Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Мистецтво Китаю

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Інститут дошкільної та початкової освіти

Кафедра філософії та

суспільствознавства

Реферат на тему:

«МИСТЕЦТВО КИТАЮ»

Підготувала:

студентка ІІІ к. 305 гр.

факультету початкової освіти

Романенко Катерина

Перевірила:

Голобородько В.М.

Умань – 2008

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………......3

1. Китай. Китайська стародавність………………………………………………………….4

2. Культурні здобутки Середньовіччя. Період формування феодальних відносин…….6

3. Період Сунської імперії та монголо-татарського іга……………...…………………10

4. Правління династії Мін…………………………………………………………………13

5. Період пізнього феодалізму (XVII —30-ті роки XIX ст.)……………………………15

Висновок……………………………………………………………………………….17

Список використаної літератури…………………………………………………......18

ВСТУП

Кожна з великих класичних культур Сходу унікальна. Своєрідність традиційної китайської культури полягає насамперед у відомому феномені рівня буденної свідомості, яка давнот вже отримала назву «китайської церемонії» [6, c.94].

Культура Давнього Китаю є однією з найдавніших і найоригінальніших культур стародавнього світу [4, c.57]. Витоки культури Китаю сягають ІV- III тис. до н.е. Для цього часу характерні виліплені від руки або на гончарному колі посудини. Вони схожі на неолітичну кераміку інших народів, водночас нанесені на посуд ромби, трикутники, зиґзаґи та кола становлять не лише систему знаків, але й являють собою початок китайської писемності [1, c.59-60].

У давньоми Китаї існували матріархальні і патріархальні суспільства. Культура Яньшаю, що процвітала приблизно 6000 років тому, можливо представляла собою матріархальне суспільство. Луньшанська культура, що існувала приблизно 5000 років тому, являло собою приклад патріархального суспільства. В цей період люди вдосконалили навички виготовлення кам’яних знарядь та кераміки. У доповнення до полювання та рибальства отримало розвиток скотарство та землеробство.

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою правителі Китаю колись хотіли відгородитися від «варварів» Вона є грандіозною архітектурною спорудою IV – ІІІ ст. до н.е. і була збудована на північному кордоні Китаю для захисту країни від зазіхань кочівників на її територію. Спершу її довжина становила 750км, а після численних добудов упродовж століть – більш як 4000км. ширина – понад 5м, а висота сягає 7-8м.

Особливе значення для розвитку Китаю мала Цинь-Ханська епоха. Тоді було закладено основи культурних традицій, які стали фундаментом для подальшої багатовікової культури [1, c.59-60].

У Давньому Китаї було винайдено папір, порох, компас, сейсмограф, форфор, культура шовку, якими користується людство. Давньокитайська культура постійно впливала на культурний розвиток чисельних народів, що населяли у давнину території Індокитаю, Монголії, Тібету, Маньчжурії, Кореї і особливо Японії [2, c.36].

Кожний китаєць носить у собі неусвідомлене почуття значущості історії, влади минулого над сьогоденням. За цим стоять тисячоліття безперервного розвитку країни, що розташувалася на території Центральної та Східної Азії і в умовах географічної, а з часом і ідеологічно обґрунтованої відокремленості від інших культурних ареалів світу, створила унікальну культуру, яка протягом свого існування завжди була для багатьох народів живодайним духовним джерелом. Знахідки археологів свідчать, що територія сучасного Китаю входила в зону первісного формування людини сучасного вигляду, яка пройшла традиційні етапи свого початкового розвитку, позначені зміною знарядь праці та форм соціальної організації [3, c.42].

Китай. Китайська стародавність.

Археологами були виявлені перші поселення первісних людей на величезній території Китаю: первісної лантьянської – Лантьянь провінція Шенси, самий давній з всіх відомих мешканців Китаю; Юаньмоуська людина – повіт Юаньмоу провінція Юньнань, йому 1,7 мільйонів років; група давніх людей „пекінський синантроп” – селище Чжоукоудянь південно – західне передмістя Пекіну, 500 тисяч років тому. Представники цієї культури володіли основними характеристиками „людини розумної”: ходили на двох ногах, були здатні виготовляти та використовувати прості знаряддя, вміли добувати і зберігати вогонь.

Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів. У галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра — число л. У галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Мистецтво існувало в жорстких межах канонів, що передбачали дотримання традиції, умовність та символізм. Але нові тенденції пробивали собі шлях і передусім розкрилися в появі живої конкретики в образах природи й людини. В живописі зображення сповнилося шаленим рухом. Основним засобом емоційного впливу стає експресія, яка сповнює все — і жест, і міміку, і пластику, і кожний дотик пензля до шовку чи паперу. Природа, максимально наближена до людини, живе з нею в єдиному ритмі почуттів [3, c.52].

Музика. Китайська музика - одна з найдавніших у світі. Вона нараховує багато місцевих варіантів. У китайській музиці переважає одноголосся. Вивченням китайської музики займалися древні китайські філософи, богослови, математики. Конфуцій відводив у своєму навчанні велике місце музиці і займався збиранням народних пісень.

У VIII ст. у Китаї була створена перша школа музики і танцю - «Консерваторія грушевого саду».
У XIV ст. складаються північна і південна школи музики, причому для північної школи більш характерна героїчна тематика, а для південної - лірична.
У XVII ст. виникає опера.

Під музикою стародавні китайці розуміли дещо інше, ніж сьогодні ми, а саме – ритуальний танок під акомпанемент музичних інструментів. Музичне мистецтво, яке спочатку виконувало ритуальні функції, в чжоуський період отримує подальший розвиток. Поступово пісні і танці відособляються, удосконалюється техніка музичної гри і музичні інструменти. Кожна нота, кожен музичний ритм, найменший жест танцюриста щось символізували. Китайська гама, на відміну від нашої, будується на 5 нотах. Поряд із класичною існувала і розважальна музика, причому в різні періоди перемагала то одна, то інша. За часів імператора У Ді було створено «Музичне бюро», яке мало розробити стиль музики, призначений для світських розваг. Чиновники збирали народні пісні, переробляли у тогочасні модні пісеньки. Але у VІІ ст. до н.е. конфуціанці домоглися ліквідації цього інституту, який, на їх думку, розбещував народ, і таким чином класична музика отримала перемогу.

Доволі різноманітними були музичні інструменти китайців – гуслі, лютні, кам’яні та шкіряні барабани, металеві дзвони, гонги, дерев’яні цимбали, глиняні окарини [1, c.65] та цисяньцинь, пипа, хуцинь або эрху, ди,шэн...

Взагалі ж не можна не враховувати важливого місця музики в конфуціанській ритуалістиці, про що збереглися ранні свідчення. Відомо, що ще за часів Чжоу кількість музикантів і танцюристів, їхній ритуальний репертуар були регламентовані відповідно до рангу організатора й значення обряду. Причому музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою, що теж мало давнє історичне коріння: вже у XVIII—V століттях до нашої ери в Піднебесній існували артисти ю, які вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведінку людей. Пізніше народжуються терміни чан-ю (співак; актор, що співає) та пай-ю (комік, лицедій) [3, c.55].

Архітектура, будівництво. Велика китайська стіна була зведена на основі старих валів держав Цінь, Чжао та Янь, вона простягнулася по кордонах держави на тисячі кілометрів і стала взірцем оборонної архітектури. Її могутні стіни з важкими прямокутними сторожовими вежами та глибокими проїзними арками продовжували породжену періодом воєн між царствами традицію будівництва стін, фортець і багатоярусних сторожових башт «лоу» з кількома дахами й поярусними обхідними галереями [3, c.51].

Зводиться пишна нова столиця Лоян, розвиваються та вдосконалюються ремесла, зокрема ткацтво та гончарство. Друге століття нашої ери дарує світові папір. Локальні особливості культури, породжені природними умовами різних районів країни та взаєминами з сусідніми народами, дали місце й загальноетнічній специфіці, що яскраво виражалася в матеріальній культурі. Поруч із традиційними житлами — фанзами (фан-цзи) каркасно-стовпової конструкції, що урізноманітнювалася матеріалом, з якого в різних місцевостях робилися стіни, зводилися й прекрасні дво- і триповерхові будівлі з багатоярусними дахами, піднятими на кутах і вкритими черепицею. Складаються типи планування садиб, поштовх отримує садово-паркова архітектура, де панують свобода розміщення пейзажних видів, обов'язкові перепади рельєфу, водоймища, острівці, водоспади. Пишнішими стають і посмертні житла: кам'яні та цегляні гробниці — феньму, скельні — яйму, кам'яні зали перед місцем поховання, гробниці з вхідними пілонами — цюе.

