Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Монашество и монастыри

План:

Зародження чернецтва……………………………………………..3
Монастирі – спільний дім ченців…………………………………13

Література……………………………………………………………...18

Зародження чернецтва

Чернецтво— релігійне об'єднання, що склалося в християнстві наприк. III — на поч. IV ст. в Римській імперії як форма протесту проти соціального гніту внаслідок прагнення створити справедливий суспільний устрій. Та релігійна ідея, що оволоділа чернецтвом, перетворила його на особливий церковний інститут, який проповідував відхід від реальних життєвих цінностей, необхідність ізоляції від світу, аскетизм в ім'я спасіння душі. У міру того, як християнські церкви ставали організованішими, деякі християни почали вважати, що вони втратили дух благочестя, прилучившись до мирської марноти. Вони кидали міста, шукали усамітнення в далеких і глухих місцях, дотримувалися суворого самозречення, поєднаного з молитвами в ім'я спасіння душі та роздумами над Святим Письмом.

Як носії стихійних і суворих традицій релігійної поведінки, вони кидали виклик нормативному християнству і прямо чи непрямо осуджували ідею утворення досконало організованої церкви, тісно пов'язаної із суспільством. Однак нормативне християнство зуміло приєднати їх до своєї структури і вже в V ст. монастирський рух став невід'ємною частиною нормативного християнства, віддушиною для надто палкої меншості, яка інакше могла б відколотися від основної маси віруючих.

На Русі чернецтво з'явилося наприк. X — на поч. XI ст. Чернець (рос. инок — не такий, як усі) дає обітницю послуху (абсолютне підкорення монастирському статуту і керівникам), відмови від власності, від подружнього життя, цілковитого зречення власної волі. Ченці одного монастиря називаються братією.

Існує три ступені чернецтва: рясофор, малосхимник, великосхимник. Одяг ченців — символ відмови від миру. Той, хто хоче стати ченцем, приймає постриг. З чернецтва формується вище керівництво церкви — єпископат.

У перші часи християнської Церкви майже всі віруючі вели чисте і святе життя, якого вимагає Євангеліє. Але знаходилося багато віруючих, які шукали вищого подвигу. Одні добровільно відмовлялися від майна і роздавали його бідним. Інші, за прикладом Божої Матері, св. Іоана Предтечі, апостолів Павла, Іоана та Якова, приймали на себе обітницю дівства, проводячи час у безперестанній молитві, пості, стриманості і праці, хоча й не відходили від світу, жили разом з усіма. Такі люди називались "аскетами".

З третього століття, коли, внаслідок швидкого поширення християнства, суворість життя серед християн стала послаблюватися, подвижники йшли в гори і пустелі, й там, далеко від світу та його спокус, провадили суворе подвижницьке життя. Такі подвижники, які віддалялися від світу, називалися пустельниками, або самітниками, або відлюдниками.

Так було покладено початок чернецтву, способу життя, віддаленому від спокус світу цього.

Чернече життя - доля небагатьох обраних, які мають "покликання", тобто непереборне внутрішнє прагнення до чернецтва, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про це Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить" (Мф 19, 12).

Св. Афанасій каже: "Два чини і стани в житті: одне - звичайне і властиве людському життю, тобто подружнє (шлюбне) життя; інше - ангельське, вище якого бути не може, тобто дівство або чернечий стан".

Преп. Нил Сорський каже: "Чернець є ангел, а діло його є милість, мир і жертва хваління".

Ті, хто вступає на шлях чернечого життя, повинні мати тверде рішення "зректися світу", тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних наставників, відмовитися від свого майна і навіть від колишнього імені. Чернець бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя вдалині від світу в трудах і нестатках.

Чернецтво саме по собі не є метою, але воно - наймогутніший засіб для досягнення вищого духовного життя. Метою чернецтва є набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво - найбільший подвиг духовного служіння світові; воно охороняє світ, молиться за світ, духовно живить його і заступається за нього, тобто чинить подвиг молитовного заступництва за світ.

Батьківщиною чернецтва вважається Єгипет, а отцем і засновником - преп. Антоній Великий. Преподобний Антоній був засновником поселень ченців-печерників, життя яких полягало у тому, що кожен чернець жив окремо один від одного у келії чи печері, віддаючись посту, молитві і трудам на користь свою й убогих (плели кошики, циновки тощо). Але всі вони знаходилися під керівництвом одного начальника чи наставника - авви (тобто "отця").

