Міжнародна політика

4 семінар по політології 
 
1. Місце і роль Міжнародної політики у житті суспільства 
2. сучасна система міжнародних відносин 
3. сучасна геополітика 
4. Міжнародні організації та незалежна Україна (відносини)

Выдповіді:

1. Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп – націй, держав, союзів та ін. формується разом з виникненням і розвитком названих груп. Уже в ранніх рабовласницьких державах існували військово - політичні відносини. Головними регуляторами цих були звичаї й традиції. В історії Західної Європи розвиток міжнародних відносин налічує 2.5 тис. років. Тут вони були пов’язані переважно з війнами, протиборством. У стародавньому світі виникли релігійно - політичні об’єднання держав – амфіктінонії (наприклад, дельфійська, делоська), учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру.

За середньовіччя війни та протиборство залишалися головними елементами міжнародної політики, а феодальне міжнародне право визначало війну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті часи зародилась і поширилась практика укладання міждержавних угод: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню договорами та угодами. У практику впроваджувалися валютні операції, укладалися консульські угоди.

Інтенсифікації міжнародних відносин у сучасному їх розумінні значною мірою сприяли буржуазні революції ХVIII ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово спричинили до утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розквітові міжнародної торгівлі, виникненню мережі економічних, технічних та інших зв’язків, вдосконаленню засобів комунікацій. У ХІХ ст. вже укладалися чисельні міждержавні угоди з питань транспорту, зв’язку, санітарно – медичного обслуговування і т. ін. виникли перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань : Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Було проголошено і втілено в життя принципи вільного судноплавства у міжнародних ріках (Рейн, Дунай та ін.). Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок. Одначе й тоді й практика міжнародних відносин, попри проголошення демократичних принципів (свободи, рівності, суверенітету та ін.) , відзначалася боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх переділ. Задоволення інтересів держав через війни залишалося нормою міжнародного права і навіть закріплювалося в низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814- 1815 років визнав законність колективних інтервенцій щодо захисту монархічних порядків у Європі та існуючих кордонів. З цією метою 1815 році було створено Священний союз у складі Австрії, Прусії та Росії, до якого згодом приєдналися Франція та інші європейські держави. Застосування воєнної сили розглядалося як правовий засіб вирішення суперечок між державами аж до середини ХХ ст. Анексії (загарбання чужих земель внаслідок війн) і контрибуції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вважалися правовим засобом нарощування території і державного збагачення.

Лише у другій половині ХХ ст. з огляду на жахливі наслідки ІІ світової війни і перед загрозою термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, які відчутно впливали на світову політику, теоретики міжнародних відносин дійшли висновку щодо неприпустимості, згубності використання воєнних засобів розв’язання конфліктів. Неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі застосування сили неминуче тягне за собою загибель усього людства. Набуває визнання велика гуманістична ідея про природні і невід’ємні права людини, насамперед право на життя. І хоч у світі ще зберігається протистояння, залишаються невирішені регіональні проблеми, періодично спалахують вогнища міждержавних конфліктів, поступово зароджується тенденція міжнародної політики, згідно з якою інтереси конкретної людини виходять на перший план й підпорядковуються цілі й зусилля світового співтовариства. Починаючи з 50- х років формується розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики, яку належить здійснювати політичними дипломатичними засобами.

Міжнародні організації. Сучасний світ – багатомірний, динамічний і суперечливий. Це світ складних альтернатив, тривог і надій, де міжнародним організаціям належить велика роль. Вони володіють значними компетенціями і можуть забезпечити співробітництво держав із широкого кола питань.

Міжнародні організації виникли в середині ХІХ ст., і до кінця століття їхня діяльність досягла рівня, який дав підстави говорити про них як про важливі центри міжнародного життя. Першими діючими міжнародними організаціями були організації неполітичного характеру. Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію було створено в 1919 році – Ліга Націй. Її статут, розроблений на Паризькій мирній конференції, став компонентом Версальського мирного договору 1919р. Офіційною метою Ліги Націй, яка діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та безпеки.

