Національна безпека України

1. Поняття та  структура національної безпеки  України

Проблеми національної безпеки  належать до найважливіших, найскладніших  багатоаспектних та інтегральних явищ суспільного і політичного життя. Теорія національної безпеки — це метанаука, яка поєднує прикладні аспекти соціальних, військових, гуманітарних, технічних, психологічних, біологічних та інших наук з метою дослідження сутності, змісту, методів, форм і засобів забезпечення безпеки особистості та соціальних спільнот різних рівнів. Тому під час вивчення національної безпеки використовують чимало категорій, зокрема такі: безпека, національна безпека, національні інтереси, об'єкти національної безпеки, суб'єкти національної безпеки, чинники забезпечення безпеки, загрози, небезпека, система забезпечення національної безпеки, принципи національної безпеки, функції національної безпеки тощо.

Безпека — це стан, коли кому, чому-небудь ніщо й ніхто не загрожує; водночас це й діяльність людей, суспільства, держави, світового співтовариства народів щодо виявлення, запобігання, послаблення, усунення і відвернення  загрози, здатної втратити їх, знищити  матеріальні та духовні цінності, перешкодити їх прогресивному розвитку. Наявність безпеки є необхідною умовою та одним із основних мотивів  життєздатності людини, суспільства, держави  і світового співтовариства.

Поняття національної безпеки  відображає провідну роль нації —  політичної, державно-громадської спільноти  — як носія інтересів розвитку суспільства, вказує на те, що національна  державність залишається основною формою політичної організації суспільства, а національна держава продовжує  відігравати роль важливого суб'єкта міжнародних відносин.

У сучасному взаємопов'язаному, взаємозалежному світі однією з  найбільших цінностей стала самостійна державність. XX століття стало тріумфом національних держав. Якщо перед Першою світовою війною у світі було 62 незалежні  держави, 1946 р. — 74, то до кінця XX ст. їхня кількість збільшилася більше, ніж  утричі, до 193 держав. Національна безпека  відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. Ігнорування  національних держав, їх суверенітету та інтересів — це хибний шлях, що призводить до конфліктів.

У XX ст. поняття національної безпеки було вперше введене до політичного  лексикону в посланні Президента Т. Рузвельта Конгресу США 1904 p., де він  обґрунтовував приєднання зони Панамського  каналу інтересами національної безпеки. Основні ідеї сучасного розуміння  національної безпеки було викладено  у "Законі про національну безпеку", прийнятому у США 1947 р. Для забезпечення національної безпеки СІНА передбачалося  вирішення трьох головних завдань:

— зміцнення координації  між зовнішньою, внутрішньою і  військовою політикою;

— підвищення потенціалу і  можливостей розвідки;

— раціоналізація "оборонного співробітництва" зі збройними силами.

Національну безпеку надалі розглядали переважно у військово-політичному  аспекті як проблему оборони держави. Для розвитку сучасного людства є властивим зростання національної свідомості. У цьому явищі відображено не лише елементи здорової реакції на експансію у світі глобалізму, а й підтвердження того, що національний чинник залишається джерелом історичного прогресу.

Нація — це не минуща цінність, а модерна форма самоорганізації  суспільства, завдяки якій універсальні права людини різноманітних етнічних, культурних меншин та економічних спільнот набувають конкретного змістового наповнення. Об'єднуючи етнічну своєрідність та економічну універсальність суспільного  життя, нація не дозволяє першій перетворитися  на архаїчну спільноту фундаменталістського або расово-нацистського типу, а  другій — на нівелюючий будь-яку культурну самобутність комунізм або космополітичний націоналізм.

У державах сучасного світу  національна безпека стала невід'ємним  атрибутом, своєрідним категоричним імперативом  їх зовнішньої, внутрішньої та військової політики. Незважаючи на це, поняття  національної безпеки залишається  терміном із багатьма значеннями. В  американській політичній науці  національну безпеку визначають як довготривалу підтримку цінностей  або системи, і відсутність загрози  стосовно них, або як політику, що забезпечує соціальну автономію груп, рівень політичного статусу, певний мінімум  очікуваного економічного добробуту, а не лише фізичне виживання індивідів  усередині національних кордонів. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і  політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної  ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої та військової політики тощо.

