Міжнародна практика охорони корисних моделей

Міжнародна практика правової охорони корисних моделей 

Серед об‘єктів прав промислової власності Паризька конвенція по охороні промислової  власності від 20 березня 1883 року, учасницею  якої є Україна, в частині 2 статті 1 визначає, зокрема корисні моделі. Саме цей міжнародний акт встановлює можливість для країн-учасниць передбачити правову охорону таких результатів інтелектуальної діяльності людини у будь-якій сфері технології як корисні моделі. Г. Боденхаузен у своїй відомій праці “Guide d`application de la Convention de Paris pour la protection de la propriete industrielle” (Паризька конвенція по охороні промислової власності. Коментар) дає таке пояснення щодо цього об’єкту прав інтелектуальної власності: “Корисні моделі (les modeles d`utilite), що визнаються як об’єкти правової охорони лише невеликою кількістю країн, можна розглядати як “малі винаходи” (винаходи другого класу). Йдеться про правову охорону промислових новинок, що є не такі значні, як патентоспроможні винаходи (з деякими можливими обмеженнями стосовно виду новинок, на які ця правова охорона поширюється). Правова охорона надається в цьому випадку на більш короткий термін, ніж при видачі патентів на винаходи”. 

Термін “корисна модель” можна розглядати як загальний  по відношенню до термінів "малий винахід" (Австралія), "корисне нововведення" (Малайзія), "свідоцтво про корисність" (Франція) чи "короткостроковий патент" (Бельгія, Нідерланди), що використовуються в світі для визначення охоронного документу для менш значних винаходів, зокрема в галузі механіки (пристроїв, інструментів, побутових виробів тощо). 

Механізм здійснення правової охорони корисних моделей  подібний до загального механізму правової охорони винаходів шляхом видачі патентів (у деяких країнах заявка на видачу патенту на винахід може бути перетворена у заявку на видачу охоронного документу на корисну модель і навпаки), але він більш простий, дешевий і швидкий, завдяки чому правова охорона корисних моделей важлива для малого бізнесу, який відіграє стратегічну роль по відношенню до новацій і швидкого відгуку на вимоги ринку. 

На сьогодні правова охорона корисних моделей  передбачена в 64 країнах світу. Зокрема  всі країни Європейського Союзу  мають певні форми правової охорони  корисних моделей, за виключенням Великобританії, Швеції і Люксембургу. Але існують також і країни, які не вважають за потрібне здійснювати правову охорону корисної моделі на своїй території. До таких країн відносяться і такі промислові гіганти як США та Канада. 

Необхідно зазначити, що коло країн, що запроваджують таку форму правової охорони результатів інтелектуальної діяльності в останні роки має тенденцію до розширення. Так, у вересні 1999 року набрав сили новий Патентний закон Таїланду, однієї з головних особливостей якого є введення правової охорони корисних моделей. До цього або вводилися, або обновлялися відповідні закони в ряді інших країн. У деяких країнах правова охорона корисних моделей користується особливою популярністю. Наприклад, у Китаї за період 1985-1996 років було зареєстровано близько 30 тисяч патентів на корисні моделі, що складає 73 відсотки від загального числа патентів на три різні категорії об’єктів прав промислової власності (винаходи, корисні моделі та промислові зразки). В Іспанії заявок на корисні моделі подається також набагато більше, ніж заявок на винаходи. 

Найбільш поширеною  аргументацією на користь цієї форми  правової охорони технічних рішень є швидка і проста процедура реєстрації прав, низький рівень вимог до винахідницької творчості і невисокі витрати. Термін реєстрації прав на корисні моделі не настільки тривалий, як для винаходів, однак правова охорона виявляється більш ефективною для так званих “малих винаходів”. Особливо великий попит на таку форму правової охорони відзначається в галузях, пов'язаних з механікою, електротехнікою, оптикою та приладобудуванням. Необхідно зазначити, що на отримання національного патенту на винахід, як правило, необхідно витратити більше двох років, європейського - чотири роки, а в Європі права на корисну модель можна зареєструвати за півроку. 

