Любов,що водить сонце і світила
Міністерство освіти і науки України
Донбаський Державний Педагогічний Університет
Реферат
«Любов,що водить сонце і світила…»
(Тема кохання у світовій літературі)
Виконала:
студентка 3 курсу
групи М
факультету ПВПК
Щербина Вероніка Сергіївна
Зміст
Вступ
Розділ І
Все починається з любові
1.1. Перші зразки любовної лірики
1.2. «…Він би не уславився, якби не покохав
1.3. «Співати по-новому про Любов я прагну»
Розділ ІІ
Поети –романтики про любов
2.1. «Я помню чудное мгновенье…» О.С.Пушкін, Байрон
2.2. « О навіщо ти дала нам погляд…» Й.В.Гете
2.3. «Вічна тема» в ХХ столітті
Розділ ІІІ
Відчути, що все починається з любові
3.1. Історія кохання Й.Акіко і Й.Теккана
3.2. Кохання Ахматової і Гумільова
3.3.Глибоке почуття Ліни Костенко
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
«Любов, що водить сонце і світила...» Цими словами великий Данте завершив свою безсмертну "Божественну комедію".
Якщо розглядати будь-яку тему, то починати треба з визначення. Що ж таке кохання, любов? В тлумачному словнику цьому слову дали таке визначення: кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до іншої людини. Як сказав Дейвід Юм «Любов є не що інше, як бажання щастя іншій людині». Повністю з ним згодна, але іноді закохані переступають цю межу і майже впевненні в тому, що близька їм людина може бути щаслива тільки з нею. Що ж це за відчуття які надають крила, впевненності, щастя? Багато письменників і поетів, художників і композиторів намагалися пояснити ці явища, але в них просліджуються різні шляхи і переконання щодо «любові».
Кохання — це рушій життя на землі, це напруження всіх сил, людських і нелюдських, подолання всіх перешкод. Не існує людини, яка б не мріяла про кохання. Так було в усі часи, в усіх країнах. Було, є і буде. Свідченням того, що кохання завжди заполоняло душу людини, є велика кількість художніх творів, які дійшли до нас крізь століття. Про любов написано багато, про неї складають романи, поеми, вірші... Петрарка, Шекспір, Байрон, Лєрмонтов, Анна Ахматова, Ліна Костенко... Імен поетів, які писали і пишуть на цю тему, дуже багато. У кожному творі постає перед нами людина зі своїми радощами, сумом, нескореністю, болем, щастям... Та чи все сказано? Звичайно, ні. У кожної людини своє життя, свій світ зі своїм неповторним коханням, своя міра цінності найпоетичнішого людського почуття.
Розділ І
Все починається з любові…
Все починається з любові.... Дитинство — з любові матері, дорослість — з любові до друга, подруги, до своєї професії... зрештою — до всесвіту. І перша ознака того, що вона прийшла, — це відчуття піднесення, наснаги, яка стає джерелом творчого натхнення. Кохання! Важко уявити існування людини без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу — розмаїття почуттів входить до складної гами кохання. Пригадаймо хоча б одне з найбільш вражаючих, найтонших пушкінських творінь, що засвідчило складність, суперечливість і водночас цілісність цього почуття.
Мне грустно и легко; печаль моя светла;
Печаль моя полна тобою.
Тобой, одной тобой... Унынья моего
Ничто не мучит, не тревожит.
И сердце вновь горит и любит — оттого,
Что не любить оно не может.
У цьому складному переплетінні смутку і легкості печалі та світла відчувається усвідомлення неповторності як самого почуття, так і винятковості особи, якій присвячено поетичні рядки: «...тобою. Тобой, одной тобой...».
Кохання — це напруження всіх сил, людських і нелюдських, звершення неможливого, долання всіх перешкод... Ніщо не в змозі стати на його шляху — ні відсутність взаємності, ні прохолода у стосунках.
Кохання всесильне. I немає такого народу, який не складав би пісень або сказань про почуття, перед яким безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і людини. Петро і Февронія, Тахір і Зухра, Трістан та Ізольда, Ромео і Джульетта... Можна назвати чимало імен, пов'язаних із всеперемагаючим коханням.
