Моральне виховання

1 Моральне виховання

   Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

   Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

   Моральне виховання характеризують  поняття: мораль, моральний ідеал,  моральний кодекс, моральні норми,  моральні переконання, почуття  та якості.

   Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

   Мораль виконує пізнавальну,  оціночну, виховну функції, а її  складовими є моральна свідомість, моральна діяльність, моральні відносини.  Норми і принципи моралі, моральні  ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

   Моральний ідеал — образ,  що втілює в собі найвищі  моральні якості, є взірцем, до  якого слід прагнути.

   Це той взірець моральної  досконалості, який спонукає особистість  до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес.

   Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини  щодо навколишнього світу, конкретні  зразки, які орієнтують поведінку  особистості, дають змогу оцінювати  й контролювати її.

   Возведена в систему сукупність моральних норм утворює моральний кодекс.

   Якщо мораль є суб'єктивним  уявленням людини про добро  та зло, то практична її діяльність  щодо творення добра, спонукана  внутрішніми мотивами (“голосом  совісті”) постає як моральність.

   Моральність — втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почуттів та принципів. Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інакше. Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якості — типові риси поведінки особистості.

   Основу морального виховання  становить етика (від грец. ethika — звичка, звичай) — філософська  наука про мораль, її природу,  структуру та особливості походження  й розвитку моральних норм  і взаємовідносин між людьми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені моральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоретичні питання про походження і сутність моралі.

   Характерною особливістю морального становлення особистості є врахування її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру, вдачі, які виробляються під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинників.

   Дисциплінованість, організованість  — суттєві ознаки моральної  вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання  методів переконання з метою  формування свідомості і розумної  вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками моральної поведінки.

   Основні якості моральності  формуються в ранньому дитинстві  на основі так званого “соціального  успадкування”. Вирішальною у  цьому є роль батьків: їх  поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

— сім'ї, цілеспрямований вплив  її на формування моральних цінностей  дитини;

— педагогічну діяльність дошкільних виховних закладів;

— освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

— діяльність професійних навчально-виховних закладів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних закладів);

— засобів масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газет та ін.);

— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, консерваторій, клубів, будинків культури тощо);

— соціально-виробничу діяльність громадян на підприємствах, в організаціях.

   У моральному, як і будь-якому  іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням індивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єдність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

   Дотримання моральних норм  співжиття потребує самоорганізації,  самодисциплінованості особистості.  У її формуванні велике значення  має навчально-виховний процес  у школі. Шкільна дисципліна  — це дотримання учнями правил поведінки в школі та за її межами, чітке й організоване виконання ними своїх обов'язків, дотримання традицій тощо.

   Свідома дисципліна виявляється  в суворому, неухильному виконанні  суспільних принципів і норм  поведінки, ґрунтується на почутті  обов'язку та відповідальності.

    Обов'язок — усвідомлення  особистістю громадських і моральних  вимог. 

  Відповідальність — якість особистості, що характеризується прагненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.

   У вихованні свідомої  дисципліни, почуття обов'язку і  відповідальності важливою є  спільна робота вчителів і  вихователів, спрямована на засвоєння  учнями правил поведінки в  школі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптимальних умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безкомпромісні вимоги.

   Вимогливість  і суворість учителя мають  бути доброзичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших причин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допомагати дітям знаходити оптимальні рішення у складних життєвих ситуаціях.

2 Шляхи  і засоби морального виховання дітей

   Метою  виховання, вважав Ушинський,  повинно бути виховання моральної  людини, корисного члена суспільства.  Моральне виховання посідає чільне  місце в педагогіці Ушинського, воно, на його думку, повинно  бути нерозривно пов'язано з  розумовим і трудовим вихованням дітей.

   Найважливішим  засобом морального виховання  Ушинський вважав навчання. Він  стверджував необхідність найтісніших  зв'язків між вихованням і навчанням,  доводив найважливіше значення  виховує навчання. Всі навчальні  предмети мають, стверджував він, багатющими виховними можливостями, і всі, хто причетний до справи виховання, повинні пам'ятати про це при всіх своїх діях, у всіх безпосередніх відносинах з учнями, вихованцями. Серед навчальних предметів народної школи він особливо цінував у цьому відношенні рідну мову і дуже переконливо показав, що, опановуючи рідною мовою, діти не тільки отримують знання, а й долучаються до національної свідомості народу, до його духовного життя, моральним поняттям і уявленням.