Прикладне мистецтво. В похованнях знайдені фрагменти високохудожніх тканин і вишивок на шовку, на яких декоративні елементи органічно поєднані з динамічними зображеннями вершників, тварин, з ієрогліфічними написами. Мистецтво, що обслуговує культ, підпадає під вплив нового стилю, викликаного переосмисленням дао, в якому емоційний акцент переноситься зі спокою на рух.

Живопис. Портретна галерея ханьських поховань у розмаїтті своїх персонажів є чіткою фіксацією моментів найбільшого емоційного напруження людини. Почуття, що передаються через жести й ракурси рухів, виходять на перший план і стають метою зображення. Інтерес художника до промовистих миттєвостей світу людини й світу природи — результат зрушень у філософському розумінні людської природи, її вбудованості у Всесвіт. У книзі «Хуай-нань-цзи», написаній у ханьський період, яскраво розкривається усвідомлення людиною своєї тимчасовості на фоні безмежності й вічності світу. Пізній даосизм у визначенні сенсу життя вже не задовольняється тезою про злиття з вищими світовими силами й, таким чином, самоздійснення, а схиляється до сумного висновку про загибель унікальних можливостей особистості разом з фізичним кінцем і, відповідно, втрату їх для світу [3, c.53-54].

2. Культурні здобутки Середньовіччя.

Період формування феодальних відносин.

Буддійська концепція карми як чинника незмінної людської долі зміцнила народжену ще в ханьські часи практику оцінки позитивних якостей людей, яка дістала назву «чистих бесід» і перетворилася на впливовий політичний інститут, що ґрунтувався на філософських засадах. У III—IV століттях вона викликала суттєві зміни у філософії, літературі, мистецтві в цілому. Першим кроком до виникнення даної традиції стало дуже популярне мистецтво фізіогноміки, що зводилося до визначення строку життя, вдалих шлюбів і службової кар'єри.

Знаком виходу глибинних внутрішніх структур людини назовні стала поетизація пейзажу як у живописі, так і в літературі; у мистецтві, що вже не задовольнялося суто практичною функцією, починає складатися естетичний канон. Одну з перших спроб викласти деякі його характеристики зробив учений Цзун Бін (V ст.) у своєму есе «Попереднє повідомлення до зображення гір та вод», де художнику ставиться в обов'язок зображати не просто те, що він бачив, а своє ставлення до того, як світ бачив хтось інший до нього, — так прекрасне перетворювалося на момент «духовного єднання» (шень хуей) різних перепекти споглядання, де одна зі складових належала естетичному досвідові мудреця. Другою важливою тезою була висловлена вченим упевненість, що осягнення краси світу означає вміння бачити в ньому власне віддзеркалення [3, c.59-60].

Практика постійної медитації прибічників чань-буддизму вийшла за монастирські стіни і особливо поширилася серед людей творчості, які шукали в ній раптового осяяння, інтуїтивного поштовху до творення. Вважають, що саме із чаньською медитацією було пов'язане виникнення звичаю чаювання, яке допомагало медитуючим довго залишатися бадьорими [3, c.51].

Поступальний розвиток китайської культури впродовж усього періоду раннього Середньовіччя не припинявся, збагачуючи її суттєвими досягненнями: створюються водяні крупорушки, водяні млини, ковшове поливне колесо, восьми-жорноєий млин із зубчастими передачами, водяний молот. Ма Цзюнь придумує візок з пристроєм, що вказує на південь, та візок з лічильником обертів колеса [3, c.62].

Прикладне мистецтво. Завдяки західному впливу відбуваються перші серйозні зміни в китайському шовкоткацтві — починає досить широко вироблятися й розповсюджуватися тип візерункових тканин чжичен, запозичений з гобеленової техніки Сирії, Бактрії, Індії, Чжичен, являючи собою різнобарвну візерунчасту тканину на додатковій основі, стала одним з найдорожчих і найвишуканіших предметів ужитку знаті й духівництва [3, c.62].

