Наталія Плотська-Василенко: жизнь и творчество

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені Г.С. СКОВОРОДИ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

БІОГРАФІЯ ТА ТВОРЧА СПАДЩИНА                           Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО.

 Виконала:

студентка історичного факультету

групи 41 і/п четвертого курсу

Корнієнко Ольга Олександівна

Перевірила:

к. ист. наук, проф. Богдашина  О.М.

Харків 2011

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3 РОЗДІЛ І

ЖИТТЕВИЙ ШЛЯХ………………………………………………………………4

РОЗДІЛ ІІ

ТВОРЧА СПАДЩИНА………………...………………………………………..19

ВИСНОВКИ…………………………...…………………………………………29 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ…………………...30

  
ВСТУП

Наталія Плотська-Василенко Одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць в царині історії Запоріжжя та Південної України. Її археографічні студії стали одним з джерел розвитку української історичної науки. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, академік Української Вільної Академії наук та Міжнародної Академії наук у Парижі.  

Полонська-Василенко була надзвичайно  органічною і цілісною особистістю. З одного боку, ціле життя вона була охоплена надзвичайною пристрастю до архівів. «Вишукувати серед пожовклих, напівзотлілих древніх актів історію рідного краю, — згадував О.Моргун, — це найвища її насолода, велике щастя». Вчена була пройнята також глибоким переконанням у месійній ролі української жінки.

РОЗДІЛ І

ЖИТТЕВИЙ ШЛЯХ

Наталія Дмитрівна Меньшова народилася 31 січня (13 лютого за н.ст.) 1884 р. в Харкові у родині старшого ад'ютанта Харківського окружного артилерійського управління капітана Дмитра Петровича Меньшова. Нащадок відомого дослідника Слобожанщини Григорія Данилевського, Дмитро Меньшов також цікавився історією. У 1893-1914 рр., будучи ще полковником, у старому Київському арсеналі він віднайде унікальний архів II армії за 1810-1840 рр.; він вивчатиме й історію Києва, історію військової справи і стане активним діячем Київського відділення Воєнно-історичного товариства. Після смерті генерала Меньшова у 1918 р. його дочка напише спеціальну записку про віднайдений батьком архів, аби зберегти і працю батька, і самий архів.

Матір'ю Наталії була Марія Федорівна Мухортова —  жінка тонкого розуму і почуттів, добре освічена. Вона передала доньці усі свої кращі риси, прищепила смак до літератури, мистецтва тощо, — власне, витворила неповторну сутність Наталії.

Дівчинка народилася у православній сім'ї і була хрещена 15 березня 1884 p. у Хрестоздвиженській церкві м. Харкова священиком Павлом Григоровичем. Усе своє життя Полонська-Василенко залишалася віруючою людиною.

1889 року родина Меньшових  переїхала до Києва. З цього  часу понад півстоліття доля  Наталії Дмитрівни була пов'язана з цим містом.

Початкову освіту Наталія дістала у семикласній Фундукліївській Маріїській жіночій гімназії, яку закінчила у травні 1900 р. зі срібною медаллю. Після річного курсу педагогічного стажування отримала атестат домашньої вчительки. Пізніше їй було видане свідоцтво Київського учбового округу на право бути домашньою наставницею, вчителькою і вихователькою. А 18 грудня 1905 р. Наталія Меньшова була обрана членом ради і секретарем Київського відділення попечительства сліпих. Не випадково її першою публікацією була замітка про концерт, який дали вихованці Київського училища сліпих на користь поранених у війні з Японією .

Незабаром у житті  Наталії Меньшової сталася важлива  подія — у 1906р. вона вийшла заміж  за прапорщика Сергія Гавриловича Полонського. З самого початку шлюб виявився невдалим. Ця особиста драма дуже затяглася, поглинаючи багато нервів. Нарешті 19 січня 1914 р. справа про розлучення була розглянута настоятелем Києво-Печерської Ольгинської церкви. Після розлучення Наталія Дмитрівна зберегла прізвище чоловіка.