Водночас національна  безпека є системою оптимізації  взаємовідносин між усвідомленими  загрозами та ресурсами, що має суспільство  для протидії цим загрозам. Загрози  для суспільства є завжди, а  рівень захищеності від них ніколи не буває максимальним. Тому національна  безпека є динамічним засобом  досягнення і підтримки балансу  між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб'єкта протидіяти їм, з іншого. Національна  безпека функціонує через систему  різноманітних відносин між особою та суспільством, між громадянином і державою, між суспільством і  державою, між різними державами. Тому національна безпека — це стан внутрішніх і міждержавних відносин, який визначає ефективність системи  державних, правових і суспільних гарантій прав та свобод людини та громадянина, базових цінностей та інтересів суспільства й суверенної держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Основними об'єктами національної безпеки є:

— людина і громадянин —  їхні конституційні права та свободи;

— суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

— держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність;

— нація та інші національні  спільноти, її самобутність та чинники  саморозвитку;

— соціальні спільноти, їх функціональні ролі та чинники розвитку;

— природа, природне середовище — його безпосередній стан.

Суб'єктами національної безпеки  є держава, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів  України, Рада національної безпеки  і оборони України, суди загальної  юрисдикції, прокуратура України, громадяни, громадські організації та об'єднання. Основним суб'єктом забезпечення національної безпеки є держава. Суб'єкти національної безпеки є суб'єктами політичної, економічної, соціальної, інтелектуальної  та інших видів діяльності, на основі яких виникає стан захищеності інтересів  громадянина, суспільства, держави. Національна  безпека України за суспільними  сферами функціонування поділяється  на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову  безпеки. Вони характеризуються своєрідністю, але перебувають у тісних взаємозв'язку і взаємозалежності. Вказані елементи є однаково важливими для формування комплексної системи безпеки, але, залежно від історичних обставин, різноманітних чинників кожна складова може набувати особливого значення.

Політична безпека — це стан захищеності політичних інтересів  особи, соціальних груп, держав від  внутрішніх та зовнішніх загроз, а  також система заходів щодо забезпечення цієї захищеності. У багатьох випадках вона ототожнюється з державною  безпекою, проте її зміст значно ширший. Політична безпека, як центральний  елемент національної безпеки, означає  безпеку всього політичного життя, захищеність прав і свобод громадян, політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, рухів, цілісності та незалежності держави від політичної сваволі  й екстремізму в середині держави, політичного тиску та агресивних спрямувань на міжнародній арені.

Найбільш прийнятною формою політичної організації, що забезпечує політичну безпеку, є представницька демократія, через яку реалізуються різноманітні групові інтереси. Видатний англійський філософ Томас Гоббс  наголосив, що саме представницька форма  демократії здатна привести різні інтереси в суспільстві до спільного знаменника цивілізованими формами і методами.

Під державною безпекою розуміють  захищеність державних інституцій, необхідних для виконання функцій  з управління загальносуспільними  справами. До них належать державний  суверенітет, територіальна цілісність, державний кордон, конституційний лад, державна влада, економічний, науково-технічний  і оборонний потенціали.

Економічна безпека —  це стан захищеності національної економіки, який забезпечує здійснення економічного суверенітету, економічне зростання  в умовах системи міжнародних  взаємозв'язків й дає змогу:

1) гарантувати економічний  розвиток держави на підставі  досягнень науково-технічного прогресу;

2) зберігати або швидко  оновлювати виробництво в умовах  припинення зовнішніх доставлень або надзвичайних ситуацій внутрішнього характеру;

3) забезпечувати стійке  фінансування своєї кредитно-грошової  системи та задоволення потреб  суспільства за несприятливих  внутрішніх і зовнішніх умов.

Суть економічної безпеки  полягає у здатності держави  створити необхідні матеріальні  передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним  суб'єктом мікрогосподарських зв'язків. Економічна безпека передбачає захист економічного життя від незаконних і підривних фінансово-економічних дій певних громадян, організацій та інших держав. Вона пов'язана з захистом економічних прав і свобод, майна громадян, громадських організацій та держави з забезпеченням економічної рівноправності, свободи торгівлі, економічної діяльності в межах чинного законодавства. Найважливішим чинником економічної безпеки є відповідність системи економічних та виробничих відносин не лише потребам виробництва, а й економічного розвитку країни.