Важливим етапом в історії міжнародних організацій було утворення Організації Об’єднаних Націй. У червні 1945 р. на конференції у Сан-Франциско було підписано Статут ООН – першої політичної універсальної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі колективної безпеки. Одночасно з ООН було утворено міжнародні організації, що одержали назву спеціалізованих установ, зв’язаних з ООН спеціальними угодами. Це продовольча й сільськогосподарська організації ООН (ФАО), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров´я (ВОЗ) та ряд інших. Продовжували існувати давні та виникали нові регіональні організації з підтримання миру та безпеки: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору Південно - Східної Азії (СЕАТО), Організація Центрального договору (СЕНТО) та інші. 

Організація Об’єднаних націй. Україна, яка з - поміж перших держав підписала статут ООН, упродовж усього терміну існування цієї організації бере активну участь у її діяльності. Нині Україна задіяна у військових операціях із підтримання миру. Сумлінно виконують свої обов´язки також українські цивільні поліцейські спостерігачі. Українські делегації наполегливо працюють у комітетах та на пленарних засідання Генеральної Асамблеї ООН, головою якої у 1997 р. було обрано Міністра закордонних справ України Г. Удовиченка.

Цілі ООН і принципи її діяльності відображено в преамбулі та ст. 1- 2 Статуту. Цілями ООН : є підтримання міцного миру міжнародного миру та безпеки, розвиток дружніх відносин між націями; розвиток міжнародного економічного, соціального, культурного й гуманітарного співробітництва; погодження дії держав у досягненні цих спільних цілей (ст. 1 Статуту). Членами ООН є суверенні держави, що утворили Організацію, а також прийняті до неї згодом. Організація Об’єднаних Націй виконує свої функції через створені нею органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Ради, Раду з опіки, Секретаріат і Міжнародний Суд (ст. 7). Генеральна Асамблея має право обговорювати питання в межах Статуту або функцій будь –якого органу ООН і давати відповідні рекомендації. Рада Безпеки несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ст. 24). Рішення Ради Безпеки вважаються схваленими, коли за них подано голоси 8 членів із 15, в тому числі всіх 5 постійних членів (Росії, США, Великобританії, Франції, Китаю). У випадках загрози миру, порушень миру або актів агресії Рада Безпеки має право використовувати збройні сили держав – членів ООН, надані в її розпорядження. Економічна і Соціальна Ради ООН здійснюють свої функції в царині економічного й соціального співробітництва під керівництвом Генеральної Асамблеї. Рада з опіки покликана слідкувати за здійсненням державами, що управляють підопічними територіями, основних завдань системи міжнародної опіки. Міжнародний Суд – головний судовий орган ООН. Секретаріат ООН складається з генерального секретаря і персоналу міжнародних посадових осіб. ООН має 17 спеціалізованих установ. Штаб –квартира ООН розташована в Нью- Йорку. Офіційні мови Організації – англійська, французька, іспанська, російська й китайська. До складу ООН нині входить 186 держав- членів.

2. Міжнародні відносини є особливим виглядом суспільних стосунків і сьогодні розглядаються як система міждержавних і недержавних взаємодій в глобальному, регіональному масштабі або на рівні двосторонніх стосунків. Метою таких взаємодій і відповідно метою міжнародних відносин є створення сприятливих умов для функціонування і розвитку суб'єктів взаємодії (суб'єктів міжнародних відносин).

Як суб'єктів міжнародних відносин розглядають:

-національні держави

-міжнародні урядові і неурядові (недержавні) організації;

-транснаціональні корпорації;

-релігійні об'єднання;

-суспільно-політичні рухи.

Деякі дослідники звертають увагу на те, що окремі особи, діяльність яких робить сильний вплив на міжнародну взаємодію, також можуть розглядатися як суб'єкти міжнародних відносин, це так звані світові лідери, чий авторитет загальновизнаний, наприклад, колишній понтифік Іоан Павло ІІ.