Правова охорона корисних моделей сприяє першим крокам інноваційної діяльності, успішність яких можлива лише за умови запобігання копіювання нововведення конкурентами за допомогою ефективних засобів захисту прав протягом обмеженого періоду часу. 

На практиці легкість реєстрації прав на корисну модель врівноважується відносно вузькими рамками наданої правової охорони. Відсутність проведення експертизи заявок на корисні моделі може призводити до дублювання видання декількох охоронних документів на одну корисну модель, що спричиняє серйозну погрозу стосовно подальшого оспорювання прав. Так, у Китаї тільки в 1995 році було розглянуто 82 справи про правомірність видачі патентів на корисні моделі, при чому в 55 відсотків випадків зазначені патенти були визнані недійсними. В Іспанії також існує значна судова практика з цих питань. 

Разом з тим, європейський досвід свідчить, що домогтися  анулювання прав на корисну модель дуже важко - частіше через більш  низькі вимоги до рівня винахідницької діяльності. Заявнику достатньо зрозуміло викласти переваги запропонованого ним пристрою, щоб бути в більшості випадків упевненим у вирішенні суперечки на свою користь. Специфіка розгляду конфліктів по корисних моделях у суді полягає у тому, що тут розглядаються права на зареєстрований об'єкт корисної моделі, який не пройшов експертизи, тому заявник може домогтися затягування справи до одержання результатів експертизи, ризикуючи, однак, відшкодуванням судових витрат у випадку ухвалення рішення не на його користь. 

В основному  суть правової охорони корисних моделей скрізь однакова і стосується видачі охоронних документів на рішення, придатні для практичного застосування, що стосуються структури і форми технічного рішення, а також їх сполучення найчастіше в тримірних пристроях. У деяких законах зазначається, щодо яких об'єктів складаються виключення. У Бразилії - це скульптури, будинки, емальований посуд, картини, вишивки, фотографії, у Греції - породи тварин і сорти рослин, біологічні продукти і виробничі процеси, у Гватемалі - способи виробництва речовини і металургійних матеріалів. З розвитком системи правової охорони корисних моделей виявляються тенденції до розширення її меж. Наприклад, у Німеччині в 1990 році при перегляді Закону про охорону прав на корисні моделі були зняті обмеження на вироби, що не мають тримірної форми, а в Малайзії охороноспроможними корисними моделями визнаються навіть способи. 

У законодавствах багатьох країн включені норми, щодо яких визначається процедура перетворення заявки на винахід у заявку на корисну  модель. У їхньому числі Греція, Іспанія, Тайвань, Угорщина, Італія, Японія, Польща, Корея і Уругвай. У більшості цих країн допускається перетворення заявок в обох напрямках, а в Австралії, наприклад, можна подати відразу дві заявки - на винахід і на корисну модель. У Росії заявник вправі, до публікації відомостей про заявку на винахід, перетворити її в заявку на корисну модель, а заявка на корисну модель може бути перетворена у заявку на винахід до ухвалення рішення по ній про видачу свідоцтва. Такий порядок додає додаткову гнучкість системі правової охорони винаходів. 

Хоча часто  використовуються різноманітні визначення та термінологія, суть правової охорони  в основному всюди однакова та зводиться до видачі охоронних документів на нові рішення, придатні до практичного застосування і ті, що відносяться до форми, структури та їх сполучення у тримірних виробах. 

Існує декілька видів систем реєстрації прав на корисні  моделі:

явочна система  – (наприклад, Австралія, Німеччина, Італія, Уругвай);

перевірочна система  –(наприклад, Південна Корея, Іспанія, Індонезія);

напівперевірочна  система – (наприклад, Франція, Португалія, Мексика). 

Строк дії правової охорони корисної моделі у більшості  країн становить від 5 до 10 років. Найкоротший строк дії правової охорони 4 роки прийнято у Сомалі. Є країни, в яких строк дії прав на корисну модель дозволяється продовжувати кожні 5 років. 

