Культура україни 17 століття

11).  Книжна справа та книгодрук в Україні (ХVІ-ХVIІ ст.). Полемічна література. Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі ХVІ – початку ХVІІ ст.

Підставу постійного книговидання в Україні пов'язують з ім'ям московського першодрукаря Івана Федоровича (Федорова)

Зазнавши переслідувань в Московії, він на початку 70-х років XVI ст. прибув до Львова

У 1574 р. у Львові Іван Федорович видав Апостол і перший український друкований підручник для навчання грамоти - "Буквар"

У 1581 р. в Острозі Федорович видав справжній шедевр серед стародруків - Острозьку Біблію.

До середини XVII ст. в Україні діяло 25 друкарень у 17 різних містах і селах

Спочатку було чимало малих приватних друкарень, але поступово видання книг зосередилося в найбільших друкарнях Києво-Печерської лаври, Львівського братства, Михайла Сльозки, Львівського єзуїтського колегіуму

У першій половині 17 століття найбільшим центром книговидання в Україні стала друкарня Києво - Печерської лаври. Заснував її 1615 році архиманрит лаври Єлисей Плетенецький. Для потреб новоствореної друкарні він побудував папірню в Радомишле. Лаврська друкарня видала першу книгу 1616 року "Часослов". Друкарня Києво - Печерської лаври проіснувала понад 300 років.

У 15 столітті в Україні відбувся значний сплеск літературного процесу - виник жанр полемічної літератури, як реакція на експансію католицької церкви. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку полемічна література набула в 16-17 століттях. У полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов, есе. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки.

Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький ("Тренос", "Календар римський новий"), Герасим Смотрицький («Ключі царства небесного"), Захар Копистенський ("Палинодия"), Іван Вишенський ("Рада з очищення церкви", послання до єпископів », «Послання до всіх обще в Лядській землі живущих»).

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.

наприкінці XVI століття в Україні розпочинається якісно новий етап розвитку духовної культури, який можна назвати Реформацією. Реформаційний рух на українських землях, широко поширений серед різних верств населення.

Розробка цілісного комплексу реформаційних ідей на ґрунті греко-слов'янських культурних і релігійних традицій здійснювалася в Україні в рамках двох напрямків. Представники першого, усвідомивши всю небезпеку ситуації, в якій опинилося позбавлене державної підтримки східне християнство в кінці XVI століття в його українсько-Білоруський формі й українська культура в цілому перед обличчям зіткнення з високорозвиненою культурою західноєвропейських країн в умовах агресивного наступу католицької контрреформації і впровадження Берестейської церковної унії, стали пошуки відповіді на виклик латинського Заходу. Цей відповідь вони знайшли, з одного боку, на шляху самобутнього розвитку традиційних культурних форм, систематизації та перегляду свого розуміння релігійних питань з точки зору історії східної церкви і російського народу, з іншого - у здійснюваній ними або свідомому або переважно стихійному переосмислення та засвоєння на вітчизняному грунті деяких вихідних положень навчань західної Реформації, що відбувалося на тлі конфесійних конфліктів і зіткнення різних релігійних і культурних традицій. Останнє дало поштовх до оновлення православного релігійного вчення в Україні, приведення його до вимог часу, що почасти сприяло усвідомлення необхідності обґрунтування соціальної активності людини як засобу опору спроб полонізації і покатоличування народу, допомагало створенню конкурентоспроможної української культури.

12. Феномен українського козацтва як культуротворчої сили. Культура козаччини. Козацтво у літературі й фольклорі.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ.

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про “державу в державі”. Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня “Руська Річ Посполита”, адже вона “призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала”.

Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ´я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають “козацьким”. Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.

В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.

13. Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю.

Стиль бароко виник в Італії наприкінці XVI ст. і прийшов на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. У XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн.

Стиль бароко був суперечливим і неоднозначним. В бароко в порівнянні з ренесансом класичні форми набувають інший характер і інше композиційне бачення. На зміну раціональній тектоничности приходить атектоничность, ренесансна графічність змінюється живописністю, пластика, що стала основним засобом художньої вислови-ності, створює неспокійну гру світлотіні, у планах і формах панують складні криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінюється бурхливою динамікою форм, групуються колони-ни і пілястри , фасади й інтер'єри будинків насичуються скульптурами, в інтер'єрах широко використовується позолота, ліплення, різьблення, мальовничі плафони, які ілюзорно зображують небо з летять по ньому ангелам, разверзшимися склепіннями та ін.