1907 року вона вступила  на історико-філологічне відділення Київських Вищих жіночих курсів, де «прослухала повний курс наук», склала усі іспити та на відмінно написала курсову роботу «Матріархат у древній Греції і його відображення в оповідях про амазонок», а також реферат «Звільнення селян і його історичне значення». Ці роботи не були самостійними і написані в дусі офіційної історіографії, зокрема остання, де возвеличувався цар-визволитель Олександр II. У травні 1911 р. Полонська закінчила курси з правом скласти іспити ще й на слов'яно-російському відділенні .

            Ще у вересні 1910 р. Полонська була запрошена викладати історію у Київській жіночій прогімназії Байкової. Цю посаду вона збереже за собою аж до закриття гімназії у 1918 р. Після закінчення курсів її запросили також викладати історію у приватній жіночій гімназії Трифонової, де Наталія Дмитрівна працювала два роки — по червень 1913 р. Одночасно (з 1912 по 1915 р.) Полонська була залишена асистентом при кафедрі російської історії та методики викладання історії Вищих жіночих курсів. Крім цього, вона подала прохання у Міністерство народної освіти про дозвіл скласти іспити за історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. У квітні — травні 1913 р. Наталія Дмитрівна успішно склала усі іспити на історичному відділенні та отримала диплом І ступеня. Затим рік (із жовтня 1914 по літо 1915 р.) вона викладала географію у чоловічій гімназії Науменка.

Як для жінки, Полонська  дістала досить високу освіту, яку  мали далеко не всі представники інтелігенції. 17 лютого 1913 р. вона стала членом комісії відділу «Старий Київ» при Київському художньо-промисловому і науковому музеї ім. Миколи ІІ.

У 1909 р. Наталія Дмитрівна працювала у вищезгаданому музеї та брала участь у розкопках відомого археолога В. Хвойки у Білгородці поблизу Києва. Про це дослідниця виголосила доповідь на XV Археологічному з'їзді, що проходив 22 липня — 5 серпня 1911 p. У м. Новгороді. Полонська опублікувала також звіти про цей та IV обласний археологічний з'їзд у Костромі .

Тим часом Наталія  Дмитрівна складала іспити у Київському університеті. Після цього вона поїхала відпочивати на Балтику в Любаву, а потім до Одеси.

  У 1913 р. Полонська стала готуватися до магістерського іспиту. Довнар-Запольський, як і іншим своїм учням, рекомендував їй теми з російської історії. Проте вона відмовилася, зваживши на відсутність у Києві відповідних архівів, і заявила про схильність до місцевої історії та археології.

У лютому 1914 р. дослідниця вирушила до Катеринослава, щоб вияснити у Д. Л. Яворницького, як вона пізніше писала, незрозуміле їй питання: чому Новоросія, яка постала на місці Запоріжжя, не вважається за Україну? Проте листування з Яворницьким і рукописи вченої показують, що це питання виникло значно пізніше; тоді ж Полонська хотіла лише довідатися про наявність матеріалів часів Потьомкіна у Катеринославі.

На 20 грудня 1914 р. Полонській був призначений магістерський іспит із загальної історії. 10 червня 1915 р. Полонська склала іспити з середньовічної історії та політичної економії. Свої переживання з цього приводу вона висловила у невеличкому етюді «Екзамен», що зберігся у рукописі .

Магістерський іспит  із загального фаху «російська історія» був складений Полонською досить успішно.

25 квітня відбулася  перша відкрита лекція Полонсько тему «Питання в російській літературі про християнство на Русі до Володимира». Грім аплодисменти Усі професори дуже хвалили лекцію.

Друга лекція — «Петровські реформи у свідомості сучасників» — відбулася 2 травня. На ній були присутні професори Голубєв, Сонні, Довнар-Запольський, Спекторський, Павлуцький, Сташевський. Усі дали добрі відгуки. Отож, 23 травня 1916 р. Полонська одностайно була обрана приват-доцентом Київського університету.

Після успішного читання  пробних лекцій Наталія Дмитрівна  змушена була негайно повернутися до Алупки.

Наталія Дмитрівна органічно  увійшла в життя місцевої наукової інтелігенції. Члени Таврійської ученої архівної комісії (ТУ-АК) відразу стали її дорадниками і шанувальниками.