Директиви –  найпоширеніший вид нормативних  актів ЄС у галузі інтелектуальної  власності. З п'ятнадцяти директив Євросоюзу щодо регулювання правовідносин, пов'язаних з інтелектуальною власністю, вісім належать до охорони авторського права й суміжних прав. Наприклад:

· Директива  Ради 89/552/ЄЕС від 3 жовтня 1989 р. про  координацію певних положень, визнаних законами, правилами, та адміністративних заходів у державах-членах, що стосуються телевізійного мовлення;

· Директива  Ради 91/250/ЄЕС від 14 травня 1991 р. про  правову охорону комп'ютерних  програм;

· Директива  Ради 92/100/ЄЕС від 19 листопада 1992 р. про  право на прокат, право на позичку  і деякі суміжні права у сфері інтелектуальної власності;

· Директива  Ради 93/83/ЄЕС від 27 вересня 1993 р. про  координацію деяких положень авторського  права і суміжних прав за застосування їх до супутникового мовлення та кабельної  ретрансляції;

· Директива  Ради 93/98/ЄЕС від 29 жовтня 1993 р. про гармонізацію терміну охорони авторського права і деяких суміжних прав;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 96/9/ЄС від 11 березня 1996 р. про правову охорону  баз даних;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 2001/84/ЄС від 27 вересня 2001 р. про право слідування на користь автора оригінального твору;

· Директива  Європейського парламенту та Ради 2001/29/ЄС від 22 травня 2001 р. про гармонізацію певних аспектів авторського права  і суміжних прав в інформаційному суспільстві.

Складовою частиною особливої системи права ЄС є  інститут права інтелектуальної  власності1. Його поява й розвиток міцно пов'язані з інтелектуалізацією життя людства, розвитком інформаційних  технологій і культури. Створення  єдиного європейського ринку потребує гармонізації відповідних національних законодавств держав-членів ЄС, а також поліпшення системи захисту інтелектуальних прав на міждержавному рівні2. Про важливість останнього свідчить положення про розширення компетенції ЄС у сфері торговельних аспектів інтелектуальної власності в Ніццькому договорі ЄС від 26 лютого 2001 року, який набув чинності з 1 лютого 2003 року. Захист інтелектуальної власності як невід'ємного права людини проголошений у ч. 2 ст. 17 Хартії основних прав Європейського Союзу, схваленої у вересні 2000 року. Хартія в повному обсязі ввійшла до Договору про запровадження Конституції Євросоюзу, отже, після його затвердження на референдумах у державах ЄС захист права інтелектуальної власності отримує статус конституційного принципу Євросоюзу.

Право інтелектуальної  власності поширюється в країнах–членах ЄС, безпосередньо впливаючи на національні  системи правової охорони. Про його позитивний вплив свідчить приклад  наших сусідів – країн Східної  Європи, які вже набули членство в ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії, Угорщина) або є офіційними кандидатами (Болгарія, Румунія). Для цих держав орієнтація на право ЄС була важливим чинником розвитку національного законодавства, враховуючи той факт, що з багатьох аспектів право інтелектуальної власності ЄС випереджає відповідні норми на рівні регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності, а в деяких випадках – і розвиток права інтелектуальної власності США. Стандарти охорони інтелектуальної власності Євросоюзу нині в Європі відіграють вирішальну роль і під час вдосконалення національних систем охорони, і під час оцінювання ефективності реалізації прав3.

Право інтелектуальної  власності ЄС формувалося довго, складно і досить важко4. Основна  проблема полягала в тому, що це право є територіальним за своїм характером, тобто правова охорона об'єктів інтелектуальної власності, надана на території однієї держави, не діє на території інших держав. Крім того, в різних країнах є відмінності в рівнях охорони, особливості правозастосовчої практики. Кожна держава прагне передусім забезпечити права національних правовласників, що загалом суперечить цілям і принципам створення єдиного ринку. Тому тривалий час регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у компетенції держав–членів ЄС, а співпраця у сфері інтелектуальної власності не входила до низки пріоритетних завдань Євросоюзу. Понад те, в єдиній статті Римського договору (Договір 1957 року, що заснував Європейське економічне співтовариство), яка присвячена інтелектуальній власності, остання виключається з принципу вільного руху товарів у співтоваристві5. Це положення не було переглянуто прийнятими в подальшому Єдиним європейським актом (1987 р.) і Маастрихтським договором про Євросоюз (1992 р.)

