Мовне питання в Україні та шляхи вирішення

                                Міністерство науки, молоді та спорту України

                       Дніпропетровський національний університет ім.О.Гончара

                           факультет суспільних наук та міжнародних відносин

                                      кафедра міжнародних відносин

РЕФЕРАТ

                        на тему:    “Мовне питання в Україні та шляхи вирішення”.

                                                                                   Виконала

                                                                                   студентка групи  СМ-11-1

                                                                                   Майорова Альона Сергіївна

2012 р.

Дніпропетровськ

                                  Вступ

                   Україна розділена на дві мови, що завжди викликало політичний         конфлікт.

                    Взагалі, мова є невідємною частиною народної самобутності,  єдності та індивідуальності. В Україні , на протязі років, мовне питання поставало не раз. Українську мову забороняли,  україномовне населення піддавалось гонінню. Але нічого не змогло стерти цю гарну мову з лиця землі.

                    Найзапекліша боротьба потавала між російською та українською мовами, адже найбільш страшний суперник української мови — російська. Саме російською мовою змушували розмовляти українське населення. Саме російською мовою зараз розмовляе переважна частина України.

                    Після розпаду СРСР українська мова стала обов’язковою в школах, кінотеатрах та рекламі. Родини легко перейшли з однієї мови на іншу, а більшість міст стали двомовними.

                     В Україні на сьогодні широко розповсюджені дві мови: українська і російська, носії інших мов мають в країні значну меншість. Ось тому і нас в країні повинні використовуватися як державні дві мови: українська і російська. Вони повинні бути рівноправними державними мовами. Так, в Україні близько 3/4 населення становлять українці; близько четвертини – росіяни, і близько 1 відсотка – представники інших національностей. Державна політика у мовному питанні ґрунтується на співвідношенні чисельності представників національностей. А повинна ґрунтуватися на кількості бажаючих розмовляти тією чи іншою, насамперед серед цих двох мов. Але що стосуеться деравнослужбовців, то все ж таки допустимою є лише державна мова, так як представники держави мають представляти й поважати культуру своєї держави, тим паче перед іноземними представниками.

                     Отже, громадяни мають право  спілкуватися вільно кожен своєю мовою за бажанням.

               Історія мовної проблеми в Україні

                       Для того, аби розглянути таке складне питання як мовна ситуація і двомовність, треба вивчити корені цього питання і спиратися на факти.

                         Мільйони росіян, що живуть як у Росії, так і в Укураїні, не винні у мовно-культурному геноциді українців. Багатьом росіянам від того зовсім не легше, коли страждає українська мова під наступом російської. Але це не значить, що в умовах, коли за багатовікову практику русифікації російська мова випередила українську в усіх сферах крім освіти, її ставити в розряд державної.

• 1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
• 1626 p. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.
• 1627 р. Указом царя московського Михайла Федоровича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено "Учительське євангеліє" Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та "Катехизис" Лаврентія Зизанія Тустановського.
• 1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: "разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите."
• 1689 р. - Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу. Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах.
• 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші '"не сходные с книгами московскими".
• 1689 р. Заборона Київській Лаврі друкувати книжки без патріаршого дозволу.
• 1690 р. Московський собор православної церкви засудив "Кіевскіе новыя книги" С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького, наклавши на них "проклятство та анафему".
• 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
• 1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
• 1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
• 1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

