Мислення та мова

Реферат

з   логіки    на    тему :

„  Мислення та мова „ 
План: 

Вступ 

1. Мислення  

2. Визначення  мови  

3. Поняття знака . Види  знаків  

4. Рівні біометричного  аналізу  мови 

Висновок 
 
 

Вступ

           Логіка як одна з  найдавніших  галузей наукового  знання  є суттєвим  загальнокультурним  феноменом  від  початку її виникнення як  науки . Коли  люди  опиняються на роздоріжжі і від їх  вибору  залежить  їхня  подальша доля , потрібне максимальне напруження  думки й урахування  не тільки  особистого , а й усього нагромадженого  людством  досвіду .

            Логікою називають  науку , яка досліджує впорядкованість   людського мислення , його закони  й форми , і відповідну  навчальну   дисципліну . Розрізняють традиційну  і  сучасну  логіку . Був час , коли  чи не головну відмінність між ними вбачали в тому , що  перша  зберігала  в собі  елементи діалектичної логіки . Проте переважна більшість фахівців  вважає , що  специфіка сучасної формальної  логіка полягає у використанні ідеї наведення  доводів , подібних до обчислень у математиці , математичних методів , штучної мови тощо .

              Іноді говорять про логіку   різних  груп людей – дитячу  і жіночу ,логіку злочинців і  логіку  законників тощо . Логіка  має загальнолюдський  характер .Та в процесі  міркування  різні групи людей  схильні виходити із специфічних засад , положень , які видаються їм безумовно істинними , аксіоматичними , що може  істотно вплинути  на результати  їх міркувань , а іноді й на  самі  міркування .

            Мислення , як складний феномен  , є предметом  вивчення не  лише  логіки , а й багатьох  інших наук – гносеології ,психології , кібернетики , мовознавства та  інших наук . Так , гносеологія досліджує питання  відношення мислення  до буття , його  виникнення і  розвиток ,взаємозв’язок  з чуттєвим  ступенем пізнання , проблему  істинності тощо . Психологія вивчає мислення  стосовно тих  причин і умов , які забезпечують  нормальне функціонування і розвиток мислення  в  індивідуальному розвитку  людини , вплив на  мислення  емоцій , волі інших психічних  явищ . Кібернетика вивчає  мислення  шляхом  моделювання його  у вигляді спеціальних схем ,за допомогою  яких здійснюються  сприйняття , запам’ятовування  і переробка  інформації з метою  її ефективної передачі . Тому  традиційне визначення  логіки як науки про  закони і форми  мислення потребує  уточнення , оскільки  перелічені  науки теж досліджують відповідні закони і форми вияву мислення .

        Щоб вирізнити  специфіку законів  мислення , які  вивчаються  формальною  логікою , необхідно  звернутися  до проблеми  істинності та правильності мислення  специфіки фактичних і логічних помилок . 

Мислення

       Мислення і мова  -  дві сторони єдиного процесу  відображення  людською думкою дійсності , в якій , по-перше , кожній  окремо взятий акт мислення здійснюється індивідом на основі  створених іще до його появи на світ форм  та  результатів розвитку суспільної практики ,а , по-друге , думка реально існує не лише для індивіда , якому вона належить , а й для тих індивідів , що його оточують , для суспільства в цілому , і засобом  вираження цієї  думки якраз і є мова – безпосередня , чуттєво дана дійсність думки .

        Уже  традиційне  визначення  предмета  логіки не можна вважати точним , не з’ясувавши  такі  поняття , як „мислення” , „форма мислення” , ”закон  мислення” , з допомогою яких  розкривається предмет логічної науки. Важко перелічити  всі існуючі  визначення поняття мислення . Загалом  є дві тенденції в перекручуванні  змісту і обсягу цього поняття – надто вузьке  визначення  і надто широке . Першим різновидом  надто широкого  розуміння  поняття мислення  є ототожнення  його зі  „свідомістю”. Другим різновидом  надто широкого розуміння поняття „мислення” є той , згідно з яким до мислення  відносять  діяльність  митця  в  процесі  створення  художніх образів , інтуїцію ,а іноді  навіть  деякі  форми  відображення  високоорганізованих  тварин – так  зване  предметне  мислення тощо . Іноді поняттю мислення надається надто вузьке значення . Відомо , що до мислення відносять діяльність як  розуму , так і розсудку . А законами  мислення , тими законами , які  вивчаються  формальною  логікою , фактично вважаються закони  розсудку ( закони  міркування) . Тому  поняття  „мислення” у визначенні предмета  логіка  використовується  у вузькому  значенні . Виходячи з цих обставин , очевидно , раціональніше вважати , що формальна логіка  вивчає закони  розсудкової діяльності  людини .

