МЗС та дипломатична служба України

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Інститут  Міжнародних Відносин 
 
 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

„МЗС та дипломатична служба України” 
 
 
 
 
 

дисципліна:

Історія України

виконав:

студент I курсу, 3 групи

відділення міжнародні відносини,

Бабенко Павло  
 
 
 
 
 
 
 

Киів - 2005 
 
 
 

ЗМІСТ:  

1. Історія та традиції зовнiшньополiтичної служби України
2. Міністерство закордонних справ України
3. Пріоритети зовнішньої політики України
4. Дипломатична служба в Україні
5. Законодавче врегулювання сфери зовнішньополітичних відносин
6. Список літератури

1. Історія та традиції зовнiшньополiтичної служби України 

    Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано iз створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв законодавчої i виконавчої гiлок влади знайшов своє оформлення в проголошеному Центральною Радою 16 липня 1917 року Другому унiверсалi, в якому було повiдомлено про утворення Генерального Секретарiату - виконавчого органу влади. З першого дня iснування Генерального секретарiату в його складi розпочало дiяльнiсть Генеральне секретарство з мiжнацiональних справ, що стало попередником першого українського зовнiшньополiтичного вiдомства у XX столiттi.

    22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретарiату Української Народної Республiки, проголошеної III Унiверсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко i Генеральний секретар з мiжнацiональних справ Олександр Шульгин пiдписали "Законопроект про створення Генерального секретарства мiжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засiданнi Уряду УНР.

    Згiдно iз схваленим документом було встановлено  обов'язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення  мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування нацiональних непорозумiнь в межах УНР.

    Важливим  поштовхом у розвитку української  зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу".

    У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережi дипломатично-консульських установ, чия дiяльнiсть регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства мiжнародних справ (згодом - Мiнiстерства закордонних справ); формуванням вiдповiдної правової бази дипломатичної дiяльностi - навеснi 1918 року спiвробiтниками українського МЗС було пiдготовлено проект закону "Про закордоннi установи УНР"; пiдготовкою дипломатичних кадрiв - з березня-квiтня 1918 року мали започаткувати роботу консульськi курси при Українському економiчному товариствi.

    За  час дiяльностi Центральної Ради було розпочато налагодження контактiв з державами свiту. Зокрема, у груднi 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти, приймаючи представникiв Францiї ("Генеральний комiсар Францiї при урядi України") та Великої Британiї ("Представник Великої Британiї").

    Наприкiнцi грудня 1917 року українська делегацiя взяла участь у мирних переговорах у Брестi, де 27 сiчня 1918 року було пiдписано перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi - мiж УНР та Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною i Болгарiєю. 

    Українське зовнiшньополiтичне вiдомство Центральної Ради очолювали: Олександр Шульгин (грудень 1917 року - 24 сiчня 1918 року); Всеволод Голубович (30 сiчня - 3 березня 1918 року); Микола Любинський (3 березня - 28 квiтня 1918 року).

    З приходом до влади 28 квiтня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову вiтчизняної зовнiшньополiтичної служби.

    За  свiдченнями iсторикiв, було визначено три основнi напрями зовнiшньої полiтики Української Держави: "встановлення дружнiх вiдносин з країнами Четвiртного Союзу; вирiшення спiрних територiальних проблем з сусiднiми державами; встановлення дипломатичних вiдносин з нейтральними державами".

    За  час дiяльностi Гетьманського уряду  розширилося коло країн, з якими  було встановлено дипломатичнi вiдносини. Зокрема, Українська Держава вислала дипломатичнi мiсiї до Румунiї, Фiнляндiї, Швейцарiї, Швецiї (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представникiв iнших країн (Австро-Угорщини, Болгарiї, Грузiї, Нiмеччини, Туреччини, Польщi, Румунiї, Фiнляндiї та iнших).

