Мислення

Вступ 3

1. Поняття про мислення 4

2. Розумові дії та операції  мислення 7

3. Форми мислення 11

4. Різновиди мислення 15

5. Індивідуальні особливості мислення 18

6. Мислення та інтелект 20

 Висновки 21

 Література 22

Вступ

 Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприймань. Відображуючи дійсність на чуттєвому рівні за участю аналізаторів, людина одержує різнобічну інформацію про зовнішні властивості та ознаки предметів, які фіксуються в її свідомості у формі звукових, просторових, часових, смакових, дотикових та інших уявлень. Проте такої інформації про об’єктивний світ людині недостатньо для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка потребує глибокого і всебічного знання об’єктів, з якими доводиться мати справу. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогою мислення — вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності.

 Так, не можна безпосередньо  побачити будову атомного ядра, хімічну реакцію, фізіологічні  процеси, які відбуваються в  живій клітині, ультрафіолетове проміння тощо. Щоб усі ці безпосередньо не видимі, але важливі для розуміння об’єктів властивості розкрити, людина вдається до міркувань, обчислень, експериментів, зіставлення фактів та інших опосередкованих дій. Опосередкування можуть різнитись за складністю залежно від особливостей пізнавального завдання та об’єкта пізнання.

 До опосередкованого пізнання  людина вдається тоді, коли безпосереднє  пізнання виявляється неможливим  через недосконалість людських  аналізаторів або недоцільність,  що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

1. Поняття про мислення 

 Особливість мислення полягає в тому, що завдяки йому в об’єктах відображуються не будь-які, а істотні ознаки та властивості, що грунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах та явищах. Істотні ознаки та відносини виражають сутність предметів і явищ, їх причинно-наслідкові залежності. Їх розкриття дає можливість зрозуміти закони, яким підпорядковані процеси, що відбуваються у природі та суспільстві, впливати на них у власних інтересах.

 Ще однією особливістю мислення  є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями. Так вона пізнає загальні властивості металів, геометричних фігур, принципи функціонування технічних систем, розвитку психічних явищ тощо.

 Перелічені ознаки мислення  характеризують його як специфічну  форму абстрактного пізнання  дійсності, як складну пізнавальну  діяльність.

 Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

 Мислення людини нерозривно  пов’язане з мовою, яка є  знаряддям формування і способом  існування думки. У слові закріплюється  нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби. Узагальнюючи у слові свої знання про предмети та явища дійсності, людина виходить за межі того, що дано їй безпосередньо у відчуттях і сприйманнях, значно розширює свої пізнавальні можливості, удосконалює мислення.

 Розумова діяльність органічно  пов’язана з практикою. Практика  є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами  людської практики і розвивається  у процесі пошуку шляхів їх  задоволення. Навіть для наукових  теоретичних проблем пізнання, які не пов’язані безпосередньо з потребами практики, вона є їх віддаленим джерелом. У свою чергу, практична діяльність неможлива без мислення, вона стимулює його постійний розвиток, сприяючи впровадженню досягнень людської думки в різні сфери життя суспільства.

 Значення мислення в житті  людини полягає в тому, що воно  дає можливість наукового пізнання  світу, передбачення і прогнозування  розвитку подій, практичного оволодіння  закономірностями об’єктивної дійсності,  постановки їх на службу потребам та інтересам людини.

 Мислення є підвалиною свідомої  діяльності особистості, формування  її розумових та інших властивостей. Рівень розвитку мислення визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися  в оточуючому світі, як вона  панує над обставинами та над собою.

 Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання  закономірностей об’єктивного світу,  має суспільну природу. Суспільно-історична  зумовленість мислення виявляється  в тому, що в кожному акті  пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика. Широта узагальнень і глибина розкриття сутності явищ значною мірою зумовлені також результатами пізнання дійсності, досягнутими на попередньому етапі історичного розвитку людського суспільства. Як за прибережною хвилею відчувається тиск цілого океану, слушно зауважував з цього приводу Д. Писарєв, так і за кожною думкою людини, якою б новою чи оригінальною вона не здавалася, стоїть досвід багатьох попередніх генерацій.