Соціальна безпека відображає стан захищеності соціальних інтересів  особи, соціальних груп та суспільства  загалом. Від соціальної безпеки  залежать забезпечення нормальних умов життя суспільства, недопущення  деградації певних соціальних груп, саме виживання української нації. Вона є таким станом правових норм та інститутів безпеки, що забезпечують захист прав і свобод людини, духовних і  матеріальних цінностей суспільства.

Інформаційна безпека  суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери  управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних  впливів. Інформаційна безпека особистості  відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у  всіх сферах життєдіяльності, захищеність  її психіки та свідомості від небезпечних  інформаційних впливів — маніпулювання, дезінформування тощо. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень і захист інформаційних ресурсів держави.

Екологічна безпека —  це стан правових норм і відповідних  інститутів, що гарантує захист навколишнього  середовища, раціональне використання та відновлення природних ресурсів, зберігання і розвиток довкілля для  забезпечення повноцінної життєдіяльності  людини.

Науково-технічна безпека  — це стан захищеності наукового  потенціалу держави, наявних у країні конкурентоспроможних технологій, а  також недопущення та усунення наслідків  технологічної недосконалості та господарської  діяльності.

У сучасних умовах поняття  національної безпеки розширюється за рахунок залучення до нього  все нових сфер суспільного життя. Так, до стратегії національної безпеки  США у XXI ст. внесено гуманітарний аспект — систему освіти, що стало  офіційним підтвердженням політики, яку проводили США — стимулювання наукової сфери, створення найкращих  умов для розвитку інтелектуального потенціалу держави. Світовий досвід свідчить: життєвий рівень населення, соціально-економічна ситуація в країні визначаються ступенем освіченості суспільства і його ставленням до інтелектуальних цінностей.

Тому національна безпека  неможлива без інтелектуальної  безпеки як складової гуманітарної безпеки. Гуманітарна безпека України  охоплює духовне життя суспільства. Це стан захищеності гуманітарного  потенціалу нації: її фізичного та психічного здоров'я, соціального добробуту, моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності, гуманітарної активності. Інтелектуальна безпека  передбачає створення необхідних передумов  для розвитку і функціонування інтелектуального потенціалу — системи освіти та науки, інтелектуальної власності, комп'ютерного забезпечення, системи  зв'язку, бази даних на друкованих та електронних носіях. Основою національної безпеки є захист національних інтересів. Визначальну роль інтересів у визначенні поведінки і дій людини, нації, соціальної групи, держави відзначало чимало мислителів і політичних діячів — від філософів Стародавньої Греції до сучасних теоретиків політичної науки. Лорд Пальмерстон висловив відомий афоризм: "В Англії немає вічних друзів чи ворогів, в Англії є вічні інтереси".

2. Система  забезпечення національної безпеки  України

Для реалізації державної політики національної безпеки, захисту національних інтересів в усіх сферах суспільного  і державного життя створюється  система забезпечення національної безпеки України. Реалізація сучасної концепції національної безпеки  значною мірою залежить від комплексного використання економічних, політичних, науково-технічних, соціальних, духовних і військових чинників. Система забезпечення національної безпеки — це організована державою сукупність суб'єктів: державних  органів (законодавчої, виконавчої та судової влад), громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у  межах законодавства України.

Законодавчо-правову основу забезпечення національної безпеки України становлять Конституція України, Закони України "Про національну безпеку України", "Про інформаційну безпеку України", "Про Раду національної безпеки  і оборони України", "Про  службу безпеки України" тощо, а  також інші нормативно-правові акти державних органів влади й  управління; міжнародні договори й  угоди, укладені чи визнані Україною.

Діяльність із формування системи  забезпечення національної безпеки  України була невід'ємною складовою  і чинником державотворчих процесів з початку виникнення незалежної України. Вже в Декларації про  державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) питання безпеки розглядалися в розділах "Зовнішня і внутрішня  безпека", "Міжнародні відносини", "Екологічна безпека". Питання  внутрішньої та зовнішньої безпеки  аналізуються через призму права  України на власні збройні сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки. З проблемами безпеки пов'язаний намір України  стати у майбутньому нейтральною  державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних  принципів: не приймати, не виробляти  і не набувати ядерної зброї. Україна  задекларувала прагнення активно  сприяти зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, брати  активну участь у роботі міжнародних  організацій в обсязі, необхідному  для ефективного забезпечення національних інтересів.