        Неоднозначно  визначається  і  поняття  закону  мислення . Якщо  раніше  закон мислення визначався  як необхідний  внутрішній  зв’язок між думками, то тепер  він формується  так : закон  мислення – це завжди  істинне висловлення (формула) . Друге  визначення  вужче і коректніше , і заслуга тут , безумовно , належить математичній  логіці . Проте формування  законів логіки  засобами  традиційної й математичної  логіки дещо різняться .

       Є  проблеми щодо форм  мислення . Оголосивши форми  мислення  предметом  вивчення логіки , нечітко визначають , чому в центрі її уваги є саме поняття , судження  і умовиводи , а не  інші форми  мислення . До того ж залишається  нез’ясованим , які з цих  форм є формами мислі (думки) , а які – формами  мислення , тобто  руху  думок . Деякі  автори   стверджують , ніби  поняття і судження належать до форм  думки ( мислі) , а умовивід – до форми мислення . Поняття , справді ,більше тяжіє до  форми думки , а судження до – форми мислення .

        За спеціальним  вивченням   поняття свідомість , мислення ,  абстрактне мислення розглядають як синоніми . Мислення –це активний процес  діяльності людського мозку .  Свідомість –це процес  ідеального відображення  дійсності . Свідомість об’єднує  мислення, знання ,емоції,

пам’ять, волю . Абстрактне мислення – це  один із ступенів процесу пізнання, якому передує чуттєвий ступінь пізнання .Крім того абстрактне мислення має ще одну особливість – нерозривний зв’язок з мовою .

       Під думкою розуміють :  результат розумового  відтворення та  перетворення пізнавальних  образів об’єктів і оперування  ними на  основі аналізу і синтезу , ототожнення й розрізнення , деформації та інтеграції ; певний зміст свідомості взагалі безвідносно до пізнавального процесу ; знання  в єдності з інтелектуально-ємоційним ставленням  до нього  в найширшому  діапазоні  - від  безсумнівної  переконаності в його істинності до такого знання , істинність  якого підлягає значному  сумніву .

       За першим  витлумаченням думки проступає здатність нашого  мислення  до  створення таких пізнавальних  образів об’єктів і  оперування їх ознаками , які б давали  змогу  розпізнавати  загальне в окремому , абстрактне в конкретному , істотне у  випадковому . Думка  насамперед  передбачає аналіз  певної  предметності  через її  пізнавальний образ і  трансформацію цього  пізнавального  образу в певну  логічну  форму .

       Проте  думки були б  нестійкими  химерами та асоціаціями свідомості , якби людина  не вміла фіксувати їх у висловлюваннях , під якими в сучасній логіці  розуміють будь-яке розповідне речення  природної чи штучної мови , що відповідає  критеріям осмисленості . Висловлення характеризується через їх логічні аспекти , пов’язані із судженнями ,та граматичні  аспекти , пов’язані з реченням . Отже , думка виражає смисл речення .

       Наведений нами аналіз свідчить про те , що логіка вивчає  форми мислення  та відношення між ними . Форми мислення – це  вихідні елементи, з яких будуються наші  міркування  і в  яких  акумулюється  та функціонує знання  , а відношенням  між формами мислення  - це логічні  закони , згідно з якими  будуються наші знання у вигляді  окремих  міркувань ,  системи міркувань , теорій , фрагментів  теорій тощо . 

Визначення  мови

Мова – це безпосередня  реальність думки . Навіть тоді ,коли ми не розмовляємо , не записуємо наші думки ,ми все одно  втілюємо їх у слова, сукупність речень . Завдяки мові ми не тільки фіксуємо  здобуте знання  , а й  передаємо  інформацію  один одному , здійснюємо зв’язок  між поколіннями. Оскільки в мові  втілюється не тільки  знання як  результат пізнавальної діяльності , а й  спосіб його здобуття , то людина , вивчаючи мову , оволодіє  і певними  прийомами міркування .