Серед суб'єктів міжнародний стосунків особливе місце належить державі, оскільки саме держава презентує на міжнародній арені суспільство в цілому, а не окремі соціальні групи або організації. Держава розглядається як єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: оголошувати війну, укладати договори про співпрацю і так далі Тому найважливішою складовою міжнародних відносин є міждержавні відносини, які випробовують на собі вплив світової економічної ситуації. Вплив окремих держави на міжнародні відносини різно, воно пов'язане з визначенням потужності держави, його міжнародною конкурентоспроможністю, що визначаєтьсяекономічним військовим потенціалом, природними і трудовими ресурсами, рівнем розвитку науки і культури, досягненнями у сфері високих технологій, рівнем соціальної стабільності. Могутність держави є показником того, які сили держава має в своєму розпорядженні і якою мірою воно може їх використовувати в стосунках з іншими державами або недержавними учасниками міжнародних відносин. Серед учасників міжнародних відносин є так звані наддержави, які отримали такий статус завдяки можливості впливати на умови існування всього людства; великі держави, які можуть робити істотний вплив на світовий розвиток; середні держави, які роблять серйозний вплив на своє близьке оточення, але такий вплив не виходить на межі регіону; малі держави, які мають досить сил для забезпечення свого суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, але їх вплив на найближче оточення слабкий; мікродержави, які не здатні захистити свій суверенітет власними силами.

У основі такого суб'єкта міжнародних відносин як міжнародні урядові організації лежать співпадаючі інтереси і цілі держав-учасників, прагнення використовувати, сукупну силу для досягнення своїх цілей. Найважливішою універсальною організацією є ООН, яка покликана сприяти стабілізації міжнародних відносин, врегулюванню конфліктів і ослабінню конфронтації між державами. Серед міждержавних регіональних об'єднань, що грають певну роль в світовій політиці, слід виділити Організацію Африканської єдності, Організація Американських держави, Порада Європи, Європейський Союз, Співдружність незалежних держав (СНД), Асоціація країн Південно-східної Азії (АСЕАН), Ліга арабських держав (ЛАГ) і ін. Неурядові організації, об'єднують людей доброї волі різних держав в справі досягнення яких-небудь загальних цілей, найбільш поширеними є різні правозахисні організації на зразок груп Хельсінкі на території колишнього Радянського Союзу. Серед неурядових асоціацій слід виділити міжнародні організації учених, громадських діячів, політиків: Римський клуб, який об'єднав представників різних країн в розгляді проблем ефективного природокористування і перспектив світового розвитку; схожі цілі переслідує і Комісія Улафа Пальмі.

Транснаціональні корпорації як суб'єкти міжнародних відносин почали розглядатися в ХХ столітті, що пов'язане з їх впливом і величезними економічними можливостями, коли, по суті, їх діяльність частенько носить глобальний характер.

Сучасні принципи міжнародних відносин закріплені в Статуті ООН і покликані стабілізувати міжнародні відносини, обмежуючи їх певними нормативними рамками. Вони не можуть бути скасовані державами в однобічному порядку або за угодою. Вони визнані всіма державами і на них грунтуються всі документи, що фіксують міжнародні угоди і домовленості. До основних принципів відносяться:

Принцип суверенної рівності держав: кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учасників міжнародних відносин, тобто їх право в межах власної території здійснювати державну владу без якого-небудь втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню політику;

Принцип незастосування сили і загрози силоміць, який означає, що всі держави повинні стримуватися в їх міжнародних відносинах від загрози силоміць або її вживання проти територіальної недоторканості і політичної незалежності будь-якої держави;

Принцип непорушності державних кордонів, який зводиться до трьох елементів: визнання вже існуючих кордонів, відмова від яких-небудь територіальних претензій зараз і в майбутньому, відмова від будь-яких інших посягань на кордони;

Принцип територіальної цілісності держави свідчить, що держави повинні утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави, територія держави не має бути об'єктом придбання іншим держави в результаті загрози силоміць або її вживання;

Принцип самовизначення народів і націй декларує безумовну пошану права кожного народна вільно вибирати дороги і форми свого розвитку;

Принцип співпраці свідчить, що держави зобов'язані здійснювати міжнародну співпрацю в дозволі міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також повинні підтримувати міжнародний світ і безпеку.