Наприкінці 1916 р. Наталія  Дмитрівна виїхала до Москви. Тут вона повернулася до занять з археології під керівництвом В. Городцова. Крім того, дослідниця працювала в архівах Лефортівського палацу та Міністерства іноземних справ. Роботу перервали лютневі події 1917 р.

У березні Полонська  вирішила ненадовго повернутися до Києва, де і одиноко проживала хвора мати, і дуже хвилювалася за батька, який був на фронті.

Після провалу корнилівського заколоту Наталія Дмитрівна повернулася  до Києва, щоб полагодити справи в  гімназії, університеті та дістати дозвіл на виїзд у Житомир до батьків

У Києві вона почала викладати  в гімназії Байкової. Але й тут  вже відчувався розвал на «класовому»  грунті. Водночас Полонська викладала на Вищих жіночих курсах Жекуліної. Тут вона читала археологію та первісну культуру. Однак улюбленим її курсом була археологія, який Полонська вела за розширеною програмою для студентів-істориків в університеті.

Однак ритм життя і  праці був до краю напружений. Зранку — гімназія Байкової, потім —  університет, по обіді — курси Жекуліної, Інститут географії і ввечері — Народний університет.

1907 р. виникла ідея створення КАІ, її ініціатором був академік В.С.Іконников — близький друг генерала Меньшова, один із наставників Наталії Дмитрівни. План створення інституту знову постав у 1913 р., однак дійові заходи розпочалися фактично в лютому 1917 р. за безпосередньою участю Полонської. Була подана відповідна записка у Міністерство народної освіти, і 28 жовтня надійшов офіційний дозвіл. Тимчасовий уряд затвердив статут КАІ як «учбово-вченого закладу», що складався з двох відділів — археологічного та археографічного. Навчання в інституті тривало три роки, останній з яких був призначений для написання дисертації.

Як наукова установа, інститут мав дійсних і почесних-членів. Членами-засновниками КАІ були намісник Києво-Печерської лаври архімандрит Амвросій, ректор Київської духовної академії єпископ Василій, професори М.Василенко, Л.Добровольський, М.Довнар-Запольський, В.Завитневич, В.Іконников, Г.Павлуцький, В.Прилуцький, М.Пальмов, приват-доценти Н.Полонська, П.Смирнов та В.Розов. Почесними членами були запрошені вчені зі світовим ім'ям та відомі в Росії дослідники— Д. Айналов, Д.Анучін, Д.Багалій, А.Бертьє-Делагард, А.Бобринський, С.Білокуров, П.Веселовський, І.Глубоковський, В.Городцов, М.Петров, А.Соболевський, Ф.Титов, С.Платонов, графиня П.Уварова, академік М.Кондаков і відома українська вчена, дружина Володимира Антоновича К.Мельник-Антонович.

Влада ставилася до інституту  більш ніж прохолодно. Ні Центральна Рада, ні гетьманський уряд, ні Директорія не дали жодних субсидій. Більшовики ж відразу заборонили брати платню зі слухачів, і КАІ опинився на грані фінансового краху. Прихід Денікіна приніс якусь надію. У вересні 1919 р. Рада інституту звернулася до попечителя Київського учбового округу з заявою про необхідність дотацій для КАІ. 9липня 1920р. КАІ був закритий.

1922 р.  був останній рік повнокровного життя інституту. В цей час Наталі я Дмитрівна викладала тут три курси:«Археологія бронзового віку», «Археологія залізного віку», «Історія побуту». 24 вереси; Полонська брала участь в останньому урочистому «річному закритті» КАІ, який проіснував ще два роки при науково-дослідницькій кафедрі мистецтвознавства ВУАН і остаточно закрився у вересні 1924 р.

Викладацька діяльність Полонської в інших вузах та наукових закладах Києва закінчилася ще раніше. У 1919-1920 рр. припинили своє існування Інститут географії, архерлогічна секція ВУКОПИСу. Закрилися й Вищі вечірні курси Жекуліної.