       Насправді ж логіка не вивчає  структуру мови як такої , тобто  її граматичних властивостей . Граматичні  структури  безпосередньо не виражають логічних структур . Вони виражають загальні  і специфічні  принципи  побудови  природних  мов і є  предметом лінгвістики . На відміну лінгвістики , логіка вивчає не саму природну мову ,а закономірності , правила та головні прийоми реалізації і функціонування мислення в такій  матерії , як мова .

        Своєрідністю предмета логіка  є те , що  він безпосередньо не є даним . Процес дослідження форм мислення та різних відношень між ними безпосередньо даним має матеріальне втілення ,а саме мову . Тому мова – емпірична  реальність для логіки .

          У зв’язку з цим виникає  необхідність  з’ясувати , в чому  полягає здатність  мови бути  виразником  і реалізатором  мислення , чим характеризується  механізм  функціонування  мислення  у  мові , чим детермінований  зв’язок між мисленням  і появою різних  мовних  засобів .

         Коли йшлося  про абстрактне  мислення , ми  вказували на таку  його важливу  особистість  , як зв’язок із мовою , оскільки  в мовленні  реалізується єдність мови і мислення , яке є послідовністю слів , речень  та послідовністю думок . У процесі мислення ми оперуємо  мисленнєвим змістом , який безпосередньо не збігається  з тією  предметною дійсністю , від якої  він абстрагований .

         Тільки мові цей зміст як щось  ідеальне  реально існує . Тому  мова – дійсність , з якою має справу логіка .  Іншими словами , оскільки  логіка має своїм предметом форми мислення  та відношення між ними , а мислення не розривно пов’язане з мовою , то логіка  в цьому  розумінні є наукою про мову .  Але лише в цьому розумінні , інакше не можна буде відрізнити  логіку від лінгвістики . Визначимо мову як систему знаків , між якими існують відношення , що  визначаються правилами утворення та перетворення .

         Враховуючи все це , можна визначити систему знаків із заданою інтерпретацією : ця система  використовується для  спілкування та пізнання . Іноді в літературі можна зустріти визначення мови просто як  системи знаків Таке визначення  не точне , бо в ньому немає вказівки не те , за якими правилами  співвідносяться  знак і об’єкт , який він позначає , і що саме він позначає . Така система не є ще мовою .

         Як  бачимо ,поняття мови  надзвичайно  багатозначне . У  широкому  значенні  під нею  розуміють  будь-яку знакову  систему  разом  з її інтерпретацією або  системою значень . У такому аспекті про мову  можна говорити за наявності спеціальної системи  приймання  і передавання  інформації , що є вже у тварин , які  використовують для спілкування  між  собою звукові та інші сигнали .

        У психіці людини  еталони класифікації  не ототожнюються з окремими  предметами , а мають суто  абстрактний   характер . Вони фіксуються  у  вигляді  особливих сигналів  – мовних знаків .

        У вузькому  значенні  під мовою , або природною , звичайною мовою , якраз і розуміють  систему дискретних звукових сигналів , тобто знаків  разом з їх значеннями , систему , яка є головним засобом спілкування  не лише для її конкретного носія , а й для інших .

         Розрізняють мову як систему , сукупність значущих елементів – феном , лексем , морфем та інші , і відношення між ними – фенотичних ,граматичних, синтетичних , лексичних тощо , а  також мову  , або мовлення ,- як  реальне функціонування її у процесі людського спілкування . З цього погляду мова є сукупністю норм мовлення .

          Усю  множину  мов можна  поділити  на дві  півмножин  :  природні  мови та штучні . Серед природних мов розрізняють мови із специфічною семантикою  і мови із неспецифічною семантикою ( розмовна  мови різних  діалектів ).

           Природними мовами  ми називаємо  мови ,  які виникають  стихійно , в умовах практичної взаємодії   індивідів певної соціальної  групи . Природні  мови  використовуються   насамперед як ефективний засіб  спілкування .

           Штучні  мови – це  мови , створені  спеціально  для  фіксації  способів ,засобів  і результатів   пізнання . До штучних  мов належать  мови  математики , логіки , шифри  . У цих мовах  комунікативна  функція відходить на задній  план , вони не використовуються як засіб спілкування . Їх головна  мета – ефективно зафіксувати , утримати  одержану інформацію і  забезпечити  її надійне  передання від одного комуні канта до іншого .Вони можуть  бути  засобами  комунікації ( спілкування) лише для відповідних спеціалістів ( математичні викладки , логічні числення , шифри тощо) .