Та ще при житті Антонія Великого з'явився інший спосіб чернечого життя. Подвижники збиралися в одну громаду, працювали кожен мірою своїх сил і здібностей на спільну користь і підкорялись одним правилам, одному порядку, так званому уставу. Такі громади називалися киновіями або монастирями. Авви монастирів стали називатись ігуменами та архимандритами. Засновником спільного чернечого життя вважається преп. Пахомій Великий.

З Єгипту чернецтво швидко поширилось в Азії - Палестині, Сирії, а згодом перейшло у Європу.

В Русі чернецтво з'явилося майже одночасно з прийняттям християнства. Засновниками чернецтва в Русі були преп. Антоній і преп. Феодосій, які жили у Києво-Печерському монастирі.

Великі монастирі, з кількома сотнями ченців, стали називатися лаврами. Кожен монастир має свій розпорядок життя, свої правила, тобто свій монастирський устав. Усі ченці повинні обов'язково виконувати різноманітні роботи, які за монастирським уставом називаються послухом.

Чернецтво можуть приймати не тільки чоловіки, але й жінки -з такими ж правилами, як у ченців. З давніх часів існують жіночі монастирі.

Ті, хто бажає вступити в чернече життя, повинні насамперед випробувати свої сили, пройти пробу, іспит, і тоді вже дати незво-ротну обітницю.

Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого послуху виявляться здатними стати ченцями, то їх одягають у неповний одяг ченця, з установленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і камилавки, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше утверджувалися на шляху, який обрали. Послушник після цього називається рясофорним.

Саме чернецтво має два ступені - малий і великий (спосіб ангельського життя), які також називаються мала схима і велика схима.

При вступі в саме чернецтво над ченцем здійснюється чин малої схими, в якій ченець дає обітниці чернецтва, і йому дається нове ім'я. Коли настає момент постригу, послушник тричі дає ігумену ножиці, на утвердження свого рішення. Коли ігумен втретє приймає з рук того, хто приймає постриг, ножиці, то він з подякою Богу постригає йому хрестоподібно волосся, в ім'я Пресвятої Тройці, посвячуючи його цим всеціло на служіння Богу.

На того, хто прийняв малу схиму, надівають параманд (невеликий чотирикутний плат із зображенням хреста Господнього та знарядь Його страждань), підрясник і пояс, потім постриженик покривається мантією - довгим плащем без рукавів. На голову йому надівається клобук, так називається камилавка з довгим покривалом - наміткою. В руки даються чотки - шнурок з нанизаними на нього кульками для підрахунку молитов і поклонів. Весь цей одяг має символічне значення і нагадує ченцеві про його обітниці.

На завершення обряду в руки новопостриженого даються хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію до самого св. причастя.

Ченці, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці, їм ще раз змінюють ім'я. В облаченні також є зміни: замість параманда надівають аналав (особливий плат з хрестами), на голову замість клобука надівають куколь, який покриває голову і плечі.

У нас зазвичай заведено називати схимниками винятково тих ченців, які пострижені у велику схиму.

Якщо чернець висувається в ігумени, то йому дається жезл (посох). Жезл - знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (ченцями). Коли ігумен підноситься в архимандрити, на нього надівають мантію зі скрижалями. Скрижалями називаються чотирикутники з тканини червоного або зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху, два знизу. Вони означають, що архимандрит керує братією за заповідями Божими. Крім того, архимандрит отримує ще палицю і митру. Зазвичай з архимандритів возводять у вищий ступінь священства - у єпископи.

Багато хто з ченців були істинними ангелами у плоті, сяючи світильниками Церкви Христової.

Незважаючи на те, що ченці віддаляються із світу для досягнення вищої моральної досконалості, чернецтво має великий благотворний вплив на тих, хто живе у світі.

Допомагаючи ближнім у духовних потребах, ченці не відмовлялися, коли мали можливість, служити і тимчасовим їхнім потребам. Здобуваючи собі працею їжу, вони ділилися нею з бідними. При монастирях були будинки притулку, де ченці приймали, годували та оселяли прочан. З монастирів часто розсилалися милостині й в інші місця: в'язням, які знемагали у темницях, тим, хто бідував під час голоду та інших нещасть.

Та головна неоціненна заслуга ченців для суспільства полягає в безперестанній молитві за Церкву, батьківщину, живих і померлих, яку вони творять.

Святитель Феофан Затворник каже: "Ченці - це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає священнослужіння чинне, найповніше, найтриваліше. Церква постає тут у всій красі свого обла-чення". Воістину, монастирі - невичерпне джерело наставления для мирян.