    Уряд  Української Держави також сформував  окрему делегацiю для мирних переговорiв  з Росiєю. Переговори з росiйською делегацiєю вiдбувалися у Києвi з  травня до жовтня 1918 року. Делегацiя  РСФСР, очолювана Християном Раковським i Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функцiї тимчасового дипломатичного представництва в Українськiй Державi.

    З призначенням Мiнiстром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змiнив на цiй посадi Миколу Василенка, було здiйснено ряд важливих крокiв для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнiшньополiтичної дiяльностi. У червнi 1918 року було прийнято "Закон про посольства i мiсiї Української Держави", в липнi цього ж року - закон про українську консульську службу. За перiод Гетьманського уряду розпочали дiяльнiсть першi вiтчизнянi Консульськi курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними i консульськими фахiвцями.

    За  час дiяльностi Гетьманського уряду Мiнiстерство закордонних справ України очолювали: Микола Василенко (30 квiтня - 20 травня 1918 року); Дмитро Дорошенко (20 травня - 14 листопада 1918 року); Георгiй Афанасьєв (14 листопада - 14 грудня 1918 року).

    З приходом Другого республiканського уряду (Директорiї), який перебрав владу вiд гетьмана в груднi 1918 року, дипломатичнi контакти попереднiх українських урядiв були значною мiрою збереженi, а подеколи розширенi. Зокрема, Директорiя, першим Мiнiстром закордонних справ якої став Володимир Чехiвський, вислала ряд дипломатичних мiсiй до таких держав, як: Бельгiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, США та iнших, вiдкрила посольства у Естонiї, Латвiї, Чехо-Словаччинi, Угорщинi тощо. За Директорiї Українська держава була також представлена у Ватиканi. Окрема делегацiя УНР взяла участь у Паризькiй мирнiй конференцiї, одночасно виконуючи функцiї тимчасового дипломатичного представництва України у Францiї.

    Основна дiяльнiсть українських дипломатичних представництв i спецiальних делегацiй УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися мiжнародною пiдтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичнi установи УНР здiйснювали широку iнформацiйну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основнi консульськi функцiї. У країнах, де перебували українськi полоненi, було органiзовано їхнє повернення на Батькiвщину; при представництвах у Берлiнi, Вiднi й Римi iснували вiйськово-санiтарнi мiсiї для вiйськовополонених.

    За  часiв Директорiї у практику української зовнiшньополiтичної служби ввiйшло проведення з'їздiв послiв i глав дипломатичних мiсiй, з яких найважливiшими стали - у Карлових Варах в 1919 роцi та Вiднi 1920 роцi.

    За  час дiяльностi Директорiї Мiнiстерство закордонних справ України очолювали: Володимир Чехівський (26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року); Кость Мацієвич (13 лютого - березень 1919 року); Володимир Темницький  (квiтень - серпень 1919 року); Андрiй Лівицький (серпень 1919 року - травень 1920 року)).

    Важливою  сторiнкою в iсторiї української дипломатiї стала зовнiшньополiтична дiяльнiсть Захiдно-Української Народної Республiки.

    1 листопада 1918 року до влади  у Львовi в результатi збройного  повстання прийшла Нацiональна  Рада, яка 13 листопада прийняла  Тимчасовий Основний Закон про  самостiйнiсть українських земель колишньої Австро-Угорської iмперiї i утворення самостiйної держави.

    Зовнiшньополiтична  дiяльнiсть ЗУНР в основному зводилася  до двох ключових напрямiв: вiдносини  з Надднiпрянською Українською  Народною Республiкою та державами  Антанти.

    Керуючись спiльним прагненням до iсторичного об'єднання українських земель в соборнiй державi, 22 сiчня 1919 року представники обох урядiв привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.

    За  час своєї дiяльностi уряд ЗУНР налагодив широкi дипломатичнi контакти, вiдкривши власнi представництва в Австрiї, Iталiї, Нiмеччинi, Угорщинi, Чехо-Словаччинi, Югославiї. Спецiальнi мiсiї були направленi до держав, де перебувала значна кiлькiсть української емiграцiї - Канади, США, Бразилiї.