Однак з огляду на потреби формування єдиного економічного простору в ЄС повільно, обережно, в  м'якому режимі почалася спочатку гармонізація (узгодження правових норм), а потім  і уніфікація (створення єдиних для  всіх норм) законодавств країн–учасниць ЄС у сфері інтелектуальної власності. Важливу роль у цих процесах відіграв Суд Європейських Співтовариств. Його рішення щодо справ у сфері обігу прав на об'єкти інтелектуальної власності мали велике значення під час підготовки майбутніх законодавчих актів Співтовариств6. Положення про сумісну компетенцію Євросоюзу та держав-учасниць у сфері інтелектуальної власності закріплене у відомому рішенні 1/94 Європейського суду7. У ньому проголошено принцип поєднання національного й наднаціонального регулювання. Держави-члени мають широкі можливості для вибору форм і методів правового регулювання, зокрема й при виконанні обов'язкових для кожної держави-члена директив та інших розпоряджень cпівтовариства. Водночас діє правило: після того, як Співтовариствами ухвалено законодавство в конкретній сфері, держави-члени вже не мають права приймати свої законодавчі акти або скасувати дію законодавства Співтовариств8.

Важливу роль відіграли  рішення Суду ЄС щодо тлумачення ст. 36 Римського договору. Так, у відомій  справі «Сімменталь проти італійського міністра фінансів» (1976 р.) суд вказав, що ст. 36 не визначає предмет виняткового ведення держав-членів, а дозволяє лише національному законодавству в певних випадках відступати від принципу свободи руху товарів тією мірою, якою це необхідно й виправдано для досягнення мети, що зазначена для договорів у цій статті»9.

http://viche.ascent.kiev.ua/img/past_new.gif border=0>

21 липня 1906

Жодна українська письменниця (окрім Марка Вовчка) не мала такого великого успіху серед  чоловіків, зокрема львівських, як Олена Теліга. Вони милувалися її вродою й не відали, що поетеса народилася в шляхетній сім'ї Шовгенових (батько був петербурзьким професором), знала кілька мов (російську вважала рідною) й, лише вийшовши заміж за ад'ютанта головнокомандувача армії УНР Симона Петлюри кубанського козака Михайла, прибрала його прізвище та почала віршувати українською.

Талант поетеси  високо оцінив редактор «Літературно-наукового  вісника» Дмитро Донцов. Коли вони зустрілися, «класикові українського націоналізму» було 50 років, авторці вибагливих поезій – 27. Одразу спалахнуло велике взаємне кохання. Пізніше Телігою марили десятки відомих і невідомих учасників національно-визвольних змагань, зокрема видатний прозаїк Улас Самчук. І поетеса якось зізналася: «Я в своєму житті мала стільки тепла з боку чоловіків, стільки ніжності і пошани…»

Упевнена в  собі, мужня за вдачею, сама тягнулася  до них. І під час нічної наради 1941 року у Львові наполягла, що пробереться  до Києва, який уже був окупований гітлерівцями. Боротьба з фашистами була недовгою: у лютневі дні 1942 року патріотку розстріляли в Бабиному Яру.

На тюремній стіні під тризубом зберігся напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». На жаль, вона не зазначила, якого дня залишила ці прощальні слова. Тож точної дати загибелі ні Олени та Михайла Теліг, ні понад сорока членів Спілки українських письменників (її очолювала поетеса) поки що не знає ніхто. Хоча свідки, очевидно, були. Якщо вірити легенді, гітлерівський кат сказав: «Я не бачив ще мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка». Отже, хтось почув сказане й передав його мемуаристові Олегові Штулю-Ждановичу, який і зафіксував свідчення для вічності.