            Мовами із  специфікованою семантикою  є мови природних , гуманітарних  і технічних наук . Мови історії  , фізики чи філософії  включають   поряд із загальновживаними фрагментами  природної мови  спеціально обумовлені терміни ( тобто слова  із суворо  заданим змістом) , які складають  категоріальний апарат  кожної із  наук .

             Наприклад , слова  „ сила”, „ час”,  „швидкість” ми застосовуємо в різних галузях , але у фізиці , історії чи філософії  вони  мають відповідно  свій зміст , завдяки  чому їх називають – категорією філософії , історії  чи фізики . 

Поняття знака . Види знаків

 Оскільки  виражальним  елементом будь-якої  мови є знак , її можна формалізувати і „доручити” певні  традиційно  закріплені  за  мисленням  операції машині , що дістало своє втілення в  понятті „машинного”мислення , спричинивши  на зорі комп’ютерної  ери бурхливої  дискусії . Головною  темою  цих дискусій було  запитання , хто  саме  мислить -  машина , що здійснює  певні  логічні операції , чи людина , яка закладає в неї відповідну  програму ?

            Перш  ніж  відповісти на нього , слід  з’ясувати  історичну  роль знакових  систем у  людському  мисленні  та їх  розвиток  людиною до формалізованих знакових  систем . Історично  мовні  знаки закріплювали  у свідомості людини   суспільно  значущі  ситуації  і сприяли   зародженню в ній  абстрактної  категоріальної світки , що  накладалася  і поглиблювалась , стаючи  важливим  засобом пізнання людиною світу і  самої  себе . У формалізованих  мовах поняття образу інтерпретується зовсім по іншому. Зокрема , в кібернетиці  під образом  розуміють  інформацію  взагалі , а в математиці – об’єкт , який  розглядають як результат  перетворень іншого об’єкта , що є прообразом  першого .

         Оскільки об’єктивним  способом  існування образів  у людській  свідомості  і знаряддям оперування  ними  є матеріальна знакова  модель та  словесно-мовна   діяльність суб’єкта з цими моделями , завданням розкриття  матеріальних  умов і  механізмів  реалізації образу , його перетворень і функціонування  є здебільшого  кількісний і  якісний  аналіз  знакових  систем , виявлення їх  евристичної ролі в системі пізнавальних  образів .

       Отже ми  не  можемо  абстрагуватися  від  того  незаперечного факту,  що у  знакових  системах  образ  зникає тією  самою   мірою , якою він матеріалізується , перетворюється  на систему   знаків , що за  своєю  формою  буття не мають нічого спільного  з  відображувальними  об’єктами , будучи відображеннями  їх лише у свідомості .

        Кібернетичне  моделювання  мислення  дає  змогу людині глибше  і всебічніше  вивчати  й саме  мислення як продукт людської  праці , і форму  спілкування  між  людьми засобами  мови якої і є знак , слово, висловлювання .

       Отже , з наведеного визначення  мови  випливає , що головним  її  елементом  є знак . Під  знаком  розуміють  матеріальний об’єкт , який символічно , умовно представляє і відсилає до означуваного  ним  предмета , явища , події , властивості , відношення. Щодо мови , то тут  знаками виступають  слова і словосполучення. При  цьому слова і словосполучення  завжди мають  певні предметні  значення , тобто  вказують на відповідні  об’єкти .

        Застосування  знаків властиве  різноманітним  формам  людської  діяльності .  Предметом  спеціального  вивчення знак стає з часів  античності.              Використовуючи  знаки , люди  не тільки передають думки один одному , а й підвищують  ефективність  процесу  мислення .Лейбніц вважав , що знаки повинні відповідати двом  основним вимогам :по-перше , бути  короткими  і стислими  за формою  і містити  максимум  смислу в мінімумі  протяжності ; по-друге , ізоморфно відповідати позначуваним ними  поняттям ,

представляти прості  ідеї найбільш природним  способом .

       Знаки поділяють на три   види : знаки-індекси , знаки-образи , знаки-символи .

        Знаками-індексами називають   знаки, які  безпосередньо   вказують на  позначуваний  ними  предмет . У цьому  випадку між знаком і предметом існує зв’язок , аналогічний зв’язку наслідку з причиною . Наприклад , дим вказує на наявність вогню , зміна висоти ртутного стовпчика –на відповідні  зміни в атмосфері.