    У липнi 1919 року уряд ЗУНР надiслав окрему делегацiю на Паризькi мирнi переговори, де представники ЗУНР спiвпрацювали з дипломатичною мiсiєю УНР.

    За  час дiяльностi ЗУНР його зовнiшньополiтичне вiдомство очолювали: Лонгин Цегельський (сiчень - 10 березня 1919 року); Михайло Лозинський (10 березня - червень 1919 року); Василь Панейко (червень 1919 року - 1920 рiк).

    Одночасно з державотворчими процесами, що здiйснювалися урядами УНР, Гетьманату та ЗУНР, розпочалося формування державних  структур радянської України.

    В наслiдок цих процесiв, у сiчнi 1919 року було офiцiйно проголошено Українську Соцiалiстичну Радянську Республiку (УСРР). З самого початку формування владних структур радянської України виконання "зовнiшньополiтичних функцiй" було певною мiрою покладане на Народне секретарство мiжнацiональних справ, яке згодом було перетворене на Народне секретарство мiжнародних справ на чолi з Володимиром Затонським.

    У сiчнi 1919 року було сформовано Раду народних комiсарiв УСРР, керiвником якої став Християн Раковський, одночасно очоливши зовнiшньополiтичне вiдомство радянської України i змiнивши на цiй посадi Миколу Скрипника.

    За  час своєї дiяльностi уряд УСРР розгорнув  мережу власних дипломатичних представництв. Зокрема, представники УСРР перебували у Варшавi, Берлiнi, Празi. Щодо iноземних дипломатичних посланникiв при урядi радянської України, то серед них були представники Польщi, а також Австрiї, Нiмеччини, Чехо-Словаччини, якi виконували переважно торговельнi та консульськi функцiї.

    В цей перiод дiяльнiсть Наркомату  закордонних справ УСРР була в основному спрямована на розвиток дипломатичних вiдносин з iншими державами, вдосконалення внутрiшнього законодавства в межах компетенцiї наркомату, пiдтримку контактiв з представництвами iноземних держав в УСРР.

    В одночас ситуацiя змiнилася пiсля  утворення в груднi 1922 року Союзу РСР. Всi зовнiшньополiтичнi, економiчнi, торговельнi зв'язки України невдовзi перейшли у вiдання союзного центру, позбавляючи УСРР права на власну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

    Ще 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про згортання апарату НКЗС УСРР", повноваження якого мали бути переданi союзному наркомату. Не зважаючи на активнi спроби тодiшнього народного комiсара закордонних справ УСРР Х.Г.Раковського протидiяти цьому рiшенню (в т.ч. за його iнiцiативою 23 березня 1923 р. було прийнято звернення ЦК КП(б)У до Полiтбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання щодо злиття НКЗС УСРР i СРСР), НКЗС УСРР було офiцiйно лiквiдовано                          20 вересня 1923 р. Разом з тим пiсля скасування НКЗС УСРР, завдяки настiйному клопотанню тодiшнiх українських керiвникiв з 1923 р. по 1936 р. в посольствах СРСР за кордоном працювали українськi представники, якi на цi посади призначалися урядом УССР, а потiм УРСР.

    Зовнiшньополiтичне вiдомство УСРР очолювали: Сергiй Бакинський (Народний секретар з мiжнацiональних справ (14 грудня 1917 року - 1 березня 1918 року)); Володимир Затонський (Народний секретар закордонних справ (1 - 4 березня 1918 року)); Микола Скрипник (Народний секретар закордонних справ (8 березня - 18 квiтня 1918 року)); Християн Раковський (Народний комiсар закордонних справ (сiчень - липень 1919 року та березень 1920 року - липень 1923 року)).