Архітектура, містобудівництво. Поширення буддизму викликало появу нових видів культових споруд — печерних храмів і башт-пагод, пов'язаних з індійською традицією. Квадратні або прямокутні в плані, печерні храми мали розділені на яруси стіни з нішами, де розміщувалася скульптура, їхні стелі підпиралися кам'яним стовпом, прикрашалися розписами. Пагоди, представлені різноманітністю типів, виконували функції меморіальних пам'ятників, позначок священних для буддистів місць (мута), сховищ реліквій, канонічних книг і культових предметів (шиїта), молитовень (фута), житлових приміщень (шеліта), маяків (гусаота), дозорних веж (ляодіта). Союз із державою приносив церкві неабиякий зиск, війські імператори жертвували їй великі кошти, поставляли золото та інші цінні матеріали для виготовлення статуй будд різних типів і розмірів [3, c.59].

Полководець чжоуського війська Ян Цзянь започаткував у 581 році нову імператорську династію Суй, правління якої було недовговічним і сповненим бурхливих подій. Найколоритнішою фігурою династії був його син Ян Гуан, який почав своє правління, вбивши батька. Його основні зусилля спрямовувалися на економічну та політичну централізацію держави, збільшення доходів казни [3, c.62].

Прагнучи тримати під контролем усю країну, Ян Гуан організував будівництво суцільного водного шляху від Ханчжоуської затоки до річки Янцзи, а потім до річки Хуанхе в бік Лояна, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу (складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води). Канал, відомий як Великий, чи Імператорський, було побудовано частково на основі старих каналів, чотири ж нових канали були зроблені вперше, для чого течії деяких річок було повернуто назад, а в деяких місцях влаштовано шлюзи. Обслуговували центральний водний шлях Піднебесної майже 80 тисяч чоловік, які дбали про безперебійне переміщення військ, вантажів, передавання наказів і розпоряджень зі столиці. (Остаточно будівництво Великого каналу було завершене в ХШ столітті, коли він простягнувся майже на дві тисячі кілометрів.) За наказом Ян Гуана відбудовувалися зруйновані ділянки Великої стіни, прокладалися дорога.

Але його агресивна зовнішня політика, що виливалася в нескінченні військові походи, схожа на рабство барщина задля забезпечення всім необхідним не завжди звитяжного війська спровокувала народне повстання 610 року.

Лі Юань, приборкавши бунтівних феодалів і оголосивши себе першим імператором новонародженої династії Тан [3, c.63]. У VII ст. виникає могутня Танска імперія (618-907 р.). За падінням Танскої династії пішла нова 50-літня епоха роздробленості, потім відбулося ще одне об'єднання - уже при династії Сун.

Столицею Танскої імперії стає Чанань, відбудований після руйнувань, спричинених внутрішніми війнами й нашестями. Це найбільше середньовічне місто було чітко розділене прямими вулицями, що тягнулися з півночі на південь та зі сходу на захід, мало поселення іноземців, безліч храмів, монастирів і святилищ, розкішні імператорські палаци й будинки знаті, парки та квітники. Дослідники китайської архітектури стверджують, що саме в цей час остаточно сформувалися принципи побудови палацових і храмових ансамблів, для яких обов'язковим є розміщення основних споруд одна за одною по головній осі комплексу, орієнтованій з півдня на північ, і відокремлення їх великими дворами, що замикалися із заходу та сходу будівлями другорядного значення.

Така побудова ансамблю зберігалася й протягом наступних століть. З'явилася й закріпилася в архітектурній традиції система трьох тронних залів (дянь), розташованих один з» одним на триярусній земляній, облицьованій мармуром платформі.

Великого значення набули центри торгівлі та ремесел Ханчжоу, Ченду, Чанчжоу, Сучжоу, розширилися портові міста. Збудоване на державній землі, кожне місто у своїх стінах мало військовий гарнізон, державні установи, суд в'язницю, його населення складалося із сановників і феодалів, чиновників і купців, монахів та ремісників. Обов'язковою ознакою міста були школи й бібліотеки, воно пишалося своїми вчителями, вченими, різноманітними спеціалістами.

Зі зростанням міст набували розвитку й міські ремесла: центром виготовлення керамічних і фарфорових виробів стала провінція Цзянсу, суднобудування — місто Янчжоу, шовкових тканин — «місто парчі» Ченду. Цінувалися золоті та срібні ювелірно оздоблені чаші й глеки, тонкі й прозорі нефритові посудини, поліровані ртуттю бронзові й срібні дзеркала. Вдосконалюється виготовлення паперу. Повсюдно поширюється вживання чаю, а чайне виробництво монополізується державою. Інтенсивний розвиток спостерігається в металургійній справі.