 Отже, хоча мислення кожної  людини розвивається й формується  у процесі її власної активної пізнавальної діяльності, його зміст і характер завжди зумовлені загальним рівнем пізнання, якого досягло суспільство на певному етапі свого розвитку. Це дає підстави розглядати мислення як продукт суспільно-історичного розвитку. Суспільна природа мислення виявляється також у потребах суспільства, характері тих пізнавальних завдань, на розв’язання яких воно спрямоване.

 Об’єктом розумової діяльності  завжди є найактуальніші проблеми, породжені сучасністю. На нинішньому  історичному етапі такими є екологічні проблеми, проблеми економічної інтеграції країн в умовах ринкових відносин та ін. Поглиблення соціальної сутності мислення зумовлене потребою постійно залучати для розв’язання кожного конкретного завдання досвід, нагромаджений фахівцями в суміжних галузях знання. Завдяки соціально-історичній природі мислення людство забезпечує наступність у передаванні від генерації до генерації інтелектуальних надбань, створюючи умови для соціального та науковотехнічного прогресу.

12.2

2. Розумові дії та операції мислення

 Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його  характеризують. Перехід від фактів  до розкриття їх сутності, до  узагальнюючих висновків відбувається  за допомогою розумових і практичних  дій. 

 Розумові дії — це дії  з об’єктами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мислення (наприклад, при розв’язуванні арифметичних задач) формуються на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх формування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення.

 Далі вони автоматизуються,  узагальнюються, згортаються. 

 Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов’язані з конкретним матеріалом. У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або процеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

 Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізнаються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів. Операції порівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об’єктів. Порівнянню належить важлива роль у розкритті істотних ознак предметів.

 “Усе у світі ми пізнаємо  через порівняння, і якщо б  нам спіткався якийсь новий  предмет, якого ми не могли  ні з чим порівняти, ні від  чого відрізнити (якби такий предмет  був можливий), то ми про цей  предмет не склали б жодної  думки і не могли б сказати про нього жодного слова”, — вважав К. Ушинський.

 Аналіз і синтез. Аналіз у  мисленні є продовженням того  аналізу, що відбувається в  чуттєвому відображенні об’єктивної  дійсності. Це уявне розчленування  об’єктів свідомості, виокремлення  в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

 Об’єктом аналізу можуть  бути будь-які предмети та їх  властивості. Починається аналіз  у практичних діях і завершується  уявним розумовим аналізом. Аналіз  необхідний для розуміння сутності  будь-якого предмета, але сам його не забезпечує.

 Розуміння потребує не лише  аналізу, а й синтезу. Аналіз  і синтез — це протилежні  й водночас нерозривно взаємопов’язані  процеси. Синтез — це уявне  поєднання окремих частин, боків,  аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

 Синтез, як і аналіз, спочатку  виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки,  образи, уявлення. Аналіз і синтез  — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

 Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить  в абстрагування (“абстрагувати”  від лат. abstragere — відволікати,  відвертати), тобто уявне відокремлення  одних ознак і властивостей  предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

 Виокремлені у процесі абстрагування  ознаки предмета розуміються  незалежно від інших його ознак  і стають самостійним об’єктом  мислення. Так, спостерігаючи переміщення  у просторі різних за характером  об’єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, людина виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

 Застосування операції абстрагування  в пізнавальній діяльності дає  можливість глибше й повніше  відображати найскладніші явищаоб’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характеризується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Абстрагування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагальнення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

 Узагальнення — це продовження  і поглиблення синтезуючої діяльності  мозку за допомогою слова. Слово  виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

 Узагальнення виокремлених  ознак предметів та явищ дає  можливість групувати об’єкти  за видовими, родовими та іншими  ознаками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

 Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокремити ознаки об’єктів, що підлягають класифікації, порівняти об’єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації, згрупувати об’єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів називається систематизацією.

 Систематизація забезпечує  виокремлення та подальше об’єднання  не окремих об’єктів, як це  спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

 Отже, процес розуміння предметів  та явищ об’єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстрагування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мислення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

12.3

3. Форми мислення 

 Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень,  міркувань, умовиводів і понять.

 Судження — це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Наприклад: “Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам”; “Ця квітка — блакитна”; “Це вагомий доказ”.

 Характерна  властивість судження полягає  в тому, що воно існує, виявляється  й формується в реченні. Проте  судження та речення не тотожні. 

