Мовна ситуація в Україні

Дехто вважає мову лише засобом порозуміння між  людьми. Насправді ж цим не вичерпується її значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного  народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.

Що ж таке рідна  мова? Яку мову вважати рідною? Визначення рідної мови є у Д.Розенталя і  М.Теленкової "Язык, усваиваемый  ребёнком в раннем детстве путём  подражания окружающим его взрослым". Але воно не дає вичерпної відповіді  на поставлене запитання. А як же бути, коли дитина з раннього дитинства виховувалась у чужорідному мовному середовищі? На жаль, багато мовознавців забуває про те, що рідна мова закладена в людині генетично. Сучасна електроніка фіксує особливості національного плачу новонародженої дитини. То чи маємо ми право байдуже ставитись до свого національного генетичного коду? Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини: "... вчені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Навчання мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє".

Як стверджував видатний мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися  на ґрунті рідної мови, і поки воно не дозріло, поки не сформувався остаточно  мовно-розумовий апарат, двомовність  є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти, коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми іноді несвідомо за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: "Мова – це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова – це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначатись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна – просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи того генотипу".

Українська мова - одна з прадавніх слов’янських мов  і є рідною для десятків мільйонів  людей. В Україні 72,7 відсотка становлять українці - корінні її мешканці. Кожний народ - творець своєї рідної мови. Для українців рідна мова - мова нашої нації, мова предків, яка зв’язує нас між собою і з попередніми поколіннями, їхнім духовним надбанням. Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки, науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну мову - це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Занепад рідної мови є  наслідком духовного зубожіння  народу. Звичайно, такий великий  народ як ми, українці, не може допустити  цього, якщо вважає себе цивілізованою  нацією. Ставлення до рідної мови є свідченням національної свідомості і рівня культури народу, його цивілізованості. Воістину справедливі слова О. Гончара: “Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе”. Отже, одним з головних завдань кожного розвинутого суспільства, показником його самосвідомості і визначником розвитку культури є, поряд з турботою про збереження природних багатств і примноження цінностей духовної культури, постійна турбота про екологію мовного середовища.

Українська мова своєю красою і багатством давно привертала увагу вчених. Сучасна українська літературна мова виконує різноманітні суспільні функції - комунікативну, естетичну, мислетворчу, культуроносну та інші. Комунікативна функція полягає в тому, що мова використовується для спілкування, інформаційного зв’язку між членами суспільства.

Спілкування - найважливіша функція мови. Вона є універсальним  засобом обміну інформацією в  просторі і часі. Комунікативній функції  підпорядковані інші її функції, зокрема  експресивна. Полягає вона в тому, що саме завдяки мові ми виражаємо свій внутрішній світ, репрезентуємо себе з тим, з ким спілкуємося. “Говори - я тебе побачу”, - стверджували античні мудреці. Людина, що досконало володіє мовою, найкраще може себе показати, розкрити свій духовний світ через спілкування.

Мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, ми пізнаємо світ, навколишнє середовище, але в межах  свого народу, його свідомості, психіки  тощо. Українська мова дає нам можливість пізнати світ очима українця, українського народу, російська - російського, німецька - німецького і так далі. Мова формує наш розум і духовність. Український фольклор, художня література, театр, пісня, втілені у словесній формі, розкривають перед людиною світ краси. У живому мовленні кожна мова виконує, в основному, функцію спілкування, у художньому творі вона служить засобом образного відтворення дійсності. Це теж своєрідний акт спілкування майстра слова з читачем або слухачем.

Мова виконує мислетворчу  функцію. Українська мова, як і всяка  інша, є засобом формування думки. Адже вільне володіння мовою вважається тоді, коли людина мислить і говорить цією мовою одночасно. Додамо, що думання відбувається у формі тієї мови, якою ми найкраще володіємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером. Справедливі в цьому плані слова Г. Гегеля: “Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить”. Оригінальність нашого мислення залежить від знання мови і здатності користуватися нею під час думання.

