Наступ польських феодалів на українські землі

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

на тему

 

«Наступ польських феодалів на українські землі»

 

 

 

 

 

 

                                                                                                    

 

 

 

                                                                                                           

Підготувала:

                                                                                                          Студентка ІСФ

                                                                                                      Групи: ІЮ-11

                                            Грицевич В.В.

               Перевірила:

                                                                                                      Гуменюк О.В.

                                                                            

                                                                       

                                                                                             

 

 

 

Рівне – 2012

ЗМІСТ:

1.Вступ

2.Загальна характеристика стану українських земель під владою Литви та Польщі

3.Люблінська унія та її наслідки для України

4.Зростання феодальної експлуатації.

- Соціальний статус селян

- Фільваркова система як спосіб закріпачення селян

5.Висновок

6.Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.ВСТУП.

Після розпаду Київської Русі і занепаду Галицько – Волинського князівства,а саме після закінчення династії Романовичів, територія сучасної України перетворилася у бажану здобич, за яку боролися навколишні держави. В історії українських земель чималу роль відіграли Литва та Польща, які, починаючи з другої половини ХIV ст., брали активну участь в  приєднанні,а точніше кажучи,в загарбанні українських просторів. Пізніше Польща настільки міцно триматиметься цих земель,що наслідки підпорядкування цій країні проявлятимуться аж до утворення незалежної України .

Але поки що зупинимось на періоді, коли українські землі входили до складу Речі Посполитої. Тема мого реферату стосується більше соціально-економічного життя,але для кращого розуміння ситуації я пропоную розглянути,як відбувався процес польської експансії на Україну та чим це закінчилося. Потім мова йтиме безпосередньо про феодалів та шляхтичів і вплив їхньої діяльності на українські землі і населення. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Загальна характеристика  стану українських земель під  владою Литви та Польщі

Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставила Литовської держава.

Приєднавши більшість сучасних українських, білоруських і частину російських земель, Литва стала великою феодальною державою, яку самі литовці називали Велике князівство Литовське, Руське й Жемайтійське. Руські землі становили 9/10 загальної площі князівства і мали великий вплив на суспільно-політичне й культурне життя Литви. Руська мова тут стала мовою державною; чимало норм “Руської правди”, місцеві назви суспільних станів, урядових посад були сприйняті литовцями. Був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі. Територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення.

Місцева руська знать мала майже ті самі права і привілеї, що й литовська: князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в адміністрації та війську, охоронялися майнові права феодалів. Протягом перших десятиліть литовського володарювання привілейоване становище мала православна церква.

Однак на відміну від Київської Русі державна влада концентрувалася в руках великого литовського князя, який одноособово розпоряджався військовими силами і матеріальними засобами країни. Місцеві князі були лише дорадниками і виконавцями його волі, бо земельні володіння мав тільки той, хто служив великому князю. Українські удільні князівства користувалися самоуправлінням, але поширювалося воно лише на господарські відносини, суд, релігію і в жодному разі не на державну адміністрацію. Нарешті, у відновлених українських уділах – Київському, Переяславському, Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівську владу отримали не нащадки Рюриковичів, а сини і племінники литовського князя – Ольгердовичі.

Таким чином, хоча центральна влада постійно підкреслювала, що литовці “старовини не рушать і новини не вводять”, насправді відбулися суттєві зміни. Литовська держава не була державою українською. Значний на перших порах політичний вплив українських князів і бояр був обумовлений не організацією державних структур, а лише зближенням литовської і української знаті. Удільні Ольгердовичі використовували прагнення місцевих феодалів до автономії для протистояння централізаторській політиці Вільна. Зміцнення влади великого князя чи зовнішньополітична переорієнтація Литви за таких умов становили пряму загрозу державницькому становищу українських уділів.