• 1718 p.  Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар.
• 1720 р. Наказ хана-царя Петра І: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было".
• 20 грудня 1720 року Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб "...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные".
• 1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки "не во всем с великороссийскими сходные". Знищення Чернігівської друкарні.
• 1724 p.  Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печорської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга "Триодь" "не совсем с великороссийским сходная", а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
• 1729 р. Наказ Петра І про перепис на Україні державних постанов і розпоряджень з української мови на російську.
• 1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російської мови викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
• 1753 р. - Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
• 1755, 1766, 1775, 1786 pp. Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3,1849 - 2, 1850 - 1,1851 - 2,1856 - 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
• 1759 р. - Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
• 1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.
• 1764 р. Інструкція Катерини II князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, "якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у. Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли..."
• 1764 р. Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
• 1765 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
• 1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
• 1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.
• 1769 р. Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
• 1780 р. - Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
• 1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
• 1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, іби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу голосом, свойственным российскому наречию".
• 1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
• 1785 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.
• 1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
• 1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано "Порівняльний словник усіх мов", у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
• 1807 р. -Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: "Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски" ("Слово Просвіти", 1998, ч.З, стор. 10).
• 1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії.
• 1824 р. - Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: "Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто "русское"". "Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності" зобов'язував: "Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства" (ж. "Україна", ч.26, 27, 1993 p.).
• 1834 р. Заснування Київського університету з метою "русифікації юго-западного края".
• 1839 p. - Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських "батюшок", чиновників-наглядачів в рясах.
• 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".
• 1847-1857 pp. Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка.
• 1853 р. Спотворено видання "Літопису" Граб'янки.
• 1862 р. Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська і Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу "Основа".
• 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою.
• 1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета".
• 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.
• 1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
• 1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України .
• 1870 p. - Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення".
• 1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.
• 1876 р. Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р.
• 1876-1880 pp. Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького - лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою.
• 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
• 1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українською мовою, але російським прописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
• 1896 р. Б.Грінченко в одному із часописів писав: "Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі "подвиги" рабської вірности".
• 1887 р. Рукопис граматики української мови цензор повернув не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
• 1888 р. Указ Олександра III "Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами".
• 889 р. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
• 1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
• 1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.
• 1899, 1903 pp. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві.
• 1900 p. і наступні роки - Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.
• 1905 р. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про відміну заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
• 1905-1912 pp. Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.
• 1905 p. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет - це "загальнодержавна інституція", і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.
• 1906 і 1907 роки Закриття "Просвіт" в Одесі та Миколаєві.

• 1908 p. Указ Сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
• 1910 р. -Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до "іновєрцев" і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.
• 1910, 1911, 1914 pp. - Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
• 1914 р. -Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.
• 1914 p. - Заборона москвинською владою святкування на окупованій Московією частині Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.
• 1914 p. Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації. Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: "Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки". В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.
• 1919 р. Після завоювання України більшовиками - знищення національне свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень - триста тисяч.
• 1921-1930 pp. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках.
• 1922 р. Більшовицька влада ліквідувала "Просвіту" в Руси-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях в Москвинській імперії.
• 1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних ("общепонятних") балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються.
• 1929 -1991 pp.  Посилене заселення Руси-України московитами . [5], [1]

                         Можна побачини, що за останні декулька століть, для України мовне питання є чи ненайважливішим серед інших. Цим питанням було схвильоване чи не одне покоління, скільки людей страждало за наше національне самовизначення, адже питання мови визначае нас як саме українську націю. І навідь після стількох років це питання не є вирішенним.

                      Зрозуміло, що молодь більш схильна до російської мови, або ж взагалі не цікавиться цим питанням. Все ж таки, Україна , як унітарна дежава має мати одну мову. Залишимо двомовність тим країнам, які цього потребують, наприклад федерації, до складу яких входить більш ніж одна нація.

                             Мовне питання та українці

                     Мовна ситуація складається не лише з того, хто якою мовою говорить чи може говорити. Не менш важливим чинником  мовної ситуації є те, що самі громадяни думають про мови в Україні. І саме ці стійкі настанови щодо мов, поширені у суспільстві, те, що журналісти і політологи вважають у мовній проблемі «надуманим», є найбільшим каменем спотикання при спробах регулювання мовних ситуацій. Якщо їх не враховувати, то будь-яке, навіть найкраще, мовне законодавство, не зможе скоригувати мовну ситуацію.  

                     Ставлення українців щодо мовного питання дуже неоднозначне.