    1 лютого 1944 року сесiя Верховної  Ради СРСР прийняла Закон "Про  надання Союзним Республiкам повноважень  у галузi зовнiшнiх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комiсарiату Закордонних Справ iз загальносоюзного в союзно-республiканський народний комiсарiат". Цим актом пiсля двадцятирiчної перерви по сутi поновлювалися права союзних республiк у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi.

    Вже 5 лютого 1944 року приймаються постанови  Полiтбюро ЦК КП(б) України i Укази  Президiї Верховної Ради УРСР про  утворення українського НКЗС.

    Мiжнародна дiяльнiсть України в перiод 1944-1990 рр. була в основному зорiєнтована на участь в ООН, роботi в iнших мiжнародних органiзацiях, що надавало можливiсть iнформувати свiтову громадськiсть про життя України, бути залученим до обговорення свiтових та регiональних мiжнародних проблем, вносити свої пропозицiї.

    Як  держава-засновниця ООН Україна брала участь у розробцi Статуту цiєї органiзацiї, формуваннi її структури, органiв та установ.

    Делегацiя  УРСР взяла найактивнiшу участь у  роботi ООН вже в першi роки її iснування. Представники України виступали  за змiцнення миру i розвиток мiжнародного спiвробiтництва. Українська делегацiя внесла чимало пропозицiй до Статуту, iнших документiв ООН, серед них такi, що стосувалися текстiв власне Статуту, тимчасових правил (правило 73) процедури Генеральної Асамблеї ООН, проекту резолюцiї про створення Комiсiї з розслiдування становища, що склалося в Iндонезiї (11 лютого 1946 р.), щодо бiженцiв i переселенцiв, перемiщених осiб, представництва неурядових органiзацiй в Економiчнiй i Соцiальнiй Радi ООН, роботи Дунайської конференцiї тощо.

    Україна з 1945 р. є членом Мiжнародного Суду, в 1946 р. стала членом Всесвiтньої органiзацiї охорони здоров'я, Всесвiтнього поштового союзу (1947 р.), Всесвiтньої метеорологiчної органiзацiї (1948 р.), Мiжнародної органiзацiї працi (1954 р.), ЮНЕСКО (1954 р.), Європейської Економiчної Комiсiї (1956 р.), МАГАТЕ (1957 р.).

    Тричi (у 1948-1949 рр., 1984-1985 рр. та 2000-2001 рр.) Українська РСР обиралася непостiйним членом Ради Безпеки ООН, чотири рази ставала  членом Економiчної i Соцiальної Ради ООН, неодноразово - членом Адмiнiстративної Ради МОП, Ради керуючих Програми ООН з навколишнього середовища, Ради керуючих МАГАТЕ, Комiтету боротьби з апартеїдом i з здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу.

    Українська  РСР, посiвши вiдповiдне мiсце в  багатьох мiжнародних органiзацiях, проводила активну, наполегливу полiтику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру. Так, лише у 50-i роки нею було зроблено 22 пропозицiї, у 1960-1961 рр. - 18 пропозицiй, а з 1962 до 1970 р. - 202 пропозицiї, до документiв, що були предметом обговорення у мiжнародних органiзацiях та на конференцiях. Не менше пропозицiй внесено у 1971-1990 рр. Заслуговують згадки, зокрема, проголошення за iнiцiативами України Мiжнародного року медичних дослiджень, боротьба з неписьменнiстю у свiтi, допомога у пiдготовцi кадрiв для прискорення iндустрiалiзацiї країн, що розвиваються.

    Серед проблем, що вирiшувались ООН за участю України до здобуття нею незалежностi, були проблеми роззброєння, зокрема, заборона хiмiчної зброї, незастосування сили, немiлiтаризацiї космосу, лiквiдацiї залишкiв колонiалiзму, заборони найманства. На 45-й сесiї ГА ООН (1990 р.) 126 країн прийняли резолюцiю про мiжнародне спiвробiтництво з подолання наслiдкiв Чорнобильської аварiї.