У Статуті ООН зафіксовані також: Принцип невтручання у внутрішні справи держави; принцип мирного дозволу міжнародних суперечок; Принцип загальної пошани прав людини; Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань;

З перерахованих принципів можна зробити вивід, що основна ідея зовнішньополітичної діяльності держави - мирне співіснування і забезпечення колективної безпеки. Інтенсивна взаємодія людини з природою, його втручання в природне середовище сприяли висуненню на одне з перших місць в міжнародних відносинах разом із завданням запобігання ядерній війні, збереження місця існування людини, що може бути досягнуте лише спільними зусиллями всіх країн і народів, тому вказана проблема стає одним з аспектів міжнародних відносин, який розглядається як додатковий принцип. 

Реалізовуючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни на міжнародній арені. Зовнішня політика держави – це комплекс дій, направлених на встановлення і підтримку стосунків з міжнародним співтовариством, захист власних інтересів і розширення свого впливу на інших суб'єктів міжнародних відносин. Зовнішня політика держави пов'язана з внутрішньою, і в кожній конкретній ситуації пріоритет внутрішньої або зовнішньої політики визначаться окремо, хоча зазвичай внутрішня політика є пріоритетною і саме вона визначає зовнішню політику, оскільки ради внутрішніх інтересів проводиться зовнішня політика. Зовнішня політика спирається на економічний, демографічний, військовий, науково-технічний, культурний потенціали держави; їх поєднання визначає можливості зовнішньополітичної діяльності держави на окремих напрямах, створює ієрархію пріоритетів в постановці і реалізації цілей зовнішньої політики. Формою традиційного здійснення зовнішньої політики є встановлення дипломатичних стосунків між державами, відкриття представництв держав при міжнародних організаціях або членство в них. Наявність стійких каналів зв'язку із зарубіжними партнерами дозволяє державі різноманітити поєднання засобів і методів зовнішньополітичної діяльності, здійснювати регулярний обмін інформацією, візитами на різних рівнях, укладати договори, по різних питаннях. Зовнішня політика держави визначається безліччю детерминант, включаючи рівень суспільно-політичного, соціально-економічного розвитку, географічне положення країни, її національно-історичні традиції, цілі і потреби забезпечення суверенітету, безпеці і так далі У перекладенні на зовнішню політику ці чинники фокусуються в концепції національного інтересу і вміст зовнішньої політики визначається тим, що кожна національна держава на міжнародній арені прагне реалізувати свій інтерес. І хоча зовнішня політика більшості держав в різні епохи в значній мірі визначалася тим, що тепер називають національним інтересом, само поняття «Національний інтерес» увійшло до наукового звороту лише в першій половині ХХ століття. Серед основоположників розробки цього терміну прийнято розглядати американських учених Р.Нібура, Ч.Бірда, Г.Моргентау. Концепція національного інтересу, не дивлячись на свою достатню розробленість, донині залишається категорією абстрактною і суб'єктивною, оскільки її параметри визначаються картиною світу і ціннісною системою, пануючою в певному суспільстві і державі. Національні інтереси формуються відповідно до геополітичних параметрів, ресурсних можливостей держави, рівня економічного розвитку країни, її місця в світовій спільноті, національно-культурними традиціями. Формування національних інтересів є тривалим історичним процесом, що здійснюється в складному переплетенні економічних, соціальних, національно-психологічних і інших чинників, в сукупності визначальним вмістом і характером національно-історичного досвіду даної країни. Тому національні інтереси не можуть існувати незалежно від свідомості їх носіїв, вони мають тісний взаємозв'язок з ідентичністю конкретної нації.