   Одним  із засобів морального виховання Ушинський вважаючи переконання, при цьому він застерігав від настирливих повчань і вмовлянь, які часто не доходять до свідомості дітей.

   К.  Д. Ушинський надавав важливе  значення формуванню у дітей  навичок. Він встановив важливу  закономірність у справі виховання звичок: чим молодша людина, тим скоріше в ньому вкорінюється звичка і тим швидше викорінюється, і чим старіше звички, тим важче їх викорінити. Ушинський висунув ряд цінних порад щодо виховання корисних звичок у дітей. Він говорив, що звички вкорінюються повторенням якого-небудь дії; що не можна поспішати при укоріненні звичок, бо закріплювати відразу багато звичок - значить заглушати один навик іншим; що слід якомога частіше використовувати придбані цінні звички. Ушинський доводив, що при формуванні навичок ніщо так сильно не діє, як приклад дорослих, і що при цьому шкідлива часта зміна вихователів.

   Щоб  викорінити будь-яку звичку, треба  вживати одночасно два засоби: 1) по можливості видаляти всякий  привід до дій, що походить  від шкідливої звички, 2) в той же час направляти діяльність дітей в іншу сторону. При викоріненні поганої звички треба вникнути, чому вона з'явилася, і діяти проти причини, а не проти її наслідків.

   Ці  поради та вказівки Ушинського  з виховання звичок не втратили значення і для радянських педагогів.

   Необхідною  умовою морального виховання  є, вказував Ушинський, формування  у дітей правильних уявлень  про роль і значення праці  в історії суспільства, у розвитку  людини. Він висловив чудові думки  про роль праці в житті людини у своїй статті "Праця в її психічному і виховному значенні": "Саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя ... "Виховання має розвивати в людині звичку і любов до праці; воно повинно дати йому можливість відшукати для себе працю в житті".

   Ушинський  рішуче засуджував систему дворянського  виховання з його зневагою  до праці і людей праці, виховання,  формує звичку до неробства,  порожня балаканина, нічогонероблення. У зв'язку з цим він виступив проти тих педагогів, які вважали завданням педагогіки всіляко полегшувати процес навчання не йдуть до справи оздобами, створювали уявлення про його легкості і цікавості. Таку практику шкільної роботи він уїдливо назвав "потішає педагогікою", що обумовлює "таке припровадження часу, коли людина залишається без роботи в руках, без думки в голові". При такій організації навчання учні поступово набувають "мерзенну звичку залишатися цілі години, нічого не роблячи і нічого не думаючи".

   Прагненням  педагогів всіляко полегшити процес навчання він протиставив тверде переконання в тому, що вчення є праця, і праця серйозний. "У школі має царювати серйозність, що допускає жарт, але не перетворює всієї справи в жарт ... Навчання є праця і має залишатися працею, повним думки ... Ушинський хотів, щоб всі вчення та життя учнів було організовано розумно: "Викладання будь-якого предмета має неодмінно йти таким шляхом, щоб на частку вихованця залишалося рівно стільки праці, скільки можуть здолати його молоді сили". Не потрібно надривати сил учня у розумовій роботі, необхідно не давати йому засипати, необхідно поступово привчати його до розумової роботи. "Організм людини має привчатися до розумової праці потроху, обережно, але, діючи таким чином, можна дати йому звичку легко і без будь-якої шкоди для здоров'я виносити тривалий розумову працю ... Учитель, "привчаючи вихованця до розумової праці, привчає і долати тягар такої праці і відчувати ті насолоди, які їм доставляються". "Людина, що звикла працювати розумово, сумує без такої праці, шукає його і, звичайно, знаходить на кожному кроці".

   Виходячи  з такого розуміння виховує  характеру навчання, Ушинський звеличив  вчителя, високо оцінив вплив  його особистості на учнів.  Цей вплив він поставив на  перше місце серед інших засобів і стверджував, що воно не може бути замінено ніякими іншими дидактичними та методичними засобами.

   К.  Д. Ушинський надавав важливе  значення зміні розумової праці  фізичним, який є не тільки  приємним, але і корисним відпочинком  після розумової праці. Він вважав корисним введення фізичної праці у вільний від навчання час, особливо в закритих навчальних закладах, де вихованці можуть займатися обробкою саду, городу, столярним, і токарних ремеслом, переплетенням книжок, самообслуговуванням і т. д. З цієї точки зору Ушинський цінував також ігри дітей. "... Але, - писав він, - щоб гра була справжньою грою, для цього має, щоб дитина ніколи їй не пересичувався і звик, мало-помалу, без праці і примусу залишати її для роботи ".

