Мовне право в Україні

Вступ

Відповідно  до ст. 10 Конституції України, державною  мовою в Україні є українська мова, і держава забезпечує її всебічний  розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Але згідно зі статтями 10 і 52 Основного Закону, в  Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, а громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних  і комунальних навчальних закладах або через національні культурні  товариства. Також держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування [1].

Незважаючи  на низку міжнародних документів на цю тему, єдиного підходу ні в  європейському (ні тим більше світовому) масштабі не існує. Візьмімо для прикладу чи не найвідоміший документ – «Європейську хартію регіональних або мов меншин», яку, за даними сайту Ради Європи, ратифікувало 25 країн із 47. Остання за часом ратифікація – 21 вересня 2010 року, Боснія і Герцеговина. Серед тих 22 країн, які не ратифікували (і часто не підписали) Хартії, назву деякі: Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Туреччина, Франція. Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».

Актуалізація теми. Для багатьох людей в Україні мовна проблема є болючою і з нею для них пов'язана можливість реалізації багатьох інших своїх прав і свобод. Тому ми не можемо обминути питання щодо права титульної національності на розвиток української мови, національних меншин на розвиток та використання їхніх мов, а також права усіх громадян на вивчення і використання інших мов.

Чому ми знову й знову звертаємося до проблеми мовної ситуації в Україні? Бо ця проблема склалася історично, а розв'язувати її доведеться саме нам. І поставитися до цього завдання слід украй серйозно.  
У наш час якось стало дуже популярно й престижно кричати з усіх трибун про українську самобутність, про співучу українську мову, про чудову українську культуру. Більшість політиків та громадських діячів вважають за потрібне говорити українською, при цьому нещадно її калічачи, але ж називають вони себе носіями української культури й людьми, що пропагують українське слово. Та й рядові носії мови нерідко говорять шаблонні фрази про ставлення до рідної мови, навіть не розуміючи їхнього змісту, але усвідомлюючи, що так треба. 

А чому ж в Україні так сталося? Чому саме ця мова, що займає місце в світі за милозвучністю, потрапила в таке гноблене ставовище? А втім раніше, коли всюди по рідній країні українця вборонили користуватися своєю мовою, коли викинули з алфавіту навіть притаманну українській мові літеру «ґ», народ наш не зламався. Наші друкарні продовжували видавати книжки, майже нелегально, інколи за кордоном, бо в Україні цього не дозволяла цензура. Українці співали своїх пісень. Українці піднімалися на боротьбу, захищаючи свою культуру і мову і в ХУІІІ, і в XIX, і навіть у XX столітті. А навіщо? Невже так багато крові та сліз було пролито марно? Невже усі ці століття ми боролися для того, щоб, отримавши у 1991 році незалежність, викинути, як непотріб, те, що відрізняє нас від інших народів, робить самостійною нацією, самими собою, — нашу рідну українську мову? 

Таким чином  тема даного реферату є актуальною, оскільки мовне питання користується популярністю серед українців. У  зв’язку із політичною ситуацією  в Україні, воно пройняте гостротою і болем. Питання мови можна назвати вічним питанням для нашої нації, бо весь час ми боремось за свободу мови, на розвиток якої постійно впливають політичні чинники.

Мовне право в Україні

В Україні простежується чітка тенденція до протиставлення прав нації правам людини. У цьому зв'язку слід зазначити, що мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. характеризувався такими даними.

Українську  мову вважають рідною 67,5% населення  України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили  як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення  цей показник знизився на 3,2%. Частка інших мов, які були вказані в  якості рідної, за період між переписами збільшилася на 0,4% і становила 2,9% [14].

Для багатьох людей в Україні мовна проблема є болючою і з нею для  них пов'язана можливість реалізації багатьох інших своїх прав і свобод. Тому ми не можемо обминути питання  щодо права титульної національності на розвиток української мови, національних меншин на розвиток та використання їхніх мов, а також права усіх громадян на вивчення і використання інших мов.

Слушно  нагадати, як мовні проблеми вирішуються  у законодавстві Франції. У ст. 1 закону про вживання французької  мови від 4 серпня 1994 р. зазначено: "Французька мова як державна мова відповідно до Конституції  є важливою складовою самобутності і національного надбання Франції... Володіння французькою мовою  і знання двох інших мов є основною метою навчання".

Як зазначено  в пункті 4 частини 1 ст. 92 Конституції  України, порядок застосування мов  визначається виключно Законами України. На сьогодні чинним є Закон "Про  мови в Українській PCP" від 28 жовтня 1989 р. [1].