Національні інтереси розрізняються за своєю значимістю і впливом на міжнародній арені. По даних характеристиках вони підрозділяються на життєво важливі (головні) і другорядні; постійні і змінні; довгострокові і кон'юнктурні. Життєво важливі і постійні національні інтереси визначаються найважливішими геополітичними параметрами; местомом і роллю даної держави в системі міждержавних відносин, його потенціалом, престижем, здатністю відстоювати свій суверенітет і гарантувати безпеку своїх союзників. Кожна держава по-своєму оцінює відносну важливість кожній з переслідуваних їм цілей, здатність реалізувати їхзалежить від багатьох чинників, але арсенал засобів забезпечення інтересів незмінний впродовж століть: політичні, економічні, дипломатичні, військові.

Головною складовою національного інтересу є імператив самозбереження держави, який доповнюється питаннями безпеки від зовнішньої загрози, захисту економічних і політичних позицій держави в стосунках з іншими державами, розширення впливу держави в світовій політиці.

Реалізовуючи свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. Сьогодні політична наука виділяє чотири основні види зовнішньої політики.

агресивна політика, виявляється в прагненні розширити свій впливі вирішити внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики. Лідери держав, що реалізовують таку політику, використовують агресивні експансіоністські методи;

консервативна політика, різновид характерний для колишніх «великих» держав, імперій, яка заснована на бажанні зберегти свій вплив на міжнародній арені і раніше досягнуте положення без врахування розставляння сил і реального потенціалу, що змінилося;

активна політика грунтується на балансі між внутрішньою і зовнішньою діяльністю держави, коли воно в цілому успішно виступає в ролі суб'єкта міжнародних відносин, захищаючи свої інтереси;

пасивна політика властива «слабким» державам, які не володіють необхідними для відстоювання свого суверенітету потенціалом, тому вимушені відмовлятися від частини свого суверенітету в догоду «сильніших» сусідів або заступників. Ці країни пристосовуються до міжнародного середовища з метою виживання в обставинах, що склалися.

Впродовж історії людства політичні лідери апелювали до національних інтересів для виправдання вибраної ними політики. І сьогодні національні інтереси – важлива рушійна сила в політиці кожної країни. На основі національних інтересів повинна будуватися і внутрішня і зовнішня політика. Вони служать збереженню нації як єдиного цілого. Тому розуміння нацією своїх національних інтересів актуальна проблема для будь-якого суспільства. У цьому контексті слід підкреслити, що сучасна політична наука розглядає всі існуючі держави, як держави-нації, тобто суспільства з полиэтнической спільністю, яка формується історично і люди усвідомлюють себе громадянами певної держави, незалежно від етнічної приналежності, розуміючи під національним інтересом, життєво важливі для всієї спільності цілі. Національні інтереси втілюються в прагненні представників однієї спільності до об'єднання на основі загальної культури, мови, родинних, релігійних, моральних, етичних традицій, звичаїв, на основі загальної політичної системи і загальної політики. У цьому ключі національний інтерес можна визначити як стосунки збереження і примноження тих цінностей, які є найважливішими для існування даної спільності і держави. У сучасних умовах більшість держав заявляють про прагнення до забезпечення національної безпеки, співпраці з іншими державами і створенню сприятливий умов для дозволу внутрішніх проблем, зростанню загального потенціалу держави, підвищення міжнародного престижу своєї країни. Ці завдання визначають як складові національних інтересів, по суті вони підпорядковані гарантії національної безпеки, яка в такому розумінні розглядається як найвищий пріоритет серед національних інтересів.