Почуття такої сили вимагає особливих засобів для свого вираження — поетичної мови. Вона якнайкраще йому відповідає.
Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість,і любов моя?!
Задзвеніли струни ще ніжніш-ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в 'єшся у душі моїй
I крилом черкаєш срібні струни в ній.
Недарма закохані і самі тягнуться до віршів, інтуїтивно відчуваючи, що тільки в цьому натхненному мовленні може знайти вихід почуття, що їх переповнює.
Здатність піднестися над
буденністю, над дрібницями, побачити
внутрішнім зором набагато більше того,
що доступно звичайному оку, — необхідна
умова кохання. У трактаті «Про кохання»
Стендаль порівняв любовне почуття з чудом
перетворення, яке відбуваеться з непоказною
гілочкою, яку кинули в соляну шахту: вона
обростає «незліченною силою рухливих
і сліпучих діамантів; колишню гілочку
неможливо впізнати». Але в природі на
створення чуда потрібно не менше трьох-чотирьох
місяців, коханню ж буває достатньо і миті
: лише один погляд — і замість звичайної
людини — кохана, наділена нечуваними
достоїнствами, істота майже ідеальна.
Чи можна уявити це чарівне
перетворення без поезії?
Не множеством картин старинных мастеров
Украсить я всегда желал свою обитель.
Чтоб суеверно им дивился посетитель.
Внимая важному сужденью знатоков.
Бальзак не раз розповідав читачам «Людської комедії» про те, як можна все життя мріяти про кохання, а коли, воно, здається, прийшло, щось стає на перешкоді. Письменник ніби розкривав історію свого життя: «Досягти мети, вмираючи, як античний гонець! Бачити, як щастя і смерть одночасно вступають на твій поріг! Завоювати кохану жінку, коли кохання вже гасне! Не мати можливості насолоджуватися, коли право бути щасливим нарешті здобуте! Це було долею стількох людей!..»
Кохання. ..Вічне почуття... У всіх народів і у всі часи. I хоча б якою мовою про нього говорили, всім і повсюди воно буде зрозуміле, тому що торкається найтонших струн людської душі.
- Перші зразки любовної лірики
Колись Гомер, обійшов
весь світ і залишився жити на узбережжі
моря. А Петрарка, поселився біля підніжжя
білосніжної Легковажної гори — найвищої в окрузі
й помітної здалеку. І як і Вергілій, що
свого часу покинув Рим та усамітнився
на пустинному морському березі, де рідко
хто його відвідував,
Франческо Петрарка, покинув Авіньйон,
цей тогочасний Вавилон, і сховався в заальпійських
передгір'ях. Всі ці непередбачені вчинки
із-за любові…
« Я здесь живу, природой окружен,
И, на Амура не найдя управы,
Слагаю песни, рву цветы и травы…» (Байрон)
Перші зразки любовної лірики дійшли до нас із часів античності. Найвідомішою поетесою, яка оспівувала кохання, була Сапфо.
За античності високо цінували кохання. Будучи не в змозі пояснити несподіванки цього почуття, створювали міф про Амура (Купідона), хлопчика-пустуна із крилами. Розважаючись, він стріляв із зав'язаними очима з лука. Серце, в котре влучала стріла Амура, запалювалося жагучим коханням. Відтоді людині не було спокою, адже почуття, послане Амуром, було сліпим.
І справді, закохані заново відкривають для себе красу та неповторність навколишнього світу, а своїх обранців ідеалізують. Той, хто кохає, бачить у коханому те, чого не бачать інші, "не засліплені любов'ю", люди.
1.2. «… він би не уславився, якби не покохав».
Наступною епохою, яка залишила нам неперевершені зразки лірики, була епоха Середньовіччя. За тих часів знатні сеньйори поклонялися дамам серця.
А ще Середньовіччя подарувало світові Елоїзу та Абеляра. Їх листування було у XII сторіччі перекладено з латинської мови французькою і стало джерелом натхнення для багатьох письменників.