Нарешті, був ліквідований Київський університет. У 1918 р. вона була переобрана, очевидно, у своєму колишньому званні приват-доцента. Це посвідчення вберегло Наталію Дмитрівну від численних реквізицій.

10 грудня 1920 р., вже після  закриття Київського університету  та перетворення його на Інститут  народної освіти (ІНО), надійшов наказ здати музей... М.Макаренку. Почалася довга тяганина. Полонську викликали до ревізійної комісії ІНО для пояснень з приводу поганого стану музею та його пограбування.

На цьому закінчилося  перебування Полонської у стінах Київського університету і почалися пошуки постійної роботи. Деякий час Наталія Дмитрівна викладала історію на Високих прискорених педагогічних курсах, потім улаштувалася завідуючою «музеєм Праці» Київського соціологічного інституту. На початку 1921 р. Полонську звільнили з Народного університету-політехнікуму, але саме в цей час запропонували посаду товариша голови Жіночого богословського інституту, де вона почала викладати курс церковної археології. Протягом двох років (1920-1922) Полонська викладала географію на командних курсах при штабі міліції.

Звичайно, тимчасова праця, шкільний рівень, невизначене майбутнє, а головне — неможливість працювати  науково не задовольняли Полонську. В цих умовах вона постійно шукала можливі виходи.

З кінця 1922 р. вона почала викладати в Державному музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка.

28 квітня 1923 р. вона  стала дружиною відомого вченого,  громадського й державного діяча,  колишнього міністра освіти гетьманського  уряду і президента УАН академіка Миколи Прокоповича Василенка. Нареченому на той час виповнилося 55, а нареченій, яка була колись його ученицею в гімназії, — 39 років.

У вересні 1923 р. академік Василенко був заарештований  і звинувачений у керівництві таємною контрреволюційною організацією «Київський обласний центр дій». Почалася неймовірна боротьба Наталії Дмитрівни за долю чоловіка, боротьба з цілою машиною більшовицького терору.

Насамперед Наталія  Дмитрівна намагалася морально підтримати ув'язненого — часто писала йому довгі листи, запевняла у своєму коханні, закликала бути мужнім. Згодом вона почала носити йому книги, спонукувала писати, думати над науковими проблемами. З величезними зусиллями вона діставала дефіцитні продукти, щодня носила передачі до в'язниці, годинами вистоюючи черги. Ціною багатьох принижень вона щосуботи добивалася побачень із коханим чоловіком.

Полонська-Василенко  підняла на ноги-усіх знайомих, Академію наук, впливових діячів науки і культури. Вона просила, благала, наполягала, вимагала, їздила до Харкова, оббивала пороги високих установ. У результаті УАН п'ять разів офіційно клопоталася перед Президією ЗУ ЦВК про звільнення академіка Василенка, а потім — про пом’якшення і зняття з нього покарання. Шість разів ВУЦВК розглядав подання Академії.

7 квітня 1924 р. відбувся  суд, який виніс вирок —  10 років ув'язнення, позбавлення громадських прав на три роки після звільнення і конфіскація майна. Наталі я Дмитрівна просила Грушевського допомогти змінити вирок, винесений хворій людині; врешті ж сама вирішила їхати до Москви.

Завдяки наполегливій боротьбі дружини, проханням Академії наук та ряду впливових діячів науки і культури академік М.П.Василенко врешті був амністований. Він перебував у тяжкому стані — до всіх інших хвороб додався нервовий параліч

Після арешту академіка  Василенка почалися неприємності і у його дружини. Боротьбу за чоловіка Наталія Дмитрівна змушена була вести водночас з боротьбою за себе, за їхню спільну домівку, нарешті, за шматок хліба. Відсахнулися старі знайомі. Почався довгий судовий процес відстоювання права на квартиру, яка підлягала «уплотнєнію». Справа тяглася аж до квітня 1926 р. і вивішилася начебто позитивно, проте жити на Тарасівській родині Василенків довелося недовго. Вже у 1929р. вони мешкали в одній кімнаті без ванни і водогону, від чого дуже страждав хворий чоловік .