   Педагогічні  висловлювання К. Д. Ушинського про морально-виховної ролі праці, про з'єднання фізичної та розумової праці, про правильну організацію навчання і відпочинку є цінними і в наш час.

3 Яка роль  і місце естетичного виховання  у системі всебічного гармонійного  розвитку особистості?

   Всебічний  гармонійний розвиток особистості  не можна уявити без ЇЇ естетичної  вихованості. "Краса, — писав  В.О. Сухомлинський, — могутній  засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш  побачити те, чого без розуміння  і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі — вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе"1.

   XX ст. було наповнене соціальними потрясіннями — революціями, війнами, голодом, терором, технічними катастрофами, економічними катаклізмами. Все це призводило до руйнування краси навколишнього світу і насамперед краси людського духу. Наміри будувати вільне демократичне суспільство можуть бути реальними лише за умов морально-духовної довершеності особистості, де чільне місце має зайняти духовна краса людини. І коли Ф.М. Достоєвський писав, що краса врятує світ, то мав на увазі насамперед красу моральну. Єдність естетичного і морального виховання, а також виховання громадянського і політичного, гармонія істини, добра та краси є передумовою ефективного естетичного виховання.

   Естетичне виховання тісно  пов'язане з культурою народу. 3 одного боку, воно відображує надбання культури, а з другого — стимулює подальший розвиток культури конкретного народу, активно впливає на творення нових духовних цінностей, мистецьких витворів. Разом з тим естетичне виховання має бути спрямоване на формування свідомості людей у дусі поваги й приязні, товариськості та дружби.

   Треба об'єктивно визнати,  що впродовж десятиліть естетичне  виховання перебувало в занепаді. Завдання пробудження в дитині  відчуття прекрасного, озброєння  її вміннями творити красу  у щоденному житті підмінювалися загальними заходами, святами, конкурсами, якими була охоплена незначна частина вихованців. У школах на предмети естетичного циклу відводилась мізерна кількість годин. Сім'я самостійно не могла забезпечити умови для естетичного виховання своїх дітей, оскільки батьки самі не були підготовлені до цього. Як наслідок — огрубіле, жорстоке суспільство, позбавлене зовнішньої краси виробництво, низька конкурентоспроможність товарів на зовнішньому і внутрішньому ринку, естетична бідність житла, побуту взагалі.

4 Який зміст естетичного виховання?

   Змістом естетичного виховання є естетичне сприйняття, естетичні судження, естетичні знання, естетична культура, естетичні ідеали, естетичні почуття, естетичні переживання, естетична насолода, естетичні смаки, естетична діяльність. У комплексі ці категорії розкривають сутність естетичного виховання, розширюють його палітру, становлять його структуру (рис. 51).

   Структура (лат. structura—побудова, розміщення) — внутрішня будова чогось, певний взаємозв'язок складових частин цілого.

   Естетичне сприйняття —  початковий момент у процесі  естетичного ставлення до дійсності,  який проявляється в спостережливості, вмінні помітити найбільш суттєве,  що відображує зовнішню та  внутрішню красу предмета, явища,  процесу. Поети, письменники, художники завдяки загостреному естетичному сприйняттю викрешують вогонь краси здавалося б із буденних подій.

   У процесі естетичного  виховання важливо розвивати  естетичні судження, які передають  ставлення особистості до певного  об'єкта, явища. Варто не нав'язувати школярам своїх міркувань, а допомагати їм виявляти самостійність в оцінці тих чи тих предметів і явищ з погляду їх естетичної цінності* Тільки згодом, з досвідом формується певний естетичний ідеал як своєрідний зразок, із позицій якого особистість оцінює предмети, явища навколишньої дійсності.

   Естетичні знання сприяють  сприйняттю й оцінці прекрасного  в навколишній дійсності, становленню  естетичних ідеалів і смаків, а також оволодіння тими вміннями  й навичками, що дозволяють  здійснювати естетичну, художньо-творчу діяльність.

   Естетична культура передбачає  сформованість у людини естетичних  знань, смаків, ідеалів, розвиток  здібностей до естетичного сприймання  явищ дійсності, творів мистецтва,  потребу вносити прекрасне в  навколишній світ, зберігати прекрасне.

   Естетичні почуття виражаються  у схвалюванні людини, відчутті  нею насолоди від сприйняття  творів мистецтва, краси природи,  у прагненні до активної творчості  діяльності у сфері мистецтва.