Найпростішою формою організації ремісницького виробництва та збуту виробів стала маленька майстерня, що водночас служила й крамницею; ремісник працював на замовлення, а лишок продавав на ринку. Майстерні мали й деякі монастирі, досить часто своїм коштом великі майстерні створювали великі чиновники й заможні городяни [3, c.63-64].

Живопис. У період із VII до X століття визначились основні жанри станкового живопису: пейзаж, портрет, побутовий живописний жанр «квіти-птахи», сюжети яких були тісно пов'язані зі поезією та фольклором; з'являються численні трактати зі проблем малярства, найвидатнішим з яких визнано вірш Чжан Яньюаня «Записки про уславлених майстрів різним, епох». У трактаті зібрані основні тексти з естетики живопису попередніх часів, узагальнено художню практику на основі детального аналізу, розвинуті естетичні ідеї про єдність художника й предмета його зображення, про основі ні принципи оцінки та класифікації творів живопису, їхня виховну роль, великого значення надавалося правдивості образу та його натхненності. Творцями жанру хуаняо — «квіти-птахи», що став одним з визначальних у китайському малярстві, вважаються Хуань Пюань і Сюй Сі (Хет.), котрі в зображеннях даного типу започаткували два основні стилістичні напрями: використання чистого тону й тонкої лінії та письмо переважно розмивами туші, що створювали зображення туманного серпанку й глибини простору. Жанр «квіти-птахи» сформувався досить пізно порівняно з іншими жанрами китайського живопису і поступався своїм значенням лише пейзажеві. Він вплинув на все середньовічне прикладне мистецтво Китаю, подарувавши йому свої сюжети й мотиви, образну систему загалом.

Пейзажний живопис у цей період також поповнився новим творчим методом — пейзажем шань-шуй («гори-води»), в якому художники лише завдяки попереднім спостереженням і багатій уяві створювали ідеальні пейзажні композиції з метою передати якомога точніше свої почуття й настрої. Причому кожний зображуваний предмет наділявся символічним змістом: пара качок означала вірне кохання, бамбук —благородство, сосна —довголіття.

На танський період припадає творчість засновника китайського монохромного пейзажного живопису Ван Вея, котрий поклав у його основу використання широких тональних можливостей туші. Жанровий живопис жив інтересами придворної та чиновної знаті, фіксуючи її життя й удаючись до потрібних їй інтерпретацій відомих історичних подій. Проте крізь це пробивалися реалістичне зображення дійсності, пошук гострих портретних характеристик. Значно змінився й характер скульптури, генетично пов'язаної з релігійними культами: божества набувають дедалі більше земних людських рис і чуттєвої виразності [3, c.66-67].

3. Період Сунської імперії та монголо-татарського іга.

Театр. Взагалі зростання міст сприяло поширенню різних видів театральних вистав, включаючи театри маріонеток і тіньовий. Жанр хуацзісі (комічні сценки), що народився з імпровізацій двох акторів, містив у собі елементи політичної сатири й тому мав неабияку популярність. Певними його фольклорними аналогами були розповсюджені серед народу пісенно-казкові жанри. При династії Сун (960-1279 р.) уперше в китайському традиційному театрі виникло поняття «хуа-лянь» (розфарбовані обличчя) — основних амплуа, що включали ролі позитивних і негативних героїв. Виконання цих ролей супроводжувалося різкими рухами, накладанням густого яскравого гриму, підкреслено грубим голосом на відміну від чоу — комічного амплуа, де героєм є простак із щирим гумором та незграбними манерами. Велике значення в їх упізнаванні мав грим: злодія вирізняв білий, чесного, але не дуже розумного чиновника — чорний (це були різновиди хуалянь), чоу мали на обличчі білу пляму.