У середні віки монастирі мали велике значення як центри наук і розповсюджувачі освіти.

Наявність у країні монастирів є виразом міцності і сили релігійно-морального духу народного.

Чернець зрікається родинного життя і перебуває у безженстві (так званий обіт-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге життя (обіт убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на сході, складали формальне приречення-присягу на «обіти». Побут ченців і зобов'язання регулюються чернечим уставом, в Україні зазвичай студитським і василіянським. Залежно від чину ченці носять спеціальний, переважно чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступені, чернець дістає, звичайно, нове ім'я, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в Католицькій Церкві, не обов'язкове. Світські особи, що готуються стати чернцями, звуться послушниками, вони живуть у монастирях, де виконують різні послуги («послушання») при богослужбах, у господарстві, на монастирських підприємствах. Частина ченців (у Католицькій Церкві більшість) залишається в контакті зі світом: працюють активно в пастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють науково тощо.

Чернечий стан сам собою не включає жодних свячень, і давніше, зокрема на Сході, свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих монастирях і їхніх церквах. Такі ченці із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять так зване «чорне» духовенство. Загал чернецтва перебуває у монастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь монастиря. У деяких монастирях на Сході, зокрема не католицьких, частина чернців сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті чернці працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва.

В Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних чернців, що, шукаючи або вдосконалення, або кращих умов життя, не жили в одному монастирі, а мандрували з одного до іншого.

Чернецтво (монастирська «братія») підлягають ігуменові («зверхник» грецькою мовою), якого вони обирають; виборні бували також інші чернечі пости. Великі монастирі очолювали звичайно архімандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільше призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сході, всі монастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місцевому єпископу; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.

В Україні чернецтво появилося з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував монастир уже у 10 ст. та що 1017 згорів Софійський монастир. З 1062 у Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у 12 ст. в Києві вже було 17 монастирів. За княжих часів усі митрополити та єпископи в Українській Церкві традиційно були з-поміж ченців і мали вплив на світські справи. У 16-17 ст., з поширенням права подавання, на монастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архімандритів відбувалося тоді часто поза церковною зверхністю, і сторонні особи використовували майно монастирів, збіднювали ченців та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень чернецтва, хоч і тоді окремі ченці й чернечі громади були центрами релігійного і культурного життя. У монастирях працювали визначні богослови і письменники (Мелетій Смотрицький), а у ченці постригалися члени княжих й інших визначних родів; так, у кінці 16 ст. стали ченцями: князь Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у монастирі перебувала мати гетьмана Івана Мазепи. Українські ченці прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій половині 18 ст. — Росії, наприклад, ієрархи С. Яворський чи Т. Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого початку заснування таких монастирів як Києво-Печерської Лавра, Почаївської Лавра, Дерманський монастир. У 17 ст. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), монастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнах (1619).

У 19 ст., коли українське чернецтво у межах Російської імперії було русифіковане, національно-культурну діяльність провадили у Галичині і на Закарпатті греко-католицькі ченці, й деякі з їхніх монастирів (у Жовкві й Мукачеві) стали визначними культурно-освітними і релігійними центрами. У монастирях у Лаврові, Дрогобичі і в Бучачі ченці мали школи. У монастирі св. Онуфрія у Львові зберігалася бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна галерея.

Перед революцією 1917 на українських землях у межах тодішньої Російської імперії було 129 чернечих громад (чоловічих 81 і жініночих 48), які об'єднували близько 17 000 ченців (10 000 жінок і 7 000 чоловіків).

У 1918-29 роках більшість монастирів у СССР було ліквідовано. За Другої світової війни 1941-44 на центральних і східних українських землях були чинними 16 монастирів. У 1946 в усьому СССР діяли 104 монастирі; у 1949 було 4886 ченців; це число зменшилося 1959 року до 47 монастирів (за Російської імперії їх було 910) з 2 836 ченцями. У 1960-их роках почалося знову переслідування чернецтва, 1963 закрито Києво-Печерську лавру. На початку 1970-их років в СССР залишилося тільки 16 монастирів з 1273 ченцями, у тому числі 75% жінок. В Україні 1970 було 9 монастирів (7 жіночих і 2 чоловічих) з 840 ченцями, зокрема 600 черниць. Більшість ченців — це старші віком люди (понад 65 років) з початковою освітою, рідко з середньою, і тільки 4 були кандидатами богослов'я. Перешкоди на поповнення молодих кандидатів у ченці створювала сама московська патріархія; вона заборонила приймати у ченці осіб, молодших від 30 років. 1964 за антисовіцьку діяльність видалено з Почаївської Лаври багато ченців.