***

3 липня 1883

У перекладі  з чеської «Kavka» – галка, яку  сам Кафка вважав «цілком недоладним птахом». Недоладним було все життя дрібного чиновника, якого не помітив би світ, якби не посмертна письменницька слава. Працюючи в страховому відомстві, довгов'язий Франц соромився своєї зовнішності, боявся батькового деспотизму й постійно боровся зі справжніми й вигаданими хворобами. Він знову й знову називав себе галкою, в якої відпали крила, а тому не прагнув кар'єрних висот і не долав далеких відстаней.

Мешкав у Празі, яку вивчив до дрібниць, знав чеську, але писав німецькою. Лише для  себе й про себе. Змальовував внутрішній світ у щоденниках, листах, оповіданнях, відтак і романах, дивився на свій образ мовби чужими очима, ненавидів власне «я» й водночас з великою любов'ю занурювався в невидимі глибини різноманітних психологічних станів. Докладав багато зусиль, аби це загадкове, невичерпне, парадоксальне «я» сприйняли всі красуні, яких Кафка, не вважаючи себе привабливим, намагався закохати в себе. І це вдавалося зробити, хоча він жодній вродливиці не пропонував руки та серця. Усі здивовано знизували плечима. А дрібний чиновник, який ненавидів канцелярську роботу, тому що вона відбирала час, саме через це уникав одруження. Був твердо переконаний: воно остаточно завадить великій (можливо, єдиній) любові – любові до літератури.

Ніхто не знає, чи марив Франц Кафка світовою славою. Але, як і багато геніїв, не уникав звичайнісіньких описок. Найвідоміша така: «Біляві сестри, схожі між собою». Далі в тексті роману «Замок» одна з них, Амалія, змальовується як чорнява. Невтомний мандрівник Прагою гадав, що житиме довго, а тому не квапився друкувати оповідання й завершувати основні твори. Прощаючись зі світом, доручив Максу Броду спалити все написане. Найближчий друг не виконав останнього прохання Франца Кафки. Очевидно, якби він міг довідатися про це, то був би неймовірно щасливий: слава, яку принесли романи «Процес» і «Замок», відкрила справжнє єство їхнього автора, сховане під мундиром канцеляриста й машкарою ловеласа, засвідчила, що недоладна галка насправді мала казкові крила. Щоправда, та сама слава зробила надбанням публіки й детальні історії численних хвороб, і сповіді підкорених жіночих сердець, і всі сльози, виплакані в щоденниках. Їх, звичайно, також дбайливо вивчили та опублікували ті, хто переконаний: у житті геніїв не може бути жодних таємниць.

Вагомим внеском  суду в подолання суперечностей  між національними законодавствами  і правом Співтовариств стала  вироблена ним концепція «існування–здійснення» прав інтелектуальної власності, сформульована  в рішеннях у відомих справах  «Центрафарм» проти «Стерлінга» і «Ценрафарм» проти «Уїнтропа»10. Суд дав роз'яснення, що існування права інтелектуальної власності означає, що хтось ним володіє, а здійснення – це використання цього права. Хоча з теоретичної точки зору концепція «існування–здійснення» не є досконалою, оскільки здійснення (або використання) не може бути без існування прав, таке розмежування виявилося корисним для практики. Воно визначає, що права інтелектуальної власності залишаються національними, але їх використання регулюється правом Співтовариств. Дихотомія «існування–здійснення» стосовно інтелектуальної власності означає, що саме існування прав на об'єкти інтелектуальної діяльності у принципі не зачіпаються положеннями Договору про ЄС, проте здійснення цих прав не може відбуватися довільно, без урахування положень засновницьких договорів та інших джерел права Співтовариств. Ст. 36 Римського договору, окреслювалося судом, лише допускає відступ від принципів свободи руху товарів тією мірою, якою це необхідно і виправдано з метою збереження тієї правомірності, яка становить суть особливого об'єкта права [sui generis], яким є інтелектуальна власність11.

Важливим стимулом для розвитку інтеграційних процесів у сфері інтелектуальної власності  в рамках Євросоюзу стала розроблена в практиці Суду ЄС доктрина «вичерпання патентних прав». Її суть полягає в тому, що володар прав на продукти інтелектуальної діяльності не може використовувати національне законодавство про інтелектуальну власність, щоб перешкодити експорту або імпорту цих продуктів і тим самим обмежити не тільки сферу дії принципів вільного руху товарів і послуг, а й конкуренцію в ЄС.