    Протягом 1945-1990 рр. участь УРСР, як i БРСР, в мiжнародних органiзацiях, в першу чергу ООН, здiйснювалась пiд керiвництвом з Москви. В той же час працiвники української зовнiшньополiтичної служби, будучи невiд'ємною частиною радянської дипломатiї, виховувались, зокрема, i на кращих традицiях свiтової дипломатiї. Пiдтвердженням високої їх квалiфiкацiї є те, що представники України займали високi керiвнi посади в ООН та iнших мiжнародних органiзацiях. Так, наприклад, Д.З. Мануїльський обирався Головою Ради Безпеки ООН у 1948-1949 рр., П.О. Недбайло - першим вiце-президентом 21-ї сесiї Комiсiї ООН з прав людини в 1965 р., Г.П. Шевель - вiце-президентом ГА ООН в 1970 р., В.Н.Мартиненко - вiце-президентом Комiтету з соцiальних питань ЕКОСОР в 1977 р. та вiце-президентом 36-ї сесiї ГА ООН в 1981 р., В.О.Кравець - головуючим в РБ ООН в 1984 р., Г.Й.Удовенко - головуючим в РБ ООН в 1985 р., Ю.М.Кочубей - заступником Генерального директора ЮНЕСКО в 1987-1992 рр. Багато українських дипломатiв працювало на рiзних посадах в Секретарiатi ООН, робочих органах iнших мiжнародних органiзацiй.

    Мiнiстерство закордонних справ УРСР очолювали: Олександр Корнійчук (лютий - липень 1944 року); Дмитро Мануїльський (1944 - 1952 роки); Анатолiй Барановський (10 червня 1952 року - 17 червня 1953 року); Лука Паламарчук (11 травня 1954 року - 13 серпня 1965 року); Дмитро Білоколос (16 березня 1966 року - 11 червня 1970 року); Георгiй Шевель (10 серпня 1970 року - 18 листопада 1980 року); Володимир Мартиненко (18 листопада 1980 року - 28 грудня 1984 року); Володимир Кравець (29 грудня 1984 року - 27 липня 1990 року).

    Новий етап у розвитку вiтчизняного зовнiшньополiтичного  вiдомства розпочався з 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада УРСР прийняла Декларацiю  про державний суверенiтет України.

    У Декларацiї зазначалося, що України "як суб'єкт мiжнародного права здiйснює безпосереднi зносини з iншими державами, укладає з ними договори, обмiнюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у дiяльностi мiжнародних органiзацiй...".

    Україна "виступає рiвноправним учасником мiжнародного спiлкування, активно сприяє змiцненню загального миру i мiжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесi та європейських структурах".

    Пiсля прийняття iсторичного Акту про незалежнiсть України 24 серпня 1991 року перед вiтчизняним Мiнiстерством закордонних справ постали новi вiдповiдальнi завдання, якi вимагали нових професiйних пiдходiв, реформування структури МЗС, формування вiдповiдної законодавчої бази.

    Як  зазначається в "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", ухвалених 2 липня 1993 року, з огляду на своє геополiтичне становище, iсторичний досвiд, культурнi традицiї, багатi природнi ресурси, потужний економiчний, науково-технiчний та iнтелектуальний потенцiал, Україна може i повинна стати впливовою свiтовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченнi полiтико-економiчної стабiльностi в Європi.

    Неодмiнною умовою успiшної реалiзацiї Україною своїх можливостей є її активне i повномасштабне входження до свiтового спiвтовариства. Долаючи кризовi явища в суспiльствi i торуючи свiй шлях у свiт, Україна спирається на свої фундаментальнi загальнонацiональнi iнтереси, вiдповiдно до яких визначаються засади, напрями, прiоритети та функцiї її зовнiшньої полiтики".