Проведенне українськими соціологами опитування у 24 областях та Криму показуе ставлення українців  щодо мовного питання. Було опитано 3117 респондентів, середня похибка вибірки становить 2,2%. Отже, 36% опитаних респондентів висловили позитивне ставлення до цього закону. 35% громадян України висловили негативне ставлення до закону, а 24% зайняли нейтральну позицію. 5% не змогли відповісти.

                    За словами соціолога, найбільш позитивно закон оцінили жителі південного сходу країни, (55% опитаних), а найбільш негативну думку висловили жителі заходу (66%) і центру України (43%).

                    За словами політолога, на сьогодні українці не мають єдиної думки щодо ступеня важливості ухвалення цього закону для вирішення мовного питання.  Так, 38% респондентів вважають, що ухвалення закону загалом важливе, а 34% українців вважають, що, загалом, це не важливо, 21% опитаних зайняли нейтральну позицію щодо важливості ухвалення закону, 7% не змогли відповісти на це запитання.

                    Також слід враховувати кількість населення України ,яке є іншої національності або ж сприймає російську мову своєю рідною. Так, згідно перепису 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткового пункту більше, ніж за даними перепису 1989 року.Російську мову визначили як рідну 29,6% населення – у

порівнянні  з попереднім переписом цей  показник зменшився на 3,2 відсоткового пункту.

 
                     За результатами соціологічного дослідження, проведеного в грудні 2006 року, питома вага тих, хто вважає рідною українську мову, є відчутно меншою серед молоді. Якщо у віковій категорії "55 і старші" українську називають рідною 69%, то у віці 18-29 – лише 65,5%. Натомість серед 18-30-річних питома вага тих, хто рідною мовою вважає російську, складає 33,1% супроти 29,5% серед старших 55-ти.Це дає підстави прогнозувати, що в майбутньому кількість людей, які вважають рідною мовою українську, зменшиться через природній рух населення.

                        Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців, вважають рідною російську, а не мову власної національності.

                     Серед населення України, яке розмовляє українською мовою в повсякденному житті , ми маємо такі цифри : 38,05% громадян у родині (саме тут вибір мови спілкування є максимально вільним, позбавленим тиску середовища) спілкуються лише українською мовою, 30,36% - винятково російською. 30,54% в залежності від обставин вживають або українську або російську. Таким чином, винятково україномовних на 8% більше, ніж винятково російськомовних. Якщо ж врахувати 30,54% людей, які вживають обидві мови, то виходить, щоукраїнську мову в цілому практикують 68,6% громадян України, а російську – 61%. 
 
                     Серед молоді до 29 років питома вага тих, хто говорить лише українською, майже на 10% менша питомої ваги винятково україномовних у віковій категорії "55 і старші", в той час як питома вага винятково російськомовних навпаки на 5% більша. Щоправда, так само на 5% вищою серед молоді є питома вага двомовних. Це дає підстави прогнозувати, що в майбутньому через природній рух населення кількість людей, які вживають лише російську, збільшиться, а тих, хто говорить лише українською поменшає, що означатиме подальше скорочення україномовної практики.

                     Також слід враховувати поширеність мов на певних регіонах. Так, в регіональному розрізі питома вага винятково україномовних зменшується з 86,87% на Заході до 4,21% в Донбасі та Криму, а частка російськомовних зростає з 2,7% на Заході до 78% на Донбасі та в Криму.

 
                      Захід та Донбас з Кримом  є одномовними регіонами, відповідно україномовним та російськомовним, в той час як в макрорегіонах Центр-Північний Схід, а також Південь-Південний Схід понад 40% є білінгвами, з тією різницею, що в Центрі співвідношення виняткових українфонів та русофонів становить 45 на 11%, а на Півдні та Південному Сході 21 на 38%.

                      Наведені вище цифри дають підстави стверджувати, що Україна в цілому є дійсно двомовною державою, в якій відносно найбільшим є масив україномовних. Однак двомовними є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є здебільшого одномовними: відповідно 80 та 85% говорять лише російською. Серед етнічних українців частка двомовних в 2,7 рази більша, ніж частка двомовних серед етнічних росіян. Серед тих, хто вважає рідною мовою українську, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російську. 
 
