Методи і засоби врегулювання міжнародних суперечок

МІНІСТЕРСТВО  АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ 

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 

Кафедра філософії і соціології 
 
 
 
 
 
 
 

САМОСТІЙНА  РОБОТА

з дисципліни «Політологія»

на тему: «Методи і способи врегулювання міжнародних суперечок» 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала:

студентка ЕПЗ групи, III курсу,

спеціальності «Економіка підприємства»

Коротенко К. О. 
 
 
 
 
 
 
 
 

м. Мелітополь

2011 рік

      Звіт  про виконання індивідуального  навчально-дослідного завдання з дисципліни «Політологія і соціологія»/Коротенко  К. О. студента – Мелітополь: ТДАТА, 2011, - 16 с. 
 

Анотація  звіту 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Рецензент ст. _______гр. ______курсу _____________________________

                                                (прізвище та ініціали)

ПЛАН 
 

ВСТУП           4 

1. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНИХ СУПЕРЕЧОК    6 

2. МЕТОДИ ТА ЗАСОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ     8

     МІЖНАРОДНИХ СУПЕРЕЧОК 

2.1. Застосування сили        8 

2.2. Мирні засоби врегулювання міжнародних суперечок   9 

ВИСНОВОК          14 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ     16 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

     Практика  міжнародного співробітництва свідчить, що більшість міжнародних зобов’язань  виконується належним чином, але, керуючись  стародавнім прислів’ям „Si vis pacem para bellum” (хочеш миру – готуйся до війни), потрібно завжди пам’ятати  про те, що існує безліч обставин, які можуть вплинути або завадити належному виконанню міжнародних  зобов’язань, а тому вже під час  свого волевиявлення сторонам слід добре продумати та передбачити  шляхи вирішення можливих суперечок  та зазначити, яким чином вони захищатимуть власні права шляхом внесення відповідних  пунктів у документ, що укладатиметься.

     Необхідність  дотримання та належного виконання  укладеного зобов’язання, без чого не можуть існувати нормальні міжнародні відносини, існувала ще в період рабовласницького ладу. Наприклад, Рим, котрий мав велику договірну практику, бачив можливість посилення могутності своєї держави  також у дотриманні прийнятих  на себе договірних зобов’язань, цим  самим примушуючи до того ж своїх  контрагентів. Так установився принцип  „pacta sunt servanda” (договори повинні дотримуватися).

     У період феодалізму держави надавали багато уваги питанням виконання  міжнародних договорів, що одержувало своє відображення в різного роду урочистих церемоніях і клятвах. Однак як при рабовласницькому ладі, так і при феодалізмі порушення  міжнародних зобов’язань було дуже частим явищем, про що свідчить існування  експлуататорських держав.

     Усі держави, вступаючи у світове  співтовариство, беруть на себе зобов’язання здійснювати свою міжнародну діяльність відповідно до основних принципів міжнародного права. Одним із таких принципів  є обов’язок держав вирішувати свої “міжнародні спори мирними способами  таким чином, щоб не піддавати  загрозі міжнародний мир і  безпеку і справедливість ” (п. З  статті 2 Статуту ООН).

     У другій половині XIX ст. перед європейськими державами виникло питання необхідності отримання гарантій виконання зобов’язань сторонами з метою зміцнення економічних і політичних відносин, а тому наприкінці XIX - на початку XX ст. у практиці держав поширилося підписання багатосторонніх угод щодо врегулювання цих питань. У нашій країні, так само як і в інших країнах, чимало досліджень й окремих статей, присвячених проблемі мирного розв’язання міжнародних спорів, з’явилось саме після Другої світової війни.

     Проте з моменту закінчення Другої світової війни на планеті спостерігалося більше 100 збройних конфліктів, включаючи  такі великі, наприклад, як війни Ізраїлю  із сусідніми арабськими державами, участь СРСР у громадянській війні  в Афганістані, війна західних країн  проти Іраку, збройне втручання  країн Заходу в громадянську війну  в Югославії, а також збройні  конфлікти в Закавказзі, Молдові і Чечні.