    Реалiзуючи  поставленнi завдання, за неповнi дев'ять рокiв незалежностi Україна здобула статус авторитетного, передбачуваного, послiдовного i активного учасника мiжнародних вiдносин.

    На  сьогоднi Україна - це непостiйний член Ради Безпеки ООН, учасник понад 100 мiжнародних органiзацiй, iнiцiатор неформального об'єднання держав ГУУАМ, до якого, крiм нашої держави, належать Грузiя. Узбекистан, Азербайджан, Молдова, один з iнiцiаторiв Органiзацiї Чорноморського економiчного спiвробiтництва, котрибутор безпеки в Пiвденно-Схiднiй Європi, Приднiстров'ї, на Кавказi. Україна, визнана стратегiчним та особливим партнером ЄС та НАТО, бере активну участь в iнтеграцiйних процесах у Європi, на Балто-Чорноморському просторi.

    Україна встановила дипломатичнi вiдносини  з 166 державами свiту, має розгалужену сiтку дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала i виконує понад двi тисячi мiжнародно-правових документiв.

Пiсля прийняття Декларацiї про державний суверенiтет i за роки незалежностi Мiнiстерство закордонних справ України очолювали: Анатолiй Зленко (27 липня 1990 року - 25 серпня 1994 року); Геннадiй Удовенко (25 серпня 1994 року -17 квiтня 1998 року); Борис Тарасюк (17 квiтня 1998 року - 29 вересня 2000 року); Анатолій Зленко (2 жовтня 2000 року - 2 вересня 2003 року); Костянтин Грищенко (2 вересня 2003 року - 4 лютого 2005 року).

    З 4 лютого 2005 року Мiнiстерство закордонних  справ України очолює Борис Тарасюк.

    Iсторiя новiтнього українського зовнiшньополiтичного вiдомства - це невiд'ємна частина доленосних державотворчих процесiв, що вiдбувалися в Українi впродовж ХХ столiття.

    Попри складнiсть та неоднозначнiсть подiй, якi пережила вiтчизняна дипломатична служба за пройдене столiття, нинi ця iсторична спадщина стоїть в основi сучасної активної i послiдовної зовнiшньої полiтики України та дiяльностi українських дипломатiв, чий патрiотизм i професiоналiзм дозволив їм обрати за гасло слова: "Честь i Вiтчизна". 

2. Міністерство закордонних справ України 

    Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері.

    Основними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; забезпечення реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

    МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо і через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном, представництва України при  міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України, організації та установи, що належать до сфери його управління. При виконанні покладених на нього завдань взаємодіє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади та Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав.

    Україна має такі представництва при міжнародних  організаціях: Постійне представництво України при ООН, Раді Європи, ЮНЕСКО, при міжнародній організації у Відні, при відділеннях ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві, при Європейських співтовариствах, при координаційних інститутах СНД, а також місія Украіна - НАТО

     МЗС України виконує такі завдання:

1. бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави;
2. розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зносин і у встановленому порядку подає їх Президентові України;
3. розробляє і подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами і міжнародними організаціями;
4. вносить у встановленому порядку на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України пропозиції щодо розроблення проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань зовнішньої політики і дипломатичної служби;
5. розробляє та подає Президентові України та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо реалізації державної політики з питань інтеграції України до Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки, провадить відповідні заходи та координує заходи, здійснювані органами виконавчої влади у цій сфері;
6. розробляє та вносить Президентові України пропозиції щодо визнання іноземних держав, встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами;
7. проводить роботу щодо підвищення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах;
8. сприяє розширенню політичних, економічних, науково-технічних, культурних, гуманітарних та інших зв'язків України з іноземними державами і міжнародними організаціями;
9. сприяє взаємодії органів виконавчої влади з органами законодавчої і судової влади в частині здійснення ними зовнішніх зносин та дотримання міжнародних зобов'язань України;
10. вносить у встановленому порядку пропозиції щодо укладення міжнародних договорів України, припинення, зупинення їхньої дії, в тому числі разом з іншими центральними органами виконавчої влади, а також погоджує подання таких пропозицій міністерствами та іншими органами виконавчої влади;
11. бере участь у приведенні національного законодавства України у відповідність з її міжнародними зобов'язаннями та міжнародно-правовими нормами, готує висновки і пропозиції щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань зовнішньополітичної діяльності, міжнародних відносин;
12. оформлює або за дорученням Кабінету Міністрів України у встановленому порядку надає повноваження на укладення міжнародних договорів, а також на участь у роботі міжнародних організацій;
13. здійснює загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України;
14. зберігає оригінали текстів міжнародних договорів України, документів міжнародних організацій, їхні завірені копії та офіційні переклади, а також інші матеріали з питань зовнішньої політики;
15. здійснює опублікування міжнародних договорів України у "Зібранні діючих міжнародних договорів України", а також забезпечує офіційний переклад міжнародних договорів державною мовою України відповідно до статті 20 Закону України "Про міжнародні договори України";
16. забезпечує підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами, представництво України у міжнародних організаціях, органах та спеціальних місіях;
17. сприяє діяльності іноземних дипломатичних представництв та консульських установ, представництв міжнародних організацій в Україні, а також здійснює контроль за додержанням дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів;
18. здійснює функції дипломатичного протоколу у сфері забезпечення зовнішніх зносин з іноземними державами та міжнародними організаціями;
19. координує заходи, здійснювані органами виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин;
20. сприяє міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади у здійсненні ними міжнародних зв'язків, надає їм відповідну методичну консультаційну та інформаційну допомогу;
21. погоджує у встановленому порядку директиви, вказівки і технічні завдання відповідно міністерствам, іншим органам виконавчої влади та офіційним делегаціям, уповноваженим узяти участь в роботі сесій органів міжнародних організацій, конференцій, у переговорах, консультаціях, засіданнях міжурядових комісій та інших органів;
22. вносить у встановленому порядку пропозиції щодо організації та діяльності дипломатичної служби України, забезпечує проведення єдиної кадрової політики і функціонування структур, пов'язаних з підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів дипломатичної служби;
23. здійснює керівництво дипломатичними представництвами України за кордоном, консульськими установами України за кордоном, представництвами України при міжнародних організаціях;
24. вносить в установленому порядку на розгляд Президентові України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ України за кордоном, представництв України при міжнародних організаціях;
25. вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення, реорганізації та ліквідації представництв МЗС на території України;
26. розробляє кошториси доходів і видатків дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ України за кордоном, представництв України при міжнародних організаціях та здійснює контроль за використанням ними фінансових ресурсів;
27. у порядку та в межах сум, передбачених у Державному бюджеті України, здійснює поточне фінансування дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ України за кордоном, представництв України при міжнародних організаціях та придбання і будівництво приміщень для їх розміщення, забезпечує їх обладнанням, включаючи транспортні засоби;
28. у передбаченому Державним бюджетом України порядку фінансує витрати, пов'язані з утриманням працівників дипломатичних представництв України за кордоном, консульських установ України за кордоном, представництв України при міжнародних організаціях;
29. здійснює інформаційне забезпечення Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України із зовнішньополітичних питань;
30. виступає із заявами і роз'ясненнями щодо питань зовнішньої політики України, опубліковує повідомлення та поширює прес-релізи з міжнародних питань;
31. розповсюджує інформацію про Україну за кордоном;
32. організовує на території України та за кордоном консульську роботу, забезпечує візову політику України, здійснює в межах своїх повноважень паспортне забезпечення;
33. через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном вживає заходів для поновлення порушених прав юридичних осіб та громадян України;
34. забезпечує громадянам України можливість користуватися у повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування та міжнародним правом;
35. веде облік громадян України, які постійно або тимчасово проживають за кордоном;