Музика як вид мистецтва. 2

Музика як вид мистецтва

 

З точки зору класифікації мистецтв музика є[1]:

 

    часовим мистецтвом (музичний твір розгортається  та сприймається у часі, так  само як і в театрі, літературі, танці)

    виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та  сприймачем є виконавець, так  само як і в танці, театрі)

    незображальним  мистецтвом (музичні образи в  більшості випадків вільні від  конкретного відображення дійсності,  так само, як, наприклад, й архітектурні).

 

В той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме:

 

    зі словом (вокальні  та вокально-інструментальні твори,  опера та оперета, музична декламація),

    драматичною дією (театральні та кіно-твори),

    танцем і жестом (балет, пантоміма)

 

Як і інші види мистецтва, музиці притаманні різні соціокультурні функції, зокрема:

 

    Гедоністична функція  — обумовлюється здатністю музики  приносити слухачам насолоду.

    Експресивна функція  — обумовлюється природною потребою  людини в зовнішньому (наприклад,  жестикуляційному, мімічному, звуковому)  вираженні сильних емоцій та  почуттів.

    Комунікативна  функція музики базується на  знаковому використанні звукових  форм. Це дає всі підстави вважати  музику особливою мовою.

    Пізнавальна фунцкія  — пов'язана із природним потягом  людини до нової інформації, нового  досвіду. У процесі розвитку  свідомості окремої особи як  соціальної істоти зростають  стійкі мотиви пізнавальної діяльності.

    Духовно-катарсична  функція — обумовлюється її  можливістю викликати могутні  емоційні потрясіння, які здійснюють  «шляхом співчуття і страху  очищення … пристрастей»[2].

    Магічно-сугестивна  функція — обумовлюється здатністю  музики вводити людину в певний  психічний стан. З цією функцією  багато науковців пов'язують виникнення  музичного мистецтва. Як різновид  магічно-сугестивної, розглядають  також Терапевтичну функцію.

    Суспільно-організаційна  функція — зумовлена фундаментальною  суспільною потребою об'єднання  людей у цілісні соціальні  структури.

 

Слід зазначити, що у межах  самого музичного мистецтва також  виокремлюються різні функційні  домінанти. Досвід свідчить про те, що музичні твори не можуть однаково виконувати всі соціокультурні функції. Одні з них здатні до різнобічного, глибинного на свідомість та підсвідомість  людини, інші — мають більш звужений спектр культурних функцій.

Форма та зміст музики

 

Зміст музики складають художньо-інтонаційні  образи, тобто відбиті в усвідомленому  звучанні результати відображення, перетворення та естетичної оцінки об'єктивної реальності людиною[3]. Згідно з сучасними уявленнями, такі образи кодуються і зберігаються на нейродинамічному рівні в головному  мозку людини, щоправда форми її кодування дещо відрізняються від  невербальних інформаційних потоків. Більшою мірою сприйняття конкретних образів і сигналів є функцією правої півкулі мозку, отже, вважається, що саме права півкуля більшою  мірою відповідальна за музичну  діяльність.[4]

 

Матеріальне втілення змісту музики, способом його існування є  музична форма. Дослідники вважають музичну форму складною ієрархічною  структурою, в якій можна виділити такі рівні як звуковий (фонічний), інтонаційно-мовний, фактурний та композиційний[1]. Зміст  і форма виступають як ідеальна та матеріальна сторона музичного  твору.

 

В радянському музикознавстві музична форма вважалася другорядною  відносно змісту, проте пов'язаною зі змістом зворотнім зв'язком. В  той же час поширена думка про  те, що музика не мусить містити нічого, окрім власне музичних звуків, в  цьому випадку поняття змісту і форми музики є тотожними. В  сучасному музикознавстві набуває  ваги точка зору, згідно з якою зміст  музики може бути представлений двома  складовими — «спеціальною», притаманною  тільки музиці і зазвичай описуваному  термінами музичного формотворення, і «неспейціального», присутнього  як в музиці так і поза нею, і  зазвичай описуваного через образні  асоціації, емоційні характеристики тощо[5].

 

Можливість передавати думки  та емоції людини засобами музичного  мистецтва обґрунтовується фізично  та біологічно зумовленим зв'язком  звукових проявів людини з її психічною  діяльністю (особливо емоційною), а  також активності звуку як подразника та сигналу до дії[3]. В деякому  сенсі музика вважається аналогічною  до мовлення людини, коли її внутрішній стан та ставлення до чогось виражається  через зміну характеристик звучання голосу при висловлюванні.