   Естетичні переживання —  це почуття людини, які пов'язані з конкретними предметами, явищами, що їх сприймає особистість. Психолог С.Л. Рубінштейн зазначав: "Зв'язок почуттів з предметом, який його викликає і на який воно спрямоване, витупає особливо яскраво в естетичних переживаннях". Коли твори мистецтва, картини природи чи людини викликають естетичні почуття, то це пробуджує в особистості хвилювання, переживання. Сукупність людських почуттів — це, по суті, сукупність ставлення людини до навколишнього світу і передусім до інших людей у живій і безпосередній формі особистого переживання.

   Естетична насолода проявляється  у відчутті задоволення внаслідок  сприймання об'єктів красивого,  що спонукає до любування ним;  задоволення від участі у творенні  прекрасного.

   Естетичний ідеал відображує  уявлення людини про красу, підкреслює критерії, за якими варто оцінювати ті чи ті предмети та явища. З одного боку, естетичний ідеал є своєрідним еталоном, а з другого — він все-таки не позбавлений впливу індивідуальних суджень. Тому поняття естетичного ідеалу є певною мірою чинником індивідуальним.

   На основі естетичних  знань, сприйняття, почуття, ідеалів,  суджень формуються естетичні  смаки.

   Естетичні смаки — це  стійке, емоційно-оціночне ставлення  людини до прекрасного, що має  вибірковий, суб'єктивний характер. Тому не може бути якихось стандартних смаків. Це чуттєва категорія, що пов'язана передусім з індивідуальним баченням й індивідуальним сприйняттям.

   Кінцева мета естетичного  виховання — формування готовності  людини до естетичної діяльності  як важливого компонента естетичної культури. Існують різні види такої діяльності:

• організація естетичного середовища, в якому живе, працює, вчиться, відпочиває людина;

• конкретна творча діяльність в  галузі мистецтва, літератури та ін.;

• пропаганда мистецтва, естетичних ідеалів;

• естетична виразність у навчальній, виробничій, побутовій діяльності;

• виявлення естетичної культури у взаєминах із людьми

5 Які напрями й засоби естетичного  виховання?

  Процес естетичного виховання  триває впродовж всього життя людини і напрями цієї роботи багатогранні. До них належать:

    1. Життя і діяльність  дитини в сім'ї. Тут закладаються  основи формування естетичних  смаків, естетичних почуттів. Організація  естетичного побуту в оселі,  одяг, краса взаємин між членами  сім'ї, оцінка старшими предметів, явищ навколишньої дійсності з позицій естетики, безпосередня участь в естетичній діяльності, іграшки та ін. — все це так чи інакше впливає на формування естетичних почуттів і смаків дитини. На цьому етапі позитивний вплив можуть мати знання батьків у галузі народної педагогіки. Український народ споконвіків цінував і дбав про красу побуту (красиво прибране житло, використання картин, рушників, килимів, інших творів прикладного мистецтва, охайність одягу, упорядкованість садиби), а також брав участь у звичаєвих обрядах, які несуть в собі значний емоційний заряд (свято народження дитини, її хрещення, заручини, весілля та ін.), вивчав пісні. Відтворення народних традицій, обрядів, звичаїв позитивно впливає на естетичне виховання дітей.

   2. Виховна діяльність дошкільних  виховних закладів.

   3. Навчально-виховна діяльність  загальноосвітніх навчально-виховних  закладів. Завдання естетичного  виховання розв'язуються через  залучення школярів до різних  сфер діяльності: оволодіння змістом  навчальних дисциплін, позакласна виховна робота, що несе в собі естетичне навантаження.

   В умовах школи естетичне  виховання так чи інакше пронизує  всю систему навчально-виховної  роботи. Учні оволодівають естетичними  знаннями в процесі вивчення  навчальних дисциплін. Мова, література, історія, дисципліни природничого циклу несуть в собі значний естетичний потенціал. Особливе місце серед навчальних дисциплін займають музика й образотворче мистецтво.

   У рамках загальноосвітніх  навчально-виховних закладів широко практикується залучення учнів до різних видів позакласної виховної роботи з естетичним змістом. Це участь у роботі танцювальних гуртків, хорових колективів, студій образотворчого, літературного мистецтва та ін.

   4. Навчально-виховна робота  позашкільних дитячих виховних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчості, студії, дитячі музичні та художні школи тощо). Діяльність цих закладів спрямована на задоволення інтересів дітей, розвиток здібностей, залучення до активної естетичної діяльності.