Проблема працевлаштування дружини «ворога народу» була не менш болючою. Тут також допоміг  Кримський, який влаштував її тимчасовим співробітником ВУАН. Згодом Полонську-Василенко зарахували до штату, на посаду наукового співробітника зі спеціальних доручень. Такими «спеціальними дорученнями» були, наприклад, складання карток до словника чи екскурсії по Києву для наукових співробітників з Москви чи Ленінграда. Нарешті, з 1 січня 1925 р. Наталія Дмитрівна влаштувалася регістратором Центрального архіву давніх актів, де пропрацювала близько двох років вже як помічник ученого архівіста

1925 р. Полонська-Василенко  опрацювала архів «Фортеці Єлизавети» і зробила доповідь про це в Археографічній комісії. Того ж року вона виступила з доповідями «Останні часи Запоріжжя»  в Історичному товаристві Нестора-Літописця

У листопаді 1927 р. Наталія  Дмитрівна відбула відрядження  до Дніпропетровська.

Зустріч з Яворницьким  знову, як і за катеринославських  часів, була невдалою.

Однак, незважаючи на всі  ці досить явні зміни, вчену не обминула хвиля українізації ВУАН. Адміністрація і далі вважала дослідницю «росіянкою» і включила її до списку співробітників, які мали складати іспит з української мови. Це викликало обурення Полонської-Василенко, яка заявила, що вже четвертий рік читає лекції, пише наукові твори, співпрацює у трьох комісіях ВУАН і робить у них доповіді виключно українською мовою.

Після недовгої боротьби Наталія Дмитрівна здалася. Після  розмови з викладачем Волошиним вона домоглася привілею не відвідувати курси, а лише передавати на перевірку свої твори. Так Наталії Дмитрівні вдалося «відбитися» від українізації .

Із 1927 р. вчена відновила  викладацьку діяльність у вищій  школі як професор археології Київського художнього інституту, де читала цей  курс до 1932 р.

Протягом 1932-1933 рр. Наталія Дмитрівна працювала над книгою Д.Багалія «Заселення Слобідської України», і здала рукопис до видавництва ВУАН.

Склалася парадоксальна  ситуація: висококваліфікована дослідниця писала довідки, редагувала чужі праці, виступала як «культармієць», а її власний доробок лежав нерухомо. На початку 1934 р. вчена передала до Історико-археологічного інституту рукопис монографії «Нарис з історії робітництва Києво-Межигірської фаянсової фабрики» (замість нав'язаної їй теми «Генеза робітничого класу на Україні»), однак надії на друк майже не було. Тоді Наталія Дмитрівна звертається до Москви, пропонуючи статті про полеміку Леклерка і Болтіна, про діяча потьомкінської доби Луку Січкарьова, про листування генерал-губернаторів Новоросії другої половини XVIII ст., а також завершений рукопис «Очерки истории колониальной политики России на Запорожье», але безуспішно .

А на Україні над академічною  наукою нависла загроза. Був ліквідований 2-й соціально-економічний відділ ВУАН і 1 лютого 1934 р. Полонську-Василенко звільнили з роботи.

На той час Наталії  Дмитрівні виповнилось 50 років. Не знайшовши собі нової роботи, вона звернулася з проханням надати їй академічну пенсію. Однак Народний комісаріат соцзабезпечення УСРР відмовив «за браком встановленого академстажу служби у ВИШах» (учена працювала викладачем 21 рік). Полонська-Василенко не мала фізичних сил вести боротьбу: вона була тяжко хвора на ендокардит і того ж року переведена на пенсію за інвалідністю III категорії. А вдома непорушно лежав невиліковно хворий чоловік. Найжахливішою була поступова смерть Миколи Прокоповича на очах у дружини. 3 жовтня 1935 р. його не стало.