 

Згідно з радянським музикознавцем  Б.Асаф'євим[6], музика є мистецтвом інтонованої  семантики (рос. "искусство интонируемого  смысла"). При цьому інтонація  є найважливішим базовим елементом  в музиці, що зв'язує всі параметри  музичної тканини — темп, звуковисотність, динаміку, фразування, ритм, тембр і  т. д.

Теоретичні основи

 

Теоретичні основи музики є предметом вивчення теоретичного музикознавства, що включає в себе елементарну теорію музики, гармонію, поліфонію, вчення про музичні форми, а також музичну акустику. Теоретичне музикознавство досліджує основні  закономірності музики, що встановилися в процесі її історичного розвитку, композиційні засоби та прийоми.

Музичний звук

 

    Докладніше: музичний  звук

 

Основоположним елементом  музичного мистецтва є музичний звук. Властивості звуку вивчає музична  акустика та елементарна теорія музики. Суб'єктивні особливості сприйняття звуку людиною дозволяють виділити чотири основні властивості музичного  звуку — звуковисотність, тембр, гучність та тривалість.

 

Висота звуку залежить від частоти звукових коливань і  може бути виражена з різним ступенем ясності, в залежності від чого розрізняють  звуки визначеної і невизначеної висоти[7]. Більшість використовуваних в музиці звуків — це звуки визначеної висоти, які можна охарактеризувати частотою коливань їх основного тону і зафіксувати як ноту, в теорії музики вони також називаються тонами. Поряд зі звуками з визначеною висотою, в музиці використовуються і звуки з невизначеною висотою  — є звуки ряду ударних музичних інструментів (наприклад барабанів), деякі синтетичні звуки та шумові ефекти.

 

Тембр звуку залежить від  форми коливань джерела звуку  і визначається кількістю та інтенсивністю  обертонів, що утворюють гармонічний  ряд[8]. Тембральне різнобарв'я музики визначається багатоманіттям музичних інструментів та прийомами гри на них. Тембр також є важливою характеристикою  співацького голосу.

 

Гучність звуку характеризується як слухове уявлення про силу звука, що виникає в свідомості людини під  час сприйняття звука.[8] В абсолютному  вимірі звучання музики може досягати сили 100 дБ у симфонічному концерті і 120 дБ у концертах рок-музики[9]. Натомість, в музичній практиці важливіше  значення має умовне співвідношення рівнів сили звуку, яке називається  динамікою і є одним з її виразових засобів.

 

Тривалість звуку залежить від часу тривання коливального процесу  і, як правило, позначається у відносних  одиницях — музичних тривалостях, абсолютне  значення яких залежить від темпу, в  яких вони відтворюються.

Звукова система і стрій

 

    Див. також: музичний  стрій

 

Здебільшого, музична практика обмежена звуками з частотою їх основних тонів від 27 Гц до 4 кГц, що відповідає діапазону від ноти ля субконтроктави до ноти до 5-ї октави. Вся сукупність використовуваних звуків називається  звуковою системою[7], а відношення між  двома звуками цієї системи —  музичним інтервалом.

 

Абсолютна висота звуків музичної системи та числове співвідношення їх частот називається музичним строєм. У процесі тривалої еволюції в  європейській музиці закріпилися звукова  система, що характеризується поділом  усього музичного діапазону на октави і подальшим поділом кожної октави на 12 інтервалів — півтонів. При  цьому інструменти з фіксованим звукорядом (напр. фортепіано) прийнято настроювати у рівномірно-темперованому  строї, який забезпечує рівномірний  поділ октави. Натомість гра на інструментах, що не передбачають фіксованого  звукоряду (напр. скрипка), а також  спів, характеризується певними відхиленнями від рівномірно-темперованого строю, завдяки чому в оркестрі виникає  т.зв. зонний стрій, а в хорі —  хоровий стрій.

 

В неєвропейських музичних культурах, однак, застосовуються й інші звукові  системи, що значно відрізняються від  європейської. Наприклад, в індійській музиці відома система з поділом  октави на 22 ступені. Сучасна авангардна музика також включає різноманітні експерименти з музичними системами, зокрема поширеною звуковою системою стала мікрохроматика.