         Знаки-образи  мають певну подібність  з відповідними предметами . Це карта , план місцевості , креслення.

          Знаки-символи – фізично не пов’язані з предметами , на  які  вони вказують . Тут зв’язок  між  знаком і  предметом складається або  за  угодою , або  стихійно при формуванні  мови і практичного її  засвоєння конкретною  людиною . Саме ці знаки  складають  основу  мови . Слова і є знаками-символами .

        Перевага знака-символу  над   іншими  знаками полягає в тому , що за його допомогою  можна   відображати різноманітний зміст  , маючи  гнучкий  зв’язок  з  предметом , знак-символ  може  виразніше представити зміст . Тобто , використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те , що  для  нас суттєве  саме зараз у  предметі , про який  ми  говоримо , який  ми розглядаємо , досліджуємо .

         Іншими словами , відмінність  між  знаками  полягає саме  у характері  зв’язку , який  може  мати знак  конкретного  виду з предметом .Найдосконаліший   за характером – зв’язок між  знаком-символом і предметом . Це дає право розглядати основні  характеристики знака  на прикладі знака-символу , оскільки  все , що притаманне знаку-символу , можна з певною  мірою умовності екстраполювати на знак-індекс  і знак-образ .

          Кожний  знак  повинен вказувати   на  певний  предмет і нести  певну інформацію  про  цей  предмет . Тобто ,  кожний знак характеризується  предметним значенням і смислом .

         Предметним  значенням знака   називають  об’єкт , який позначається  цим знаком . Такими  об’єктами  можуть бути  окремі  предмети , множини предметів , явищ , події , властивості ,відношення тощо .

         Смислом є інформація ,яку   несе знак  про  предмет . Тут слід  зауважити ,що , говорячи  про смисл знака , ми маємо   на увазі  інформацію  про  предмет ,  завдяки який  ми  однозначно  виділяємо предмет і  відрізняємо його від  інших  предметів . Тобто не будь-яка  інформація  про предмет може відіграти роль  смислу . Таку інформацію називають прямим смислом . Прямий смисл слів  і словосполучень  необхідно відрізняти від переносного та  буквального . Переносний смисл слова вказує лише  на подібність одних об’єктів до інших . Буквальний смисл слова вказує на буквальне  походження слова . 

Рівні семіотичного  аналізу  мови

Знакам  і  знаковим  системам притаманні  різні  відношення . По-перше , це відношення  між  знаками  у знаковій  системі , яке називається  синтаксичним (складання , побудова , порядок ) . По-друге , між знаком та об’єктом  і знаковою  системою об’єктів існує відношення яке називається семантичним (позначуваний) . По-третє , між суб’єктом , який  використовує  знакову систему , і самою знаковою  системою є відношення , яке  називається прагматичним ( практичним ). Синтаксичні , семантичні та прагматичні відношення  називаються  семіотичними  відношеннями . У ХІХ ст.. американський філософ і логік  Чарльз  Пірс  засновує спеціальну  науку про знаки – семіотику  , яка вивчає властивості семіотичних відношень і подає  методологію побудови знакових  систем . Семіотика як  теорія  знакових  систем  має три розділи :  синтаксис , семантику і  прагматику .

           Синтаксисом  називають розділ  семіотики ,  який вивчає  синтаксичні  відношення .  На  перший  погляд  може  здатися , що таке визначення  синтаксису є тавтологічним . Насправді ж це не так .  Мається на увазі ось що. Синтаксисом називають і синтаксис знакової  системи ( синтаксисчні відношення або правила , що визначають ці відношення) , і синтаксис як науку про синтаксис знакової  системи . В останньому  випадку доцільніше було б вживати термін  „синтактика”.  Але практично до цього  терміну звертаються рідко , оскільки з контексту завжди видно , про який синтаксис  ідеться .

          При  синтаксичному  аналізі   знакової  системи  абстрагується   від смислу  і значення  знаків .

           Семантика як  розділ  семіотики  вивчає  властивості семантичних відношень . Зрозуміло , що термін  „семантика”  також  має два смисли :  ним позначають і  семантичні  відношення  знакової  системи , і науку про семантичні  відношення знакової системи . Розрізнити смисл цього терміна  в кожному конкретному випадку допомагає контекст .

         І , нарешті , прагматика  як  розділ  семіотики  досліджує  прагматичні відношення  знакової  системи .