1934-1937 роки були вкрай  тяжкими для Полонської-Васи-ленко:  хвора, самотня, вона ніде офіційно  не працювала. Вчена почала брати рукописи на передрук. На певний час її врятував відомий історик М.Н.Петровський, який очолював тоді групу складачів бібліографії актово-документального матеріалу з історії України і залучив до цієї роботи Полонську-Василенко. Однак згодом директор бібліотеки В.М.Іванушкін був заарештований і робота припинилася. У квітні 1937 р. Наталія Дмитрівна подала заяву до Президії АН УРСР, в якій просила надати їй можливість повернутися до наукової роботи. Президент АН Палладій передав заяву директорові Інституту економіки Асаткіну, і з 10 травня дослідниця почала працювати старшим бібліографом. Через рік наказом Президії АН вона була переведена на посаду старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР Крім того, їй призначили академічну пенсію в розмірі 350 крб.

1939 рік приніс багато  подій в житті Полонської-Василенко.  Вона знов активно включилася  в наукову роботу, відновивши  свої заняття XVIII століттям. У  зв'язку зі святкуванням 230-ліття  Полтавської битви у Полтаві  відбулася ювілейна серія АН УРСР, де Наталія Дмитрівна виголосила велику доповідь «Роль Петра І в підготовці Полтавської перемоги».

 Найбільшою подією цього року стало одруження Наталії Дмитрівни з відомим економістом та істориком кооперативного руху Олександром Моргуном. Нареченій на той час виповнилося 55 років, нареченому — 64. Кінець року ознаменувався ще однією важливою подією. Московські і ленінградські колеги радили Полонській-Василенко захищати докторську дисертацію, оминувши ступінь кандидата.

Однак адміністрація  Інституту історії в Москві конфіденційно заявила, що спроба захищати докторську дисертацію «приречена на гарантований провал». Захист дисертації був призначений на жовтень 1940 р. Незважаючи на всі хвилювання, він пройшов блискуче

 В архіві збереглися  сім глав докторської дисертації та рукопис «Заселення Південної України XVIII ст., навіть замітки, виписки з архівів і чернетки до монографії. Збереглися також автореферат, тези докторської дисертації та матеріали до двотомової праці «Катерина і Потьомкін»

Відразу після захисту дисертації Наталія Дмитрівна відновила свою викладацьку діяльність. Протягом жовтня 1940 — січня 1941 р. вона читала спецкурс з історії України на п'ятому курсі історичного факультету КДУ, а також курс джерелознавства історії України для аспірантів. Тоді ж Полонську-Василенко було обрано професором університету.

Із прилученням до СРСР західноукраїнських земель для  вчених радянської У країни на короткий час відкрилося вікно у західний світ Поступово встановилися зв'язки з науковими центрами Львова, а згодом і Прага. 3-7 червня 1941 p. у Львові відбулася наукова сесія АН УРСР з проблем історії, етнографії та літературознавства. У складі київської делегації в ній брала участь і Наталія Дмитрівна, яка виголосила доповідь «До історії заселення Південної України в XVIII столітті».

Однак почалася війна. Німецька окупаційна влада спочатку задекларувала підтримку українського руху. Були відкриті національні театри, музеї, почали виходити часописи й газети. 20 жовтня 1941 р. Полонська-Василенко як єдиний у Києві і професор археології була призначена директором Інституту археології відновленої ВУАН. Вже у грудні вона звертається до 1 Президії ВУАН з пропозицією заснувати при Інституті секцію історії українського мистецтва, вказуючи на те, що ці питання за більшовицької влади були занедбані і тепер слід звернути на них особливу увагу. Однак несподівано 1 січня 1942 р. вчена подає заяву про своє звільнення з посади. У той же час в Академію стали проникати чутки про те, що мотивом мого звільнення є моє «неукраїнське походження», те, що я «чужа людина» для якихось українських угруповань і т.ін.

З інститутом археології все ж довелося розлучитися назовсім. Певний час Полонська-Василенко працювала в Київському університеті, а на початку 1942 р. була залучена Київським учительським інститутом до написання підручника з історії України для шкіл.

Нарешті, у березні  вчена була призначена директором Центрального архіву давніх актів, який знаходився у приміщенні старого корпусу університету.

Під час війни Полонська-Василенко зав'язала наукові стосунки з українськими емігрантськими центрами, зокрема Прагою.