Право на розвиток української мови забезпечується, по-перше, тим, що вона Конституцією України  визнана єдиною державною мовою. По-друге, це право забезпечується її всебічним функціонуванням в  усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Так, Основний Закон України (ч. 2 ст. 103, ч. З ст. 127 і ч. З ст. 148) встановлює вимоги щодо обов'язкового володіння державною  мовою Президентом України, професійними суддями і суддями Конституційного  Суду України. Закон "Про мови в  Українській PCP" передбачає, що посадові особи державних, партійних, громадських  органів, установ і організацій  повинні володіти українською і  російською, а у випадку необхідності - й іншою національною мовою в  обсязі, необхідному для виконання  службових обов'язків. Проте незнання громадянином української мови не є  підставою для відмови йому в  прийомі на роботу. Крім того, конкретні  вимоги щодо знання державної мови та використання інших мов містять  закони України "Про громадянство України", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про звернення громадян" тощо [7].

Згідно  з Рішенням Конституційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. № Ю-рп/99 "положення частини першої ст. 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування по всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України)" [1].

Законодавство України, яке гарантує право на рідну  мову представникам національних меншин, сьогодні перебуває в стадії розвитку. Існує лише кілька окремих норм, які регулюють ці питання.

Б. Ажнюк зазначає, що «визначальним серед них є положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 p., згідно з якими всім народам і національним групам гарантується право вільно користуватися рідними мовами, а також право кожного громадянина використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів, охороняти пам'ятки історії та культури національних груп» [2,С.42].

Відповідно  до Закону "Про мови в Українській PCP", в Україні створюються, зокрема, такі умови для розвитку і використання мов національних меншин: в роботі державних та інших органів, підприємств, установ і організацій, розташованих в місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність) можуть використовуватися поряд з українською  й інші національні мови; мовою  роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою  може бути національна мова більшості  населення тієї чи іншої місцевості.

Згідно  із Законом України "Про національні  меншини в Україні", держава  гарантує всім національним меншинам, зокрема право користування і  навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, створення національних навчальних закладів; держава вживає заходів для підготовки педагогічних та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів, а державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах. Кожний громадянин України, як зазначено у цьому ж Законі, має право на національні прізвище, ім'я та по батькові. Згідно зі ст. 300 ЦК України, кожна людина має право на збереження своєї національної, культурної, мовної індивідуальності тощо.

Законом України "Про освіту" на педагогічних працівників покладено обов'язок, зокрема, виховувати у дітей та молоді повагу до народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, готувати учнів  та студентів до свідомого життя  в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди  між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами, а на батьків - виховувати шанобливе ставлення  до державної і рідної мови, до народних традицій та звичаїв, повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів.

С. Гринів акцентує увагу на тому, що «значним кроком у вирішенні мовних проблем в Україні стала ратифікація в 2003 р. Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Згідно з Хартією, стосовно регіональних мов або мов меншин (положення Хартії в Україні застосовуються до таких мов: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської), в межах територій, на яких такі мови використовуються, та відповідно до стану розвитку кожної мови, Україна зобов'язалась будувати свої політику, законодавство та практику на таких цілях та принципах, зокрема:

а) визнання регіональних мов або  мов меншин як засобу відображення культурного багатства;

б) поважання кордонів кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншин;

в) необхідність здійснення рішучих  дій, спрямованих на розвиток регіональних мов або мов меншин з метою  їх збереження;

г) сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі регіональних мов або  мов меншин в університетах.

Розділом III Хартії передбачено конкретні  заходи, спрямовані на заохочення використання регіональних мов або мов меншин у суспільному житті, а саме у  сферах:

o освіти;

o правосуддя;

o діяльності адміністративних  органів та надання публічних  послуг;

o діяльності засобів масової  інформації;

o культури;

o економічного та соціального життя» [3,С.161–165].

Відповідно  до Закону "Про мови в Українській PCP", мовами міжнародного спілкування  визнані українська, російська та інші мови. Під іншими слід розуміти будь-які поширені в світі іноземні мови. Серед них можна виділити офіційні мови ООН (англійську, французьку, іспанську, китайську, арабську і російську) та робочі мови ООН (англійську, французьку, іспанську і російську). Офіційними мовами Ради Європи є англійська та французька мови.

Оскільки  Україна є членом не тільки таких  міжнародних організацій, як ООН  та Рада Європи, а й інших всесвітніх та регіональних організацій, то держава  повинна сприяти вивченню громадянами  України й інших мов міжнародного спілкування.

Проблеми лінгвоциду в Україні

Мовні відносини  в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

Основними передумовами прийняття Закону про  мови були:

• по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;
• по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови,наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

А. Погрібний зазначає, що «термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою  лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти» [11,С.100].