Ще в ранньому середньовіччі французькі трубадури створили величезну кількість пісень, присвячених жіночій красі.
Провансальські співці залишили у спадок
любовну поезію. яка є справжнім
віддзеркаленням рицарського кохання
до прегарної дами, земної, світської
красуні , що полонила серце трубадура.
Одним з таких закоханих поетів був Джауфре
Рюдель (1140-1170). Відомо, що він закохався
- як це личить трубадурові, в графиню
Тріполійську . Нагородою за кохання був
поцілунок. історики свідчать, що поет
помер на руках у графині, а вона після
трагічного фіналу постриглась у черниці.
Ось фрагмент з "Канцони" Рюделя,
присвяченій коханій.
Навік я неспокійним став,
I не ростуть квітки між трав,
Як зимно у душі мені.
Я щастя у житті зустрів
В моїм коханні віддалік….
Найбільший лірик середньовіччя Франсуа Війон. Спадщина Франсуа Війона багата й на інтимні поезії, у яких закохане поетове серце випромінює жагучий нестримний потяг, і зачарований жіночою вродою подив , і отруєне ревнощами самолюбство, стомлену довгим чеканням любов...
Хистка краса дає нам стільки мук, -
Рум'янці на щоках, уста - мов жар,
I погляд чарівний , і потиск рук..
Амур не міг придумать тяжчих кар!
Немає меж для влади ніжних чар.
…Нема страшніших у житті недуг,
Ані ж чуття любовного пожар!
Кому не доводилось чути, як
дівчата просять одна одну дати переписати
вірші напівлегендарного поета, відомого
Савіньєна Сірано де Бержерака (1619-1655)?
Завзятий дуелянт, запальний суперечник,
забіяка, він писав несподівано
легко, вишукані любовні поезії. Що допомагало
цому вільнодумцю і мрійнику
(в одному із своїх фантастичних романів
він геніально передбачив можливість
міжпланетних польотів за допомогою ракет!) чарувати серця жінок сповненими коханням рядками ? Розум? Чутлива душа? Вдача? А втім, сьогодні - його лірика!
Мій розум збурений безумними думками,
Я сяйво сонячне намалювать схотів.
- Цей ясноликий вид амур вінцем обвів
I молодость прибрав весняними квітками.
Медоточивый рот з невинными речами,
3 тонкими дугами коралових губів;
… Та баламутові спокус не побороть!
У сяєві лиця блискуче так відбитий
Весь пал її душі, що опромінив плоть.
Кохання завше мерехтитъ загадковими блукаючими вогниками в казках славнозвісного вигадника Шарля Перро. Згадаймо його "Зачаровану Красуню". "Попелюшку"... Скільки в них ніжності, милування, захоплення, коли мова йде про ширі почуття юних сердець! Читачі вже звикли до цього. Але мало хто знає про те, що французький казкар писав вірші, в яких любов чоловіка і жінки оспівується як дивовижна емоційна вершина, інколи недосяжна, та завжди приваблива. Важко залишитися байдужим, коли чуєш слова його ліричного (крихітного, як перлина: всього чотири рядка!) шедевра: .
Любов - мале дитя, хоч і найстарше в світі.
Найменший цей божок - наибільший із богів!
Огонь його горить у хвилі і у цвіті,
І все ж в очах його Ірис у сяйві снів.
Нова епоха — Відродження — почалася, власне, не з видатної архітектури, не з геніального живопису і не з численних подорожей, а з глибокої любові Елоїзи та Абеляра. Нова глава в історії людського духу відкривається рядком про кохання...
На межі доби Середньовіччя та Відродження з'являється феномен Данте. Можливо, він би не уславився, якби не покохав.
Минуло сто п'ятдесят років, відколи світові стали відомі імена Елоїзи та Абеляра... Саме в цей час Данте вперше побачив Беатріче, "одягнену в дуже благородний пурпуровий колір...".