Так воно і сталося після Кревської унії Литви з Польщею.  14 серпня 1385 р. в замку Крево поблизу Вільно між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія. Ягайло приєднав до Польщі Велике князівство Литовське разом з українськими і білоруськими землями, сам прийняв католицтво, передав Польщі литовську казну. 1386 р. Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, був проголошений польським королем. Кревська унія значно укріпила позиції Литви та Польщі. Разом вони змогли відвоювати в Угорщини 1387 р. Галичину, а 1410 р. розгромити Тевтонський орден у битві при Грюнвальді. Одночасно ця унія дала можливість польським феодалам захоплювати українські землі і насаджувати католицизм. 
Однак намагання приєднати до Польщі литовські землі і перетворити їх на провінцію Польщі викликали опір з боку литовської знаті і особливо брата Ягайла — Вітовта. У боротьбі з Ягайлом Вітовт наприкінці XIV ст. домігся незалежності Литви і став її князем. Проводячи жорстке укріплення Литовської держави, посилюючи залежність українських і білоруських земель, Вітовт ліквідував існуючі раніше великі удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське і Подільське) і перетворив їх на провінції Литви, змістивши місцевих князів і посадивши там своїх намісників. Отож за час правління Вітовта (1392—1430) Литва знову стала сильною державою, значно посилився соціальний і національний гніт українського народу. 
Польський уряд на загарбаних українських землях провадив двояку політику: деякий час зберігалася „руська старовина” (залишалася цій частині державна назва «Королівство Руське», дозволялося вживання давньої української мови в діловодстві поряд з латинською, відновлена галицька православна митрополія), але разом з тим роздавав ці землі іноземцям за зобов'язання служити у польському війську, сприяв німецькій колонізації краю, підтримував  
польських купців і католицьких місіонерів. 1434 р. були остаточно скасовані будь-які автономні права Галичини у складі Польщі. 
Після смерті Вітовта 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла сіверський князь Свидригайло. Він знову почав боротьбу проти посилення Польщі за незалежність Литви, спираючись на православну знать, що викликало невдоволення литовських феодалів-католиків, очолюваних Сигізмундом Кейстутовичем. У наступні чотири роки в межах Великого князівства литовського існувало дві держави — власне Литва і «Велике князівство Руське». У цій боротьбі переміг Сигізмунд. Але Свидригайло зберіг за собою Волинь, відновивши її автономію. Волинське князівство було остаточно ліквідовано після смерті Свидригайла 1452 р. 
Після смерті Сигізмунда (1440) великим князем став син Ягайла Казимир, який 1444 р. успадкував трон свого брата, польського короля Владислава III і став одночасно Великим князем литовським і польським королем. Він продовжив наступ на українську автономію у складі Литви. При ньому Волинь, Київщина і Поділля остаточно стали литовськими провінціями.

Посилення впливу католицької церкви, яка після Кревської унії стала державною, дискримінація та феодальні утиски руського населення викликали його зростаюче незадоволення. В 1430-1440-х рр. Русь охопило масове повстання проти литовсько-польського панування. Політичним прапором руху, основною силою якого були жителі міст та дрібна православна шляхта, стали “зрусілі” Ольгердовичі, які після смерті Вітовта боролися за великокнязівську владу з прихильниками пропольської орієнтації.

Обрання (1430 р.) великим литовським князем відомого своїми антипольськими поглядами Свидригайла Ольгердовича викликало польську збройну агресію на Волині і Поділлі. Розпочалася народна війна проти загарбників.

Налякані розмахом визвольної боротьби в Україні, великі литовські феодали у 1432 р. скинули Свидригайла й проголосили великим князем брата покійного Вітовта Сигізмунда Кейстутовича. Сигізмунд відновив унію з Польщею за зверхності її короля.

Майже всі руські землі – Вітебська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Полоцька, Волинь, Брацлавщина – не визнали влади Сигізмунда. Свидригайло оголосив ці території “Великим княжінням Руським”, а себе – його великим князем. Місцеві урядові посади все більше перебирала православна знать.

В політичній боротьбі удільної Русі цілком певно визначились дві протилежні тенденції: прагнення до повної автономії – і намагання литовських властей ліквідувати її. Все вирішували сила і єдність як українського суспільства, так і литовсько-польської унії, що відроджувалася.

Однак єдності у повсталої Русі не було. Після того, як польський король урівняв у правах з католиками тих православних аристократів, які стали на бік Сигізмунда, руська знать почала відмовлятися від боротьби. Внаслідок жорстокої поразки під Вількомиром 1435 р. та інших невдач Свидригайло зрікся титула великого руського князя. Вперта боротьба українського міщанства та шляхти була придушена збройною силою, але примусила власті зберегти Київське та Волинське удільні князівства. Привілей короля Казимира ІV 1447 р. розширив права всіх феодалів, звільнив їх від деяких державних повинностей, гарантував шляхті особисту недоторканність. Це послабило незадоволення українського служилого стану, шляхта слідом за князями і боярами все більше переходила від конфронтації з польсько-литовською владою до її підтримки. Таким чином було підготовлено остаточну ліквідацію удільного устрою – Волинського (1452 р.) та Київського (1470 р.) князівств. І хоча кияни двічі не пускали до міста призначеного їм воєводу Мартина Гаштовта, захистити втрачені залишки руської автономії це вже не могло.

З кінця ХV ст. особливу роль в житті українських земель починають відігравати сусідні держави – Московське князівство та Кримське ханство.

Московське князівство, остаточно звільнившись від монголо-татар (1480р.), вогнем і мечем приєднало основний масив великоруських земель і перетворилось на могутню централізовану державу. Великий князь Іван ІІІ “богом дарованим з діда-прадіда правом” проголосив себе “государем всієї Русі”. Підпорядкування всіх земель колишньої Київської Русі стало центральним завданням московської зовнішньої політики.