 Судження  — це акт мислення, що відображує  зв’язки, відносини речей, а  речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки, сполучники, прийменники, не є судженнями (“Агов!”, “Ану!”, “Хто це?”). Таким чином, між судженнями та реченнями існує складний зв’язок.

 Кожне  судження містить суб’єкт і  предикат. Суб’єктом є предмет  судження, про який ідеться і  який відображується у свідомості  людини.

 Предикат  — це відображення відносин, ознак,  властивостей, які людина стверджує. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються” (“усі метали” — це суб’єкт, а “при нагріванні розширюються” — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи “Кит — не риба”, ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

 Судження  є істинним, якщо воно правильно  відображує відносини, що існують  в об’єктивній дійсності. Істинність  судження перевіряється практикою.  Судження бувають одиничними (“Київ  — столиця України”), частковими (“Деякі метали легші, ніж вода”), загальними (“Усі люди смертні”). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними (“У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові”). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

 Істинність  знань або суджень можна з’ясувати  шляхом розкриття підстав, на  яких вони грунтуються, порівнюючи  їх з іншими судженнями, тобто  розмірковуючи.

 Міркування — це низка  взаємопов’язаних суджень, спрямованих  на те, щоб з’ясувати істинність  якоїсь думки, довести її або  заперечити. Прикладом міркування  є доведення теореми. У процесі  міркування людина з одних  суджень виводить нові шляхом умовиводів.

 Умовиводом називається така  форма мислення, в якій з одного  або кількох суджень виводиться  нове. В умовиводах через уже  наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією. 

 Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: “Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються”.

 Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: “Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється”.

 Умовивід за аналогією грунтується  на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками. Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

 Дані, отримані у процесі  мислення, фіксуються в поняттях. Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки.

 Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об’єкти від інших, тобто це властивості, без яких об’єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними ознаками).

 Поняття виникають на грунті  чуттєвого досвіду. Він є передумовою  формування змістових понять. Поняття  відбивають світ глибше, повніше,  ніж уявлення.

 Поняття завжди існує й  виявляється у слові, через  яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

 Поняття і слово становлять  єдність, але не тотожність. Слово  не утворює поняття, воно є  лише знаряддям утворення поняття.  Поняття — елемент думки, слово  — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: “вечоріє”, “так” — це слова, але не поняття.

 Іноді поняття виражається  кількома словами. Наприклад,  поняття “єдність організму та  середовища” виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

 Обсяг поняття — це відображене  в ньому коло об’єктів, а зміст  поняття — це відображена в  ньому сукупність істотних ознак  об’єктів.

 Поняття з більшим обсягом називаються родовими (“меблі”, “рослини”) стосовно понять з меншим обсягом ознак (“стіл”, “дерево”), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями (“рух”, “кількість”, “якість”, “простір”, “час”).

 Поняття поділяються на загальні  та одиничні. Поняття, що відбивають  істотні ознаки одиничних об’єктів, називаються одиничними (“країна”, “місто”, “письменник”, “вчений”), а цілих класів предметів —  загальними (“елемент”, “зброя”).

 Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (напри-клад, “меблі”, “рослини”, “тварини”). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів (“вага”, “мужність”, “хоробрість”, “добро”, “зло” тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

4. Різновиди мислення 

 Об’єктом розумової діяльності  людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підгрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або абстрактне.

 Наочно-дійове мислення характеризується  тим, що при цьому розв’язання  завдання безпосередньо міститься  в самій діяльності. Генетично  це найбільш рання стадія розвитку  мислення. Саме з цього починається  розвиток мислення первісної людини у процесі зародження трудової діяльності, коли розумовий та практичний її боки постають в органічній єдності, причому розумова діяльність ще не виокремилася з предметно-практичної як самостійна. З цього різновиду починається розвиток мислення і в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.

 Наочно-дійове мислення в  розвиненому вигляді властиве  й дорослій людині. Особливо необхідне воно тоді, коли найефективніший розв’язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності. Наочно-дійове мислення притаманне людям тих професій, які за змістом потребують практичного аналізу, різноманітного комбінування та конструювання, наприклад шахістам, конструкторам, винахідникам. Важливу роль наочно-дійове мислення відіграє там, де продуктивне та економічне розв’язання завдання пов’язане із застосуванням предметно-практичних процедур.