Закон “Про мови” 1989 року, який проголосив українську мову державною, та Конституція України 1996 року, що юридично закріпила цей статус, поширили коло тих, хто користується українською мовою. Ідеться про державних діячів, спеціалістів різних сфер і галузей. Проте часто виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем культури мовлення. Виходячи з історичних і мовнокультурних особливостей формування етнічного складу населення України, де кількісну перевагу, крім Криму, мають українці, роль державної (офіційної) мови цілком закономірно виконує українська мова, що закріплено Конституцією. Закон про мови в Україні, визнаючи державний статус української мови, відзначає, що у місцях компактного проживання громадян інших національностей для офіційного спілкування на даній території можуть використовуватися їхні мови. Цим положенням гарантуються мовні права всіх інших національностей України. У такому розумінні за цими мовами можна закріпити статус офіційної - на відміну від загальнодержавної. Газета "Дзенник кийовски" повідомила, що в Польщі прийнято проект закону про польську мову, який розглядає і охороняє польську мову як державну й культурну цінність та економічну категорію. Він запроваджує нові правила, що мають припинити процес витіснення польської мови з вивісок, реклами й меморіальних дощок, а також висуває обов'язкову вимогу до кожного державного чиновника — вміти зрозуміло і грамотно розмовляти польською. Окремі положення регулюють користування польською мовою в господарчій та громадській діяльності. Передбачено, зокрема, що всі угоди з зарубіжними партнерами, що виконуватимуться на теренах Польщі, повинні укладатися тільки цією мовою. Разючий контраст з Україною! У Польщі, де населення розмовляє польською мовою, приймають закон про її охорону. А в Україні, де рідна мова занедбана, із законопроекту про середню освіту вилучають статтю про обов'язкове вивчення державної української мови в школах...

Кожний народ, держава  дбають про престиж своєї мови - її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Престиж, або авторитет мови, як і народу, держави, залежить від багатьох чинників. Насамперед це виявляється в тому, які суспільні функції виконує мова, яку інформацію вона фіксує і передає, скільки людей нею користуються та інше. Престижу мови сприяє її державність і патріотичне ставлення до неї її носіїв. "Мова — залізний обруч, мова злютовує народ воєдино", — так сказав ще 1820 року фінський письменник Яакко Ютейні. Його заклик дав добрі сходи. Як відомо, ще 1917-го фінський народ таки вирвався з обіймів імперського орла і зажив своїм життям, без озирку на якихось там "старших братів". І як наслідок — нині у Фінляндії вельми високий життєвий рівень. Цьому, безумовно, сприяла висока національна свідомість, яку виколисувала й виколисує рідна мова.

Маємо ряд історичних фактів, що свідчать про престижність української мови.

У великому Литовському  князівстві вона була державною мовою; як актова мова використовувалася в  Молдавському князівстві; бахчисарайські хани листувалися нею з турецькими султанами. Українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а з розвитком і утвердженням незалежності України зростає міжнародний авторитет української мови як державної.

Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім багатством її, навчимося гарно, виразно, правильно говорити по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову мову. А неукраїнці будуть відчувати задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко від реального...

В одній із шкіл з українською  мовою навчання молода вчителька надавала учням вказівки російською мовою. В цій школі з українською мовою навчання попит на українську мову був досить обмежений. Поза уроками (а бува й на уроках) вчителі спілкуються з учнями переважно російською. Директор школи, всі заступники директора навіть службові наради проводять російською мовою. Це не викликає великого здивування. Здивування прийшло тоді, коли дізнаємося, що ця вчителька викладає і викладала раніше... українську мову. На запитання чому вона, вчителька української мови школи з українською мовою навчання, спілкується з учнями російською, вона відповіла: “Не завжди, інколи. А от з батьками спілкуюся переважно російською, бо більшість батьків української не розуміють. Та й яка у нас українська мова — суржик!”. Чи поважає вона свій предмет? Чи прагне до того, щоб учні найкраще засвоїли її предмет? Що вона робить, як мовник, щоб зменшити частку суржика? Хотілось заперечити і щодо батьків, що не розуміють української мови. Бо є багато прикладів, коли росіяни в Росії чи ті, що на якийсь час приїжджали в Україну і раніше ніде більше, як у піснях не чули української мови, самі просили розмовляти з ними українською, інколи перепитували окремі слова, просили говорити повільніше і були задоволені з того, що розуміли близьку їм мову.

А чи може ця вчителька поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у цій школі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесеться до цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька, підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою, відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч свою позицію формулює чітко — «ми еще живи». Віктору Оржехівському доводилось спостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (може вперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідь російською, сам переходив на російську, і дуже сумнівно, щоб він поза уроками ще раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінця свого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для інших учнів такий випадок був промовистим уроком. А скільки таких шкіл “з українською мовою навчання” по всій Україні? Скільки таких вчителів і завучів? Поки що безліч.