Архітектура, містобудівництво. Якщо в танський період китайське мистецтво зазнавало впливу з інших країн, зокрема Індії та Персії, правління династії Сун характеризувалося типово китайським розвитком практично всіх його видів. Нові принципи планування столиць випробовувалися у зведенні Бяньляна (тепер Кайфин), де палац розташовувався в центрі міста, новина архітектури — парадні галереї цяньбулан простягнулися від головних південних воріт палацу до південних воріт шператорського міста, а житлові квартали вже не розділялися стінами. Місто набувало вигляду розсіяного простору, невпорядкованого порядку», в якому серед багатолюдності таї скупченості завжди знаходилося місце для усамітнення. Архітектурні споруди стають більш легкими й витонченими, будівлі оточують відкриті галереї, з'являються багатоярусна дахи з акцентом на вигнутість ліній, прикрашення балок і карнизів щедрою різьбою й розписом; різноманітності форм набувають міцні дерев'яні пагоди. З перенесенням столиці Китаю до Ханчжоу за династії Південна Сунь розгорнулося будівництво імператорських паркових резиденцій, де домінував головний комплекс, а інші будівлі — павільйони, альтанки, галереї, мости — вільно розташовувались я парку. Безперечні успіхи архітектури Лі Мін-чжун відобразив у своїй праці «Методи архітектури» (ПОЗ р.). У парках обов'язково передбачалося створення чудових пейзажів, для чого до їхнього ансамблю включалися штучні чи природні водоймища, пагорби тощо. На зразок імператорських паркових резиденцій почали з'являтися відомі раніше будинки- сади [3, c.73-74].

Освоюючи Піднебесну на правах імператорів, Юані влаштовувалися на віки. Починають перебудовувати міські ансамблі, при дворі працюють архітектори з Тибету й Непалу, зводяться розкішні палаци. Із Середньої Азії запозичуються способи виробництва кольорової глазурі, що дає змогу вкривати дахи храмів, палаців інших споруд черепицею різноманітних відтінків [3, c.76].

Живопис. Накопиченню та узагальненню в китайському мистецтві високохудожніх традицій сприяв бурхливий розвиток і сунського живопису. Важливим кроком у цьому напрямі стало відновлення в Бяньляні та функціонування департаменту, живопису (960—1111 рр.), а потім і створення Академії живопису (Ханьлінь тухуаюань). Художники поділялися на живописців, майстрів монументально-декоративного живопису, які працювали в храмах, і на тих, хто прикрашав палацові споруди й парки. Провідними жанрами в їхній творчості були релігійний і побутовий живопис, пейзаж, зображення птахів і квітів, тварин, бамбука, дерев і будинків. Той, хто мав бажання вступити до Академії, складав іспити з живопису та інших предметів, теми для професійних випробувань визначав сам імператор, який добирав для цього рядки з класичної поезії чи створені спеціально для іспиту. В Академії вперше була народжена нова форма навчання — школа (сюе) живопису, а пізніше як у. столиці, так і в інших містах були організовані школи каліграфії, математики, медицини, що заклали основи єдиної системи художньої підготовки. Закінчивши таку школу, молоді художники могли вступати (для роботи при дворі) до імператорської Академії живопису. За цікаві й талановиті роботи вони нагороджувалися самим імператором, отримували халат і пасок із золотою рибкою. Іншими формами заохочення були можливість працювати в присутності імператора, збільшення грошової винагороди.

У живописі Північної Сун світ зображався величезним і могутнім, талановиті молоді художники, глибоко пізнаючи природу, намагалися не лише зафіксувати окремі її мотиви, а й передати через загальний настрій пейзажу філософське розуміння та сприйняття світу людиною. Значну роль у розвої національного китайського пейзажу відіграв То Сі, художник-монументаліст і майстер станкових сувоїв, видатний теоретик і вчитель, засновник школи космогонічного пейзажу, голова департаменту живопису, який у різноманітних своїх роботах яскраво представив пейзажі північної частини Китаю.

На початку XII століття в пейзаж активно включаються роздуми його спостерігача. Відповідно, композиційне рішення, для якого були характерними заповненість зображального поля, поділ пейзажу на численні плани та внесення максимальної кількості гір, пагорбів, лісів, окремих дерев, поступилося місцем лаконічній асиметричній композиції, коли велика частина сувою залишалася незаповненою, основна ж думка твору підкріплювалася кількома ієрогліфами поетичного характеру, взятими, як правило, з відомих віршів та поем. Ретельно виконаний напис не лише пояснював зміст картини, а й був частиною композиції як графічний і колірний елемент.

Мистецтво Китаю 📙 Реферат → 🆔 153262