Розглядаючи національний інтерес як рушійний чинник міжнародної політики, слід пам'ятати, що таким є реальні, національні інтереси, що зачіпають суверенітет, територіальну цілісність, принцип невтручання у внутрішні справи і тому важливим аспектом зовнішнього вираження національних інтересів, зовнішньої політики держави є їх визнання іншими державами. Невизнані національні інтереси сприймаються іншими країнами як замах на їх національні інтереси, як вираження агресивності і нестабільності в політиці (пригадаєте відношення світової спільноти до введення радянських військ до Афганістану). Кожна держава має на міжнародній арені свій національний інтерес, який полягає в гарантії державної безпеки, внутрішній стабільності, економічному прогресі, сприятливого зовнішнього оточення, створення позитивного міжнародного іміджу і зіткнення цих інтересів породжує конфлікти. У теж час на міжнародній арені конфлікти можуть бути викликані такими, що помилково зрозуміли і мінливо сформульованими національними інтересами або міркуваннями національної безпеки і про це слід пам'ятати. По суті визначення національного інтересу дозволяє зрозуміти, що рухає державою в його діяльності на міжнародній арені і дозволяє спрогнозувати розвиток стосунків між країнами.

Для визначення національних інтересів України слід взяти до уваги економічні, історичні, соціально-політичні, географічні чинники. Національний інтерес з'являється інтегральним вираженням інтересів всіх членів суспільства, які реалізуються через політичну систему, тому українські національні інтереси – об'єднуючий чинник існування в українській державі представників різних етнічних груп, які пов'язують поліпшення умов свого соціального, політичного, культурного життя з українською державою. У структурі національних інтересів України можна виділити постійні – базові і тимчасові – проміжні інтереси. Як постійні інтереси можна розглядати твердження і розвиток незалежної української демократичної держави, захист його суверенітету, збереження стабільності в суспільстві і державі, збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів, стабільний економічний і політичний розвиток для підвищення добробуту народу України, захист прав і інтересів громадян України закордоном, надання ним допомозі відповідно до міжнародного права. Більшість дослідників пропонують розглядати основні національні інтереси України як стратегічні завдання зовнішньої політики України, які дозволяють визначити основні функції зовнішньої політики української держави:

- гарантії національної  безпеки України;

- створення умов для  розвитку національної економіки;

- забезпечення науково-технічного  прогресу в Україні;

На сучасному етапі для України національні інтереси сконцентровані в необхідності раціонального державного будівництва і демократичної трансформації суспільних стосунків. У цих умовах держава, спираючись на систему національних інтересів, покликана здолати кризу, забезпечити розвиток і підтримку соціально-культурного і духовного відродження українського суспільства, забезпечити ефективне функціонування політичної системи в умовах стабільності, соціальної згоди і сприятливих міжнародних умовах при дотриманніколективної безпеки.

Жодна сучасна держава, яка прагне відноситися до цивілізованої, не може відокремитися від інших країн і відсторонитися від міжнародних відносин. Україна також не є винятком і посідає в світовому співтоваристві і міжнародних зв’язках своє, нехай на сьогодні і скромне, місце.

Найбільш тісними міжнародними стосунками України зі світом є стосунки у сторону цивілізованої Західної Європи.

Вступаючи в ХХІ століття і в нове тисячоліття європейці перегортають нову сторінку своєї історії. Яким буде Європа майбутнього: континент, пронизаний протиріччями між двома-трьома «Європами», чи справді «Спільний Європейський Дім»? Яку роль в загальноєвропейському процесі буде відігравати Україна? Якими будуть взаємини України з Європейським Союзом у новому столітті?

Авторитет країни на міжнародній арені залежить головним чином від результатів її зовнішньої політики. Виважена, прагматична, раціональна і далекоглядна зовнішня політика створює передумови для прискорення політичного, економічного і соціального розвитку країни. "Багатовекторність" лежить в основі зовнішньої політики України, оскільки українська держава має інтереси і на Заході і на Сході. Скільки б не було противників такого курсу, він просто необхідний для України на даному етапі, оскільки дозволяє підтримувати добросусідські відносини з усіма державами, гарантує державну безпеку та забезпечує розуміння і підтримку збоку світового співтовариства. При цьому, виходячи з національних інтересів на міжнародній арені, беручи до уваги історичну традицію, географічну та цивілізаційну близькість з Європою та враховуючи ряд інших факторів, Україна зробила свій "європейський вибір". За будь-яких умов - "європейський вектор" української дипломатії є пріоритетним.