Російська мова посіла командні висоти і дуже винахідливо утримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінету освітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім'я, по батькові), а на його службовому столі, на підставці перед очима відвідувача — російською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої  сфери, теж державної. Тележурналіст бере інтерв'ю у військового начальника. Починає українською мовою, а коли чує відповідь російською, то теж переходить на російську. Яку мету ставить така режисура? Не показати ж сумніви у здібностях начальника, мовляв, не здатний той начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життя в Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати  після прийняття присяги діляться перед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає на думку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхня рідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких і чуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи як готуються такі «експромти», хочеться запитати у організаторів телезйомки: чи не те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська — для домашнього вжитку?

Гірко читати свідчення харківського учня Олексія Голозубова про те, як він «відчував страшну образу гніту і приниження», коли йому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь з українського в російський клас, «як невимовне боляче пече дискримінація», як не сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити без підтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється  мовна проблема. Але ситуація стає небезпечною, коли мовну проблему поширюють за її межі. Львівський екскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся і мовної проблеми, і почав з упевненості про те, що російська мова в Україні таки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагалі не було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, коли цей екскурсовод, показавши в бік пам'ятника І.Франку, обмежився словами — пам'ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є, говорив досить розлого, не раз протягом екскурсії звертався до цього. Учасники екскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо у частини львів'ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння  — повна відвертість, аналіз, правда до кінця. Говорять, наприклад, що в  Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але без продовження вона може стати напівправдою, що е не меншим злом, ніж неправда. Продовження ж в тому, що Швейцарія — конфедерація кантонів. Кантони — це держави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В німецькому кантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мові надається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світу розглядається, як втрата для людства.

Стверджувати, що існує  якась небезпека для російської мови безглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мови треба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один за сприятливих умов набрався сили і здоров'я, інший в умовах гноблення, а то й заперечення права на саме життя, силу і здоров'я втратив, Невже справжній брат не підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховувати байдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відродження української мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочуть допустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу —  не за етнічними, а за моральними ознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скарбницю України, землі, з якою їх пов'язала доля, Б. Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, так же, як В.Габсбург — від німецької, як Р. Чілачава — від грузинської. Їм було притаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборі життєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборони України Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконало опанував українську мову за якихось три місяці.

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні  обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови - найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою - не заслуга, а обов’язок справжніх патріотів.

Знання рідної (державної) мови не обмежує можливості вивчати інші мови - споріднені і не споріднені. Вислів “Скільки ти знаєш мов - стільки разів ти людина” ніколи не втратить своєї актуальності.

В Україні двомовність - природне явище. Але володіння двома  мовами вимагає правильного користування ними. На жаль, наші “білінгви” часто говорять змішаною мовою, яку в побуті називають суржиком. Тому серед мовних обов’язків наших громадян слід виділити ще один - дотримуватись культури українського мовлення. Належний рівень мовної культури є свідченням розвинутого інтелекту людини, її вихованості. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує толерантне спілкування людей, облагороджує їхні стосунки, сприяє підвищенню загальної культури як окремої людини, так і суспільства в цілому. Тому кожний з нас повинен дбати про свою мовну культуру і вимагати цього від інших.

Українська мова –  національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися  та підтримуватися державою. Мовна  політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу  все – і він усе може повернути;  але відберіть мову – і він  ніколи вже більш не створить  її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?".

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання - відродження української мови, держави, нації. І виконати його - наш громадянський обов’язок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Проблеми сучасного українського мовлення

 

Українська мова належить до однієї з найбарвистіших і найбагатших мов світу. Взагалі мова — це тонкий інструмент, який можна порівняти зі скрипкою. Можна заслухатися грою скрипаля, якщо інструмент знаходиться в руках справжнього майстра. Так само і мова. Тільки справжній тонкий знавець, який володіє мовою бездоганно, викликає захоплення, бажання слухати людську мову, ловлячи кожен звук, кожне слово. Бо мова — це теж інструмент, тонкий та багатогранний, який теж у змозі передати будь-які нюанси почуттів. Як найкраща музика.

Колись біля станції метро «Хрещатик» я випадково  почула розмову двох подруг. Це були жінки вже немолоді, вони були одягнені дуже скромно і старомодно. Відчувалося в них якесь стримане благородство, почуття власної гідності. Це були люди тієї, іншої культури, яка вже минула, — чи назавжди? Не хочеться навіть думати про це. Їх українська мова була чудовою. Я нібито чула взагалі зовсім іншу мову, яку не чула ніколи у житті. І я пішла за ними Хрещатиком. Зміст їх розмови мене зовсім не цікавив: я упивалася звуками, я насолоджувалася дивовижною музикою. Враження було таким сильнім, що й досі я не позбулася відчуття, що все це відбувалося вчора. І не забула цей випадок через стільки років. Адже те, як хтось говорить, його лексичний запас, відчуття мови — це свідчення загальної культури людини.