Протягом кінця ХV-ХVІ ст. відбулася серія війн за українські володіння Литви, в результаті яких Москва захопила Чернігівські і Сіверські землі, а значна частина українських та білоруських князів і бояр перейшла на службу до московського князя. Вони не без підстав сподівалися на те, що здобути “милості” в Москві легше, ніж відстояти власні інтереси в Литві. Втім, і ті українські аристократи, що залишилися, теж більше розраховували на ласку Литовського князя і польського короля. Так було започатковано трагічний процес втрати традіційної політичної еліти, “обезглавлювання” українського народу, що надалі могло привести до загрози самому його існуванню.

В липні 1569 р. Литва та Польща підписали Люблінську унію, за якою було утворено нову державу – Річ Посполиту з одним монархом – королем польським і великим князем литовським одночасно, спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом. Разом з тим обидві частини держави зберігали окремі уряд і адміністрацію, суд, фінанси, власне військо та законодавство.

Дуже ослаблена Лівонською війною з Московською державою та пропольською опозицією всередині країни Литва не змогла відстояти від зазіхань польської шляхти свої українські володіння. Всі вони перейшли до Польщі. На засіданнях польського сейму було вибудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна належала польським королям – внаслідок добровільного визнання їх влади, завоювання або успадкування. Ці твердження прямо перегукувалися із претензіями на спадщину Київської Русі московських володарів. Таким чином, слідом за московською з’явилася ще одна, польська доктрина, яка позбавляла українців права на власну державність. Представники української шляхти, що прибули на сейм, не протестували. За дотримання мінімальних вимог (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідування, руської мови в офіційному діловодстві) вони підтримали ідею приєднання до Корони.

Після 1569 р. українські землі були розділені на сім воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Брацлавське, Київське, Подільське та Чернігівське (утворене 1635 р. після того, як “істинно польські” Чернігівщина та Сіверщина були відібрані у Москви). На їх території (крім Галичини) діяло не польське, а литовське право (Статути 1566 та 1588 рр.), великі міста керувалися положеннями магдебурзького права. Однак, незважаючи на це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України.

На  час Люблінської унії та після неї для економічного та соціально-політичного життя українських земель найбільш характерними були такі явища:

1.     Інтенсивне зростання великого феодального землеволодіння – насамперед на Волині, в Галичині (за станом на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів засереджувалося ¾ селянських господарств воєводства). Але й придбані внаслідок унії землі Придніпров’я король щедро роздавав магнатам, при цьому дещо перепадало й українській знаті. Так, черкаський староста князь Вишневецький випросив у короля привілей на “пустинь, звану ріку Сулу, ріку Удай і ріку Солоницю” до московського кордону – на 40-і роки ХVІІ ст. Вишневецькі мали тут 40 тис. селянських дворів, 56 міст і містечок.

2.     Розвиток товарно-грошових відносин, втягування українських земель через Польщу в європейську торгівлю хлібом. Це зумовило появу і різке зростання фільварків, тобто власного господарства феодалів, спрямованого на виробництво хліба на продаж та власну переробку сировини і заснованого на постійній щотижневій панщині; зміцнення феодальної власності на землю.

3.     Посилення феодального гноблення селянства внаслідок формування фільваркової системи, розвитку панщини, здачі феодалами своїх маєтків в оренду та під заставу, зменшення селянських наділів.

В 20-х рр. ХVІІ ст. панщина на Волині складала 4-5 днів, на Київщині – 2-3 дні на тиждень від господарства. 1588 р. ІІІ Литовський статут остаточно ввів кріпацтво; власник отримав право на власний розсуд регламентувати повинності селян.

4.     Розширення території проживання українського народу, господарське освоєння Східного Поділля, Південної Київщини, Лівобережжя, початок колонізації Слобожанщини. На нових землях вдосконалювалась техніка землеробства, розвивались ремесла, торгівля. Сюди тікали селяни з усієї України, заохочені звільненням від повинностей і податків на 20-40 років у так званих “слободах”. Тут складався новий тип господарства, заснованого на вільній праці козака-власника або вільнонайманого робітника, формувалися економічні і соціальні підвалини майбутньої Визвольної війни.

5.     Поглиблення суспільного поділу праці, зародження мануфактурного виробництва (ХVІІ ст.), розвиток старих і виникнення нових міст, особливо на Наддніпрянщині протягом другої половини ХУІ – першої половини ХVІІ ст. Гальмування процесів урбанізації всевладдям шляхти (заборона зовнішньої торгівлі для міщан, звільнення шляхти від мита і т.ін.). Дискримінація українського міщанства (обмеження при вступі до цехів, податкові пільги іноземцям, перешкоди у виборі місця проживання) та феодальна експлуатація городян (чинш, церковна десятина).