Співзвуччя і гармонія

 

Переважна більшість сучасних музичних напрямків широко використовує одночасні звучання тонів, які називаються  співзвуччями. Співзвуччя двох звуків називають музичним інтервалом, а  з двох і більше звуків — акордом[7], закономірність же поєднання тонів  у співзвуччі називається гармонією[8]. Термін «гармонія» може стосуватися  як окремо взятого співзвуччя, так  і загальних закономірностей  їх використання, властивих певному  шару музики загалом, гармонією називається  також галузь музикознавства, що вивчає ці закономірності.

 

За акустичною якістю розрізняють  консонантні та дисонантні співзвуччя, перші характерифзуються благозвучнішим звучанням, другі — напруженішим. Їх протиставлення та прагнення розв'язання дисонансів у консонанси в класичній  гармонії є одним з ключових формотворчих чинників. В ряді авангардних музичних напрямків, однак, протиставлення консонансів  і дисонансів знімається.

Лад і тональність

 

    Див. також: лад  (музика)

 

Якщо гармонія пояснює  закономірність звуковисотних відношень  тонів в їх одночасному звучанні, то поняття ладу стосується звуковисотних  закономірностей у часовому розгортанні  музики. Ладом називається доцільно впорядкована інтонаційна система  висотних зв'язків музичних звуків, їх закономірна послідовність, а  також структура взаємних зв'язків  ступенів звукоряду[8]. Звуки, що входять  до цієї системи називаються ступенями  ладу[7]. Як правило, ладові системи поширюються  на всі октави звукоряду (т.зв. «октавні лади»), переважна більшість поширених  в європейській музиці ладів має  сім звуків, існують, однак, лади і  з іншою кількістю ступенів.

 

В основі того чи іншого ладу можуть лежати два принципи — модальний  і тональний. Центральною категорією модального принципу є певний звукоряд, тоді як тонального — наявність  центрального тону або співзвуччя, до якого тяжіють інші ступені[10]. Ступені ладу утворюють між собою  певну ієрархію, утворюючи стійкі та нестійкі ступені ладу. Лад може бути вибудований від будь якого  звуку, а його висотне положення  називається тональністю[7].

 

Найбільше поширення в  європейській музиці отримали мажорний та мінорний лади, стійкі ступені яких утворюють відповідно мажорний або  мінорний тризвук. Оскільки європейська  звукова система розрізняє 12 звуків, існує 12 мажорних і 12 мінорних тональностей, назви яких утворюються шляхом позначення тоніки, від якої вони утворюються, і ладу. Ряду музичних стилів, однак, властива відмова від тональної  системи (атональність), використання штучних ладів (модальність) або  навіть рівноправне використання усіх 12-ти звуків системи (додекафонія).

 

Лад розглядається як основа організації музичного мислення[11], особливості ладової системи  набувають естетичної значимості і  стають важливими засобами естетичного  впливу музики.

Позначення музичних звуків

 

    Див. також: ноти

 

Ноти

   SleutelG.png  Balk.pngKwartnoot00.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot01.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot02.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot03.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot04.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot05.jpgBalk.pngBalk.png  Balk.pngKwartnoot06.jpgBalk.pngBalk.png  

      до  ре  мі  фа  соль  ля  сі  

знаки альтерації

DoubleSharp.svg  Dièse.png  Bécarre.PNG  Flat.svg  Doubleflat.svg

дубль-дієз  дієз  бекар  бемоль  дубль-бемоль

ключі

Treble Clef.JPG  Bass Clef.JPG  Alto clef.png  Music-Cclef4.png

скрипковий  басовий  альтовий  теноровий

 

Багато музичних культур, що випрацювали свої ладові системи, дали також і назви кожному  із ступенів використовуваних своїх  ладів. Переважання семиступеневих діатонічних ладів в європейській музиці стало причиною того, що в  процесі еволюції було виділено сім  нот, назви яких походять з латиномовного  гімну св. Йоанна[3] — до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Ці ноти утворюють семиступеневий діатонічний звукоряд, звуки якого  можуть бути розташовані по квінтах, а інтервали між сусідніми  ступенями складають велику або  малу секунду. Назви нот поширюються  на всі октави звукоряду.

 

Інші 5 звуків 12-ступеневого  ряду можуть бути отримані продовженням квінтового кола або побудовою аналогічного 7-ступеневого звукоряду від іншої  ноти. Для позначення цих звуків прийнято використовувати знаки  альтерації — дієз та бемоль, що змінюють висоту ноти на найменший музичний інтервал — один півтон.