Дослідник наголошує на тому, що «щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою. За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській  академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 к синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою» [С.100-108].

Також автор звертає увагу  на тому, що «у 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край. Політику законодавчих обмежень української мови продовжив  радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців» [11,С.110-118].

П. Стецюк пише, що «в українській мові використовувалися й інші форми лінгвоциду:

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19-го століття писав: ”Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою ( він стане вчитися чужою і наша народність загине...” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що

проводилися в Україні, публікували  російською мовою. Українською в  УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науково(популярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років, було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, ( слова, яких уживати”. Деякі російсько(українські словники цього часу фактично є російсько(російськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазанала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. Карпенко(Карий писав: “Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись...” Комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники» [15,С.650-654].

Висновки

Використання двох або  кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов ( літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

До небагатьох країн Європи, в яких двомовність затверджена  на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи ( фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

Загрозу, яку становить  для цілісності держави поширення  на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, мовну ситуацію  в Україні  сьогодні визначають два  основні

чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус

однієї ( української мови);

б) співіснування двох мов  у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.

На жаль, законодавство України не визначає всього кола прав і свобод громадян, пов'язаних з правом на рідну мову, не встановлює повноважень спеціальних державних органів, які відповідають за дотримання цього права, не передбачає конкретної юридичної відповідальності за його порушення тощо, тобто не визначає всього комплексу питань, які є державною політикою в цій сфері. Закон "Про мови в Українській PCP" передбачає, що публічне приниження або неповага, умисне викривлення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перепон чи обмежень в користуванні ними, проповідування ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть відповідальність, встановлену законом. Проте прямо закони України відповідальність за зазначені діяння не встановлюють. Винятками є хіба що статті 161 і 338 КК України, які передбачають кримінальну відповідальність, зокрема за такі дії, як: пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за мовними ознаками, за публічну наругу над Державним Гімном України.

Список  використаної літератури

1. Конституція України:  Прийнята на п’ятій сесії Верховної  Ради України 28 червня 1996 р. –  К., 1996.

2. Ажнюк Б.М. Мовна політика і верховенство права // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу, 25 –27 жовтня 2007 р. – К., 2007. – Кн. І. – С. 42-43.

3. Гринів О. Державна  мова у конституційному полі // Березіль. – 2001. – № 11-12. – С. 161 – 168.

4. Європейська хартія  регіональних мов або мов меншин. – Страсбург. – 5 листопада  1992 року. – ETS148. – 2004. – С. 45.

5. Загнітко А. Українська мова як державна: ретроспектива і сучасність // Освіта і управління. – 2002. – Т. 5. – № 2. – С. 7 – 14.

6. Законодавство України  // www.nau.kiev.ua

7. Концепція Державної  мовної політики в Україні.  – К., 2006 //www.rada.gov.ua

8. Лопушинський І. Законодавчі перспективи утвердження державності

української мови в сфері  освіти України ХХІ ст. (порівняльний аспект) // Овіта і управління. – 2004. – Т. 7. – Ч. 3-4. – С. 67 – 74.

9. Мамутов В. О языке – на языке национальных интересов // Віче. – 2001. – №11. – С. 122 – 136.

10. Німчук В. Спроба ревізії Конституції // Літературна Україна. – 2005. – С. 1.– (14 квіт.).

11. Погрібний А. Про  мову роду та фальш одного  етикету // Освіта і управління. – 2005. – Т. 8. – № 3-4. – С. 100 – 118.

12. Програма розвитку і  функціонування української мови  на 2004 – 2010 роки .Зі змінами, внесеними згідно з постановою КМУ № 676 від 26

травня 2004 р. // www.rada.gov.ua

13. Резолюція ІІІ Всесвітнього  форуму українців. Секція “Мовне будівництво в Україні та розвиток української мови” // Освіта і управління.

– 2002. – Т. 5. – № 1. –  С. 50 – 55.

14. Рекомендації парламентських  слухань “Про функціонування української мови в Україні” від 6 лютого 2003 р. № 480-ІV //

www.rada.gov.ua

15. Стецюк П. До питання  про конституційно-правові основи  утвердження статусу української  мови як державної // Українська  філологія: школи, постаті, проблеми. – Львів, 1999 . – С. 650 – 654.

16. Тернопільський Б. Правові  засади мовної політики // Віче. –  2003. – № 10. – С. 66 – 71.

17. Ткаченко О.О. Українська  мова у правовому полі України  // Українська освіта у світовому  часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу. – 25 – 27 жовтня 2007 р. – К., 2007. – Кн. І. – С. 494 – 495.

18. Фаріон І. Сесійні зали ми мовні смітниська // Урок української. – 2006. – № 8-9. – С. 22 – 24.