6.     Розвиток започаткованої в ХІV-ХV ст. станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків (на відміну від класів, які відображають економічне становище певних соціальних груп). Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. розмежування між основними станами – шляхтою, міщанством, духовенством, селянством стало спадковим і майже непроникним. Закріплена розвинутим кодексом законів (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) станова організація суспільства мала значний вплив на правову свідомість українців. Усвідомлення цінності закону, гарантії прав поєднувало їх із західноєвропейською правовою і політичною думкою. Московська держава, навпаки, формувалась як деспотична монархія, в якій воля царя є єдиним законом для підданих. В цій відмінності – корінь протиріч, з якими зіткнулись українці в стосунках з Москвою в часи Хмельниччини і пізніше.

7.     Ополячення, окатоличення українських феодалів, викликане, з одного боку, появою більш привабливої західноєвропейської культурно-релігійної альтернативи, а з іншого  - політикою національної дискримінації, яку проводив польський уряд. Це була фактична втрата українцями своєї аристократичної еліти, що жила за формулою “русин за походженням, поляк за національністю”.

8.     Формування козацтва як окремого стану і поступове вироблення козацькою старшиною рис нової національної еліти.

3.Люблінська унія і її наслідки для України

Починаючи з XIV ст., Польща намагалася заволодіти всіма українськими землями шляхом поглинання всього Великого князівства Литовського. У XVI ст. для об'єднання двох держав склалися всі умови. Упродовж XV—XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку.  
Влада короля обмежувалась сеймом. Виборному королю заборонялось ухвалювати важливі рішення без його згоди. 
Прибічниками польсько-литовської унії були представники української, білоруської і литовської шляхти, яка бажала мати рівні права з польською та обмежити сваволю магнатів, а також полегшити свою військову повинність, тоді як в Польщі існувало наймане військо, що утримувалось за рахунок спеціального податку. 
До зовнішніх причин, що підштовхували Литву до унії з Польщею належала загроза з боку Московської держави, внаслідок якої остання відібрала у Литви Смоленськ (1513) та Полоцьк (1563). У січні 1569 р. у Любліні відкрився сейм польської і литовської знаті. Незважаючи на гостру боротьбу, 1 липня 1569 р. унію між Литвою і Польщею було укладено. За її умовами Польща і Литва утворювали єдину державу Річ Посполиту на чолі з одним виборним королем, єдиним сеймом і грошовою одиницею. Польські феодали дістали право володіти землями у Литві. Окремими залишались герб, печатка, місцева адміністрація, фінанси, військо. Але майже всі українські землі увійшли до складу Польщі і були поділені на шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з центром у Кам'янці) та Брацлавське (з центром у Брацлаві). 

Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.

 Дійсно, Люблінська унія 1569 р. мала досить суперечливі наслідки для України. Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. 

4.Зростання феодальної експлуатації

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбувалося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувалося правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магнатом був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умовного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигізмунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчинами" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим князем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запровадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на українських землях) законодавчі права і створив організаційне представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, узаконювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності.

З розвитком ринкових відносин, зростанням міст збільшився попит на сільськогосподарські продукти, ремісничі вироби, а це, у свою чергу, призвело до посилення феодальної експлуатації селян — головних виробників товарної продукції. У другій половині XV ст. феодали України на зразок Польщі і Литви в західних і північно-західних українських землях почали утворювати так звані «фільварки» (хутірські господарства). З другої половини XVI ст. вони з'явилися і в південно-східній частині України. На відміну від уже існуючих дворів фільварки мали значно більше орної землі, що належала безпосередньо феодалам. Це були багатогалузеві господарства, в яких вироблялось більше продукції для ринку. З появою фільварків значно посилилася експлуатація селян, зросла особиста залежність від феодала. Збільшилися панщина, грошові і натуральні повинності. За рішенням сейму 1447 р., в Галичині селянин не мав права залишити свого пана, підшукавши собі заміну. На початку XVI ст. селяни не мали права скаржитись на свого пана великому князю. У кодексі законів — литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр. юридично закріплювались необмежені права і привілеї панів та безправне становище селян. 
Земельна реформ що була проведена великим князем литовським і польським королем Сигізмундом II Августом 1557 р. була спрямована на розвиток великих феодальних господарств, розширення їх земель, розорення селянської общини, збільшення різних податків. На кінець XVI ст. кріпосне право на українських землях було закріплено рішенням сейму 1573 р. і третім литовським статутом 1588 р. З появою цих документів селяни і їх землі ставали власністю феодала.

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян.

Фільваркова система спочатку запроваджувалась на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. Із першої половини XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку.

За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщина" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки

І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.