Чернецтво в Українській Католицькій Церкві набрало дещо відмінної структури і розвинуло багатогранну церковно-культурну діяльність. Поза Україною тепер діє 6 чоловічих і 5 жіночих чинів-згромаджень та один інститут катехиток, до них зближений.

Титул «чин» мають василіяни, студити, східні вітки бенедиктинців та францісканців й сестри василіянки. Всі інші, які постали за останнє століття, звуться згромадженнями. І чини, і згромадження централізовані на зразок західного чернецтва: всі вони включені також до активного душпастирського життя поза монастирями, за винятком суто замкненого монастиря сестер василіянок у Північній Америці, в Асторії. Ті, що поширилися на більше країн, поділені на провінції, які підлягають провінційним настоятелям (протоігуменам тощо), а всім чином-згромадженням керує головний настоятель (протоархимандрит, архімандрит, генеральний тощо). Разом з радою їх обирають на різний час. З минулого століття нема вже доживотних архімандритів-настоятелів одного монастиря. До чернецтва допускаються ті, що відбули першу пробу - новіціат, який триває 2-3 роки, і то з 18-літнього віку. Друга проба-школа триває звичайно 6 років, по яких кандидат може бути допущений до остаточних приречень, так званих вічних обітів, а в чинах — до так званої професії тих обітів; тільки після них можна приймати будь-які свячення. До минулого століття лише з ченців обирали єпископів Української Католицької Церкви.

Монастир – спільний дім ченців

Монастир (грец. μοναστήριον — «відлюдне житло», «обитель») — релігійна громада ченців або черниць, що володіє належними їм землями та капіталами, і становила релігійно-господарську організацію. Відповідно до статуту, життя в монастирі бувало суворо спільне (спільножитні монастирі), напівспільне (в окремих келіях зі спільною трапезою та відправою) і пустельниче. Крім ченців у монастирі жили послушники — світські особи, що готувалися стати ченцями. Монастирі очолювали настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, «старші», «строїтелі» тощо) і при них монастирський собор, який звичайно обирав настоятеля. Релігійним осередком монастиря був монастирський храм. Великі монастирі мали також дзвіниці, додаткові храми, каплиці, трапезні. На території монастиря, крім церковних і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Монастирські споруди були обведені тином або муром. Деякі монастирі розросталися у великі будівельні комплекси, а в давні часи були справжніми фортецями з оборонними мурами, баштами та ровами.

Залежно від історичних, правних і економічних умов, монастирі поділялися щодо своїх прав та підлеглості на:

Лаври (в Україні — Києво-Печерська,Святогорська, Почаївська, Унівська)
Ставропігійні монастирі, залежні від найвищої церковної влади (в Україні — спочатку від царгородського патріарха, потім від московського патріарха і Синоду)
Кафедральні монастирі (підлеглі безпосередньо єпархіальному єпископові)
Самоправні монастирі (переважна більшість монастирів)
Приписані монастирі (скити й скитики, пустині тощо)

Монастирі засновували подвижники-ченці, князі, аристократи. Засновники-ктитори (та їх нащадки) піклувалися про розбудову і добробут монастирів, для чого дарували їм маєтки й великі суми грошей. Це забезпечувало фундаторам певні права та вплив на організацію та хід монастирського життя (ухвалення статуту, призначення настоятелів тощо). Вони мали там родові усипальниці. Монастирі були важливими осередками церковно-релігійного, науково-освітнього та культурно-мистецького життя. Монастирі грали велику роль в колонізації незайманих земель, а оборонні споруди міських монастирів мали неабияке військове значення.

Чернече життя в Україні почалося ще перед офіційним прийняттям християнства, але перші монастирі з'явилися слідом за хрещенням князя Володимира, насамперед у Києві та його околицях. За часів Ярослава Мудрого відомі:

Чоловічий Монастир святого Юрія (1037)
Жіночий Монастир святої Ірини у Києві (1037)
Монастир при Софії Київській
Києво-Печерська лавра.