Ритм, метр і темп

 

Часовою організацією музичних звуків і пауз виступає ритм, який визначається послідовністю і групуванням  музичних тривалостей. Тривалість кожного  музичного звуку визначається шкалою, заснованою на послідовному поділі на два. Ця шкала зазвичай охоплює 7 тривалостей  — від «цілої ноти» до «шістдесят четвертої», хоча зрідка застосовуються і дрібніші тривалості, а також  «бревіс» — тривалість вдвічі довшу  за цілу[7]. Нотна тривалість може бути також модифікована «крапкою», лігою, або застосуванням особливого поділу.

 

В більшості музичних стилів ритмічна організація визначається впорядкованістю, за якої акцентовані  і неакцентовані відтинки часу чергуються з певною періодичністю. Одиницею ритму  в цьому разі виступає доля, яка, будучи акцентованою називається сильною, а будучи неакцентованою — слабою. Чергування сильних і слабих долей називається музичним метром, а відрізок від однієї сильної долі до наступної — тактом. Кожен такт характеризується музичним розміром, що позначається дробом, чисельник якого показує кількість долей в такті, а знаменник — ритмічне значення долі, тривалість її звучання. Як правило, музичний розмір зберігає своє значення на весь музичний твір, однак іноді використовують розмір, що постійно змінюється — т.зв. змінний розмір.

 

Реальне значення будь-якої тривалості залежить від темпу, в  якому вони відтворюються. В класичну епоху темп позначався італійськими термінами, в сучасності темп прийнято вимірювати кількістю метричних  долей на одну хвилину. В академічній  музиці такий вимір фіксується як позначення метронома, в розважальній поширеніший термін «bpm».

Музична тканина, склад і  фактура

 

Музика може бути одноголосною або багатоголосною. Багатоголосна  музика має величезні можливості для різноманітного викладення музичного  матеріалу[7]. Поняттям, що визначає специфіку  розгортання голосів, логіку їх горизонтальної або вертикальної організації є  поняття музичного складу[8]. Розрізняють  чотири види музичних складів —  монодичний, гетерофонний, поліфонічний та гомофонно-гармонічний. Уся сукупність звукових елементів музичного твору  називається музичною тканиною, а  конкретним її оформленням у творі  — музичною фактурою[8]. Інколи поняття  складу і фактури розглядаються  як синонімічні[12],

Музична форма

 

    Докладніше: музична  форма

 

Якщо на рівні окремих  музичних звуків, формою їх часової  організації виступає ритм, то на макроскопічному  рівні таким поняття є музична  форма. Різні способи зіставлення  і розвитку елементів музичної форми  зумовлюють появу різноманітних  утворень — двочастинної, тричастинної, сонатної, варіаційної, куплетної, циклічної, вільної та інших музичних форм.

Фіксація музичних творів

Григоріанський хорал, записаний  квадратною нотацією

Сторінки музичного зошита В.А. Моцарта

Фонограф Едісона, 1899 рік

 

Практично будь-який музичний твір, або його фрагмент, може бути зафіксований у вигляді нотного запису та у  вигляді звукозапису. Найдавніші форми  нотного запису були відомі ряду стародавніх  цивілізацій II-I тисячоліть до н. е., тоді як звукозапис був винайдений лише під кінець XIX століття нашої ери. Прочитання нотного запису вимагає відповідних знань і навичок, тоді як прослуховування звукозапису — відповідного обладнання.

Музична нотація

 

    Докладніше: Музична  нотація

 

На письмі музика може бути зафіксована за допомогою музичної нотації, що являє собою систему  спеціальних символів. Нотація фіксує ноти і ритм, а також різноманітні інструкції щодо того, яким чином вони мають бути відтворені. Вміння читати ноти передбачає певні знання в галузі теорії музики, гармонії, виконавську  майстерність, а в багатьох випадках також розуміння історичних виконавських методів. Нотація дещо відрізняється  в залежності від історичної епохи  і музичного напрямку.

 

Найпоширенішою системою музичної нотації стала п'ятилінійна нотація. Її основними елементами є  п'ятилінійний нотний стан, ноти і  паузи, що розташовуються на ньому і  ключі, що вказують висотне положення  нот на нотному стані. Для гітар  і бас-гітар часто використовується табулатура, в якій замість власне нот вказується їх положення на струнах  інструменту. Табулатури використовувались  також і для лютні в барокову епоху.