Данте Аліг'єрі розпочав літературну діяльність у 80-х роках ХІІІ ст., за епохою раннього Відродження і на початку 1290 рр. створив свою першу всесвітньовідому збірку «Нове життя». У ній поетично описана історія юнацького кохання до Беатріче , чиє ім’я означає «благословенна». В Італії ідеалом жіночої краси стала Мадонна (Богоматір), а ідеалом коханя – самозречення.
«…У дев'яте по моєму народженні моїм очам явилась преславна панна мого серця, яку багато хто звав Беатріче, навіть не знаючи, що вона і справді Благословенна. Віднині і надалі, кажу вам, кохання заполонило мою душу і зачало брати наді мною силу і владу... А про неї можна сказати поета Гомера словами: "Вона здавалася дочкою не смертної людини, а Бога".
Їхня друга зустріч відбулася через 9 років. Вона стала поштовхом для створення перлини світової лірики — книги "Нове життя", своєрідної автобіографії, в якій поезія переплітається із прозовою розповіддю про чарівну Беатріче Портінарі.
Така владарка мого серця мила,
Така вона вродлива і проста,
Що біля неї з подіту несила
Підняти зір і рознімать уста.
……………………………………
Покора милостива стан повила.
Здається, по землі іде свята.
Що нам про вищу силу ознаймила.
В серці у хлопчика прокинулось радісне високе почуття.
Віднині всі його помисли були пов'язані з нею. Але, боячись заплямувати ім'я дівчини людським поговором, він таїть свої почуття від Беатріче і лише у віршах оспівує її красу, чистоту, шляхетність. Данте не змальовує зовнішнього виду Беатріче ( в середні віки тіло вважалося гріховною оболонкою, у яку вміщена божественна душа). Його кохана – це небесне створіння, уособлення жіночої краси і людських чеснот . Поет обожнює її і складає хвалу Богу за створений ним «вроди чистий ідеал». Його поезії склали збірку "Нове життя" (1292 р.). Беатріче помирає зовсім молодою, а вражений поет продовжує оспівувати вічний і нетлінний образ коханої, її справжню духовну суть. Данте наділив небесною красотою земну жінку.
Хто в гроні дів мою угледить панну,-
Побачить вроди чистий ідеал…
***
В своїх очах вона несе кохання,
На кого гляне, всі блаженні вмить;
Як десь іде, за нею всяк спішить,…
Коли ж іще всміхається вона..
Меркне розум і мовчать уста,
Таке-бо це нове й прекрасне диво.
Данте покохав на все життя. Страшний відчай охопив поета, коли оспівувана ним Беатріче несподівано померла (у двадцятип'ятирічному віці). Данте увічнює образ коханої в "Божественній комедії". Поет бачить місце Беатріче в Емпіреях, вона стає його провідницею у небесних сферах.
1.3. «Співати по-новому про Любов я прагну»
Про історії створення перлин світової поезії можна написати цілі романи, справді цікаві та захоплюючі, сповнені світла і ніжності, радості і туги за часів, коли чоловіки Ідеалізували Жінку. Коли панував культ Прекрасної Дами, яку обожнювали, оберігали, боготворили...
Своїм культурним відродженням Європа зобов’язана Франческо Петрарці . Він засновник нової поезії, людина, яка наважилася в лоні божественного середньовіччя запалити полум’я земного людського почуття .
Найбільшою винагородою у своєму житті Петрарка вважав кохання, подароване йому Богом. «Співати по-новому про Любов я прагну», — проголосив митець. Часи Відродження змінили систему поглядів на світ, місце в ньому людини. Вона стала не аскетичною істотою, а вінцем усього сущого на землі. Для Петрарки таким вінцем була Жінка, уособлення якої — Лаура. 23-річний юнак побачив її в 1327 р. у церкві Святої Клари в Авіньйоні та одразу закохався. Вона була одружена, він мав духовний сан. Кохання, що вразило його, як блискавка, могло існувати лише в душі поета. Протягом десятиліть поет оспівував жінку, яка не сказала йому жодного слова, обезсмертивши її в своїх сонетах.