Так як же ми говоримо? Що ми чуємо навколо себе: у транспорті, на вулиці, у магазинах, у сім’ї, на роботі? Всюди, де є люди, є і мова. Чи така вже вона чиста, еталонна? Чи маємо ми наслідувати те, що чуємо на кожному кроці? Які взагалі основні проблеми сучасного українського мовлення?

Орфоепія

Одна з проблем —  орфоепічна. Орфоепія — розділ мовознавства, який вивчає правильну вимову, в  тому числі наголос у слові. Нехтування цими нормами призводить не тільки до спотворення мови, а й породжує нескінченну безліч логічних помилок. Друга проблема — наявність в мові діалектних слів. Самі по собі діалектні слова навіть збагачують і прикрашають мову, але тільки там, де вони й повинні вживатися. Літературна ж мова має свої правила, за якими вона побудована. Ще одна проблема — це лексичні помилки, коли слова вживаються у невірному значенні, бо людина просто не розуміє значення слова. Трапляються і стилістичні помилки, і фразеологічні, і граматичні.

Суржик

Але найголовніша біда української  мови та її ворог — це суржик. Само це слово означає мішанину різних видів зерна та борошно з цього зерна, а також взагалі борошно низького гатунку. Але у відношенні саме до мови не можна стверджувати, що це просто суцільна мішанина слів різних мов, і більш нічого. Суржик живе і розвивається за своїми законами: українські слова приймають дивовижні мовні форми, бо підкоряються правилам російської граматики та стилістики, змінюються за цими правилами, вживаються у невірному значенні.

Тому суржик — це не запозичення  з інших мов, що є цілком закономірним та природним процесом. Взаємопроникнення мов неминуче відбувається у історичному та культурному просторі, особливо коли культури та мови близькі. Але іншомовні слова, вирази, якщо вони не вживаються бездумно, зі зневагою до мовних норм, — тільки збагачують мову.

Суржик — справа інша. Мовні покрути збіднюють таку могутню, таку красиву, таку багату українську мову, яка має досить лексичних художніх засобів, щоб можна було висловити будь-які думки, почуття, описати що завгодно, намалювати будь-яку картину.

Хтось називає суржик штучною мовою. Але я вважаю, що це не зовсім так. Все ж таки суржик не створювали навмисно, хоча це й специфічна мова, мовний феномен. Він виник природним шляхом і навіть має певні різновиди. Існує, наприклад, київський суржик та одеський суржик.

Але не раджу  плутати розмовну мову та суржик. В  будь-якій культурі літературна мова та її розмовний варіант відрізняються  один від одного. Різні соціальні  та професійні групи мають свій жаргон. Всім відомо, що у компанії підлітків  спілкуються однією мовою, а у середовищі лікарів, шахтарів або юристів — іншою. Будь-яка група людей, об’єднаних спільним родом діяльності, має свої влучні слівця, боротися з якими можна з таким самим успіхом, як Дон Кіхот бився з вітряками.

Але суржик —  це збіднена мова, позбавлена виразності та національного колориту. Тому суржик не повинен бути нормою спілкування. З першої хвилини, як тільки наш співрозмовник починає говорити, ми з великою точністю можемо зробити висновок, хто перед нами. Освічена інтелігентна людина та суржик — поняття несумісні. Прислуховуйтесь до вашого внутрішнього цензору, який контролює вашу мову — і вона буде ставати раз від разу все краще і багатше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сучасна мовна  ситуація в Україні

Це тема не нова — вже  хтозна з яких часів. І може скластися враження, що це суто наш, український, безнадійний привілей у добу високих технологій, клонування і гендерних студій.

Але насправді це не так. Уся історія людства сповнена конфліктів і трагедій на мовному  ґрунті; фіксує безліч і героїчних, і безглуздих, і героїчно-безглуздих вчинків та форм поведінки і окремих людей, і більших або менших суспільних груп. І в сучасному світі вогнища різнорівневого мовного напруження можна бачити на просторі всіх континентів, за винятком хіба Антарктиди.