 

В західній музичній традиції найтиповішою формою фіксації музики є партитура, в якій прописуються партії усіх музичних інструментів, передбачених для виконання даного твору, а  також окремі партії для кожного  з виконавців. Нотація популярної музики частіше обмежується написанням мелодії, гармонії, текстів (для вокальної  музики) і структури твору, хоча партитури  також практикуються для великих  ансамблів, наприклад біг-бендів.

Звукозапис

 

    Докладніше: Звукозапис  та Звукові носії

 

Винайдений у 1877 році, звукозапис стали широко використовувати для  запису музичних творів на рубежі XIX–XX століть. Технології звукозапису дозволяють перетворювати звукові коливання  у механічні або електричні, фіксувати  їх на носіях інформації, і відтворювати в подальшому.

 

Світ звукових носіїв інформації багатоманітний. До 1980-х років музичні  записи випускались переважно на грамофонних платівках, що відтворювались за допомогою грамофонів та електропрогравачів, значну популярність у 1980-х роках  мали також компакт-касети, що відтворювалися на магнітофонах. Разом з іншими звуками, музичний матеріал може бути зафіксований на кіноплівках (з кінця 1920-х років), трансльований за допомогою радіомовлення (перші експерименти з музикою — 1917), та телебачення (регулярне мовлення — з кінця 1930-х).

 

В 1990-х роках аналогові  носії витісняються цифровими, музична  продукція випускається головним чином  на оптичних дисках. З'явилася можливість зберігати звук у файлах різних форматів на персональних комп'ютерах та інших  цифрових пристроях, передавати через  мережу Інтернет. Сучасні технології дозволяють не тільки відтворювати записаний  звуковий сигнал, але й у довільний  спосіб обробляти його або навіть синтезувати — такі технології знайшли  широке використання у музичному  мистецтві.

 

Поява звукозапису мала надзвичайно  велике значення для розвитку музичного  мистецтва. За висловленням музикознавця Є. Назайкінського, звукозапис відкрив  нову форму побутування музики —  віртуальну[13], що характеризується відсутністю  кореляції між слуховими враженнями та джерелом звуку, а також появою принципово нового типу слухача —  слухача, що не концентрує своєї уваги  на сприйнятті музики.[14]

Історія розвитку

Становлення музичного мистецтва

Зображення виконавця  на авлосі, давньогрецька ваза

 

Відносно походження музичного  мистецтва в 19-20 століттях були висунені різні гіпотези, згідно з якими  витоками мистецтва були інтонації  збудженого мовлення (Г.Спенсер), спів птахів та тварин (Ч.Дарвін), ритми роботи первісних людей (К.Бюхер), їх звукові  сигнали (К.Штумпф), магічні заклинання (Ж.Комбар'є). В сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні дані вважається, що музика розвивалася  і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило  в собі зародки танцю, поезії та інших  видів мистецтва.

 

Виділення музики в самостійний  вид мистецтва відбувалося в  період розкладу первісного строю. В  цю епоху міфи різних народів фіксують уяву про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.

 

Музична культура рабовласницьких  та ранньофеодальних країн стародавнього  світу характеризується діяльністю професійних музикантів, що служили  в храмах, при дворах знаті, брали  участь в масових обрядах. Вперше окрім практичної та духовної функції  в музиці починають відособлюватися  естетичні функції — наприклад, в Стародавній Греції проводились  змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси. Розвиваються різні пісенні і танцювальні  жанри, в багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи  нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою залишається  усна. Виникають перші музично-естетичні  вчення (наприклад, у Китаї — Конфуція, у Греції — Піфагора, Платона, Аристотеля, у Римі — Лукреція). Музика розглядається на практиці і в теорії як вид діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), в зв'язку з чим встановлювалась сувора суспільна або державна регламентація використання музики різних видів (в тому числі окремих ладів)

Музика в епоху середньовіччя

 

    Докладніше: Музика  середньовіччя

 

Музикант грає на віолі, манускрипт XIV століття

 

В епоху середньовіччя  в Європі складається музична  культура нового типу — феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя  в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в  Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т.зв. Григоріанський спів). Перехід  від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті, дозволила значно точніше  фіксувати висоту тонів, що сприяло  закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого  тисячоліття зароджується багатоголосся. Формуються нові жанри вокальної  та вокально-інструментальної (хор  та орган) музики — органум, мотет, пізніше  — меса. В Візантії та, пізніше  Київській Русі духовна музика складає  систему т.зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і григоріанський спів, знаменний  був заснований на діатонічних ладах.