20-річна красуня виявилася його музою на все життя. Щороку Петрарка відзначав річницю їхньої зустрічі. І незадовго до смерті написав: «Уже ні про що не мрію, крім неї». Лаура померла у 40 років, у ті часи жінки рано старіли, однак Петрарка не помічав її зморшок на обличчі, сивини у волоссі. Вина для нього так і залишилась прекрасною і недосяжною — Ідеалом. Любов до Лаури Петрарка висловив у «Книзі пісень», що стала гімном високому коханню.
Смерть коханої була великою втратою для Петрарки, однак і після смерті вона залишилася для нього живою — живою в його уяві, бо справжнє кохання ніколи не вмирає.
У створенні образу коханої Петрарка звертається до алегорії, недарма імя ліричної героїні співзвучне італійським словам «лавр» (слава,символом якої є лавровий вінок) і «лаура» (повітря , неземне, піднесене в образі прекрасної дами).
Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя , який любить і страждає. Він творець нової психологічної лірики, що стала вагомим внеском у скарбницю світової поезії.
Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що таке вона?
Добро? – Таж в ній скорбота нищівна.
Зло?
– Але ж муки ці солодкі, Боже!
Сонети Петрарки надзвичайно артистичні, багаті на поетичні порівняння, влучні метафори, гру слів, витончені комбінації. Але найголовніше в них — глибокий зміст, відтворення живої, ніжної, чутливої душі нової людини з її гуманістичними ідеалами.
Зі сторінок книги «Книги пісень» в нашій уяві постає один жіночий образ та образ ліричного героя — поета, який розповідає про свої переживання. Це меланхолійний мрійник, заглиблений у свій внутрішній світ, однак він не аскет, який зневажає життя. Любов відкриває його душу назустріч красі навколишнього світу, який стає близьким і любим поетові, бо в ньому живе його кохання — Лаура.
Ліричний герой постає Замріяним, заглибленим у себе. Але це не аскет, він любить життя. Він бачить навколишній світ реальним, але сповненим краси. Герой обожнює світ, бо в ньому живе кохана Лаура. ЇЇ Ми бачимо її очима закоханого поета. Вона реальна і нереальна водночас. Це — Ідеал. Любов це благо, що посилається людині. Любов очищає душу, облагороджує її, допомагає відчути красу реального світу.
Кохана для поета — сонце. Згасло сонце — це символічний образ передчасної смерті Лаури. «Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов».
Благословенні будьте, день і рік,
І мить, і місяць, і місця урочі,
Де спостеріг я ті сяйливі,очі,
Що зав 'язали світ мені навік!
…………
Благословенні будьте, серця рани
І вимовлене пошепки ім'я
Моєї донни — ніжне і кохане,
І ці сторінки, де про неї я
Писав, творивши славу, що не в'яне, —
Й ти, неподільна радосте моя!
Це своєрідна молитва душі й серця до коханої жінки.
Відомо, що Петрарка сприймав любов то як найвище благо. Кохання — це найвища цінність, а водночас і «солодкий біль», «серця рани», неподільна радість. Але ліричний герой приймає все це й не відмовляється від кохання.
Петрарка - поет благословляє все, що пов'язане з Лаурою, що пробудило в ньому кохання, що зранило його серце і водночас принесло неподільну радість. Він благословляє навіть саме ім'я Лаури, вимовлене пошепки. Ліричний герой його сонетів людина багата внутрішньо, здатна сприймати красу природи, переживати, мріяти, мислити, кохати. «В рік 1327, у квітні, о 1 -й годині 6-го дня ввійшов я в лабіринт, а виходу немає».
Незадовго до смерті Петрарка написав: «Вже ні про що не думаю, окрім неї», До кінця своїх днів поет залишився вірний пам'яті Лаури, їй одній він присвятив усі сонети. На схилі віку Петрарка сказав, що кохання до неї було для нього провідною зорею.
У Петрарки було багато послідовників у різних європейських країнах, особливе місце посідають сонети у творчій спадщині англійського поета і драматурга епохи пізнього Відродження Вільяма Шекспіра.