     Отже, актуальним на сьогоднішній день залишається подальше дослідження теоретичних та практичних питань пов’язаних із мирними засобами вирішення міжнародних суперечок, тому метою нашої роботи є дослідження особливостей правових засобів вирішення міжнародних суперечок у забезпеченні міжнародного співробітництва.

1. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНИХ СУПЕРЕЧОК

   Співпраця і протистояння держав, що існують  в сучасному світі, відмінність  інтересів і потреб суб'єктів  міжнародних відносин часто знаходять  віддзеркалення в міжнародних суперечках і конфліктах. Під поняттям суперечки (конфлікту) мається на увазі відсутність згоди в поглядах і оцінках, що стосуються реальних інтересів сторін.

   Відповідно  до Статуту ООН міжнародні суперечки діляться на:

- ситуацію, тобто конфлікт, що у випадку  його розвитку може загрожувати  міжнародному миру і безпеці  (наприклад, ситуація з Іраком);

- спір, тобто ситуацію, у випадку розвитку якої не виникає загрози міжнародному миру і безпеці, наприклад коли сторони пред’явили одна одній взаємні претензії (спір Англії з Іспанією з приводу Гібралтару). У спорі завжди є учасники, у яких претензії завжди сформульовані і збігаються з предметом спору. При цьому держави свої претензії обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права.

     Якщо  претензії держав не збігаються з  предметом спору, то вони так і  залишаються претензіями, без надії  інституціоналізації (формування і  розвитку) спору (наприклад, претензії  Японії на російські острови південної  частини Курил). Міжнародний Суд  ООН відзначав, що “односторонні  претензії не утворюють спору  ”.

     Дотримання такому розподілу дозволяє уміло знаходити засоби вирішення. У разі суперечки, що загрожує безпеці і миру на Землі, Рада Безпеки має можливість втрутитись та приймати рішення, обов'язкові для конфліктуючих сторін.

     У теорії міжнародних відносин існує  ділення на спори юридичні і політичні. Спори політичні мають місце  тоді, коли відсутні правові рішення, які могли б стати основою  залагоджування суперечки. Політичними  спорами вважаються такі розбіжності, які зачіпають честь та життєві  інтереси держави. В той же час  під юридичними розуміють спори, які можна і необхідно вирішити за допомогою права. Мета такої класифікації — виокремити суперечки, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права.

2. МЕТОДИ  ТА ЗАСОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНИХ СУПЕРЕЧОК

     Поява суперечки приводить в дію різноманітні засоби її рішення. У разі гострих форм конфлікту виникають тенденції до загрози застосування сили. Допущення озброєних зіткнень, навпаки, є крайньою формою врегулювання міжнародних відносин. У наш час сторони найчастіше досягають задоволення своїх цілей за допомогою мирних засобів вирішення конфліктів.

     Розглянемо кожен із спосіб вирішення суперечок. 

1. Застосування  сили

     Термін "сила" у сфері міжнародних відносин слід розглядати в трьох аспектах: військовому, економічному і політичному. У вирішенні гострих міжнародних конфліктів виділяється тенденція до використання сили військового характеру. Вона залежить від потенціалу сусідів, існуючих союзів або політичного розставляння сил в даному регіоні.

     Військова сила є похідною від рівня озброєних сил держави, стану промисловості, темпів технологічного розвитку, сировинних та людських ресурсів, організації і інфраструктури, а зрештою - від швидкості і об'єму засвоєння суспільством досягнення науки і техніки.

     Військова сила держави (групи держав) виконує  внутрішню і зовнішню функції. У внутрішній області завданням армії є збереження безпеки і порядку. Вона може також виконувати виховні, організаційно-економічні завдання. У зовнішньополітичній області володіння військовою силою є гарантом національної безпеки. Військовий потенціал служить захисту і збереженню цілісності території, а також соціально-політичного правопорядку, що склався, оберігає колективні та індивідуальні інтереси, часто в союзі з іншими країнами. Озброєні сили можуть стримувати потенційного агресора як фактом свого існування, так і шляхом протидії можливому нападу.