Після проголошення незалежності України  було розроблено і прийнято Верховною  Радою України та підписано Президентом  України кілька документів у сфері  зовнішньої та військової політики, які  закладали засади системи національної безпеки, що фактично стали частиною відповідної концепції. До них належить Концепція оборони та будівництва  Збройних сил України (11 жовтня 1991 p.), Закони "Про оборону України" (5 жовтня 2000 р.), "Про Збройні сили України" (5 жовтня 2000 p.), "Основні напрями зовнішньої політики України" (2 липня 1993 p.), "Військову доктрину України" (19 жовтня 1993 р.) тощо.

В Основних напрямах зовнішньої політики України (1993 р.) гарантування національної безпеки України було названо  першою пріоритетною функцією зовнішньої політики держави, розкрито співвідношення національної та міжнародної безпеки, національної безпеки і проблеми ядерного роззброєння, чинні та потенційні загрози національної безпеки, вказано  на роль Збройних сил України як гаранта національної безпеки.

Концепція національної безпеки України  відповідає Конституції України  та визначає основні засади державної  політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні  безпеки особи, суспільства та держави  від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

Основні положення Концепції національної безпеки України було підготовлено з урахуванням конституційних засад  національної безпеки. В Конституції  України ті чи інші аспекти національної безпеки розглядаються в семи розділах та 17 статтях. За Конституцією України, безпека людини, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність  визначаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Безпосередньо конституційні  норми стосуються таких видів  безпеки як національна безпека, державна, особиста, економічна, громадська, інформаційна, екологічна. Загальна система забезпечення національної безпеки України — це єдиний державно-правовий механізм, у якому кожний суб'єкт безпеки виконує функції захисту національних інтересів у межах повноважень, які визначаються законодавством України. Діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки має бути доступною для контролю, відповідно до законодавства України.

Основні функції системи забезпечення національної безпеки в усіх сферах її діяльності такі:

— створення й підтримка в  готовності сил та засобів забезпечення національної безпеки, що охоплює: створення  та постійне вдосконалення правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи; формування організаційної структури системи та державних  органів забезпечення національної безпеки, розподіл їхніх функцій; кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне забезпечення складових частин (структурних  елементів) системи; підготовку сил  та засобів до їх застосування, згідно з призначенням;

— управління діяльністю системи  забезпечення національної безпеки, що охоплює вироблення стратегії та планування конкретних заходів щодо забезпечення національної безпеки; організацію  і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами; оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів для забезпечення національної безпеки та їх наслідків;

— здійснення планової й оперативної  діяльності щодо забезпечення національної безпеки, що охоплює: визначення національних інтересів та їх пріоритетів; прогнозування, виявлення й оцінку можливих загроз, причин їх виникнення та наслідків  їх вияву; запобігання й усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси; локалізацію, деескалацію та розв'язання конфліктів, ліквідацію наслідків конфліктів або  впливу дестабілізуючих чинників;

— участь у міжнародних системах безпеки, що охоплює: входження в  існуючі та утворення нових глобальних, міжнародних і регіональних систем безпеки; утворення та участь у роботі багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючих політичних, економічних, військових та інших органів; розроблення відповідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами та їх взаємодію в галузі безпеки; спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних систем безпеки.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів; адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та потенційним  загрозам; демократичний цивільний  контроль за військовою сферою, а також  іншими структурами в системі  забезпечення національної безпеки; дотримання балансу інтересів особи, суспільства  та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень  органів державної влади; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної  безпеки. Державна політика національної безпеки визначається, виходячи з  пріоритетності національних інтересів  і здійснюється реалізацією стратегій, концепцій, доктрин у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національних інтересів. Досягнення завдань  національної безпеки у політичній сфері здійснюється за такими напрямами:

— створення дієвих механізмів захисту  прав людини в країні та у світі;

— запобігання й усунення спроб  втручання у внутрішні справи України;

— входження в існуючі та створювані системи універсальної та регіональної безпеки;

— уникнення політичного екстремізму, підтримка громадянської злагоди  та соціальної стабільності;

— побудова надійної системи захисту  конституційних засад, запобігання  і боротьба з порушеннями законності та правопорядку;

— забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення  протистояння різних церков, зокрема  щодо розподілу сфер впливу на території  України;

— створення повноцінного, ефективного  місцевого і регіонального самоврядування.