В 11 — 13 століттях число монастирів збільшилося як в Києві так і інших землях України. Серед них:

Дмитрівський монастир (Київ)
Михайлівський Золотоверхий монастир (Київ)
Видубицький монастир (Київ)
Кирилівський монастир (Київ)
Межигірський монастир (Київ)
Спасо-Преображенський монастир (Новгороді-Сіверський)
Єлецький монастир (Чернігів)
Троїцько-Іллінський монастир (Чернігів)
Монастир святого Івана (Галич)
Монастир святого Юра (Львів)
Онуфріївський монастир (Львів)
Лаврівський монастир (Лаврів (Старосамбірський район))
Зарубський монастир (Канів)
Борисоглібський монастир (Переяслав)
Загорівський монастир (Володимир)
Жидичинський монастир (Волинь)
Полонський монастир (Волинь)
Дорогобузький монастир
Пересопницький монастир (Волинь)
Данилів монастир (Угровськ)
Синевідський монастир (Карпати)
Ратенський монастир (Рава Руська)
Городиський монастир (Сокаль)
Глухівсько–Петропавлівський монастир (Будища)

Після монгольського завоювання монастирі були повністю звільнені від податків. З поширенням ісламу, вони стали осередками спротиву поширенню нового віровчення.

3 переходом українських земель до складу Великого князівства Литовського і Польщі з'явилися нові монастирські фундації, зокрема на терені Галичини, де перед 1500 р. згадувалося 44 монастирів.

В 16-17 століттях виникли нові монастирі:

Почаївська Лавра (Волинь)
Пустинно-Миколаївський монастир (Київ)
Братський Богоявленський монастир (Київ)
Межигірський монастир (Київ)
Густинський монастир (Прилуки)
Спасо-Преображенський Мгарський монастир (Лубни)
Красногірський монастир (Золотоноша)
Мошногірський монастир (Черкаси)

Монастирі були головними осередками української освіти та науки (літописання, зокрема «Повість минулих літ»), книжності (Городиські пам'ятки 12-13 ст., Вибельський апостол 13-14 ст., Путнянське Євангеліє 14 ст., Мукачівський Псалтир 15 ст., Пересопницьке Євангеліє 1556—1561 рр., пом'яники 14-15 ст. Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого, Унівського та інших монастирів, Межигірський, Густинський, Підгорецький та ін. літописи), церковного співу (Київські, а пізніше Почаївські напіви) та образотворчого мистецтва (мозаїка і фрески Михайлівського, Печерського, Кирилівського монастирів, малярська школа в Печерському монастирі 11-12 ст. тощо), лічби (Печерська Лавра).

За козацько-гетьманської доби в монастирях ширилася шкільна освіта, наука і література (Могилянська колегія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми, василіанські школи на Правобережжі та в Галичині), зокрема, віршування та пісенна творчість (Могилянська колегія, Почаївський Богогласник 1790 р. та ін.). Із заведенням друкарства при монастирях засновувалися друкарні (Онуфріївський монастир у Львові, Печерська Лавра, Дермань, Унів, Новгород-Сіверський, Чернігів, Почаїв), процвітало граверство (Печерська Лавра, Крехів, Почаїв). У жіночих М. культивувалося гафтярство (Вознесенський і Флорівський М. у Києві тощо).

Монастирські церкви та дзвіниці залишаються дорогоцінними пам'ятками української архітектури: тринавних княжих храмів 11-12 ст. (Успенська і Троїцька церкви Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий і Видубицький собори та Спас на Берестові в Києві, Єлецький собор у Чернігові та Пантелеймонівський храм у Галичі — два останні з романськими впливами), ротонд 12 ст. (св. Іллі у Галичі і св. Василія у Зимному біля Володимира-Волинського), триконхових храмів візантійсько-афонського ренесансу 15-16 ст. (Лаврів, Троїцький М. у Кам'янці-Подільському), пізньої готики (Троїцька церква в Межиріччі біля Острога, Успенська в Зимному та надбрамна вежа Дерманського М.) і ренесансу 16-17 ст. (помонастирська церква в Залужжі біля Збаража, перебудови княжих М. у Києві П.Могилою, Кисілева церква в Нискиничах), козацького бароко 17-18 ст. (Троїцька і Петропавлівська церкви Густинського М., Всіх Святих, Воскресіння і Петро-павлівської церкви в Печерській Лаврі та інші шедеври 5-банних монастирських храмів) та рококового стилю 18 ст. (головна дзвіниця в Почаєві та ін.). Стильні також дерев'яні церкви і дзвіниці М.: Межигірського Спаса (1611 р.), Крехівського М. (1658 р.), Манявського скиту (1676 р.), Мошногірського й Медведівського М. та ін.

Література

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
Монастирі на Русі - із сайту "Культура України"
Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
Рад. енциклопедія історії України.- К., 1971.- т.3.
Вечерський В. Українські монастирі, К.: Наш час, 2008, 400 с. ISBN 978-966-817-448-8