Розділ ІІ
Поети-романтики про любов
2.1. "Я помню чудное мгновенье..." О.С.Пушкін, Байрон
Про любов писали митці різних епох: Гете і Шиллер, Байрон та Гейне. Поети творили, шукаючи ідеали у глибинах людської душі.
Поет своїм твором дарує безсмертя коханій. Саме тому дійшли до нас імена Беатріче та Лаури. Геній О. С. Пушкіна відкрив імена Марії Волконської, Амалії Різнич, Єлизавети Воронцової, Наталії Гончарової... Та справжній пушкінський шедевр пов'язаний з ім'ям Анни Петрівни Керн.
Віршем "Я помню чудное мгновенье..." Пушкін увіковічив образ жінки з сильною душею, стосунки з якою цінував так високо, що строфи, в яких були і спогади про першу зустріч, і палке почуття від нового побачення, лягли на папір за одну ніч.
Я помню чудное мгновенье!
Передо мной явилась ты,
Как мимолётное виденье,
Как гений чистой красоты…
Пушкінський шедевр надихнув композитора М. Глинку, і з'явився романс "Я помню чудное мгновенье...". А присвятив його композитор доньці Анни Петрівни Керн — Катерині.
Найяскравішою постаттю в англійському романтизмі є Джордж Байрон. Він заздрив тим, хто брав участь у морських битвах, відкриваючи нові шляхи й землі, тим, хто відважно воював, звільняв народи від рабства! За чим нудьгувала Його душа? Відповідь, можливо, криється в самому його житті.
Серед неоціненних скарбів, які залишив Байрон, — його кохання. Останньою любов'ю поета була Тереза Гвіччіолі, з якою він познайомився у Венеції за чотири роки до подорожі берегами Еллади.
"Світе мій... Коли б ти знала, як я кохаю тебе, то не подумала б, що я можу забути тебе хоч на мить.
...Ніколи не захоплюватись, насолоджуватися, не надаючи насолоді дуже великої ціни — бути байдужим до всіх людських справ, — такі були основи моєї філософії. Я не хотів більше кохати і не сподівався, щоб мене хтось покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри. Не треба було будити моє серце... Проте ці роздуми запізнились.
"У коханні неминуча ідеалізація" — сон наяву. Чи ж варто оплакувати сни? А може, те, що ми називаємо ідеалізацією, — це щось змістовне й реальне? Може, закоханий бачить єдину, найвищу правду про людину? Традиційно любов характеризують як щось стихійне і несвідоме. Вона сама народжується, сама зникає.
2.2."О навіщо ти дала нам погляд..." Й. В. Гете.
Гете — один з найвидатніших поетів у світовій літературі, автор понад двох тисяч віршів. До вершинних досягнень його ліричної музи належить поезія "О навіщо ти дала нам погляд, / Щоб майбутнє наше прозирать..." (1776), що з'явилась невдовзі після переїзду поета до Веймара. Твір відзначається невластивою для того часу психологічною глибиною і новою поетикою саморозкриття суб'єкта.
Написання твору пов'язане зі стосунками митця із придворною дамою Шарлотою фон Штейн. Сам поет не мав наміру друкувати вірш, його було знайдено пізніше серед листів пані фон Штейн і опубліковано у 1848 р. у виданні листів Гете до цієї незвичайної жінки (всього збереглося кількасот листів поета; а її послання до нас не дійшли).
У листах Гете освідчувався їй у коханні. За рішучим бажанням Шарлоти вони в житті та листах були на "ви", хоча спочатку у листах поета чергувалися "ви" і "ти", їхнє листування, пройняте самоаналізом і самоспостереженням, часом нагадує уривки з роману Руссо. "Роблячи мене святим, ти проганяєш мене зі свого серця, — писав Гете. — Тебе ж, хоч ти свята, я не можу назвати святою; мені залишається лише постійно мучитися тим, що я не хочу мучитися".