Навесні 1943 р. почалися нальоти  радянської авіації на Київ. Жити стало, за словами Полонської-Василенко. Слід було думати про майбутнє. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком вирішили виїхати до Львова, куди ще раніше їх запрошували до праці. Однак тоді німецька влада не дозволила переїзд під приводом неможливості позбавляти Київ української інтелігенції. Влітку переговори зі Львовом були відновлені, і О.Моргун отримав запрошення на посаду консультанта Ревізійного союзу українських кооператорів. 19 вересня родина виїхала до Львова. Виїзд був спішний, у пасажирський вагон можна було взяти лише незначний ручний вантаж.

У Львові Моргун відразу  став до роботи, а Полонську-Василенко німецьке командування не затвердило співробітником музею. Врятувало «Українське видавництво», яке замовило дослідниці велику працю — «Україна в XVIII ст.» Рукопис цієї книги, як вважала вона сама, загинув під час евакуації видавництва. Друком вийшла лише узагальнююча стаття про колонізацію у варшавському збірнику .

У1944 р. Наталія Дмитрівна  була обрана членом львівської Церковно-археологічної  комісії. Однак зупинка у Львові не була тривалою. Наближався фронт. Дмитро Дорошенко, з яким Полонська-Василенко давно листувалася, роздобув для неї запрошення до Українського вільного університету в Празі. З величезними труднощами вдалося дістати дозвіл на виїзд, а потім і на проживання у Празі.

У ВУ в цей час переживав, як і всі еміграційні установи, гостру кризу. Активно діяло лише Українське історично-філологічне товариство. З кількома доповідями тут виступила і Полонська-Василенко, яка була обрана його дійсним членом. У Празі вийшли друком дві статті вченої — про українське козацтво та Київ Х-ХІ ст.

Перебування у Празі  також не було тривалим: наближалися радянські війська. Полонська-Василенко, яка до 1943 р. жила за більшовицького режиму, не вагалася. В числі інших професорів філософічного факультету вона виступила за негайну евакуацію УВУ.

Полонська-Василенко  разом із чоловіком виїхала з  Праги в останній момент, знову  полишивши усе — рукописи, книги, майно.

Лише наприкінці травня 1945 р. втікачам вдалося найняти вантажний автомобіль і переїхати до Баварії у селище Трасфельден. 32 особи були розміщені в одній залі, де стояло два столи і ліжка, вкриті соломою. В таких умовах тяжко було жити, не те що працювати. Однак Полонська-Василенко щовечора, примостившись на валізі, друкувала на портативній машинці.

У Мюнхені знову засяяв викладацький талант Наталії Дмитрівни. Довгий час Наталія Дмитрівна була деканом філософічного факультету. Окрім УВУ, у 1946-1947 рр. Полонська-Василенко була професором кафедри історії української церкви Української православної богословської академії у Мюнхені, а також дійсним членом її Церковно-археографічної комісії.

Наукові заслуги вченої були вшановані обранням її дійсним  членом наукового товариства ім. Шевченка (1947 р.), Української вільної Академії наук (1948 р.), Міжнародної Академії наук у Парижі (1953 р.).

У 1946—1947 рр. — декан філософського факультету УВУ, водночас — професор Української богословської академії в м. Мюнхені. З 1947 р. — член Наукового товариства імені Т. Шевченка, з 1948 р. — Української вільної Академії наук (УВАН), з 1953 р. — Міжнародної Академії наук у Парижі. 8 червня 1973 року в німецькому містечку Новий Ульм на дев'яностому році життя Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко не стало.

РОЗДІЛ ІІ

ТВОРЧА СПАДЩИНА

Початок наукової діяльності Наталії Полонської припадає на 1909 р., коли вона працювала над матеріалами вотчинного архіву князів Куракіних і Чічеріних, що тимчасово знаходився у Києві. Керував її науковою працею проф. М.В.Довнар-Запольський. За редакцією останнього того ж року були написані та видані перші наукові статті Полонськоїпро «Руську Правду», домашній та громадський побут, сільське й міське населення Давньої Русі та степняків. В архіві збереглися також два варіанти наукового реферату «Джерела Руської Правди». Під впливом Довнар-Запольського були написані й статті про церковні старожитності Києва та кабацьку справу в XVII ст.