                        Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню - дещо краще. За даними соціологічних опитувань, "вільно або на достатньому рівні" українською володіє 86%, а російською – 92%.

                         Майже у всіх сферах життя поширення і використання української мови не відповідає ні етнічному балансу населення ( українці і росіяни - 77,8% на 17,3% ), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6% ), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову а 61% російську… Мовні права етнічних росіян, тих, хто вважає рідну мову російською та в цілому російськомовних громадян України в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців, тих, хто вважає українську мову рідною, та україномовних. [4]

                          Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних. В східних та південних регіонах України, де найбільш поширеними є уявлення про утиски російської мови в Україні, якраз українська мова знаходиться на межі зникнення і потребує захисту.

          Погляди щодо вирішення мовного

                      питання в Україні

                  Ми живемо у спільному світі і тому маємо деякі спільні риси наших проблем, але ми маємо різну історію їх виникнення, маємо різних сусідів, різні можливості нарешті, тому окрім спільних рис у мовному питанні маємо й свої власні неповторні. Саме останні риси залишаються осторонь коли ми намагаємось вирішити свої проблеми шляхом копіювання чужих методів. Вирішення, загострення чи втеча від вирішення залежить саме у відношенні до своїх оригінальних рис, у відношенні до своєї ситуації! Саме вирішення чи не вирішення власних особливостей двомовності означає вирішення чи консервування проблеми.

                    Говорити про досвід Канади чи Фінляндії заздалегіть не коректно, бо вони мали свої риси, а ми - свої. Наприклад Канада після прийняття двомовності постала перед проблемою розділення на дві частини. Захисники офіційної двомовності чомусь не галасують про цю двомовну рису Канади. Тобто Україні не слід спиратися на міжнародну практику ,щодо цього питання, адже кожна країна має свої специфічні відмінності.

                    Відповідь на питання щодо шляхів вирішення мовної проблеми в Україні залежить від категоричності його постановки та кількості варіантів відповіді. Найчастіше соціологи надають вибір між двома варіантами: українська єдина державна, українська та російська – дві державних. Саме так ставила питання компанія Researching Branding Group, яка з 5 по 15 листопада 2006 року опитала 2215 людей в усіх регіонах України. 45% вважають, що державним має бути лише українська мова, 52% висловлюються за те, щоб державними були українська та російська.[2]

                   Щодо власне статусу мов, то в ході дослідження встановлено, що більшість респондентів (40,2%) цілком влаштовує нинішня мовна ситуація у країні: "українська мова - єдина державна, iншi вiльно використовуються", причому серед молоді така думка є популярнішою, ніж серед старших людей.

                       При глибшому ніж зазвичай соціологічному аналізі виявляється, що відносна більшість громадян виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови та сприяння російській та іншим мовам. Лише трохи більше третини громадян виступають за державний статус російської мови по всій Україні, решта вбачають компромісний варіант надання російській мові офіційного статусу в окремих регіонах.(Опитування проводилось з 7 по 25 грудня 2006 року Українським демократичним колом та Юкрейніан соціолоджі сервіс).

                       Розклад політчиних сил означає принципову неможливість зміни мовного законодавства. Спроби посилити державний захист української мови не знайдуть достатньої підтримки у Верховній Раді, а законопроекти, які б підвищували статус російської мови блокуватимуться опозицією та Президентом за відсутності достатніх сил для подолання вето. За таких умов спроба ревізії мовного законодавства матиме наслідком лише загострення суспільно-політичної ситуації. Очевидно, доречним є збереження статус-кво зафіксованого в компромісному законі про мови 1989 року та зафіксованих в його розвиток нормах інших законів.

                      В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконанню нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу – з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.