     Військова сила впливає в міжнародних відносинах:

     — самим фактом свого існування;

     — шляхом її демонстрації;

     — загрозою її застосування;

     — застосуванням.

     Факт  володіння військовою силою складає  важливий елемент престижу держави, а також дії на інші суб'єкти міжнародних  відносин. Демонстрація сили кваліфікується як загроза застосування сили. Вона може також доводити факт переваги або рівноваги сил.

     Серед різних форм прояву загрози застосування сили деякі з них є типовими. Це проголошення моменту підвищення міри бойової готовності, концентрація військ, оголошення мобілізації, пересування  військ до прикордонних районів, відправлення військових кораблів до берегів іншої  держави або проведення маневрів в прикордонних районах.

     Використання  сили може полягати в блокуванні портів і прибережної зони або бомбардуванні  території, в проведенні агресивної інтервенції на території іноземної  держави.

     Загроза застосування сили і використання сили протиречить міжнародному праву. Згідно Декларації ООН міжнародне право повністю виключає використання сили як засоби врегулювання міжнародних суперечок. Відповідно до п. 3 статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об’єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість. 

2. Мирні засоби врегулювання міжнародних суперечок

     Одним з перших в історії міжнародних  відносин актів міжнародного права, засуджуючим і таким, що забороняє війни, як інструмент політики, став антивоєнний договір, підписаний в Парижі 27 серпня 1928 р. і відомий як Пакт Бріана-Келлога (по прізвищах міністрів закордонних справ Франції і Англії). Після Другої світової війни якнайповніше і докладно проблеми врегулювання суперечок розглядаються в кодексі правил, який увійшов до Декларації Об'єднаних Націй, де в статті 33 п.1 перераховані засоби мирного залагоджування спірних питань. Державам надана свобода вибирання таких засобів. Тут названі: переговори, посередництво, узгодження, арбітраж, судовий розгляд, звернення за сприянням до релігійних організацій.

     Міжнародні  спори повинні вирішуватись на основі рівноправ'я держав. І лише в разі відсутності прогресу у вирішенні питання, при загрозі міжнародному миру і безпеці Рада Безпеки може призвати сторони до залагоджування суперечки за допомогою вказаних їм засобів.

     Відповідно  до міжнародного права мирні засоби вирішення суперечок розділяються на групи:

     а) засоби, що не мають обов'язкової сили для конфліктуючих сторін: переговори, добрі послуги, посередництво, комісії з розслідування і узгодження точок зору сторін;

     б) засоби, що зобов'язують сторони: арбітраж, міжнародне судочинство;

     в) засоби вирішення суперечок за допомогою не судових міжнародних органів.

     Переговори є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання протиріч. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. Держави намагаються шляхом безпосереднього обміну думками між їх представниками знайти формулу, яка може бути прийнята сторонами конфлікту. Це може статися шляхом взаємних поступок сторін, відмови сторін від своїх претензій або визнання претензій іншої сторони, навіть якщо такі претензії юридично необґрунтовані. Прояв доброї волі на переговорах часто виступає як неодмінна умова того, щоб конфліктна ситуація не призвела до вживання останнього засобу, якими є військові дії. Добра воля сторін вважається необхідною умовою результативності переговорів. Крім того, переговори повинні проводитися на основі пошани принципів рівності і суверенності їх учасників, а також з врахуванням взаємних інтересів. Переговори проводяться навіть тоді, коли між державами не встановлені дипломатичні стосунки. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою. Різновидом переговорів є консультації.

     Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів — сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

     Посередництво використовується за ситуації, коли сторони конфлікту не здатні приступити до безпосереднього врегулювання спірної ситуації. У такому разі звертаються до допомоги іншої держави або суб'єкта міжнародних відносин. На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головне завдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними. Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

     Комісії з вивчення можуть скликатися сторонами конфлікту у разі, коли при обговоренні між сторонами виявляється різниця в уявленнях про фактичне положення справ (наприклад, з питання кордонів). Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Відповідно до встановленої процедури створений орган ухвалює висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування пропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії). Така комісія лише встановлює факти, і її позиція не може бути зобов'язуючою для конфліктуючих сторін. Комісія розробляє пропозиції по безпечному рішенню спірного питання. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.). Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників.

     Арбітраж (третейський суд) ставить за мету врегулювання спорів, як правило, юридичного характеру, хоча можуть бути також спори, які включають, в основному, елементи політичного характеру. Сторони добровільно погоджуються на судовий розгляд проблеми третьою стороною. Звернення до арбітражу здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов’язковість рішення. Арбітром може бути держава або міжнародна спеціалізована організація постійного або одноразового типа, яка спеціалізується в якій-небудь галузі, наприклад, Постійний третейський суд і так далі. При розгляді суперечки третейські судді керуються нормами міжнародного права. З відома сторін вони можуть в своїх постановах спиратися на аргументи доцільності і раціональності. Передача справи на розгляд арбітражу містить в собі зобов'язання добровільного підпорядкування його рішенню.

     Міжнародне  судочинство, точніше кажучи, Міжнародний суд створений на основі багатобічної угоди. Він спирається на міжнародне право, діє безперервно і є незалежним. Держава може передати йому для вирішення міжнародний спір. З моменту передачі справи в компетенцію Міжнародного суду застосовуються норми судової процедури. Рішення суду обов'язкові для конфліктуючих сторін. На сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

     У міжнародній практиці спостерігається  зростання ролі міжнародних організацій у вирішенні суперечок між державами. Посилаючись на міжнародно-правові основи, сторони можуть вимагати втручання міжнародної позасудової організації, яка вважається компетентною в цій проблемі. Міжнародний орган (наприклад, Рада Безпеки) може за власною ініціативою санкціонувати способи врегулювання суперечки.

     ВИСНОВОК

     Існування міжнародного спору зобов'язує держави  вирішувати цей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані свої суперечки вирішувати тільки мирними засобами.

     На  підставі проведеного дослідження  слід зазначити наступне: правові  засоби вирішення міжнародних суперечок та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

     Конфліктуючі  сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії  виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися  практично в будь-якому юридичному конфлікті.

     Природним та правильним є рішення, коли для  розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні  організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові  інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд  та суди нижчих інстанцій, прокуратура  тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські  комісії, що створюються для вирішення  конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з  розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

     Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання  міжнародних зобов’язань, закріпились  у Статуті ООН, а принциповою  основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних суперечок є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

     Також, слід зазначити, що відповідно до чинного  конвенційного підходу у міжнародному праві визначення поняття “мирний  засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору” здійснюється шляхом наведення  переліку конкретних мирних засобів  або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу  в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародних суперечок - це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони суперечки та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.

     СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

1. Анісімов  Л. Н. Міжнародно-правові засоби вирішення  міжнародних суперечок. – Л., 1995.
2. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів Укр. акад. зовніш. торгівлі. - К.: Алерта: Пектораль, 2003.
3. Бабкіна О. В., Горбатенко В. П. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003.
4. Баймуратов М. А. Міжнародне право. – Харків: Одисей, 2008.

Роль  ООН у мирному розв'язанні спорів і конфліктів//Право України. – 2003. - № 1.

5. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. Навч. посіб. - К.: Либідь, 1995.
6. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. http://www.zaki.ru/.
7. Матвєєва С. А. Політологія: Навчальний посібник. – Х.: «Одисей», 2004.
8. Пушмін 3. А. Мирне вирішення міжнародних спорів. М., 1974.
9. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 року // Законодавство України <http://www.rada.gov.ua>.
10. Черкес М.Ю. Міжнародне право : Підручник. - 5-е вид., випр. і допов. - К.: Знання, 2006. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).