Раціоналістична свідомість схильна зводити пояснення цього феномена до живучості архаїчної психіки, колективного егоїзму, душевної нерозвиненості та інших виявів гуманістичної недостатності. Ілюзорне і небезпечне пояснення! Воно випливає з абсолютизації комунікативної функції мови — як засобу спілкування між людьми. Насправді ж мова — явище незмірно глибше і важливіше, вона не зводиться до жодної із багатьох своїх функцій. У мові концентрується сама сутність людського буття людини, історичного буття народу. Це переконливо довели філософія, психологія, соціолінгвістика XIX і особливо XX століття. Звідси фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації людини і народу. Звідси ж і її провокативна роль у конфліктах самостверджень на особистісному рівні та на рівні національних спільнот.  
Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. Пропонувалися i паліативи, і радикальні рецепти. До останніх відносяться насамперед різні прожекти досягнення мовної єдності людства. Попри принципову можливість використання штучної або природної міжнародної мови у спеці-альній вузькоінформативній функції, — в ширшому, буттєвому розумінні всі ці прожекти виявлялися утопіями, а спроби їх примусової реалізації нерідко призводили до непоправних духовних втрат і ставали концентрованим вираженням національного гніту.

Нині гуманістична свідомість людства шукає інших підходів до цієї світової проблеми. В основу пошуків має бути покладений принцип, прийнятний для всіх. Він є. Це —  принцип абсолютної самоцінності кожної мови і кожної культури, відповідно до абсолютної самоцінності кожної людини і кожного народу. Але від загального принципу, навіть прийнятного для всіх, — шлях до конкретних розв’язань конкретних проблем тяжкий, плутаний і часом нездоланний.

Об’єктивну складність питання, як і суб’єктивні його ускладнення, можемо бачити на прикладі України.

Почнемо з очевидного. Очевидним у нашій українській  ситуації є те, що українська мова може повноцінно розвиватися лише в Україні, тоді як російська основну свою «базу» має не в Україні, а в Росії, як угорська — в Угорщині, польська — в Польщі і т. д. Очевидним є і те, що в Україні українська мова — мова так званої «титульної», корінної і найчисельнішої нації — не є повноприсутньою в суспільному житті. Вона витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя, зрештою і міського побуту — за винятком міст Західної України. «Праце-здатність» української мови паралізується, а таким чином гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Відповідно, панівні висоти посідає — або, щоб уникнути асоціацій, пов’язаних зі словом «панівний», — переважною в багатьох сферах життя є російська мова, російська культура, звичайно, не в їхній натуральності, а у специфічній редукованості запозичення.

Постає кілька запитань: чи це нормально; чи це справедливо; як це пояснюється; як може розвиватися ця ситуація далі?

Тут існує суто прагматичний підхід — прагматичний з погляду  інтересів комфортно влаштованих  груп: оскільки маємо справу з певною реальністю, треба її санкціонувати і з неї виходити. Однак цей видимо простий і зрозумілий підхід насправді є принципово конфронтаційним і принципово безперспективним: адже не всяка реальність є розумною і морально легітимною, а з цією реальністю багато українців — власне, всі українці, які зберегли свою національну і мовну ідентичність, ніколи не погодяться. Не кажу вже про те, що ця реальність суперечить самій ідеї української держави. Адже зникнення мовно-культурної ідентичності — це зникнення нації.

Є прямо протилежний  підхід, зумовлений гостро дискомфортним самопочуттям інших суспільних груп: використовуючи всю потугу держави (насправді малопотужної!), рішуче змінити реальну ситуацію в бік забезпечення українській мові належного їй домі-нантного місця в усіх сферах суспільного життя.

За всієї виправданості  і невідкличності цієї мети, засоби, що випливають з такого романтично-волюнтаристського  підходу, здаються, по-перше, малопродуктивними  — з огляду на принципову обмеженість  адміністративних можливостей нетоталітарної держави; по-друге, морально і психологічно не бездоганними; по-третє, також здатними провокувати конфронтаційність, з огляду на непоступливість частини так званого «російськомовного» населення, підігріту відповідною пропагандою всередині України й ззовні.

Але є і третій підхід, елементи якого і були, і будуть предметом багатьох обговорень та дискусій.

Мовне питання не можна  розглядати ізольовано від усієї  політичної, соціально-економічної  та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності.

Причини — і в об’єктивних  обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок  соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість  з розсудливістю, тактовністю і  навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у  поступовому створенні об’єк-тивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для  всіх, а українську культуру — привабливою  і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці — полі-тологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти — повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.