Наша держава займає геостратегічну роль в Центрально-Східній Європі. За досить короткий період часу, що пройшов з часу проголошення незалежності України в 1991 році, країна, завдяки активній участі у вирішенні загальноєвропейських проблем не тільки утвердилась на міжнародній арені, але й стала одним із регіональних лідерів. Україна - повноправний учасник таких міжнародних організацій і регіональних утворень як ООН, ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ, організація ЧЕС, СНД, ГУУАМ та ін. Можемо впевнено сказати що Україна є невід’ємною складовою побудови нової Європи ХХІ століття. Американський президент Білл Клінтон під час мадридського саміту країн НАТО в 1997 році назвав Україну серцем Європи, - нової, демократичної [4]. Таким чином, беручи до уваги довготермінові національні інтереси України, інтеграція до європейських структур буде головним чинником, що визначатиме зовнішню політику держави у майбутньому. В Постанові Верховної Ради України Про "Основні напрямки зовнішньої політики України", прийнятою Верховною Радою України в 1993 році, підкреслюються, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство у Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

Визначна роль у процесі "повернення України до Європи" належить Президентам України: Леонідові Кравчуку (1991-1994) і Леонідові Кучмі (1994-1999; 1999-). Відповідно до Конституції України (стаття 106, пункт 3): "Президент України: представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України". Леонід Кравчук був першим українським лідером, який після проголошення незалежності України в 1991 році, "прорубав вікно" в Європу. "Європейський вектор" української дипломатії був скерований головним чином в бік співпраці з Європейським Союзом. Безумовно, найважливішою сторінкою діалогу Україна-ЄС було підписання 16 червня 1994 року Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом і Україною (УПС). Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала УПС. Цей документ заклав основи для стабільного політичного, економічного і культурного діалогу між двома сторонами, а також відкрив Україні шлях до набуття асоційованого членства в ЄС. Важливим досягненням першого Президента України було й те, що Україна заявила про себе як про суверенну, незалежну державу, самостійний суб’єкт міжнародних відносин.

Наступний господар Маріїнського палацу - Леонід Кучма, не тільки не змінив стратегію зовнішньополітичної діяльності України, не дивлячись на відчутну опозицію збоку лівих сил у Верховній Раді, але й надав процесові європейської інтеграції України нових обертів. Саме завдяки рішучим діям Президента України Леоніда Кучми, темпи інтеграції України до загальноєвропейських структур значно активізувались. Стратегічною метою України проголошено повноправне членство в Європейському Союзі. Діалог України з ЄС поглибився в усіх напрямках. Стало очевидним, що Україна буде докладати всіх зусиль на шляху повернення у європейську сім’ю. Серед цілої низки заходів, проведених адміністрацією Президента, виділимо найголовніші.

Так, 7 лютого 1995 року Президентом затверджено Указ "Про заходи щодо вдосконалення співробітництва України з Європейським Союзом".

30 листопада 1995 року Л. Кучма своїм  Указом Тимчасову Угоду про  торгівлю та питання пов’язані  з торгівлею між Україною і  ЄС, підписану в Брюсселі 1 червня 1995 року. Ця Угода надала Україні  режим найбільшого сприяння в  розвитку торгово-економічних зв’язків  з ЄС до набуття чинності  УПС між Україною та ЄС.

Необхідно зауважити, що ЄС приймає активну участь у макрофінансовій підтримці України. Лише за програмою ТАСІS з 1996 по 1999 рp. Україна отримала допомогу від ЄС у сумі більше ECU500 млн.

Затвердженя 20 грудня 1996 року в Брюсселі "Плану дій ЄС щодо України" та прийняття Меморандуму про порозуміння між Україною і ЄС були важливими кроками двосторонньої співпраці. Ці документи визначили стратегію подальших двосторонніх взаємин, умови надання транш кредитів Україні, параметри лібералізації української торгівлі, реформи у фінансовому секторі, подальша приватизація та ін.