   5. Самоосвіта.

   6. Діяльність професійних  навчально-виховних закладів, де  майбутні фахівці продовжують  оволодівати естетичними знаннями, беруть участь у діяльності  мистецьких аматорських колективів, набувають умінь естетичної діяльності.

   7. Вплив засобів масової інформації: художня та наукова література, газети, журнали, радіо, кіно, телебачення, концертна діяльність.

   Арсенал засобів естетичного  виховання досить вагомий: навколишнє  природне середовище, література, музика, образотворче мистецтво, архітектура, театральне мистецтво, кіномистецтво та ін.

   Ефективність естетичного  виховання забезпечується через  єдність та взаємообумовленість  національного і загальнолюдського.  Естетична культура особистості  має формуватися передусім на  ґрунті національної культури із залученням до надбань культури світової.

6 Завдання, шляхи та засоби фізичного  виховання. 

   Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

   Його завданням є створення оптимальних умов для забезпечення оптимального фізичного розвитку особистості, збереження її здоров'я, отримання знань про особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок догляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потенціальних можливостей.

   До основних засобів фізичного виховання в школі належать: теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні для самостійних занять фізичними вправами); заняття гімнастикою (вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку школярів: загальнорозви-ваючі, вправи на формування правильної постави, акробатичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівноваги, опорні стрибки); заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на дальність); рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, спритності, швидкості дій, виховання дисциплінованості); спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м'яч, футбол); лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання.

   У школі існують різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в режимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, ігри та вправи на перервах і в режимі подовженого дня), позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної культури і спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади здійснюють спортивно-масову роботу за місцем проживання учнів, в дитячо-юнацьких спортивних школах, дитячих клубах, туристських станціях, спортивних товариствах. Самостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на пришкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках тощо.

   Головним організаційно-методичним принципом здійснення фізичного виховання школярів є диференційоване застосування засобів фізичної культури на заняттях з учнями різного віку та статі з урахуванням стану їх здоров'я і рівня фізичної підготовленості. Важливе значення має регулярний лікарський контроль за здоров'ям школярів.

   Уроки фізичної культури є основною організаційною формою фізичного виховання школярів. їх проводять систематично протягом навчального року з урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-матеріальної бази.

   За структурою уроки фізичної культури складаються з трьох частин: 1. Підготовча (8—12 хв.). Учитель організовує учнів, пояснює завдання уроку, готує їх психологічно і фізіологічно (розминка) до виконання завдань уроку. 2. Основна (25—ЗО хв.). Передбачає вивчення, удосконалення, виконання на оцінку фізичних вправ, розвиток рухових якостей, формування правильної постави тощо. 3. Заключна (З—5 хв.). Учитель поступово знижує фізичне навантаження, приводячи організм учня у відносно спокійний стан, підбиває підсумки уроку, дає завдання додому.

   Найчастіше використовують такі способи організації учнів на уроці фізкультури: фронтальний (одночасне виконання учнями вправ); потоковий (виконання учнями вправи по черзі один за одним); змінний (учнів поділяють на зміни, які по черзі виконують вправи); груповий (передбачає розподіл учнів класу на групи, кожна з яких займається окремою вправою); індивідуальний (застосовується при виконанні учнями вправ на оцінку, при складанні навчальних нормативів); колове тренування (характеризується тим, що учні невеликими групами виконують певну кількість різних вправ послідовно, переходячи «по колу» від одного спеціально підготовленого місця для виконання певної вправи до іншого).

   Позакласна робота з фізичного виховання учнів охоплює заняття фізкультурних гуртків і спортивних секцій, спортивні змагання, спартакіади школярів, фізкультурні свята, туризм.

   Природні фактори є важливим засобом зміцнення здоров'я, загартування організму і підвищення працездатності дитини.

   Загалом реалізація комплексу виховних завдань зводиться до використання таких головних чинників:

— вивчення навчальних дисциплін (виявлення потенційних  виховних можливостей предмета, включення  їх у зміст уроку, реалізація під  час його проведення, врахування вікових  та індивідуальних особливостей учнів);

— позакласна та позашкільна виховна робота (підбирають загальні методи, форми виховної роботи, які краще підходять для певного  напряму виховання та віку дітей);

— залучення  учнів до різних видів практичної діяльності (сприяє формуванню навичок і звичок відповідної поведінки);

— залучення  сім'ї і громадськості до реалізації виховної роботи.