Для реалізації гармонізації й уніфікації законодавства, а також запобігання використанню прав інтелектуальної власності  з метою недобросовісної конкуренції керівні органи ЄС вживають такі заходи, як участь у роботі основних міжнародних організацій з питань охорони інтелектуальної власності, підготовка спеціальних розділів для угод про приєднання до ЄС майбутніх членів, але головним є прийняття відповідних актів органів ЄС.

Усі нормативно-правові  акти ЄС у сфері інтелектуальної  власності належать до «вторинного  права» ЄС, пов'язаного з нормотворчою діяльністю Ради і Комісії Європейських Співтовариств за участю Європейського  парламенту. Діяльність нормотворчих органів Співтовариств базується на компетенції, яка чітко визначена в установчих договорах ЄС, зокрема в ч. 1 ст. 249 Договору про Співтовариство. Згідно з нею до керівних органів ЄС належать Рада, Комісія, Європарламент, які мають право на підставі договору видавати передбачені в ньому нормативні акти. Отже, основними регуляторами інтеграційних процесів в ЄС є акти органів Євросоюзу – регламенти, директиви, рішення. Права інтелектуальної власності в ЄС регулюються переважно регламентами (regulations) і директивами (directives).

Регламенти мають  імперативний характер, містять приписи  обов'язкового характеру, які держави-члени  повинні виконувати й дотримуватись  незалежно від закріплення подібних норм у внутрішньому законодавстві. Регламентами Ради ЄС врегульовано, наприклад, питання про права на сорти рослин (Регламент Ради №2100/94/ЄС від 27 липня 1994 р.), про промислові зразки (Регламент Ради №6/2002/ЄС від 12 грудня 2001 р.), про охорону географічних позначень і найменувань походження сільськогосподарських продуктів і продовольчих товарів (Регламент Ради №2081/92/ЄЕС від 14 липня 1992 р.), про торговельну марку (Регламент Ради №40/94/ЄС від 20 грудня 1993 р.). Після прийняття відповідного регламенту держави–члени ЄС не мають права приймати власні нормативні акти з цих питань або скасовувати дію регламентів. За порушення положень регламентів ст. 229 Договору про заснування ЄС передбачено застосування санкцій за рішенням Суду ЄС.

Директиви встановлюють норми, які зобов'язують учасників  Співтовариства привести у відповідність з приписами ЄС національне законодавство. Відтак зберігається свобода обрання кожною країною засобів і форм реалізації узгодження власного права з правом Співтовариства. Це пов'язано з тим, що директиви в ЄС охоплюють ті сфери комунітарного (сукупність законів) правового простору, де у держав-членів немає і не може бути єдиного стандарту й де особливо важливий підхід, пов'язаний із непрямими методами регулювання. У багатьох випадках директиви тільки окреслюють певні стандарти, залишаючи значну частину питань правого регулювання на власний розсуд держав. Механізм дії директив з питань інтелектуальної власності передбачає, що в разі запровадження нових строків і додаткових умов правової охорони фіксуються строки продовження дії національних регуляторів і норми двосторонніх угод. Можна констатувати, що триває багатоступеневий процес зближення національних систем правового регулювання прав на об'єкти інтелектуальної власності. З огляду на це існує особлива процедура імплементації директив ЄС у внутрішнє право, пов'язана з ухваленням спеціальних законів або підзаконних актів з боку держав-членів. Отже, сама процедура імплементації є особливим видом правотворчості в національних правових системах держав ЄС. Відтак директиви істотно відрізняються від регламентів, для яких процедура імплементації не потрібна. Стосовно питання правової природи директив у праві ЄС є певні розбіжності, але переважає думка, що в сучасних умовах директива обов'язкова стосовно закріпленої в ній кінцевої мети-результату12. Це означає обов'язок держави досягти вказаного в директиві результату. Тож директива набуває рис акта прямої дії. Таку пряму дію директив визнає нині й Суд ЄС, закріпивши це визнання в низці судових рішень .