Сукупність вказаних напрямів державної  політики має забезпечити політичну  стабільність, утвердження і розвиток України як правової, демократичної, соціальної держави. Структура політичних засобів забезпечення національної безпеки є доволі складною. До них  належать:

— народна дипломатія;

— особисті контакти лідерів і  політичні консультації;

— укладання угод і договорів;

— опрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм  боротьби за мир і роззброєння.

У структурі сучасної концепції  безпеки у політичній сфері виділяють  дві основні риси:

— мету, до якої треба прагнути;

— реальний стан справ у світі, який характеризується використанням  військової сили.

Політичні засоби реалізації національної безпеки наділені специфічними рисами: можливість їх ефективного використання для вирішення проблем; гнучкість  та широка сфера їх застосування; підвищення ролі політичних засобів у міжнародних  відносинах. Державна політика національної безпеки в економічній сфері  охоплює ті напрями діяльності, які  попереджають або усувають можливості економічної дестабілізації, економічної  кризи, гарантують її економічне зростання  та економічну незалежність України. До них передусім належать:

— забезпечення умов для сталого  економічного розвитку, зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

— прискорення прогресивних структурних  та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів;

— удосконалення антимонопольної  політики; створення ефективного  механізму державного регулювання  природних монополій;

— забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти, її стабільності, захисту інтересів  вкладників, фінансового ринку;

— забезпечення продовольчої безпеки;

— посилення участі України у  міжнародному поділі праці;

— недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних  ресурсів, їх перетікання в тіньову  економіку;

— контроль за експортно-імпортною  діяльністю, спрямованою на підтримку  важливих для України пріоритетів  Та захист вітчизняного виробника;

— боротьба з протиправною економічною  діяльністю, протидія неконтрольованому  відпливові національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних  та інших ресурсів.

Важливими завданнями політики національної безпеки у соціальній сфері є  створення однакових умов для  реалізації потенціалу особистості, сприяння формуванню середнього класу. Це здійснюється на основі:

— виявлення й усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до ринкової економіки;

— вжиття попередніх заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

— створення ефективної системи  соціального захисту людини, охорони  та відновлення її фізичного і  духовного здоров'я;

— стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього й  культурного потенціалу країни;

— захисту прав споживачів;

— суттєвого посилення соціальної складової економічної політики, реального підвищення життєвого  рівня населення, передусім на основі піднесення вартості оплати праці, своєчасної виплати заробітної платні та гарантованих законом соціальних виплат, посилення цільової спрямованості матеріальної підтримки, зниження рівня безробіття;

— збереження та зміцнення демографічного і трудоресурсного потенціалу країни; подолання кризових демографічних процесів;

— ліквідації бездоглядності, безпритульності  серед дітей і підлітків.

Аналіз тенденцій розвитку соціальних процесів в Україні свідчить, що нинішня соціально-економічна практика потребує ґрунтовного реформування. Можна виділити кілька небезпечних  чинників у соціальній сфері, які  загрожують національним інтересам:

— відсутність стимулів до ефективної праці;

— недосконала система оплати праці (низька диференціація заробітної платні, відсутність системи погодинної оплати праці);

— втрата соціально-професійного статусу  численними соціальними групами.

Національна безпека України безпосередньо  залежить від стану інформаційної  безпеки. Оскільки інформація в сучасному  світі стала вирішальним чинником прогресу, багатства, політичної сили держав. Державна політика національної безпеки України в інформаційній  сфері передбачає вжиття комплексних  заходів щодо захисту свого інформаційного простору та входження України до світового інформаційного простору; виявлення й усунення причин інформаційної  дискримінації України; попередження та усунення негативних наслідків інформаційної  експансії з боку інших держав; розроблення і впровадження необхідних засобів та режимів отримання, зберігання, поширення й використання суспільно  значущої інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній  сфері; активне залучення засобів  масової інформації до боротьби з  корупцією, зловживанням службовим  становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України.

Список використаної літератури

1. Конституція України.  — К.: Преса України, 1997.

2. Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. — К., 2000.

3. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000.

4. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи політології: Навч. посібник. — К., 1999.