На Україні бароко характеризується своєрідними особливостями, зокрема використанням традицій народного мистецтва. Його самобутній стиль найбільш яскраво проявився в архітектурі Лівобережжя і Слобожанщини, возз'єднаних із Росією у результаті визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

На західних землях України, що залишилися під владою польських магнатів, справа йшла інакше. Іншими були замовники, їх смаки і вимоги, іншими були й архітектори, в основному іноземці, іншими були традиційні прийоми будівництва й будівельні матеріали, посилювалася політика католицької експансії . Саме цією політикою пояснюється будівництво великої кількості католицьких монастирів у Галичині, на Волині, Поділлі та Правобережжі.

Одним з перших будівель, що повністю відповідали архітектурному стилю бароко, був єзуїтський костьол Петра і Павла у Львові, побудований у 1610-1630 pp. італійським зодчим Джакомо Бріано. У плані -- це базиліка із типовим для середньовічної архітектури, високо піднятим центральним нефом та аркбутанів над бічними нефами, тобто рисами, висхідними до готичної архітектурі

Після завершення визвольної війни і возз'єднання України з Росією почався но-вий етап в історії української архітектури. На возз'єднаних землях бурхливо ростуть міста, розвиваються ремесла, торгівля, формується новий уклад життя. На землі Лівобережжя та Слобожанщини з Правобережної України, що залишилася під владою Польщі, цілими селами і містами переселяється українське населення, засновуються нові міста і села, ростуть і забудовуються старі. Західні центри української культури -- Львів, Луцьк, Острог поступово втрачають своє значення, поступаючись місцем Києву, Чернігову, Перяславу, Полтаві й новозбудованим Харкова, Сум. Незважаючи на те, що приїжджі майстри принесли в архітектуру створюваних ними будівель певні риси, властиві їх творчої індивідуальності, стиль, що сформувався на Україні в другій половині XVII ст., мав свої особливості, мав стійкою спільністю конструктивних і худо-жественных рис, що дає повну підставу назвати його українським бароко.

Забудова міст Наддніпрянщини і Лівобережжя носила садибний характер. Це різко відрізняються-ло її від забудови європейських міст, де найчастіше дотримувалася регулярна система вулиць і суцільна забудова з тісно притиснутими один до одного будинками. У приднепровных містах зберігався принцип давньо-руської планування-радіально-порядкової, що носила мальовничий характер.

Чудовою пам'яткою житлової української архітектури кінця XVII ст., чудово зберігши-шим свої первісні форми, є будинок Якова Лизогуба в Чернігові -- великий, одноповерховий, перекритий високим двосхилим дахом і трикутними фронтонами на торцевих фасадах, які расчлене-ни пілястрами, огороджувальними структуру плану. Фронтони прикрашають плоскі фігурні ніші, полуко-лонки і трикутні сандрики над вікнами. Пластика фасадів і фронтонів близька за характером до форм російської архітектури XVII ст., але значно більший і соковитіше її, що створює мальовничу гру світлотіні.

До громадських будівель того часу відноситься Чернігівський колегіум, зведений у 1700-1702 рр.

До будівель цивільної архітектури другої половини XVII-початку XVIII ст. можна відне-сти численні трапезні палати в православних монастирях. Дуже цікава трапезна чернігів-ського Троїцького монастиря, за словами дослідника української архітектури цього часу М.П.Цапенко, «справжній шедевр національного архітектурного стилю» . Трапезну збудовано в 1677-1679 рр .. ще до початку будівництва монастирського собору.

В українських церквах цього періоду відзначається кілька типів, з яких один (головним чином монастирські собори) сходить до традицій давньоруської архітектури, а інші -- до типів українських дерев'яних церков.

Перший тип сходить до відновленим у XVII ст. давньоруським святинь -- київським Зі-фийскому собору, собору Єлецького монастиря в Чернігові і, особливо, Успенського собору Печерського монастиря, що здавна вважався найпопулярнішим будівлею на Русі. Всі ці споруди в основі мали хрестовокупольний тип і всі вони після відновлення «одягнені» в барочну «одяг»; надбудовано верху, з'явилися прибудови, фасади оздоблені декором.

Стара будівля цього типу -- собор Троїцького монастиря в Чернігові. У композиції собору поєднуються традиційні риси давньоруської (триапсидний у плані, п'ятиглавий) і західної архітектури (базилікальний характер інтер'єру, башти перед західним фасадом, бароковий фронтон, елементи декору)

14. Києво-Могилянській колегіум  як  нова освітня модель. Становлення професійних науки, філософії та розвиток мистецтв у стінах Академії.