У наукових працях наголошувалося не тільки на конкретно правовому, а й на методологічному значенні Директиви 2001/29/ЄЕС13. У преамбулі документа сформульовано низку принципових політико-правових засад загальної системи охорони прав інтелектуальної власності в Європі, які ніби заповнюють цю прогалину в засновницьких договорах Співтовариства. Директива стала помітним явищем у розвитку права інтелектуальної власності не лише в рамках ЄС, а й у загальноєвропейському і світовому масштабі. У ній закладено основи для створення якісно нової правової системи, що забезпечує розвиток інформаційного суспільства й нового ринку товарів та послуг. Разом з іншими раніше прийнятими директивами вона є міцним базисом для формування нових концептуальних основ авторського права в Європі й забезпечення правової охорони авторських і суміжних прав у державах Євросоюзу.

Щодо рішень (decisions) як видового джерела права  ЄС, то вони вважаються правовими актами індивідуального характеру. У регулюванні  права інтелектуальної власності  застосовуються нечасто й формулюються в короткій формі. Наприклад, Рішення Ради від 14 травня 1992 року про посилення захисту авторських і суміжних прав (92/С 138/01) зайняло одну сторінку друкарського тексту. Статус рішення багато в чому схожий зі статусом регламенту, а це означає, що воно має юридичну силу в усій повноті й створює юридичні наслідки для тих, кому адресовано.

Сам процес законотворчості  в галузі права інтелектуальної  власності в ЄС має комплексний  характер з обов'язковим урахуванням  досвіду національного регулювання. Відбирається краще із законодавств окремих країн, видається директива, на основі якої вдосконалюються законодавства інших країн-членів. Наприклад, основні положення Директиви №89/104/ ЄЕС про узгодження національних законів про торговельні марки розроблялися на основі закону Бенілюксу про торговельні марки. За таких умов основним заходом нормотворчості є поширення вищих стандартів правової охорони, які існують в окремих країнах, на всіх членів Співтовариств.

Досягнення Євросоюзу  в галузі правової охорони інтелектуальної власності вагомі й загальновизнані. В ЄС діють не тільки єдині стандарти охорони авторських прав, а й єдині реєстраційні системи. У 1973 році укладено Мюнхенську конвенцію про видачу європейських патентів (ЄПК) і створено Європейське патентне відомство (ЄПВ). Європейський патент може бути отриманий не тільки заявниками з країн–учасниць конвенції, а й будь-якими іншими особами з країн Європи.

Регіональну європейську  інтеграцію в галузі патентування буде поглиблено після запровадження  єдиного патенту Співтовариства. У 1997 році Єврокомісія опублікувала «Зелену книгу», де запровадження європейського патенту оголошувалося політичним пріоритетом ЄС. Аргументом став зв'язок між відставанням європейської промисловості від промисловості США й відсутністю європейського патенту. На думку Єврокомісії, патентна процедура в ЄС потребує спрощення і здешевлення для заявників, а це дасть змогу забезпечити охорону в нових галузях, що динамічно розвиваються: комп'ютерної техніки, біотехнологій, генної інженерії. Для запровадження єдиного європейського патенту Єврокомісія рекомендувала використовувати не конвенційну угоду, а регламент-договір, обов'язковий для всіх держав–членів ЄС.

1 серпня 2000 року  Єврокомісія представила проект  Регламенту із запровадження  патенту Співтовариства. Він був розроблений за аналогією з практикою регулювання торговельних марок і корисних моделей у ЄС. Мета проекту – запровадити патент Співтовариства в європейську патентну систему на чолі з ЄПВ шляхом об'єднання Регламенту й положень ЄПК. Основними проблемними питаннями стали юрисдикційне і мовне. Питання про створення центру легалізованої судової системи відпало після того, як був підписаний і набув чинності з 1 лютого 2003 року Ніццький договір. Він у принципі дозволив створення нової судової інстанції ЄС. Залишилося так зване мовне питання, тобто необхідність перекладу патенту на всі мови держав-членів. Неясною залишалася також роль національних відомств і характер розподілу мит.