієрархією відносин (розпорядження, виконання) та інституціонально не організована, тобто така, що існує лише у формі політичних асоціацій, лідерства в неформальних групах і т. п.; 2) за структурою функціонування - політична й неполітична влада (економічна, правова, ідеологічна, сімейна, особиста і т. п.); 3) за сферою та обсягом - влада держави в зовнішньополітичних відносинах, міжнародна влада всесвітніх організацій, союзів, блоків країн та інтегрованих державних співтовариств; 4) за суб'єктом влади - парламентська, урядова, судова, особиста (монархічна, президентська), колективна (партійна, колегіальна, кланова, народна, класова і т. д.); 5) за структурою правлячого суб'єкта - одноосібна (монархічна, самодержавна, диктаторська, директорська та ін.) і поліархічна, що створюється групою людей (тип групового самоврядування); 6) за методами, що застосовуються для ствердження влади, - панування, насильство, інші види примусу, переконання, авторитет, харизматична влада; 7) за соціально-політичною природою та структурною організацією носія влади - монархічна та республіканська; 8) за режимом правління - демократичний, авторитарний, деспотичний, тоталітарний, бюрократичний та ін.; 9) за соціальним типом - рабовласницький, феодальний, буржуазний і т. д.

Влада створюється й функціонує в суспільстві на кількох взаємозв'язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій та провідних суспільних організацій; середньому, або проміжному, рівні («мезорівні» в західній політичній термінології), тобто в регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоврядування. Середній рівень влади зв'язує два інші системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління [4].

У суспільному житті мають місце такі основні способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція, мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Як свідчить досвід людства, спосіб здобуття влади зумовлює характер дальшої діяльності політичних сил, які приходять до влади.

Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.

Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об'єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло.

Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.

Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур.

Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.

Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.

Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою або тоді, коли нова влада ще перебуває в процесі становлення і не має підтримки більшості народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і прийти до влади на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства.

Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов'язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.

Стаття 5 Конституції України гласить: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу»

2

Основні особливості державної влади:
- вона не може належати нікому поза правовими повноваженнями (поза законом);
- є єдиною в межах свого політичного простору;
- має публічний характер;
- володіє монополією на використання спеціального апарату примусу;
- видає владні розпорядження, обов´язкові для населення;
- програма діяльності базується на спільності інтересів громадян.
Державна влада функціонально поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

Особливості політичної влади:

політична влада пов’язана з класовими груповими інтересами.

Політична влада здійснюється не лише державою, Але і іншими політичними інститутами.

Політична влада основується, як на правових нормах, встановлених державою, так і на політичних.

П. В. розповсюджується тільки на певну частину держави.

Політична влада здійснюється

1. державою;

2. політичними партіями і громадсько політичними організаціями;

3. призначення (функції) політики полягає в такому:

        політика є інструментом реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;