Києво-Могилянська академія виникла у 1632 році в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл, коли за заповітом знатної київської шляхтянки Галшки Гулевичівни був заснований Братський Богоявленський учительний монастир і при ньому Братська школа - попередниця Академії[1.1]. Це був перший національний навчальний заклад, який відповідав потребам духовного життя українців в період радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольних війн, формування держави. Він розвивав освітні ідеї, започатковані в Острозькій Академії (1576 - 1636 р.р.). Петро Могила зорієнтував систему освіти на західний манер, приділивши великої уваги вивченню мов, які відкривали для студентів можливість знайомитися з іноземними досягненнями культури і науки. Цей заклад став іменуватися Києво-Могилянською академією на честь свого благодійника і опікуна Петра Могили[2.1]. Важливою особливістю колегії була доступність освіти для всіх станів населення.

Національна наука веде свій початок з цих стін. В Академії сформувались власні філософська, політична, поетична, музична, архітектурна, історична, живописна школи, зародився і став професійним театр. Тут започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії – два роки, богослов’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню[3.2]. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні.

Керівництво колегії складали ректор, префект – перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант – наглядав за умовами проживання учнів. Національна політична, культурна, державна еліта вперше була вихована і сформована в стінах Академії. Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі.

Завдяки щедрій фінансовій підтримці І. Мазепи Києво-Могилянська академія стала визначним культурним і науковим центром православного світу. В ній відбувалося становлення української літературної мови, складалася поетична школа. Вихованці академії Л. Баранович, І. Максимович, Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, Є. Славинецький, С. Полоцький, Г. Сковорода були не лише гордістю української літератури, а й зробили значний внесок у розвиток культур інших слов'янських народів.

Сьогодні важливо пам'ятати про те, що українці уже в XVII, ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації і просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Треба пам’ятати, що Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу , могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбона для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський- для поляків[7].

15. Розвиток  барокової літератури та поезії. Шкільний, народно-містеріальний та вертепний театр.

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»)

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Автори українського бароко: Лазар Баранович «Нова міра старої церкви», Іоанікій Галятовський «Фундамент» - їх ідея: проти католицизму та уніатства. Самійло Величко – історична праця в трьох томах, де описані події 1648 -1700 рр. основна ідея – відстоює справедливість Національно-визвольної війни. Григорій Грабянка «Дія презильної брані» («Події знаменної війни»). «Синопсис» - автор невідомий, перший підручник з вітчизняної історії. «Літопис Самовидця» - висвітлює події Визвольної війни українського народу. Високо оцінюється патріотизм народу, його боротьба зі шляхтою.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним у словесному і сценічному оформленні.Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом. До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий. Зміст - твору близький до зразків української народно-поетичної творчості.

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з´являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

16. Мурована архітектура, монументальний живопис, вітчизняна школа іконопису у ХVІІ столітті.

Попри складні умови розвитку тогочасного суспільства, доба останніх десятиліть 17 - першої половини 18 ст. залишила яскравий слід у мистецькому житті Україні. Європейську архітектуру другої половини 17-18 ст. визначають як архітектуру бароко. Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність. Ці загальні особливості бароко в українських землях втілювалися дуже своєрідно.

Варто пам’ятати, що більшість церков, як і раніше, на території України будували з дерева. Проте тепер дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежала тридільна планувальна структура. Українську традицію хрещатих п’яти-дільних храмів (у плані являв собою рівносторонній хрест) розпочинає Миколаївська соборна церква в Ніжині (1658). Видатними взірцями є Троїцька соборна церква Густинського монастиря (1672-1676), Спасо-Преображенська церква в Ізюмі (1684), Георгіївська церква Виду-бицького монастиря в Києві (1696-1701), церква св. Катерини в Чернігові (1716), Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732). Муровані п’яти-дільні храми відтворювали в цеглі звичні прийоми народного дерев’яного будівництва.

Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послуговуються терміном козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Вже йшлося про те, що коштом гетьмана спорудили до десяти храмів. За І. Мазепи барокових рис набули споруджені іще за часів Київської Русі собори - Софійський та Михайлівський Золотоверхий, які було відновлено за сприяння гетьмана. Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Печерської лаври. Власне, у такому бароковому вигляді ці храми й зберігаються нині.

Багато храмів збудовано на гроші геть-чанів та козацької старшини. Коштом ста-годубського полковника Михайла Микла-шевського було зведено кілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Сіверському, Глухові, а також у Видубиць-гому монастирі в Києві муровані трапезна з Лреображенською церквою та Георгіївська церква (1696-1701). Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732) була збудована коштом гетьмана Д. Апостола.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, попри кількісну перевагу дерев’яних церков активно поширюється церковна архітектура латинського зразка.

Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу - другої половини XVII - XVIII століть - часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва – архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.