 Наочно-образне мислення характеризується  тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах.

 Наочно-образне мислення значно  розширює пізнавальні можливості  особистості, дає їй змогу змістовніше  й різноманітніше відображати реальність. Великі можливості цього різновиду мислення виявляються, зокрема, в образотворчому мистецтві. Ілюстрацією цієї тези є різні напрями абстракціонізму та модернізму, де змістове навантаження образів передається в адекватно сконструйованих митцем символах.

 Схематизація та символічне  відображення дійсності виявляються  продуктивними і в інших видах  людської діяльності, допомагаючи  з більшою точністю та узагальненістю  відображати реальність, наприклад  при складанні моделей сітьового планування діяльності, при розв’язанні конструкторсько-технічних завдань тощо. Наочно-образне мислення розвивається в діяльності, характер якої потребує оперування образами різного ступеня узагальненості, схематичного зображення предметів та їх символічного позначення.

 Словесно-логічне, або абстрактне  мислення здійснюється у словесній  формі за допомогою понять, які  не мають безпосереднього чуттєвого  підгрунтя, властивого сприйманням  та уявленням. Більшість понять, якими виражаються економічні, суспільно-історичні, наукові категорії, є продуктами великої абстрагуючої діяльності мислення, в яких не простежується їх безпосередній зв’язок з чуттєвою реальністю.

 Саме цей вид мислення  дає можливість встановлювати  загальні закономірності природи  та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

 Зазначені види мислення  виявляються й перебувають у  певному співвідношенні. У розвинених  формах вони можуть виявлятись  як індивідуальні особливості  мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.

12.7

5. Індивідуальні особливості мислення 

 Розумова діяльність різних  людей, підлягаючи загальним психологічним закономірностям, водночас характеризується індивідуальними особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

 Самостійність мислення характеризується  вмінням людини ставити нові  завдання й розв’язувати їх, не  вдаючись до допомоги інших  людей. Самостійність мислення  грунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов’язана з критичністю.

 Критичність мислення виявляється у здатності суб’єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зважує всі “за” і “проти”, виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій.

 Критичність і самостійність  мислення великою мірою залежать  від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань. 

 Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключатися з одного способу розв’язання завдань на інший, змінювати тактику і стратегію їх розв’язання, знаходити нові, нестандартні способи дій за змінених умов.

 Глибина мислення виявляється  в умінні проникати в сутність  складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруваннями неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачати можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати закономірності природи та суспільного життя.

 Широта мислення виявляється  у здатності охопити широке  коло питань, у творчому мисленні  в різних галузях знання та  практики. Широта мислення є показником  ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.

 Послідовність мислення виявляється  в умінні дотримуватися логічної  наступності при висловлюванні  суджень, їх обгрунтуванні. Послідовним  можна назвати мислення людини, яка суворо дотримується теми  міркування, не відхиляється в бік, не “перестрибує” з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об’єктивність у висновках.

 Швидкість мислення — це  здатність швидко розібратися  у складній ситуації, швидко обдумати  правильне рішення й прийняти  його. Швидкість мислення залежить  від знань, міри сформованості  розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів. Швидкість мислення слід відрізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продумуючи належно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих наслідків наспіх прийнятих рішень.

 Усі якості мислення людини  формуються й розвиваються в  діяльності. Змістовна й відповідно  організована діяльність сприяє  всебічному розвитку цінних якостей  мислення особистості. 

6. Мислення та інтелект 

 Важливе місце серед досліджень  інтелекту в сучасній пси¬хології посідають праці Ж. П'яже та його однодумців.

 Теорія інтелекту Ж. П'яже  включає два основних компоненти  — вчення про функцію інтелекту  й про стадії розвитку інтелекту.  Основні функції інтелекту, або  функціональні інва¬ріанти, — це організація й адаптація.

 Адаптація, у свою чергу,  включає два взаємопов'язані процеси  — асиміляцію та акомодацію. Асиміляція  підкреслює відтворення суб'єктом  у його пізнавальній активності  певних характеристик об'єкта  пізнання. Акомодація — це процес пристосування суб'єкта пізнання до вимог, які висуває об'єктивний світ. У процесі пізнавальної активності змінюється і сам суб'єкт пізнання, накопичуючи пізнавальний досвід.