 

Поряд з духовною музикою  розвивається також світське музикування  — початково серед придворних музикантів, пізніше — напівпрофесійне  мистецтво лицарів — трубадурів і труверів у Франції, менестрелів  в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво  народних артистів, як правило широкого «профілю» (на Русі — скоморохів).

Музика в епоху Відродження

 

    Докладніше у  статті Музика епохи Відродження

 

В епоху Відродження в  Західній та центральній Європі феодальна  музична культура починає перетворюватись  на буржуазну. На основі ідеології гуманізму  розквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від  суворих канонів, починає проявлятись  індивідуальне начало. У професійній  музиці досягає своєї вершини  хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т.зв. поліфонія строгого стилю). Виникають  композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.) На Русі тенденції Відродження в музичному мистецтві проявляються після звільнення від татаро-монгольського іга. Розквітає мистецтво знаменного співу, народна музика.

Музика в епоху Просвітництва

 

    Див. також: барокова  музика

 

Музиканти, картина Абрахама Боссе 1635 року

 

Процес переходу в Європі від музичної культури феодального  типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється  загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем  і образів, в тому числі філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних  салонах розвивається публічне музичне  життя. Відкриваються постійно діючі  музичні установи — оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються  струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.

 

В композиторській творчості  цей період представлено такими художніми  стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними  жанрами меси та ораторії в цей  період виникає і невдовзі стає провідним  принципово новий жанр — опера. В  кінці цього періоду починається  формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії  строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний  склад (див.фактура (музика)).

Й. С. Бах

В. А. Моцарт

Л. ван Бетховен

Ф. Шопен

 

У країнах, де в цей час  триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні  культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється  інструментальна музика (творчість  А.Вівальді, А. Кореллі). У Франції  — опера-балет (Ж. Б. Люллі), нові форми  клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії — клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської  музики цього періоду вважають творчість  видатного німецького композитора  Й. С. Баха. З його ім'ям пов'язують також  початок панування в європейській музиці рівномірної темперації. В  українській та російській музиці цього  періоду продовжується розвиток хорових жанрів, насамперед хорових  концертів (творчість М.Березовського, Д.Бортнянського та А.Веделя). В культовій  музиці розквітає партесний спів. З'являються також перші опери, написані за взірцем італійських (напр. «Демофонт» Березовського).

Віденський класицизм

 

    Докладніше: Віденська  класична школа

 

Видатним досягненням  другої половини XVIII ст. є формування Віденської класичної школи, представниками якої є Й.Гайдн, В.Моцарт та Л.ван  Бетховен. Саме в цей період в  основному сформувався склад  сучасного симфонічного оркестру, жанри  симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. В сонатному allegro зароджується, а  пізніше, в творчості Бетховена  формується новий метод музичного  мислення — симфонізм. Суттєвого  реформування в творчості В. А. Моцарта  та К. Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність  аристократичної опери. У творчості  К. Ф. Глюка та Л.ван Бетховена  відособлюється в якості самостійного жанру балет.

XIX століття

 

    Докладніше: Музика  епохи романтизму

 

Розвиток європейської музики кінця 18 — початку XIX століття проходить  під впливом Великої французької  революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, в тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить  на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного  та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від  феодалізму. З аристократичних салонів  музика виходить на ширші площадки, доступні широкому колу слухачів. Виникає  цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше  — в Москві та Петербурузі. З'являються  музичні газети та журнали. Музичне  виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації  музики.

 

В композиторській творчості 19 століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних  та народно-побутових сюжетів, більш  вільна трактовка музичних жанрів та стремління до синтезу мистецтв, з  чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне  становлення нових національних музичних культур — польської (творчість  Ф.Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е.Гріг), чеської (А. Л. Дворжак), російської (М. І. Глінка, пізніше — П. І. Чайковський  та композитори «Могутньої купки»), пізніше — української (М. В. Лисенко).

 

З середини 19 століття виникає  жанр оперети. У професійній творчості  виділяється самостійна лінія «легкої  музики». (напр. вальси І.Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.