                          Держава повинна активно втручатися в ті сфери громадського життя, в яких склався найбільш кричущий диспаритет на користь російської мови, і де є найсерйозніші порушення прав україномовної частини громадян.Держава повинна забезпечити історичний дисбаланс між забезпеченням прав та можливостей мовних спільнот.

Державі також слід особливо сприяти розвиткові тих мов національних меншин, які опинилися під загрозою зникнення та запроваджувати заходи т. зв. позитивної дискримінації щодо української мови в деяких регіонах України, де вона опинилася на межі зникнення.

                           Водночас держава повинна роз’яснювати громадянам, що державна підтримка української мови, рівно як і саме втручання держави в мовну сферу має за мету виправити ті деформації в мовній сфері, які склалися через тривалу відсутність незалежної української держави та через колоніальну політику мовної уніфікації. Йдеться про те, щоб забезпечити рівність прав мовних спільнот, довести рівень поширеності української мови до рівня принаймні не нижчого, ніж масштаби поширення російської мови.[1]

                           У Києві створено Конгрес дій у захисті української мови. 
Як передає УНІАН, в установчих зборах конгресу в суботу взяли участь представники української інтелігенції, письменники, актори. 
"Наша місія в тому, щоб іти в народ і підіймати його свідомість", - сказав у виступі на зборах громадський діяч, дисидент, філософ Євген Сверстюк. Він наголосив, що захищати українську мову як національну мову українського народу треба не словом, а ділом.

 
                             Учасники конгресу вважають, що діюча влада знищила всі механізми, які захищали українську мову. У зв’язку з цим вони вважають, що під загрозою опинилася не лише мова, а й незалежність і цілісність України. 
На переконання учасників конгресу, захистити українську мову можна, виконуючи ряд простих правил.

 
                              Зокрема, говорити українською мовою у публічних місцях і ніколи не переходити на іншу мову, крім розмов з іноземцями; обрати українську мову в налаштуваннях електронної пошти, у соціальних мережах, у мобільному телефоні, в банкоматах, платіжних терміналах, на сайтах; завжди писати українською мовою паперові документи й електронні повідомлення; шукати українською мовою інформацію в Інтернеті.[3] 

                           Також учасники вирішили спілкуватися державною мовою з владою та різноманітними сервісними службами; купувати книги та пресу українською мовою, дивитися фільми, дубльовані українською, купувати диски з українською музикою відвідувати українські фестивалі; говорити з дітьми українською мовою, вимагати від педагогів у дитсадках та школах спілкування з дітьми й надавання учбового матеріалу українською; робити щось від себе, щоб змінити ситуацію на користь української мови на роботі, вдома чи в колі друзів. 
                           Ці правила закликають поширювати серед якнайбільшої кількості людей.

                Для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови й усвідомити, що демократичного шляху до одномовної України немає, втім як і недемократичного також.

                            Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікової дискримінації української мови та урівняти її у фактичних правах з російською.[2]

                             Обидві мовні спільноти мають визнати, що у приватному спілкуванні кожен громадянин України є вільним в у виборі мови.

Українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі.

                                                  Висновок

                            Україна в цілому є двомовною державою, в якій відносно найбільшою є група винятково україномовних, і дещо меншими дві приблизно однакові групи – двомовних та винятково російськомовних.  
 
                             Однак двомовними є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є здебільшого одномовними: відповідно 80 та 85% говорять лише російською. Серед етнічних українців частка двомовних в 2,7 рази більша, ніж частка двомовних серед етнічних росіян. Серед тих, хто вважає рідною мовою українську, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російську.  
 
                               Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню - дещо краще. За даними соціологічних опитувань, "вільно або на достатньому рівні" українською володіє 86%, а російською – 92%. 
 
                                Всупереч поширюваній певними політичними колами думці про те, ніби в Україні українська мова розвивається за рахунок російської, всі неросійські мови, поширені в Україні, в тому числі і українська були та залишаються донорами щодо російської мови. Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців вважають рідною російську, а не мову власної національності. Майже 20% етнічних українців спілкуються винятково російською мовою.