Можна припустити, що саме духовність їхніх стосунків породила у Гете бажання по-іншому поглянути на життя. Він завдяки коханій жінці хотів стати пієтистом або містиком. Поет мав надзвичайно життєлюбну натуру. Він не збирався приборкувати свій дух, а прагнув спрямувати його до нових висот духовності. Гете зустрівся з гармонією духовності і чуттєвості. Ерос його особистого життя стає цілком розкріпаченим, бо поет навчився внутрішньо підпорядковувати його своїй волі. Про це свідчить втілена в чистому мармурі гекзаметра вільна еротика його "Римських елегій" (1789).
Така передісторія цього геніального твору, який так ніколи і не отримав назви.
Даний вірш — монолог, звернений до коханої. Він вражає граничною відкритістю почуттів І нагадує любовний лист; поет постійно бачить кохану перед собою і подумки звертається до неї. Це—вираження почуттів, які віддзеркалюються в іншій людині і повертаються до поета, сказати б, підсиленими чужою, але цілком дружньою суб'єктивністю, їм властива психологічна відкритість, що тримається на вірі в повне взаєморозуміння — риса, нині втрачена сучасною поезією. Але, як ми побачимо, в такому віддзеркаленні поет прагне впізнати насамперед самого себе. У цьому елегійному вірші переважає пафос не самозречення, а самоутвердження, властивий його "штюрмерській" ліриці.
Отже, ця поезія не про кохання в конкретному розумінні; вона присвячена рефлексії, що стосується кохання, у ній є щось від Петраркових нарікань на долю, які відтісняють на другий план повноту і гостроту самих переживань.
Гете усвідомлює кохання як цінність, він підноситься над афектами в царство чистих роздумів, щоб повернутися до вже очищених почуттів.
2.3. «Вічна тема» в ХХ столітті
На початку XX століття відбуваються зміни в суспільному житті, змінюються засоби зображення людини, світу в мистецтві. Та жодні зміни не можуть торкнутися "вічних тем", зокрема й кохання.
Тема кохання — вічна. В історії світової лірики навряд чи можна знайти поета, який би нею не цікавився. Тютчев також не був винятком. Він володів особливим даром любові. Про це красномовно свідчать його вірші. Ф. Тютчев не був однолюбом. "Із довгого списку імен, бажаних серцю поета, — писав біограф Ф. І. Тютчева, — нам відомі лише чотири: Амалія, Елеонора, Ернестина і Єлена. Три іноземних імені, і тільки одне російське! Та це одне російське Ім'я стало фатальним для Тютчева. Ним визначилося все найважливіше в його любовній ліриці...". "Денисьєвський цикл" став першим у російській літературі ліричним романом. Любов літнього поета до молодої дівчини зазнала значних випробувань…
Красуня, розумниця Амалія фон Ленхенфельдбула першим коханням поета. Він їй присвятив кілька віршів. З них найкращий "Я встретил вас", який був написаний поетом у зрілому віці. Цей вірш став відомим романсом.
Найдраматичнішим було кохання поета до Олени Олександрівни Денисьевої.
Олена Денисьєва — племінниця Інспекторки Смольного інституту, де виховувались дві дочки поета. Він познайомився з Оленою у 1850 р., коли йому виповнилося 47 років, а їй — 24. Трагедія полягала не тільки в тому, що Олена Олександрівна стала жертвою світських пересудів, але і в тому, що сам поет не міг розлучитися з сім'єю. Упродовж довгих років він кохав двох жінок і жодної з них не міг залишити. Це викликало гостре почуття провини поета перед ними, що відображено у багатьох його віршах "денисьєвського циклу". Розв'язка цієї драми настала 4 серпня 1864 року, коли після тривалої хвороби Олена Олександрівна померла від сухот. До кінця життя він оплакував цю втрату у віршах.
- Любовь
- Любовь
- Любовь
- Любовь
- Любовь
- Любовь в лирике Блока
- Любовь в лирике Блока (1)
- Любовная лирика Александра Сергеевича Пушкина
- Любовная лирика в поэзии Афанасия Фета
- Любовная лирика в творчестве Н. Некрасова
- Любовная лирика М. Ю. Лермонтова
- Любовная лирика Пушкина
- Любовная лирика Фета
- «Любовный дневник» Анны Андреевны Ахматовой. (Тема любви в ранней лирике)