          Синтаксис ,семантика , прагматика  як розділ семіотики  розробляють   спеціальний інструментарій  дослідження знакових  систем . Зважаючи на цей інструментарій , визначають три рівні семіотичного  аналізу знакових систем :  синтаксичний , семантичний , прагматичний .

           На синтаксичному  рівні аналізу  досліджують знаки   самі по  собі , тобто  визначають принципи   побудови знаків . Семантичний  рівень  аналізу розкриває принципи співвідношення  знака і  значення .  Прагматичний  рівень аналізу  висвітлює  відношення  між  знаковою системою та її  носієм.

           Виділення  трьох  рівнів  аналізу  мови  обумовлено насамперед  тим , що мова розглядається як  засіб , інструмент спілкування . Саме з  тлумачення  мови  як інструменту  спілкування випливає , що будь-який акт  спілкування передбачає :

   а) систему  засобів спілкування  ( до якої належать слова , фрази , а також різноманітні знаки ). Головною  характеристикою засобів спілкування є їх здатність передаватися  по каналах комунікації ;

   б) систему   явищ , до  яких відносяться фрагменти   мови .  Ці явища знаходяться за межами мови  і складаються складають поза лінгвістичну  дійсність ;

  в) системи  , між якими  відбувається спілкування  . Їх  називають  комунікативними   або інтерпретаторами .

             Кожний  з  рівнів  семіотичного  аналізу  розглядається як  певна  абстракція від реального процесу спілкування , де вони  виступають в єдності .

            У цьому  розумінні  на  синтаксичному  рівні ми беремо  до уваги лише систему (а)  і відношення , які існують в  середині цієї  системи . Іншими  словами , тут спілкування розглядається  як звичайна  маніпуляція  знаками , що  обумовлена їх структурними  властивостями  та відношеннями .

            Семантичний  рівень  аналізу  визначається як система  (а), до  якої додати систему (в) . Але  це не просто  система (а) , тобто  чисті  знаки ,а  знаки  пов’язані з певними типами значень .  Тут предметна  сторона знака  виступає  на передній  план , є  визначальною .

            І  , нарешті , прагматичний  рівень  є  така абстракція від реального  процесу спілкування , яка   дає  можливість  розглянути системи (а) І (в)  з позицій  того , ким  і в  яких умовах вони застосовуються . Мається на увазі , що на прагматичному  рівні знак  і його значення  сприймаються і вживаються  через  зміни смислової характеристики слів та  виразів , через  явища емоційного забарвлення того , про що йдеться , через передумови світоглядного характеру суб’єктів , які  спілкуються . Таке  розрізнення рівнів семіотичного  аналізу мови  дозволяє  розглядати семіотику як єдину галузь  дослідження мови , формувало цілісний підхід до висвітлення  мови як  соціокультурного  феномена .

            На  розрізненні рівнів  семіотичного  аналізу звертає увагу  Р.  Карнап. Він пропонує  розрізняти  емпіричну семіотику від чистої  семіотики . Завдання емпіричної  семіотики – вивчення  мови , що  історично  виникли . Завдання ж чистої семіотики  -  аналізувати  штучні  мовні  системи , насамперед  створені для  потреб і в межах логіки .

            Оскільки природна  мова , інструмент  спілкування , є  також  втіленням  у собі  мислення , то  результат  її синтаксичного  , семантичного, прагматичного  аналізу це база , фон , на якому  могла вирости  чиста семіотика . Іншими словами ,  численні результати  емпіричної семіотики  дають ключ  до розуміння специфічних проблем  логічної семіотики .  А іноді те , що в логічній семіотиці є нормою , в емпіричній семіотиці є винятком , який  обумовлений певними  межами дослідницького та практичного характеру .

            Наприклад , аналізуючи розрізнення   рівнів семіотичного аналізу К. Огден  і Дж. Річардс  звертаються до  схеми , яка дістала назву „ трикутник  віднесення” . Суцільні  лінії  трикутника вказують  на  реальні  відношення  між  символом  і предметом виникли завдяки  посередництву думки (смислу). Значить  смисл – це така  інформація  про  предмет , яка однозначно характеризує  предмет . Звідси випливає , що знаки можуть  мати  один денотат , але різний смисл , і не  можуть  нести  різний  смисл , а вказувати на один і той  самий денотат .

           Ці  міркування , що випливають  з розгляду „трикутника віднесення” , є загальними як  емпіричної  , так і для логічної  семіотики .